Читать книгу Розмальована вуаль - Вільям Сомерсет Моем - Страница 24

Вона спантеличено на нього глянула. Його слова були такі неочікувані, що спочатку вона їх майже не зрозуміла.

– Що ти маєш на увазі? – запитала вона, затинаючись.

Навіть їй самій це прозвучало фальшиво. Вона побачила на суворому Волтеровому обличчі вираз зневаги.

– Боюся, я не такий дурний, як ти думала.

Вона не була певна, що відповісти. Вагалася, чи вдавати ображену невинність, чи сипати на нього повними гніву докорами. Він наче прочитав її думки.

– Усі необхідні докази в мене є.

Вона розплакалася. Сльози котилися її щоками, але це не були сльози болю, й вона їх не витирала – користалася цією можливістю зібратися з думками. Але в голові було порожньо.

Він дивився на неї цілком спокійно, й це її налякало. Йому уривався терпець.

– Знаєш, сльозами тут дуже не допоможеш.

Його голос, такий холодний і суворий, дещо її обурив. До неї поверталося самовладання.

– Мені байдуже. Думаю, ти не проти зі мною розлучитися. Для чоловіка це не трагедія.

– Дозволь запитати, чому це я заради тебе маю терпіти хоч найменші незручності?

– Тебе це ніяк не зачепить. Я лише прошу, щоб ти повівся як порядна людина.