Читать книгу Українська міфологія - Володимир Галайчук - Страница 2

Найпопулярнішим персонажем української демонології є чорт. Етимологію цієї назви виводять від слів ‘короткий’, ‘рубати, різати’, ‘той, що риє’ та ін. Побутує й низка інших назв: диявол, люципер, біс, сатана, біда, мара, дідько, дітко, злий, лихий, лихач, нилапий, рогатий, куций; той, з ріжками; хвостатий, пунькатий, лукавий, нечистий, немитий, недобрий, нечиста сила, чорний, щезник; той, щез би; осинавець, пекун, він, той; тот, цураха му; тот, що у скалі; той, котрий ходит по шкалах; той, з каменів; моцейник; моци би не мав – най скаменіє; скаменізник, не Боже та ін. Ситуативно слово чорт має й інші відповідники: нерідко замість чорт його знає кажуть коршун його зна чи смола його знає. Безпосередньо співвідносне з чортом і поняття ляку. Персоніфікований ляк називають лякáйло, лякáха, ля́качка, ля́канка, лекáвка, ля́кач, племета, маняка. Нерідко ж просто кажуть, що лякав нечистий, чорт.

Вірування українців, пов’язані з чортом, свого часу змістовно проілюстрували провідні українські етнографи Павло Чубинський,[43] Василь Милорадович,[44] Георгій Булашев,[45] Володимир Шухевич,[46] Володимир Гнатюк[47] та ін. Окремі розвідки про цього персонажа належать перу відомих російських етнолінгвістів Нікіти Толстого[48] й Людмили Виноградової.[49] Продовжують побутувати уявлення про чорта й сьогодні. Дослідники слушно зауважують, що як узагальнене поняття «нечистої сили» чорт може замінювати майже всіх інших демонічних істот. Незважаючи на суттєві нашарування народнохристиянської світоглядної моделі, певні його ознаки, вочевидь, належать до найархаїчніших пластів слов’янської демонології, пов’язаних з уявленнями про потойбічне існування душ та зоолатричними віруваннями. У «давності» персонажа переконує й те, що образ чорта в демонологічних уявленнях українців доволі розмитий і як самостійний персонаж у сюжетних текстах фігурує порівняно рідко. Переважно «нечиста сила» присутня в них як щось загальне, неіндивідуалізоване. Усе ж побутують і тексти, для яких образ чорта є ключовим.

Як можна судити з розповідей, чорта уявляють схожим на людину, проте чорну, оброслу шерстю, з рильцем, хвостом, рогами, тваринно вивернутими колінами, копитами чи «курячими» або «бузьковими» лапами, кігтями тощо. Очі та язик чорта «пекельного» кольору. Він накульгує на одну ногу, тому що не має п’яти. Свої «нелюдські» ознаки часто ховає під одягом «німецького» крою.

Низка пов’язаних із чортом космогонічних легенд розповідає про його участь у творенні світу. Чорт, згідно з народними уявленнями, єдиний, хто був спервовіку, як і Бог. Коли Бог мандрував серед Хаосу вселенськими водами, він побачив чорта в морській піні й узяв його за побратима. Є варіант, за яким Бог відрив чорта зі скелі. Світ творили вже разом. Чорт на прохання Бога дістав землі з дна моря, але трохи затаїв за щокою. Коли твердь почала розростатися, йому заболіло, і де він вивергав із себе землю – постали гори (а Бог задумував сотворити землю рівною). За іншою версією, чорт мав дістати землі з дна моря в ім’я Боже. За першим разом, однак, спробував зробити це в ім’я своє; за другим – в ім’я своє й Боже; і лише третій раз виявився вдалим: коли він зробив це в ім’я Боже й своє. Відтоді чорт має владу над усім, що на землі, хоч і поступається силою Богові. Такі легенди добре відомі ще з ХІХ століття, побутують вони й досі:

1. «Бог создав людей, то треба ж їм дать світло. Господь дав Сонце, Луну дав Господь нам, зурки дав нам Господь. А чорт був тоди, зразу, як Господь. Був Господь самий перший, і тоди ж вун був. Вони один з другим насупереч ішли. Попросив Бог чорта достат землі трохи з дна моря. А вон украв тої землі трохи. А Господь сказав, шо ти ж оддай, нашо ти украв землю? Нам треба сєят, шоб засєят по водє, бо земля ж на водє, о. І вон, як утекав од Бога, да як ригне – то то й гора. Де гора – то чорт ригнув».[50]

2. «То такий, шо він ходит гет поміж люди, а той, шо він вигодований, – то інакше. А то – дітко, чорт, – казали. То з ангелів. З ангелів він походе. То так, шо Бог йшов за піском – світ сновати. То каже – бери на ім’я мóє, а тей казав, шо беру на ім’я свóє. І нич не приніс. Аж потому – третого чи четвертого разý, то трохи бýло за нігтами, то вишкробали, і так то поснували. Світ поснували».[51] Трапляються й розповіді про чорта апокаліптичного характеру: «Стрілися, хай мені Бог простить, чорт з Богом. Бог каже, шо я людей не оддам. А чорт каже – а я возьму. – А як ти возьмеш? – змєя дам. От іде чоловік [а чорт йому, на іншого чоловіка]: «Убий його!» – «Та то грєх мені!» – «Добре…» Чорт дав йому чашу, [той] віпив да й убів. Вже змєй чашою споїв. Ідут знов. «Украдь», – каже. – «А Боже, то мені ж грєх буде…» – «Грєх? Добре…» – дав і цьому чашу: «Украдь!» – «Вже, – каже, – можу красти. Вже нема грєха». Ше третя чаша: «Спали!» – «А Боже, грєх!»

Як віпив третю чашу – всьо, вже горат огнє. Це не то шо казка чи загадка, це одна казала, шо зараз третя чаша йде».[52]

За уявленнями гуцулів, чорти мають певну ієрархію. Найстаршим є триюдаарідник – юда, сатана, ірод, біда. Йому підвладні звичайні чорти – дідьки, біси, юдники, щезники. Арідник перебуває під землею, де Бог закував його в ланцюги, і чекає на кінець світу. Кінець світу ж має настати тоді, коли люди перестануть христосуватися. Час від часу арідник гримить ланцюгами, і тоді двигтить земля.[53]

Згідно з відомою легендою, коли Бог скинув найстаршого чорта і його підручних із неба, то де вони падали, такими духами й ставали: у воді – водяник, у хаті – домовик тощо. На противагу подекуди вважають, що «чорт спустився на землю, а Бога не допустив».[54]

Свою біду люди нерідко схильні розглядати як вплив чорта. «Попалася чортові в зуби, бо все горе та біда», – охарактеризувала своє життя одна з жінок. Натомість про тих людей, котрі гарно живуть між собою, кажуть, що в них «Бог у хаті живе».

Часто вважають, що чорт, схоже, як і ангел, завжди перебуває біля людини й чекає слушної миті, щоб «підкусити» її на щось зле. Тоді він задоволений: «У кажной хаті шось є, тільки не замічають, – нечиста сила. Приходить чоловєк, а той чорт каже: «А ти ж, Лєнка, не мовчи і зараз шо-небудь человєку кажи…» Та шось-небудь сказала, а той чорт до человєка: «А ти ж таке скажи шо-небудь жонці, ану, подкавíруй шо-небудь». Вони б’юцця, а вон регоче».[55]

Описане вірування спричинилося до уявлень про худого й товстого чортів: «То, бачте, є їх два сóрти: один худий, а ’дин товстий. То товстий на худого каже: «Чо’ ти такий худий?» А вон каже: «Мене нихто, сколько живу в хати, нихто николи раз не спомине. То я худий». А тей гладкий: «А мене, – каже, – раз пó разу вспоминають, і я товстий».[56]

Трапляються відомості про сімейність чортів: «То казали – Головата Йовга летит! А чи це та правда була? То жонка його, чорта, чи шо».[57] У лайливих виразах згадують чортових матір та батька: «на чорту мать воно здалося», «йди к чорту мать», «зв’язатися чорти батька з ким» та ін.

Людську дитину чорти нібито могли обміняти на свою – так званого обміняника. Така дитина була потворна, постійно лише кричала та їла. Тому матері з дитиною було заборонено стояти на межі, бо «злий прóйде обмінєє»:

– «Я взяла троє дітей з собою в поле, ну вони маленькі ше такі були, я взяла їх на межі пулужила. А тут йде одна старенька бабця і каже до мене: «Ти, а нáшо ти дітей пулужила на межý» А я кажу: «А шо, не мона?» – «Ні, – каже. – То тіко по межах чорти гоняця. То я вже й своїм дітям кажу».[58]

– «То русказувала мені баба сєє, шо одна жінка пішла жито жєти і поставила дитину на межі. Приходит давати грудь – та й вже не така дитина. Вже від гинший, всьо – перемінилася дитинка. Та й вона – і до батюшóк возили її… та хто то нарáдив її, шо взяти три чи то дванадцять прутиков з овсóки, тих, шо за рік виросли, і бити – не шкодувати, шо воно плаче, – хай плаче – бий, і всьо. І на встатному прутикові, каже, обмінєло назад».[59]

У більшості випадків сприйняття чорта в уявленнях українців суттєво відрізняється від західноєвропейського зразка. Воно побутово-приземлене: чорт – насамперед не злий демон, а демон-невдаха. Він має розвинену уяву, проте позбавлений здатності раціонально її використати. Зокрема, чорт створив ватру, хату, віз тощо, проте лише Богові дано вдосконалити це тим останнім штрихом, який робить річ ужитковою й потрібною людині.

