Читать книгу Розмальована вуаль - Вільям Сомерсет Моем - Страница 23

Наступного дня, коли вона прилягла подрімати після обіду, її розбудив стукіт у двері.

– Хто там? – викрикнула вона роздратовано.

У таку пору дня її зазвичай не турбували.

– Це я.

Вона впізнала чоловіків голос і швидко сіла.

– Заходь.

– Я тебе розбудив? – запитав він, увійшовши.

– Взагалі, так, – відповіла вона тим звичним тоном, яким говорила до нього останні два дні.

– Будь ласка, перейди в сусідню кімнату. Я хочу з тобою поговорити.

Її серце аж підстрибнуло в грудях.

– Я накину халат.

Він вийшов. Вона стала босими ногами в капці й зав’язала кімоно. Глянула в дзеркало, побачила, що дуже бліда, і трохи прирум’янилася. На якусь мить вона затрималася в дверях, збираючись із силами для розмови, і рішуче увійшла.

– Як тобі вдалося втекти з лабораторії у такий час? – спитала вона. – Нечасто я тебе бачу в таку пору.

– Сідай, будь ласка.

Він на неї не дивився. Говорив дуже серйозно. Кітті з полегшенням зробила, як він сказав, – у неї трохи трусилися коліна, і, не в силі й далі говорити так само весело, вона мовчала. Він також сів і запалив сигарету. Його погляд безупинно блукав кімнатою. Здається, йому було важко почати.

Раптом він глянув їй в очі, й через те, що він так довго уникав на неї дивитися, тепер цей прямий погляд так її злякав, що вона мало не скрикнула.

– Ти коли-небудь чула про Мей-тан-фу? – запитав він. – Про нього останнім часом багато пишуть у газетах.

Кітті здивовано уп’ялася в нього очима. Вона завагалася.

– Це там, де тепер холера? Містер Арбутнот вчора згадував про це місце.

– Так, там епідемія. Напевно, найсильніший спалах за багато років. Там працював лікар-місіонер. Він помер від холери три дні тому. Там є французький монастир і, звісно, митник. Решта виїхали.

Він і далі дивився їй в очі, тож вона не могла відвести погляду. Вона намагалася розгадати вираз його обличчя, але й досі нервувалася, тож розгледіла лише дивну зосередженість. Як йому вдається дивитися так невідривно? Він навіть не моргав.

– Монахині-французки роблять, що можуть. Вони перетворили сиротинець на лікарню. Але люди там мруть як мухи. Я запропонував поїхати туди й очолити медичну службу.

– Ти?

Вона різко здригнулася. Спочатку подумала, що якби він поїхав, то вона була б вільна й могла б безперешкодно бачитися з Чарлі. Але ця думка її шокувала. Вона відчула, як густо паленіє. Чому він так пильно на неї дивиться? Вона присоромлено відвела погляд.

– Це необхідно? – невпевнено промовила вона.

– Там немає жодного лікаря з Англії.

– Але ж ти не лікар, ти бактеріолог.

– Ну, знаєш, у мене є медична освіта, та й, перш ніж заглибитися в спеціалізацію, я встиг попрацювати в лікарні. А те, що я передусім бактеріолог, тільки на краще. Матиму чудову можливість для дослідницької роботи.

Він говорив майже легковажно, і, глянувши на нього, вона зі здивуванням побачила в його очах насмішку. Вона не розуміла всього до кінця.

– Але хіба це не страшенно небезпечно?

– Страшенно.

Він усміхнувся. В нього вийшла глумлива гримаса. Вона підперла голову рукою. Самогубство. Не інакше. Який жах! Вона й подумати не могла, що так це сприйме. Вона не може цього допустити. Це жорстоко. Вона не винна, що не кохає його. Але якщо він через неї накладе на себе руки… Сльози м’яко покотилися її щоками.

– Чому ти плачеш?

Його голос прозвучав холодно.

– Ти не зобов’язаний їхати, правда?

– Ні. Я їду з власної волі.

– Будь ласка, не їдь, Волтере. А що, як із тобою щось станеться? А що, як ти помреш?

Хоч його обличчя й залишалося байдужим, в очах зблиснула тінь усміху. Він не відповів.

– Де це? – запитала вона по якійсь хвилі мовчання.

– Мей-тан-фу? На притоці Західної річки. Ми піднімемося вгору річкою, а звідти поїдемо на паланкінах.

– Хто це – ми?

– Ти і я.

Вона скинула на нього швидким оком. Подумала, що це їй почулося. Але він усміхався тепер не тільки очима, а й губами. Й не зводив з неї темних очей.

– Ти розраховуєш, що я теж поїду?

– Я думав, ти сама захочеш.

Її дихання стало набагато частішим. Усім тілом пробіг дрож.

– Але ж там точно не місце для жінки. Той місіонер іще кілька тижнів тому відправив звідти свою дружину й дітей, і представник А.Р.С. разом з дружиною виїхав. Я познайомилася з нею на вечірці. Щойно згадала – вона сказала, що їм довелося звідкись поїхати через холеру.

– Там живуть п’ять монахинь-французок.

Її охопив панічний страх.

– Я тебе не розумію. Мені ніяк не можна туди їхати! Ти ж знаєш, яке в мене слабке здоров’я. Лікар Гайвард сказав, що в спеку мені треба виїжджати з Гонконгу. Тамтешню задуху я не витримаю. Ще й холера: я звихнуся зі страху. Це точно обернеться бідою. Нема чого мені туди їхати. Я там помру.

Він не відповів. У розпачі вона глянула на нього й мало не закричала, таким страшним їй здалося його посіріле обличчя, на якому виднілася ненависть. Він що, хотів її погубити? Вона сама відповіла на цей свій жахливий здогад.

– Це абсурд. Якщо ти вважаєш, що маєш їхати, – справа твоя. Але не очікуй, що і я поїду. Я терпіти не можу хворих. Епідемія холери! Я не вдаю з себе дуже сміливу людину й легко визнаю, що не створена для такого. Я залишуся тут, доки не настане час мені їхати в Японію.

– А я думав, що ти захочеш супроводжувати мене в такій небезпечній експедиції.

Він відверто знущався з неї. Вона збентежилася. Не була певна, чи він справді мав це на увазі, чи просто намагався її налякати.

– Навряд чи хтось осудить мене, якщо я не поїду туди, де мені нема що робити і як допомогти.

– Ти зможеш дуже допомогти. Ти могла б мене підбадьорювати й втішати.

Вона зблідла ще більше.

– Я не розумію, про що ти.

– Навряд чи для цього потрібен великий розум.

– Я не поїду, Волтере. З твого боку жахливо мене про таке просити.

– Тоді і я не поїду. І відразу ж подам у суд.