Читать книгу Розмальована вуаль - Вільям Сомерсет Моем - Страница 5

Кітті, яка приїхала в Гонконг, взявши шлюб, було важко змиритися з тим фактом, що її соціальне становище визначалося посадою її чоловіка. Звісно, прийняли їх дуже сердечно і два чи три місяці після приїзду вони відвідували вечірки мало не щодня. Коли вони завітали на вечерю в губернаторську резиденцію, сам губернатор повів її до столу, проте вона швидко збагнула, що в ролі дружини урядового бактеріолога не має ніякого особливого місця в суспільстві. Її це розгнівало.

– Який абсурд, – сказала вона чоловікові. – Та в Англії ми на таких людей і не глянули б! Моя мати і не подумала б запросити їх на вечерю.

– Не переймайся, – відповів він. – Знаєш, насправді це не має значення.

– Звісно, не має, лише показує, які вони ідіоти. Подумати тільки – вдома до нас у гості приходили такі люди, а тут до нас ставляться, як до сміття.

– Порядне товариство науковців не помічає, – всміхнувся він.

Тепер вона про це знала, але не тоді, коли виходила за нього заміж.

– Ну, не надто приємно вечеряти за одним столом із агентом пароплавної компанії, – сказала вона, сміючись, щоб він не запідозрив її у снобізмі.

Можливо, за легкістю її тону він відчув докір, тому ніяково стиснув її долоню.

– Мені дуже шкода, Кітті, люба, але не засмучуйся.

– Що ти, і не подумаю.