Важливою є участь чорта й у творенні людини, але водночас вона зводиться або до невдалих спроб, або до псування сотвореного Богом (як-от пуп як слід від пальця цікавого чорта). Чортові завдячують також створенням негативних в уявленнях селян речей: горілки, тютюну, скель, проваль та ін.; він причетний до того, що вогонь димить, що людина хворіє тощо.

Нерідко чорт стає героєм і водночас жертвою анекдотичних ситуацій. Зокрема, популярним в Україні є сюжет про те, як жінка дурить чорта: «Чоловік поїхав в лєс, ну й давай дрова рубать. Да хоче пня пересягнуть, а там голляка торчала. Ну, да й за яйце зачепівс да й говорит: «Ах! Чорт би вас забрав!» Только сказав – одо чорт. Каже: «То шо, продаєш?» – «Продаю». – «А за сколько?» – «Давай, – каже, – ну, так, як на тії гроші, мільйон». Той дає йому мільйон: «Коли?» – «Да прийдеш через нєдєльку». – «Добре, підходит». Чоловік приїжжає з лісу, довольний день, другий, а на третій зажурився. А жінка підходит да й говорит: «Чоловіче, чого ти зажурився?» А вон говорит: «Е-е-е, жінко, вже я не твій. Вже оно так буду: не чоловік, не женщина». – «А почему?» – «Я чортові яйца продав». Вона каже: «Хо-о-о, а коли він прийде?» Каже – прийде в суботу. – «Хе-е-е! Чоловіче, я не таких обманювала, а чорта тим болєє обману». Приходит субота, жінка каже так: «Чоловіче, одівай мою одежину, зав’язуй хустину на вочі і ставай коло печі, а я – твою і пойду молотить у ток». Чоловік там коло печі горшками тарабанить, коли – чорт у хату: «Жінко, а де ваш чоловік?» – «У току молотить. А чого?» – «Да мені він треба, він же мені яйца продав». – «Да йди до нього, я не знаю…» Той пріходит: «Ну, – ка’, – то шо? Оддавай яйца». А вон говорит: «Да ти шо? Вже ж такий чорт приходив, як ти. Да то не ти був?» – «Ні! (А в його жінки якраз місячка була.) Да неправда!» – «Да подівісь: тільки дірка осталась і кров тече»… Скидає штани, стає раком. Як подивився чорт: «О, – говорит, – хто ж то був? То мій брат, наверно, пудслухав, як ти продавав мені яйца, да прийшов да забрав». Оттак жінка обманула чорта».[60]

Іноді чорт виявляється не таким простакуватим. Якщо з ним не розрахуватися, то вся його допомога зведеться нанівець: «Колись чоловік іде, да каже: «Хай би чурт помуг снопув наносить мені у клуню». А чорт іде ззаду да каже: «Поможу, поможу». А той чоловік же ж не бачить його, бо воно ж невідіме. Як вун приходить уранци до клуні – повна клуня снопув. Наносив чорт. На другу нуч приходить: «То заплати мні, я ж тобі наносив снопув». А той ка’: «Ну шо я тобі заплатю?» А той: «Ну як шо? Я тобі трудивса, то ти мні заплати. Давай, шо в тебе є». А той ка’: «Нема в мене ничого, я тобі не заплатю». Ну, той забравса чорт та й пушов. А чоловік того дня не пошов в клуню. На другий день треба вже йти в клуню. Як він приходить – повна клуня голля. Чорт наносив».[61]

Колоритною є відома оповідка про те, як чоловік попік чорта. В одному з таких текстів звучить слово «пéку» як імовірний каламбур зі словами «пекло», «пекельник»:

– «Один дядько пас коні. На патичок насадив сало і жарив собі на огнє. Воно прийшло в шляпі. Настригнуло жабу і давай тоже жарить. І говорить: «Ти їси, і я єм!» Так не по-человеческі говорить, знаєш. А той дядько взяв головешку да тако наодмах як дав… «А-а-а! – закричало на весь лєс. – Догадавса! Іще бий!» А дядько його не вдарив. А єслі б вдарив його другий раз, воно б його рознесло. А послє: «А-а-а! Догадавса!» – і вихор знявса і полетєв».[62]

– «Нанизав сала, тако прутик із берези вирізав. Тіки із берези, то нічим ни вуняє. Та й пече кувалок. Статок (худобу – В. Г.) пасе мо’ то так. Пече. А він прийшов. Сів. І наткнув жєбу собі на ломаку. І тоже пече: «Ти пéку, і я пéку, ти пéку, і я пéку». Ну а той хазяїн вже напік те сало добре, та як мазнув його тим салом – то так закрутило, і нічого не всталосьо».[63]

– «Косили сіно, і дядько встався ночувати. Він зробив будочку і себі став… Вже дванадціть годин, косив пізно, – і він розложив вогнóще, сковородку взєв (вже вин там тиждень косив), і вин став сало жарити, і, ка’, приходит – такий мужчина, і наткнув на ружок жебу, і ка’ на йогó: «Ти пекімé, і є пекімé». Той дядько дивиця, ка’, здаєцця, шось то не то… Ете сало добре шкверчит, а він знов ка’: «Ти пекімé, і є пекімé». Вин баче, тогó… А вин як взєв ту шковорóдь – та й йому в вічи, – то як пушов, то ліс трущив. Ето нечисте було. О».[64]

На Західному Поліссі виявлено окрушини народного оповідання про те, як диявол спокушає людей у церкві: «Як хтось в церкві стоїть і сміється, то диявол на волячій шкурі то записував»,[65] «Диявол витягає шкуру і пише, такуво коровлячую, і пише, но шо ти заробила в церкві – би законно стоєла, Богу молилася».[66] Повний варіант цього оповідання зафіксовано на Бойківщині: «Раз прийшов світий чоловік у церкву. І чорт прийшов з воловов шкіров. Прийшов та й на тій шкірі почав гріхи людські писати. Бо то ж люди добре служби не слухают та й тим грішат. Нóхто його не видит, ні піп, нóхто, лиш той святий. Та й писав-писав – шкіра закінчилася, той ся впер та й натíгат ту шкіру, ’би, може, ше шо записати. Та й так ся нáпнув, шо аж перднув. А святий то ввидів та й ся зáсміяв. І от – якраз ше на стіки натігнýв, шо ше й того світого записав. А йму не треба було нічого, йму тільки треба було їдного того світого, шоб він ся зáсміяв».[67]

Чорти також нібито оберігають від людей приховані скарби: «Це в нас один був, і казав, шо ото в нас за рєчкою таке озеро є, і туди кинули теє золото. Хто-то пошов, багром тяг і оддер шкеберу з тогó. Льог спать, коли приходить. Да каже – ти його там клав? Іди і прибий ту шкабéру. То вун пошов, мусив прибити. А там один пошов туди ж того золота взять. Да й узяв. До воно його в нóчи пов’єсили. Чорти. А тепер там є золото, да пупребуй його взять…»[68]

Ще один широко відомий в Україні сюжет – як «нечистий» у подобі парубка зводив дівчину. Мати зауважила, що донька марніє на очах, і потайки вплела їй у косу тою (аконіт) і руту (в інших варіантах це також одолян, марена, відкасник, безвершник тощо). Під час чергової зустрічі залицяльник не зміг приступити до дівчини й почав вимагати, щоб та зняла обереги. Вона, однак, не знайшла їх. Коли вже мали співати півні, «наречений» із жалем промовив: «Ех! Якби не рута й тоя, була б ти, дівчино, моя», – і відступив від неї:

– «Чорт под хлопца подкасався, а мати дєвчини взнала. Да вплела в коси зєллє. Вона каже: «Йди сюди». А вон: «Викинь руту й тою, да буду спать з тобою». А вона подивилась – нема. Так он і одчепивсь».[69]

«А таке було, шо десь дєвка тоже ж любила хлопця. Плаче й плаче за їм. Вон прийшов до їє й нáчав ходить. А то таке зєллє є (аконіт – В. Г.), оно і в менé квєтки тиє єсть. На ти квєтки кажут «іва». Вони такі голубія, і такі носки внизу. Їє хрищена знала це, і взяла їє заплела, заплела в косу. Бо вже вона побачила… Пришли посіли вечерати. Ложку поклали. І вечерають, і балакають: любуюця. Вон пришов так, як треба ж. То, може, й не вон. То в його шкуру хто-то вбравсь. Може, нечиста сила… Упала ложка в йогó з рук. А вона хотєла поднять, а вон не дає. Вона каже: «Я подниму», – а вон каже: «Я сам». Вона: «Я». – «Я сам». І таки шо вона настóяла, шоб вона їє подала. Вона по ту ложку полєзла под стол, нахилилась, – а в йогó не ноги, а когті. От от тих пор уже вплели їй ту іву, дак вон, каже, плаче з цього, под окном, а вона в хаті плаче. Шо це таке зробили. А вона вплела ту квєтку. А вон: «Вікинь іву, вікинь іву!» – а вона ж не знає, шо то за іва, і не знає, де а іва. Єй вплели в коси ззаду, вона й не бачила. О. Ну й пошли дивицця. І вон плаче, і пошли дивицця, а то не сльози – то смола! Придибашки є».[70]

