Читать книгу Розмальована вуаль - Вільям Сомерсет Моем - Страница 9

Але місіс Ґарстін була властива бадьорість духу, яка сама собою заслуговувала на захват. Їй удалося приховати від свого найближчого оточення, що для неї становило цілий світ, як їй гірчили несправджені надії. Свого стилю життя вона анітрохи не змінила. Ретельно плануючи витрати, вона й далі влаштовувала такі ж показні прийоми, як і раніше, а в спілкуванні з подругами зберегла ту саму веселість, якої так віддавна дотримувалася. Вона добре опанувала мистецтво порожніх балачок, що в її товаристві вважалися розмовами. Вона була незамінною гостею серед людей, яким такі балачки вдавалися погано, бо завжди знаходила, про що поговорити, а незручне мовчання вміла перервати підхожою заувагою.

Тепер навряд чи Бернард Ґарстін коли-небудь стане суддею Верховного суду, але ще може сподіватися на посаду судді в якомусь графстві або, в найгіршому разі, – на пост у колоніях. Поки що вона задовольнялася його призначенням виїзним суддею в якомусь валлійському містечку. Але надії вона покладала на доньок. Влаштувавши їм вигідне заміжжя, вона сподівалася дістати відшкодування за всі свої безплідні зусилля. Доньок у неї було двоє – Кітті й Доріс. Доріс з дитинства не вирізнялася вродою – задовгий ніс, несклáдна фігура, тож вершиною сподівань місіс Ґарстін було видати її за якого-небудь молодика з достатком, нажитим підхожою професією.

А от Кітті була красуня. Ще з юних літ стало помітно, що вона виросте вродливою, – великі темні очі, імлисті й веселі, каштанові кучері з рудуватим полиском, чудові зуби й прегарна шкіра. Рисам її обличчя було далеко до досконалості – надто широке підборіддя і завеликий ніс, хоч і не такий довгий, як у Доріс. Її краса була переважно красою юності, й місіс Ґарстін розуміла, що її необхідно було видати заміж молодесенькою. Дебютувавши у високому товаристві, вона була чарівна: шкіра й далі залишалася найгарнішою її рисою, але очі в обрамленні довгих вій так блищали й дивилися так зворушливо, що від їхнього погляду аж тануло серце. Вона вміла кокетувати й була чарівно весела. Місіс Ґарстін зосередила на ній усю свою любов, на яку була здатна, – любов сувору, владну й розважливу. Нею заволоділи честолюбні мрії – не просто вигідного шлюбу їй хотілося для доньки, а блискучого.

Кітті, яку виховали з думкою, що вона виросте красунею, добре здогадувалася про честолюбні наміри своєї матері. Вони збігалися з її власними бажаннями. Вона стала виходити в товариство, й місіс Ґарстін якимось чудом вдавалося діставати запрошення на бали, де її донька могла б познайомитися з підхожими чоловіками. Там на дівчину чекав успіх. Вродлива й весела, вона вже незабаром мала з десяток кавалерів. Але жоден із них не виявився підхожим, тож Кітті, однаково приязна й мила з усіма, обачно тримала їх на відстані. Щонеділі по обіді в їхній вітальні у Південному Кенсингтоні роїлися закохані шанувальники, але місіс Ґарстін, схвально посміхнувшись, помітила, що Кітті й без неї здатна не підпускати їх близько до себе. Кітті радо з ними загравала й заради забави зіштовхувала їх лобами, але коли вони освідчувалися – а освідчувалися вони всі до одного, – відмовляла їм тактовно, проте твердо.

Минув її перший сезон, а підхожого кавалера такі і не знайшлося; минув і другий, але вона була молода і нікуди не поспішала. Місіс Ґарстін сказала подругам, що, на її думку, дівчатам виходити заміж до двадцяти одного зарано. Але минув третій рік, а за ним і четвертий. Двоє чи троє старих шанувальників освідчилися вдруге, але вони й досі не мали й копійки за душею; освідчилися кілька хлопців, молодших за Кітті; надійшла пропозиція від відставного чиновника, нагородженого орденом Індійської імперії, – йому було п’ятдесят три. Кітті й далі багато бувала на балах, їздила дивитися на кінні перегони у Вімблдоні та на крикет у Сент-Джонс-Вуд, в Аскот та Генлі; вона від душі насолоджувалася життям, але й досі ніхто з задовільним статусом та достатком не запропонував їй руку й серце. Місіс Ґарстін почала тривожитися. Вона помітила, що на Кітті стали поглядати чоловіки за сорок. Вона нагадала доньці, що за рік чи два її врода зблякне і що повсякчас підростають молоді конкурентки. В колі домашніх місіс Ґарстін не перебирала висловів й одного разу єхидно застерегла доньку, що та залишиться ні з чим.

Кітті знизала плечима. Вона й далі вважала себе красунею, може, навіть красивішою, ніж будь-коли, бо тепер, після чотирьох років у товаристві, нарешті навчилась вбиратися. Вона мала ще багато часу. Якби хотіла вийти заміж, просто щоб вийти заміж, мала з десяток кавалерів, які були готові піти з нею під вінець. Вона не сумнівалася, що рано чи пізно з’явиться підхожий претендент на її руку. Але місіс Ґарстін оцінювала ситуацію тверезіше: глибоко в душі розгнівавшись на доньку, що та проґавила свій шанс, вона трохи послабила вимоги. Стала придивлятися до молодиків із професією, від яких раніше гордовито відверталася, й підшукувала молодого адвоката чи бізнесмена, в майбутньому успіхові якого могла би бути впевнена.

Кітті виповнилося двадцять п’ять, а вона так і не вийшла заміж. Місіс Ґарстін озлобилася, часто не стримувалася й зривала свою злість на Кітті. Питала доньку, скільки ще та сидітиме в батька на шиї. Він витратив багато грошей, що заледве міг собі дозволити, щоб донька дістала шанс, а вона його змарнувала. Місіс Ґарстін ніколи й на думку не спадало, що, можливо, це вона своєю надмірною запобігливістю відлякала не одного сина багатих батьків чи спадкоємця титулу, візити яких аж надто сердечно заохочувала. Вона віднесла невдачу Кітті на її скупий розум. А тоді дебютувала Доріс. Доріс і далі мала великий ніс, незграбну фігуру, ще й погано танцювала. В перший же рік вона заручилася з Джеффрі Деннісоном, єдиним сином заможного військового лікаря, який під час війни здобув титул баронета. Джеффрі мав успадкувати цей титул (хоч медик-баронет і не велике цабе, проте титул, дякувати Богові, це титул), а також досить немалі статки.

Кітті похапцем вийшла заміж за Волтера Фейна.