– «Тепер ше таке. Розказувала мінє мати, шо вона у дєтстві… ну, вже не в дєтстві, вже роков пітнадцить їй було… І вона пасла корови, а з єю була напар… не корови, а воли в лєси. Да й каже, шо до їє все приходить… гарний жених такий… Оно пасуть воли – то вже жених приходить. І кажний день, як тиє воли пасе… Ну й вона каже – я то не розбіраласа, шо то таке. А вона по… матері, – шо, мамо, до менé гарний жених… Але стариє люди, то вони знали, шó то таке може буть, шо ж… ходить і не показуєца. О, каже, подивиса но, якиє там у йогó зуби, приглéдьса. Приходить на другий день, каже – чорниє. А-а-а… то сьо чорниє зуби… Ся нічо’ не сказала йой, мати: бере сю тою (а в їє була гарна коса)… і бере сю тою і цьой ладан, – я тебе заплету, шоб ти була гарна, – і вплела сє в косý… Каже, погнали сіє бички… Приходит, каже. Приходит… І, ка’е, ходить-ходить кругóм і не приступає. А она все каже: «А чо’ ти до мене не подступаєш, чо’ ти все здалéка?» Так вона… А он каже: «Одрєж косý, то приду. Одрєж косу». І каже вона знов: «Чого ти здалéка балакаєш, а не тео?…» – «Одрєж косу». Так каже. І таки вона не пóняла, в чом дєло, і цєї коси там в єї не було чим одрєзать, але ж… і не… І так воно осталосо. То вон ходив, каже, ходив кругóм, а нарешті каже:

«Но, якби не ладан і не тоя, то була б дєвка моя».[71]

– «Була така байка, що ходив хлопець до дівчини, а дівчина сподобала його дуже і все не розуміла, чого він до неї до хати не йде, бо стільки дружили, треба показати матері. Прийшов той хлопець до хати та все ховає ноги. А мати сі придивила – а в нього не ноги, а ратиці. А дівчина з любові того не видить. А мати зварила таке зілля, тоя називається. Заготувала їй того зілля свяченого, і ще часнику, часник причепила їй на шию замість намиста. А хлопець якраз від’їздив, а вона йшла його проводжати. І вже вийшла за ним надвір, а він хотів її обійняти, а тоя і часник його не пускають. Та він їй сказав: «Якби не той часник і не та тоя, то ти би, дівчинонько, була моя». І так щез, як і стояв перед нею».[72]

– «В нас ще бýло такой з нашов дівчинов, а то бýло давно, шо ще тато бýли таким хлопцем, ще нежонаті бýли. То казали, що в нас у Луквáх, бо в нас тут за лісом поле є наше, Луквó і Лугó, то всьо є Хмелівка. І там пасли, віпасали худобó. Робили такі колиби, шо ночували, і для худоби, і для людей окремо. Там огник клали, варили навіть їсти собі, на кім вогни. То одна дівчина була, а до неї все в обід приходóв якийсь хлопець, незнакомий. І та дівчина почáла худнути. А потому якось мама прийшла, та й подивиласі, та й питає: «Шо тобі є, шо ти так похудала? Та маєш молоко, та й маєш бульби, і хліба даю тобі з дому…» – «Не знаю». – «Може, тебе шось болит?» – «Нічо не болит і нічо не знаю»… А тота жінка взє́ла, мама її, і пішла до їдної жінки до такої, шо шось трошка вміла ворóжити. Та й каже: «Шось мóя так сі Марійка похудла і шось йі так бракує». Но а тота подивиласі на хліб та й каже: «Ти знаїш, до неї ходит нечиста сила»… Що робити? Тогди їй порадили: лук-чиснок заплéли у косу, і ще така тоя є – і в другу косу заплели то. І той як прийшов, як мати заплéла і дáла води свічéної і осенóчної пшениці тій дівчині, аби мала коло себе, і він як підійшов ближче д’ тій колибі, і тогди як сі óбернув, і так заспівав. Каже: «Якби не той лук-чиснок та якби не тота тоя, то би с була, ти, дівчиночка, ти вже моя!» Уже бýла би вмерла, бо вже дівка мала вмирати. То отце, тато розказували, шо то була істинна правда».[73]

– «Чорнотоля, троян і ше одне зілля вплели в косу. [Чорт каже: ] «Відкинь від себе то, що маєш». Вона відкидала хустину, шо там ше мала. Молодий панич: «Якби мені не троян, одолян, і не чорнотоля, то би бýла дівчóнонька за день-за два мóя». І тоді стала буря страшна, і він пропав».[74]

У записі В. Гнатюка із с. Мшанець схожий текст має ще й оригінальне продовження. Роздратований невдачею чорт спересердя «йак вийшоў на горý, на такы́й кáмінь, йак витьаў гузицеў, тай забóў сьи; а ў кáмени вóбиў такé гет, што вóдно так йак с фотоґрáфійі і пуцьку му і йáйцьі і гузóцьу. То прáўда, нáші льуди вóдьіли!»[75]

Із чортом повсюдно пов’язують дівочі ворожіння з дзеркалом:

– «Но їдна їгра мене не наравіцца. Одну їгру – то я́кось девки через дзєркало… дівіліса в дзєркало, і все – шо – Доле, обозвіса… І я́кось вона в ’дне дзєркало… знов в друге… понаставляла, седєла, пока не стала крічать. Як став… у час ночі, то прісу-у-унувса волохатий, єй у те дзеркало. То коли крикне… бульш не робили тогó вже».[76]

– «А знаю ше, шо колись дівчина одна гадала так: взяла два зеркала, одне поставила позад себе, друге перед собою – такий коридор зробився. Потім вона виключила світло, запалила свічки і стала дивитись в те зеркало. Я не знаю, шо там сталося, але казали, ніби шось з того зеркала вискочило і драпнуло ту дівчину по лиці, і слід на все (назавжди – В. Г.) лишився. Казали, шо то була нечиста сила».[77]

Розповіді про те, як чорт (чи чорти) відвідують дівчат на вечорницях, доволі популярні в Україні:

– «На Андрея ворожити ходили дівчата. Долю викликали. Каже: «Доля, йди каши їсти». А раз: «Зара, зара, я, – каже, – прóйду», – доля обізвалася. Вони прилетіли до хати, стали сміятися… Як дивляця – то приходе… а приходе нечистий в хату. І шо робити? Бо до дванадцатої години він, каже, смолою розіллєця в хаті. То вони йому дали хустку з фрéнзелями, шоб він роз[в]’язав. Він ґлубав-ґлубав, і не роз[в]’язав, і пішов з хати. То мій дід Іван розказував, мій дід».[78]

– «Колись, таки правда була, тут їдна жінка справляла Гандрея. Ну і наготовилася. А прийшло багато жінок, дівчат, – мужчини нема ні їдного. А вона вийшла:

«Чорте, бісе, хоць ти йди сюди, тут дівчат повно». Аж, каже, йде якесь риковисько в хату. Каже: «Боже! Всьо поперевертало по столі, і всі повтікали».[79]

– «Ми не просили, але просять… То, каже, колись вийшла їдна і каже, шо «Суджане-гуджане, ходи до нас вечерати». А вбізвалося лихе і прийшло в капелюшí. Я не кликала. Прийшло таке страхоття, ну і каже: «Хто кликав?» А всі бояцца. Типіра кажуть, шо треба насадити макітру на голову, і вийти з кóйом, і перехрестити. А поки це зробили, то воно поділось. То біше не кликали».[80]

– «Ето було таке діло. Прийшли дивчата… у хати скáргували (ну, спрéндзували – випивали, гуляли, танцювали…). Скáргували – ето вже начинається, як ето глуха ніч. І та’ як то постукали, а вони вибігли – та’ як то три хлопци. А вона до йогó… а то стоєв нечистий. Та думала, шо той хлопець її позвав, а то нечистий прийшов. То вона та’ як то з ума чуть не тронулась, але до людей ходили, і тоє…»[81]

– «Колися розказувала баба муя, батькова, вона ж стара була вже, що на Введеннє пушла… то ж на Введеннє не мона танцювати. Ну. А пошла одна дівка, така була, що вельми у Деревку (баба моя з Деревка), каже, вельми вона вже танцювала. Танцювала, танцювала, аж приходить такий пан, приїхав на бричци вже, бричка така, з такими ґузіками, і взєв її танцювати. І взєв, каже, танцював, танцював із єю, і забрав і повів надвір, і взєв, посадив на бричку і повіз. Повіз її, і того нема, нема, а її стали шукати, а він взяв її пуд кроквину засадив. То там, казала баба… Ну, в погоню, да кроквина така, він взєв посадив її, і там… то казала баба, що те місце звали Гибець. Гибець, що загинула ж та жінка. А мати вичитала: «Кому Введеннє, а мені Виведеннє». Погоня – то корчі такиї. Вниз таке, темне, корчі, там папороть, таке всяке росте… А кроквина – деревина така, виверняна, виворот. Ну, пусадив пуд виворот, да шукала, да найшла… А мати вичитала: «Кому Введеннє, а мені Виведеннє». А вона вельми… а не можна ж танцювати на Введеннє. То ж то піст, Пилиповка. Задушив, забив її. А хіба то ж як… То якесь лихе є, видно вже. То вже, видно, якесь лихе».[82]

– «Це в одної, в Буковки, вона була ворожка, були такі – молодії, красівії таки. Вдіті, як салдати, а ноги курачиї. Колись дєвкі ходили на вечуркі. Ну, да девки гуляют, да шоб хлопці ж приходили до девок. А нема хлопців, до вони давай у комин гукат, шоб хлопци прийшли… Ось ідут такіє гарниє хлопци, шо только держис. Ідут уже на вечуркі, поприходили. А вони сидєли да вишивали, у одноє впав наперсток. Вона нагнуласа достават того наперстка. Нагнуласа – гі-і-і! Курачиє ноги у хлопцув. До та мовчечки, никому не сказала, да давай утикат. А вон – за нею. А вона бачит – хлевушник, да в ту кострицу, шо льон терли, вскочила. А вон каже:

«А-а-а! Догадалась, шо сховалась!» А тих за ноч повладжували девок».[83]

На Західному Поліссі популярна оповідка про те, як баба-повитуха приймала пологи в чортівки (здоровенної жаби). Як плату від «панів» у такому разі варто просити не грошей, які на ранок виявляться кізяками, а сухого листу, грані чи кінських «балабухів», які натомість обернуться грішми:

– «А якось ти нилапóє (чорти – В. Г.) приїхали по бабу. Шоб приїхала бабити. Поїхали. Забрали тую бабу. Везуть тую бабу. Лісом. Ну шо ж. Їде баба. Лісом. Кіньми. Такими вороними, харошими. Їхала-їхала, і завезли до тиї роділлі. Ну і тая роділля… а то вони жінку забрали, тиї нилапиї. Вона десь вийшла вночі й ни перехристилася… І вона шепнула тий бабі. Каже: «Якщо будуть давати капейки, будуть платити, то ни беріт. А єслі будуть давати кінські балáбухи, беріт»… Ну й, каже, платє́ть. Принесли капейки, принесли тиї кінські балабухи. Вона вже тиї балабухи взяла. Ну й везуть назад, додому. Везли до тих пір, поки півень ни заспівав. Вже як півень заспівав, а вона – на голляци. А вони ж везли на кошови. Прямо голляка така соснова. Як вона до тих балабухов – її грóши. А вона казала, та родíлля, шо як будуть платити грішми – то то балабухи, а як балабухами – то то будуть гроши».[84]

– «Розказувала жінка ’дна… шо роди приймала… Ага… Ходили баби по єгоди. Ішли по єгоди, та й йшли, а лізе, каже, жаба… Така велика жаба лізе, тóвстая. А другі жінки насмієлись, кажут: «Ось ції роди прóймеш?» Вона каже: «Прийму»… Та й вночі приїхали до єї та й забрали єї. Забрали. Та й прийняла вона роди. Прийняла роди… Но, каже, десь… а вони носили… груди, шоб грудь виссала дитина. Та й носили до жінки, та й виссала грудь, та й занеслó до хати, а та баба сидит, а та дитина, шо їй груді сосала, каже, познала по вповóвачови, з’єзане таким шнурком, шо то її невістки дитину приносили. Невістка в хати спала, а вони забрали, понеслó і принеслó. Такоє говорили стари баби».[85]

– «Е-е-е… То така було проблєма. Моє баба бабила зáвжди, і вóйна була, і вона приймала, поки гет того… но, Богу дєкувати, ничо’, – вона всьо хрестилась, Бога молилась, шоб їй ничо’… А то баба… приїхали до єї – ходи… будять, пруз окно… стукают в окно, ходи, роди приймеш, те й те вродилось… Баба вийшла надвір, каже – я далеко не зайдý. Ми тебе, ка’, завезем. Їй вдало, шо вони на шось посадили, а вони її на гулляку (а то чурти приїхали). Її везлó-везлó, і туди привезлó, а вона бачить, шо то не тиї, шо треба. То баба сама себе спасала. Стали єї… а вона каже – «Де ж тиї роди, шо витé мене везéте?» А вони кажут: «Зара побачіш». Але вона побачіла… тепер фигури ставлять, а то – крижова дорога (та туди йде, а та туди), – а вона ’дразу з теї гулляки як упала на крижову дорогу – і всьо. А вони кажут: «Ну, спаслася». І вона всталась жіва. О. А є, вельми баби, єй ж тоже недобре».[86]

Характерно, що чорти в подобі «панів» дуже часто їздять добре запряженими бричками:

– «На Йвана в нас по зілля ходять, та й ми з сестров пішли. То ми рвемо собі, а так по полю коні такі їдуть з колісницею, такі червоні, гарні, – а ми ж на чужому полі, та й я кажу до сестри, шо сховатись треба, бо ми на чужому полі траву чиюсь толочим. Та проїхала та колісниця, а на ній панок такий гарний. А ми з сестрою пішли далі трави рвати – а сліду-то від тої колісниці нема… То таке було, власними очима бачила, не то шоб байка».[87]

– «То на самого Купала ми збирали лікарське зілля. Нам тато казав, які лікарства треба рвати, бо в мене дід був ворожбит, а мому батькові передав то. Ото рвем ми з сестрою, а я дивлюся, а то коні такі червоні, так як через дорогу від нас, а злякавсь так, і кажу: «Сховаймося за корні, бо зара[з] той хазяїн буде нас сварити, чо’ ми траву толочим, а ше де татові скаже». А сестра: «Де? Де?» Ми присіли, а потім як встали, то вже нічо’ нема, а вона каже: «Де? Я нічо’ не виділа». А я кажу: «Ходи, я тобі слід покажу», – бо то ж видно в траві слід, як проїдеця. А як ми прийшли – то ніде сліду ніякого».[88]

Доволі популярні в Україні бувальщини та оповідки про так звані «чортівські гулянки». «Пани» запрошують музиканта пограти на весіллі, а на ранок, коли «чортівня» втрачає силу, той виявляє, що він на купині, а частувався протягом усієї забави коров’яками:

– «Йшов я, каже, з свадьби (на баяна грав). Йду-йду, зайшов туди, де Йож живе. Як я туди зайшов – якась нечиста сила завела. Сів я на купині, і так ту гармошку ростягую, так граю… Грав-грав, коли, каже, де не взялись да: «Грай, дядьку, в нас сьо’дні весіллє», – а я все граю, а я все граю. Танцювали-танцювали, а тодє півні заспівали. Заспівали півні – всьо – ниде ничого немає. Я дивлюся – а я на купині, і ниде ничого немає».[89]

– «Коли діявол ходит? Удень, у час днє, на смеркý, як смеркає, сонце заходит, як сходит, і в час ночи. Ото його. Оден тоже, а во з Глуши, грав. Грав. На васіллі грав. ну, тим во грав, то ж ще за Польщи, – скрипкаю. Грав-грав, і тогó… ну і… іде додому з васілля. Іде додому, аж перейшли хлопци. Конякаю. Ходімо, каже, нам пограєш на васіллі. Заїхав, взяли його посадили на бричку на кóней, повазлó… Повазли, і там він грав. Вони, каже, так танцьовали, скакали, і йому давали пити і їсти, – і він устав рано під кракóтаю. Давали, пробачте, гамняки їсти кінські, і сцикуни, пробачте, кінські пити. І вони його там напоїли і накормили і пудложили пуд кракóту. Як тако дерево вивернецця, та й… називаєцця кракота – виворот. І вони там вот… То він тиждень не міг прийти додому. По ліси шатався. Пришов додому – не вірив, шо то його хата. То вони мніго тоді тиї, о-о-о…»[90]

Люблять чорти так пожартувати не лише з музикантами, а й зі звичайними селянами, особливо якщо людина трохи «під мухою»:

– «Була в селі свадьба, а він жив там в ліси, на хутори, далеко жив од села. То в родини була свадьба. Мартин старий. Він був на свадьбі у родичоув, ну і собі вночи плентаєця випивший додом. Каже – доганєють: їде два пáни. Сидєть на… сідло таке виробляне, в капалюшєх сидєть: «Дєдушка! Сядай пудвеземо!» Ну, каже, я й сів… Ка’, думаю – а, п’яний, шоб де хто їхав. Под’їду, бо п’яний, так далеко. Подумав тако, аж то, каже, й под’єжджєють. Чорних коний пара й два пани сидить на возу: «Сядай, дєдушка, пудвезем». Каже: сів і їду. Їду-їду. Але, каже, дивлюсь – ни туди їдуть, де моя дома. А чуть управо, каже. А там у нас вправо – ліс такий. Ялинá називаєм. Йолки такие великие ростуть. Густо. Каже, їхав-їхав – шось-то не то. Я, каже, «во ім’я Отца і Сина, і святого Духа» перехрестився. Аж то каже: «Ш-ш-ш-ш-ш!..» Як зашуміло, і нема ни тих коний, ни тих панив, а я, каже, сиджу – йолка зрубана. І сиджу, каже, на тому. Де ж то, каже, я? Роздивився – о, то то я в Рашовскій!»[91]

– «Це в нас учитель був, це вже я того учителя знаю. Ну, до в Норинцях дуже музика грала, а вон дуже танцював, співав гарно. І пошов вон у Норинці на те гуляннє. І цілу ноч танцював, і закуска на столах була, і віпивка. Каже, шо «такої я закуски ше ніколи не бачив і не чув». Да танцовав-танцовав, танцовав-танцовав – целу ноч танцовав. Коли, як проспєвали півні да стало розвиднювати, а вон подививса – аж вон на болоті на купині лежить, только конска кучечка. А вон коло його танцовав, і його єв, і сам обброхавса аж по уші. А тоди пришов додом, як розвóдніло».[92]

Нерідко трапляються описи чорта як «панича» чи «пана», зазвичай із люлькою:

– «Був в нас случáй такий, шо ото дві жінки пасли худобу (ото з Великосілля). То тій другій жінці показалося – такий пан вийшов в капелюсі: чорний, гострий, каже [капелюх], так перевертався, скакав, і вона ся сміяла, сміяла, каже: дивись, який панисько (а та друга не виділа). Перевертався, а вона ся сміяла, а тоди він встав, каже: «Я тебе вóзьму». Та як злементувала несвóїм голосом – пришла додому – синя вся. То ше теща моя росказувала: «А я ніц не виджу», – каже. То нечиста сила».[93]

– «Зараз ходят люди – і двананціта, й друга, й перша – і нихто ничо не видит. Ну а ранче, ше як мій тато жив, то чогось люди виділи. Каже: отак, як наша хата, і тако через лукý переходили на дорогу. Ну то бýло на Йордань, на Святий вечір тато йшов. До церкви. Стоїт, тато каже, пан. Файка така закручена. Каже: волосся так мені аж дротом стало. Я так перейшов боком і пішов до церкви. Той пан так і лишився. Перше старі люди много говорили».[94]

Побутує популярне оповідка про зустріч із таким «паном», під час якої селянин міняє свою стару черепульку на гарну пацьоркову люльку «пана», а вдома з’ясовує, що то кізяк чи сухий патик. Такий сюжет є одним із найвідоміших в Україні:

– «Це колись, як розказували, шо йшов в млин чоловік із Черніговки (с. Велика Чернігівка – В. Г.). Да йде собє в капелюшé – старий, бо б’єднй був – і курит там якусь папиросу. Аж панич такий стоїт на мосту: «Шо це ти, – каже ж до нього, – у такім старім? На тобє нового капелюшá, наклади». Ну, взяв, наклав, а свого там пов’єсив на березі. А папироса взяв: «На тобі, – каже, – люльку». Ну, той взяв, до курит люльку… До приходит в млин, а там чоловєки сидят – да засміялися. «Шо це ти, – кажут, – здурів, чи шо?» – наклав сувóрчик із кошá на голову за капелюшá, а в зубах – сучок із кореня – за люльку. Ну то так і курив. Каже: «От, проте здурив і мене недобрий». Назад, вже розвиднило, вон йде вже вдень: та й тей капелюш уже лежит, де він поклав, і папирос».[95]

– «Іде один мужик уночє провірєти кони на паствище. Перед опівночи. Передибає єго панок, курит люльку: таку делікатну, пацьорковану, шо ну. Скри сі сиплєт. І він іде, курит люльку череплєну, таку міняльську. «Добрий вечір». – «Добрий вечір». «Замінєймосі люльками», – каже той дідько тому ґазді. Ґазда подививсь – та єк не замінєти: в мене таке череплєне, сюди-туди, а в того така пацьоркова, делікатезна… «На тобі», – та й подав свою люльку. Та й вроті принєв у него люльку. Пішов д’ конєм, подививсі там на пасовище на коні, де вни сі находєт до днини, приходит д’ хаті, надумав, шоби закурив. Він по кишеньох – люльки нема. Находит у кишени кочєн сухий з капусти. Ну а це шо за кара? Не може до себе чоловік прийти. Але до рання якось добув, ше дріманув, рано йде по конє – здибає на стежци свою люльку. Де він йому давав, там вона і впала. А як він кочєн підбирав? То вже не вгадати».[96]

– «Диявол як є, то найбільше п’яному хлопу показує, бо п’яний хлоп думає про одне. Колись ше розказували, шо був такий дідо, він хати клав. То раз він йшов додому, а там була така хата, шо все казали, шо там є шось зле. То він як йшов повз ту хату, то йому огень на дорозі показався (То була зима, та й він в багні на дорозі руки грів). Той іде далі, а йому якийсь пан показався, та й каже: «Давай люльками поміняємось», – а в того пана така гарна люлька, а в чоловіка проста. А в того ше й тютюн такий добрий. Та й приходить додому (а в нього руки брудні) та й він каже жінці: «Ти глянь, яку я люльку заміняв!», – а та люлька набита колючками, а тому пану він люльку з тютюном дав. Та ще розказав, шо руки погрів, а вони всі в багнюці. В нас хутір є, Мокрий, там завжди казали, шо нечиста сила є».[97]

– «Ще в нас колись так старі люди розказували. Раньше ґазда чо[го] ніколи не виїздив, як після дванадцятої години, як когут запіє?… Запіє когут – тоди осібняк їхав дорогов. Чого? От одного разу йде ґазда бідолаха, десь з дороги йшов, дорога таво наша, шо веде попри церкву. Над’їхала, каже, така бричка, такі, каже, два пани. «Сідайте, – кажуть, – ґаздо, ми Вас підвеземо». Всьо, дали ґазді закурити. Ґазда сі рано пробуджєє – ґазда в такій шпині лежит, десь ’го кинули, дали такий кусок тернини, а на тернину наложили конєчку (кінські «балабухи» – В. Г.), аби курив. А він сі каже, шо я перехрестив, шо сі щєстє трапило, шо мене підвезли. Так сі, каже, перехрестив і сі не опамятав, де я є».[98]

Дещо по-інакшому обіграно суть цього сюжету в таких розповідях:

– «Мама розказувала, шо в неї був брат. І він ходив у сусідне село до дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє́, це мóї мами рідний брат розказував). І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну, і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец – то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».[99]

– «…Такий прийде пан у шляпі, шо куди… За Польщі то ше фурмáнили, бо дуже добре платили за фурмáнку, треба було добрі коні мати, доброго воза, то каже вже, там з Гýмнищ, каже, то мати мої росказували, десь він там був і приїхав додому вже увечир, і тримає руку в кишені: «Я маю рубля». – «А де ти взяв?» – «А во під’їжджав зо мною пан – дав мені рубля». Як він до кишені, то, вибачте, там нема рубля, а кíнське гімно, знáчить. Вони там користувалися, нечиста сила, чорти, користувалися з тих. Як сяде на фуру, то коні зразу попріють, будуть везти, як не знати шо. Він любив під’їхати. Отаке. То він більше в губід так».[100]

Нерідко чорт показується як чоловік у чорному одязі з блискучими ґудзиками:

«Хто знає, як кого лякає. Ну, щось виходить. Казали, якась там… десь дивчєта на базар, то вже років з кілька… Були в клуби, і забралися на базар на нич. То раньче, бо то ж колись не так було, як тепер. Як вийшли йти, двох там десь, шоб сюди до села, з хутора, то каже, як пудийшли десь туди на дорогу, каже – віходить… віходить, каже, такий – вісокий, чорний, з ґузами блістящими, каже, таки страшниї, – то вже, каже, бігли, хрестились, молились, вже до базару не пошли. Буває всьогó… Ну, лихеє шось. Чорт. А шо ж там добре є – буде лякати людину?»[101]

Одними з найулюбленіших утілень чорта є овечка чи баран, рідше – кіт, собака, заєць, вуж, інші тварини (а подекуди відзначають його здатність до метаморфоз):

– «Овечка віскочит, з рогамі, і ти – до єє, до вона втекає».[102]

– «Мій дідо колись ходив зі Спаса до Деревлєн на кавалєрку. Іде – шось вочима світе. Я, каже, прихиливсі і злáпав баранчика маленького. Я, каже, того баранчика за пазуху, і приніс додому, до сіней. Мама врано встала і каже: «Юрку, шо то ти за баранчика приніс?» А він каже: «Мамо, най буде, я їго зара вóзьму до стайні». А цей баранчик каже: «Нє-нє, Юрку, занеси мене там, де ти взєв». І вони настрахáлисі… Взєв за пазуху цей дідо і каже: «Йду-йду», – в тим самим місци – бах! – і вже нема їго. То лихий ходив».[103]

– «Ше що було… Катя була, і її чоловік був кала вагончика он сторожом. І вона за його тоді була, і так місячно, каже, місячно було, і віходю я, але що – вибіг собака. Чи то вона посвистала на йогó – вот гетого я вам не скажу. І я йду, і він рядом іде за мною. Іду, і він рядом за мною йде. От. І шось як… чі піріхрестилася вона (вже так як злякалася), і така лужа була так ізбоку дороги йой. Каже: до теї лужи дійшла, то тіки вода полетіла вгору, і не стало ни собаки і нищо. Каже: злякалась, ледь пришла до хати. То ж, знаєте, таке… Ну, от, кажуть колись, люди: як сонечко зайде, то свистати не можна. Да. І сонечко зайде, то не мона й смíття виносити, і так кажуть. Бо, кажуть, свою долю винесеш. От лихий – кажуть. То вже, каже, лихий, то вже недобрий, да. Ото таке, то гето вже я чула. Найліпша помощ – при собі завше май Бога: де ни йдеш, тре’ хреститися».[104]

– «А хто знає, який він. Він може бути всілякий. От жінка їхала з Городници, била олій. Бýла олійниці в нас в другім селі, то п’єть кілóметрів до Городниці. Била олій, відти їхала додому – а якес ягнєтко бігає по дорозі. Змерзло, та й все коло них, коло санóй. А то зима. Вона каже: «Та йой, шкодá, те ягнєтко замерзає». Та й узє́ли на сани. Взєли на сани… йой, бíднєтко, як воно змерзло… Та й доїхали до села, крайна хата… доїхали до села та й каже: «Йой, бідний баранчик, був би замерз…» А когут запіяв, він скочив та й покрививсі, каже: «Бідний баланцик, бідний баланцик!» – та й пішо-ов баранчик».[105]

– «Іде вон у картузє. Сам йшов. Той мужчина. Василь його звать. От. Вон іде, а воно з самого того, лежить. А вон: «Кицєнька, кицєнька…» Чорненький кицєнька. Як на ту сторону йде – до на ту сторону вон бежить. Цей – на цю сторону, тоже вон бежить… Оце все: «Киця-киця-киця-киця…» Дойшов оце до нас, де ми живем, чуть не до нас: «А! Ти, говнюк! Не даєш мені?!» – да за картуза, да хоп: хотів вон його накрить да зловить. Коли придивляєця – аж купка коров’ячого, говня́ків. Отаке».[106]

– «Десь вночи ходили, та один казав, шо взєв якогось чорного котика на руки та й каже: «Так змерз, бідний котик, бідний». А він з-під плечє каже: «Ой біднийбідний», – той котик йому відказав. То він так сі був перепудив, шо ну…»[107]

– «Каже: йду – то кот бежить. С кота – заєц. Війшов наперед, сів собє й дівіца на менé. Каже, вже коси сталі дубом… Мєсяшно… Каже, до хати вєк собаки бєжать до менé, а сьо й собаки не бежать. Ка’, глядить – то так як свіня. Потом копіца сена сунеца. Вже так злякавс. Ка’, пока прийшов до хати, і собаки – шоб которий гавкнув».[108]

Окрему групу оповідок становлять ті, у яких чорт у тій чи тій подобі налягає людині на плечі або надміру обтяжує своєю вагою воза. У таких випадках «нечиста сила» відступалася лише після того, як хтось здогадувався зробити хреста чи помолитися. Доволі часто наприкінці чорт промовляє: «Здогадався!» – і зникає з демонічним реготом:

– «Їде чоловік у базар. Лежит баран, хороший баран, здоровий, центнерув два. Ну, чого ж цього барана не взяти? Може, хто їхав в базар да загубив… Як вони поклали на воз – до цей воз ломитсє, і коні мокрії – не мона везти. А то та лякаха, ти понємаєш? От вуни проєхали трохи. Уже коні мокрії, да й тії люди мокрії – полякалисі – не мона ж везти того барана. Давай уже вони ж його скидать – не мона. А то та лякаха сєла, от. Там сидєла й баба, шо ж той бабі робить? Та баба взяла таку соломинку, да зробила хрестика, да тому вже барану да тако под носа тако, а вон як зарегоче: «Га-га-га-га-га! Догадаласи, баба, – знала б ти барана, шоб ти кілометр ше проїхало!» Задушив би. Така лякаха, або нечиста сила. У барана лякаха залізла».[109]

– «Євреї ж не вірять в Христа. А прийшлося їхали на Межóріч, на базар. А прийшлося: стоїть на дорозі біля мóгилок бáзя маленька, гувечка. А він ту гувечку не знав, та і взяв, а та гувечка стала бекати… А він каже: «Ця гувечка нам пугáна, ни мона дувезти». І ни мона скинути. То зрубили хрестика з соломи і дали цього хрестика, і вона сама злізла. То їм же ж ни мона хрестика, а як прийшлось, то й зробили. То, казали, злий».[110]

– «То, там-о десь колись баби як казали старіє, я був на роботі… До, значить, каже, шо єде… де з гостéй єхав дядько чи дід. От. Да, каже, баран бежить, такий маленький. А вон встав до – сядай, сядай… То той, значить, баранчик плигнýв на той воз, а вон – коні зразу мокріє, не мона, наче тонну положів. От. А вон тоді єде, і коні стают… А вон перехрестився, воно плигнýло з воза до каже: «Догадавсь, гад». Шо перехрестивсь. І воно плигнýло з воза, і нічо’ не було. Це таке, сказкі були…»[111]

– «Віз господар з поля снопи при вечері. Біжить по дорозі баран. Бере той господар барана на фуру. Коні засопли і не можут з місця рушити. Аж коли взяв того барана зігнав з воза, тоді коні рушили. То нечиста сила була».[112]

– «Дід мій росказував ше. Їде старий, їде через місточок, да й переїхав, і там, каже, коні – хр-р-р! Хропуть. Шо це там таке? Дивлю́сь я – ягня. О, це, кажу, добре. За це ягня – да й в сані. «Вйо!» – коні не можуть рушити. То добре ягня. Каже – завезем заре да заріжут на м’ясо. «Не зарі-і-і-жеш!» – це ягня. Скакнýло – да ці коні як сунýли… і полéтіли».[113]

– «Дядько ішов – то, ка’, здаєцця, шось іде та’ як то… Стий, каже, буду хреститися… Ну, йде, здаєцця, римно зу мною, йде-йде… І що… Я, каже, як став хреститися, та як виламало гуллє́чку, як мені по очах шо впекло, як дало, то ледь, ка’, втік додому. А другий ішов – ага, кіт ійде. Каже – йду, кіт ійде здуровий, за мною йде… А він юго ногою вдарив, того кота. Той кіт як зваливсь… йому звалилось шось на плечи, то ніс до самеї хати, а послє сýнувся. Та’, як дерево, каже, шо ніс. Ну. Ето начинаєцця у час ночи до двох годин, бо поки півни не засповают… Півни засповают, тоді вже можéш куди хоч іти, ничо’ не лякає. Ну, нечистоє».[114]

– «А ше колись… в нас там коло Дністра внизу був млин. І туда носили люди – озьме на плечі гýзочок та й йде молоти. І поніс чоловік, шо ніби там вночі молов, а відтак шо вертавсі, шо пізно, ніч таки. І вертавсі догори. І каже, як взяв на плечі той мішок – ну таке тяжке, шо страшне. Несе. Ну, доходит, там якась керничка була. Думає: стану нап’юся води, буде трохи легше, бо вже сім потів зійшло. Напивсі води – нічого. Бере знов – далі тіжке. Далі несе. Ну, вже так шо виходит, бо то ліс гі долинов трошки, а там вже виходит, шо голóці, шо гола обíч. І вже як мав віходóти, вже останні кущі там, і, каже, вже не міг нести. Як гепнув тим мішком так-от до землі, а то так якби хвилев так зареготалось. Так – ха-хаха! – по тих обóчєх. І каже, шо вже взяв потім мішок, і вже легко було, і поніс. То шось пуджіло. А то – блуд бересі».[115]

Якщо коні, відчуваючи «нечисту силу», зупинялися й не хотіли далі везти, не залишалося нічого іншого, як перепрягти їх: «Знаю, шо в нас тутó в бéрезі, там дальше, казали, шо жінка вродила дитину і там десь закопала, і старі люди казали, шо там блуд бравсі. Ну, тепер дідько боїцці всіх, він вже не йде, а тогди – то правда бýла… Навіть мóї тато. Мóї тато, то все ноччю возили. Снопи, всьо. Бо то днем – сили косити. А коні сами знают, куди ходити, аж під фіртков той господар пробудиццє. Тато везут кукурудз, снопами. Наклали-наклали, і їдут. А нарешті коні стали. Вони стали, і тако… Тато що – батогом б’ют, всьо, – нічо’. А вони учули. Знали, шо цей злий дух дуже любит людині зробити, аби людина наробила си. Ну, пошкодити шось, аби людина наробила си. Вони злазьи з фіри і хотье за вýздечку взєти коні перегнати. Вони – ніяк. Розчепірили ноги, і ніяк іти. Оден кінь в той бік, другий в той бік, дишель отак стоїт, задер сі догори, і ніяк. Вони тогди стают, розпрігают коня, обертают, – тому дают ту упріж, тому дают ту упріж, запрігают, перекручуют, сідают на фіру і – не переΐздіт це, але навертают на поле обминути. Чо’ вони там спинили сі, не переΐздіт. Вони, я, каже, може, я десіть метрів проїхав – як щос у долоні… Ага, правда, – вони як злізли з фіри, а перед ними стоїт сніп кукурудзє́нки. Стоїт, листячком махає. А вони думали, що коні напудились цего снопá. Хтіли його… за… то… і викінути. Воно ни бере. Вони ще раз… і їм самим вже стало страшно, і тогди вони стали коні ці перепрігати, і вони як минули цей сніп (вони минули сніп, не їхали на сніп), минули і, каже, мо’, так з десіть метрів, і як щос заплеще в долоні! Як заирже, так «Га-га-га-га-га!» Як коні рушєють – то чуть віз не розтелéпали. Так шо колись цего бýло повно. Там, казали, салдати погинули в австрійску війну, і їх не переховали, ні нічо’. То Кругла Мóчіра, як їхати на Дýбки, і там поклали хрест цим салдатам, але не переховали».[116]

Показово, що нерідко підкреслюється саме властивість коней відчувати чорта, адже кінь і сам нібито від дідька: «Коняки ни мона святити, свячонею водою ни мона коняки, вони з чорта. Казали… тогó… чорти не давали людям робити, а Бог сказав: «Запряжіте та їдьте». То бачте – вона й несе – біда відає єк… То ж не віл. А віл, корова із тогó… ой, як вам сказати… із соломи. Корова з соломи і віл, а кінь із чорта. Його не мона…»[117]

Іноді ознакою чорта є винятково акустичні прояви: «Буває, шо начинає ревти перед тобою в лісі, нечиста сила якась, лякаха, а не видно нічого».[118]

Окрему групу оповідок та бувальщин становлять ті, у яких людину ніби щось кличе:

– «По ягоди пошов. І то не нада ніколи обгукуватса в лєсі, когда гукає. Особєнно в двєнадцать часов дня. Ніколи не ’бзивайсь. Мене гукає, гукає: «Гу-гу!» Я собє:

«Гу-гу, гу-гу!» І набрав уже ягод півкорзіни. Колі чую: «Гу-гу!» Да й все ближе та й ближе. Як зорвавса вітер, такий ураган: дерева трощит, ламає; свище, вищить. Я як став утєкати, – тіє ягоди вісипав геть усє. Насілу уйшов на чісте».[119]

– «Да, було таке, шо лякало. Колісь покойну мою матку гукáло. Прíйдзє і гукає. Дак яна вже давай жáліцце. Дак я бабі пожалілас, а баба каже: «Ото як прíйдє да будє гукать, дак скажи – насєругó». Дак я матци сказала, дак менє́ пришло гукáть. Се лічно менє. Дак я як ізлякаласє… Значить, раз я вже дозналасє, шо як треба сказать, дак ано пришло да менє гукнýло. […] А Бог його знає, шо яно таке. І прóйдє да гукає їє на ймéннє…»[120]

Типовою для оповідок та бувальщин про чорта є ситуація, коли він лякає людей, які хизуються своєю безстрашністю:

– «А це вже недавнє, це дядько Миколай мой… Да вун же здоровий такий, вун николи ничого не боявся, да вун каже: «Ти давай мені і гарєлку, і даннє давай, і шо хош, только труйки не давай, – а я цього не боюс…» Ішов з вечурок, герой такий, от бежит баранчик. Вон давай переймати, а той баранчик – там плот такий був високий, у Чижикова – да плиг через цей плот, да як зарегоче, каже: «А зловив?» Каже: на мені все й постило. Злекавса… Злий, чортик».[121]

– «Партійний, вон николи не вєрив цьомý, цьо ше до войни, а вон був голова сєльсавета. То йшов одо от цього переєзда, шо до Олєвска, і єму на плєчи як залєзло, і вун ньос до самої хати – не мог донести, таке важке. Да токо в калідор уходить, у свой, і воно як свісне, як рованé, то й крішу зорвало йому. «Да, отепір я, – каже, – вєру, шо є ля́качки».[122]

– «Це на Боговой рєчці. А не було ж мостков колись, а кладки були. А його не пускали додому, його батьки тут жили в Любимовці, а вон на хутарі жив, батько мой, ше молодим був. Да ка’ут [батько]: «Я й не боюси. Ка’ут, шо тут лекає». А вун іде по кладці да каже: «Я й не боюси». А йому шось ка’е: «От і побоїси…» Шарах його в воду с кладок! А вон знов влєзе на кладки. Да питає [його знов]:

«Так не боїси?» Каже: «Не боюси…» Знов туди [пхнуло]. «О, – каже, – це вже злекавс». – «До йди додом…» Да й прийшов – обкупаний такий, обкупаний. Не п’яний, ничого».[123]

Лякає чорт зазвичай у певних місцях, які є майже біля кожного села. Іноді демонологічна характеристика «нечистого» місця нічим не зумовлена. Стабільно до таких територій відносять кладовище, болото, пустки, перехрестя, містки, місця чиєїсь дочасної смерті та ін.

Добре відоме в Україні загальнослов’янське вірування, згідно з яким чортів побиває блискавка. За легендою, коли чортові стало самотньо, Бог порадив йому вмочити палець у воду й стріпнути позад себе. Той, одначе, умочив цілу руку і як почав нею трусити, то з того наплодилася сила-силенна дрібних чортів. Побивати дрібних чортів Бог доручив пророкові Іллі (або архістратигові Михаїлу). Вважали, що Ілля їздить небом у громовій колісниці та уражає бісів блискавицями, де б вони не ховалися: у деревах, під каменями чи навіть у людях. Ознакою того, що блискавка поцілила в чорта, є залишки смоли:

– «Колись на небі ангéли зробили такий бунт. І святий Михаїл тото всьо скинув наниз. І то в’ни сі поробили диявóли. А д[и]вітьсі: як гримит – є так, шо грім пролетів, а є так, шо палит. То там, де спалив, де є огень уже від грому, шо там убиває вже того нечистого духа. Бо є духи чисті, а є нечистий дух, злий дух. То ше колись так казали».[124]

– «Ота стріла, яка на небі блискає, така іде до самої землі. А далі вона його (чорта – В. Г.) побиває і десь діваєця».[125]

Саме з такою ситуацією гуцули пов’язують появу надзвичайної сили в Довбуша:

«Колись грім гримів, блискало і грім гримів. А щьезник сидів у гаджюдзі (молодій смереці – В. Г.). А це був простий хлопец, Довбуш. А вин уздрів, шо щьезник, вибачте, штани стігає, та й це блóскавицею отак цей, а цей задницю показує. А вин був іс пушков, та й вбив його. Стрілив та вбив. Іщьезника. А Гóсподь Бог дав їму так, шоби їго ні куля си не ловила, так аби вин був силний. Він так собі Бога просив, шоби над него сильніщого не бýло та аби його не ловила си ни куля, нічього. Аби він в’єднó жив. Ну та й вже жиє, – це вже Довбуш…»[126]

Чорт може ховатися від блискавиці й у хаті. Дієвим оберегом у такому разі вважають стрітенську свічку: «Од грому на Стрє́теннє свєчки святять. Перев’язаниє волокном (ше в людей є) або лєнтою якоюсь. І коли сіє свєчки приносять, уже гримит, то ціє свєчки, вбикновенниє свєчки, вони – тут, в сій комнаті погорить, обойшли тут, тут, шоб той воздух, з теї свєчки, пошов кругом. Чому? Можé завітать той чебурашка (сміється – В. Г.) – і даже сьо свєчка горить на столє, як гримить».[127]

Небезпечно ховатися від блискавки в пустках – там нібито укриваються чорти:

«Як гримить, не можна до теї хати йти, в котрій ніхто не жиє, ліпше змокнути, бо там ховаються лише ті, з ріжками, і може грім ударити, може й тебе вбити».[128]

Пов’язують чорта й зі смітниками («смíтиськами», «сýтичами»): «Казали, шо десь на смітиську нечистий зберігався, в якихось бур’янах чи шо».[129]

Одним з улюблених місць бісів вважають і корчі бузини:

– «Казали, шо можна ламати бузину, але лиш не у кожний день. В Живний четвер її можна викорчовувати. А в ті всі решта днів її можна ламати, але не викорчовувати. А викорчовувати лише в Живний четвер до схід сонця. То тоже так кажуть: бузина – це їго дерево».[130]

– «Пляц нечистий, там, де була бзина. Казали, шо там діти родять сі каліки і не вестиметься в родині. І казали, шо корчувати бузину не мож, лиш у четвер Живний, врано. А якшо тепер треба зрізати, то лиш до корінні, верх. Казали, шо там нечиста сила».[131]

– «Бзина має всерéдині порожнину, і кажут, шо там сидит той Юзик. Її не можна корчувати, лише в Живний четвер, в Чистий четвер. Зламати можна, але корчувати не можна. Та людина помирає. І це таке в Чернелици було точно».[132]

– «Там той, щез би. І того, кажут, шо не корчуют».[133]

– «Бзина – від диявола, казали, недобре. Погано його різати, корчувати».[134]

– «Не можна рубати бзину. Є така днина, шо сі но рубає. Бзину не кивáти. Ну бо кажут, шо в бзині сидит злий дух, то може покрутити людину. Але як бузина всхне, то тогди рубают. То там таке, кажут, шо сидит, шо як їго дерево вікорчуй, то може людину скрутити, спаралізувати… Той щезник…»[135]

– «Бузина недобре коло хати. То чортове дерево. В Живний четвер досвіта треба вирубувати, і ше й копійки кинути в корінь і так пригорнути».[136]

Побутують також уявлення, що чорт нібито «сидить у будяках».[137] Відповідно будяки («колюкó») називають «чортовим зіллям». Вірять, що їх можна вивести, закопавши на полі шкаралупки з крашанок: «То на Паску. Ето тодє шкаралупу… яйца крáсять, шкаралупи – всє в міску, – вісипать там, де колюкó ростуть, і во’бше по полю. Те зєллє, колюкó гостриє, то цьо воно – черняве зєллє (від назви чорта «пан чернявий» – В. Г.). То їхніє цьвєти. То воно ж як тим-вот, то воно зразу зникає. В любий день. Только зобрать і вінести їє туда. Я сама сипала. Сипала – прихожу, отам на поли конец – не мона влєзти. А ви тáк… Зобрала-зобрала, да занеслá – і нема по сєй день. Пропадают. Вони бояцца».[138]

Ще одна «чортівська» рослина – тютюн. Він нібито виріс із порохні від чорта, із чортової крові, із попелу від спаленого чорта тощо.[139] Побутують такі уявлення й досі: «Звідки тютюн узявся? Чорт насрав – і получилося, а ми його курім».[140] Нерідко «чортовим деревом» вважають осику: «Осика – то чортове дерево».[141]

Не можна нібито ховатися від блискавки й під старими дуплавими деревами: «Грім б’є в нечисті місця, де чорт сидит. В ялицю, смереку, бука, дуба. Де дупло є, кажут, там нечисте сидит».[142] На Вінниччині вірили, що чорт сидить у сухій вербі, що відображено й у прислів’ї: «Закохався, як чорт у суху вербу».[143] Подекуди застерігають перечікувати грозу під ліщиною: «Грім часто б’є в лєщину, бо там ховаєця нечистий».[144] З чортом пов’язують і таку аномалію дерева, як свічка (стрімка гілка, яка відходить від самої серцевини дерева): «На дрóва його. Палóть. Свєчка. Сатана поставіла вже ту свєчку».[145]

Чорт може проявляти себе коли завгодно, проте улюбленим часом, згідно з народним переконанням, є полудень та опівнічна пора: «Північ, дванайціта година – то їх година. І дванайціта година вдень. Бо апостола читає дєк: «Бійся біса в полудневу днину». Дванайціта година – то є його година. Сіяти на полю не можна, – то може сі не вродити ніц».[146]

Судячи з бувальщин та оповідок, серед молоді звичним було випробування ляком в опівнічну пору. Наприклад, потрібно було зайти на кладовище і як доказ принести скалку з хреста. Інколи в таких історіях трапляється й образ чорта:

«Батько росказував. Хлопці, годов по девятнадцать – по двадцять, ходили гулять. Ну, а хутор, і стояла пустка. Ніхто не живе. І заспорили между собой. Ідуть часов двенацать ночі уже з гулянки і говорать: «Хто з печі попелу достане у пустці – ставим бутилку водкі». Ну, один храбрий нашолся – пришов, сунув руку в п’єч, а хтось його як вхопить за руку: «Возьмеш мене замуж – одпущу». Ну, раз такоє дєло, соглашаєця: «Беру!» А он же нє відіт нікого – тьомно. І он заболєв. Ну, мать-старуха плаче, плаче – шо такоє? Не їсть, не п’є, всьо врем’я худне парень. Ну, расказав. Вона говорить дєду: «Гаврило, шукай сватов». Приїжжают туда, а там свєтіця, свєчкі горать, пани такії ходять в шляпах, ну, говорить, шо таке: не ноги, а вроді копити. Ну, і сказав там вже [один]: «Ото єсть в попа подбороднік такой у церкві. – Ун дає йому і говорить: – старайся її за руку взять і накрить руки». Взяв, накрив, і, говорить, нічого не осталось: ні свєчок, шум токо і всьо. Куди воно дєлось? А молоду он держить. А она, как мать уроділа, так і осталась в його гола. Накрив її сват свитою, привели її, обвелись вони хазяйством, дєтішками…»[147]

Зустріч із «чортом» у таких випадках могла бути цілком реальною: «Молоді спорили, шо не ввійдеш в церкву в 12 годині ночі. А один перебирав сі на дідька і пуджів».[148]

Найдієвішими оберегами від чорта повсюди вважають хрест і молитву. Старші люди, готуючись до сну, обов’язково змовляли молитву й перехрещували себе, а також двері, вікна й устя печі, «щоб не допустити нечистого». Упродовж року оберігали від нього оселю проставлені на Водохреще й на Чистий четвер хрести. Про силу хреста як оберега, зокрема, ідеться у варіантах такої оповідки:

– «Казали, шо три дівчині гуляли та й війшли аж на штреку, на колійову. І шось там забули сі, і поїзд відти їде, і відти, а вони на середині, і напудили сі і посідали. І перелéтів поїзд туда і відти, і вони дивлют сі – три з рогами наставили сі і каже:

«Ти чо’ свóю не втрýтив під поїзд?» А він каже: «Бо вона хрестик має на шиї. А ти свóю чо’ не втрутив?» – «Бо вона, – каже, – перехрестила сі, рано як йшла з дому». – «А ти свóю чо’ нє?» – «Бо мама йї перехрестила». Отаке казали. Шо хрест дуже важнóй».[149]

– «Казали тако, я чула ’д людей. Ішло три дівчини. І сиділи три чóрти. Старший чорт всказує – йди, іди, каже, взьми дівчину. (Ну, хороші дівчєта йшли.) А він пришов до їх, та й каже: «Не мона». Каже: одную мати перахрестила, одна – хрестика носит, а трета – то сама перехрастиласє. І не мона взєти».[150]

Загалом образ чорта є універсальним, з ним можуть ототожнювати або принаймні пов’язувати майже всіх інших демонічних істот. Як прояви «нечистого», чорта сприймають у народі блуд та вихор; відчутним є зв’язок уявлень про чорта й цвіт папороті, знахурів, відьом, безпірно померлих та ін. Мало не в кожному другому випадку ототожнюють чорта з домовиком. Домашнім чортом, по суті, є так званий годованець. Це свідчить про належність уявлень про чорта до найархаїчніших пластів слов’янської демонології.

Одним із мало відомих в українській етнографічній літературі різновидів чорта є хапун. Розповіді про нього, зокрема, побутують на Поліссі: «Осика – то чортове дерево, вона трасеця завжди. Ото в жидов кучки. Колись, як я була мала, то їх хапав хапун. У їх була суднея ноч, і вони наймали такого дома і в том домі сходилоса колькі кагалов докучі. А як воно получилось. Чорт привйов людей звідки то? А їх багато погубилось. Ну, Господь каже: «Шо ти мінє цих людей позбирай усіх, то я тобє дам із їх пару людей». Ну, став же вон – а вони розийшлиса скрузь – збират тих людей. А кагал – то десять жидов. А Бог йому сказав, шо з кожного кагала тобі по жиду дам, але посля Бог роздумав, шо це багато людей йому треба дати. Бог каже: «З десятого кагала одного». Ну, з десятого кагала вон должен ухватить собе жида. Ну, вони ж роблят цю ж собе судну ноч. Але з наших людей вони нанимают одного дядька. І там вже так моляца, і падают, ґерґочут і моляца, моляца, вельмо просят і моляца. Але вони попереду йдут на кладку стают: у кого немає тєнь у воді, то того вхватит. Так вони тепер стали хитріє: як побачут, шо немає в його тєні, то вон переїжджає в другий кагал. То вун же не може його там найти, вон не може його там вхватит уже, а зразу хватали. Да так: бачиш жида, шо жид кричит або ж ничого не бачиш… Ну та вони вже, як вон улєтає, шоб вхватит оцього вже, то тушаца свєчкі, а цей наш чоловєк скурей засвєтит свєчкі, от кожний його у плечі штурхне. Називаєца вон «штурхало». Вони каждий должен штурхнуть його у плечі. Вон засвєтит свєчкі, і вон (хапун – В. Г.) уже не може взяти там. І таким робом не стали тих жидов хапати, а колись вон хапав: ну, вон свою пайку брав, йому Бог обещав. Вон возьме, осику роздере да туди головою його засадит, да вон вже шо хоче, те з їм робіт, – то його вже він».[151]

Низку записів про цього демонологічного персонажа з Поділля, Волині та Полісся скрупульозно розглянула Ольга Бєлова.[152] Певні відомості про нього знаходимо й у словнику «Білоруська міфологія».[153] Це суттєво корегує погляд окремих дослідників на хапуна як представника міфології лише західних слов’ян.[154]

Подекуди розповіді про чорта за сюжетом нагадують гоголівського Вія: «Були вечуркі, ну да вже там позбиралися туда гуляти, а там була хазяйка вєдьма, бо хлопці бачили, як вона сєла на метлу, пришла да помазалася коло комина сажою да і в комин полетєла… Ну, да вже вона й вмерла. Але сказала, шоб поставіли єє у церкві. Шоб не ховали, да в церкві поставили на ноч. Ну, а був дяк старенький, да каже: «Я побачу, шо це ж воно таке буде». Ну, до вон сидит там на драбині да читає книжку цю божу. А вони, каже, в окна налетіли, каже, її поставили, да там вже її тягают, да всюду все таке їй показуют. А того дєда шукали-шукали, а його павутиною затулило, да не побачили того дєда. До злий, шо над ними командує, каже: «Пудніміт очи вгору!» Якби подняв, вони найшли б і його ростерзали б. А вон усе одно дивиться вниз. І так вони коло її, коло тої відьми, забалагурилиса, шо п’євні поспєвали, да вони її в гроб не положили, а только перевисла так у гроб, а ноги тут стояли».[155]

Трапляються в українців і сюжети, де чорт нагадує західнослов’янського духа-збагачувача, відомого як змій – Dobřinský, kobołt тощо: «То в нас баба, була в гостя́х там у дóчки, та й йде лісом. «Е-е-ей!» – шось заводіца таке, плаче, наче дитина. Дощ іде. Вона придивилася – таке шось, наче дитина, під сосною седіть. Та вона взяла його да до себе, до грудей тако взяла. Думає: «Ох, це ж хтось покінув якусь детіну». Як вона подівілас – шо це таке – якась шерсть, якісь копитá, пазюрí… Ну в неї там був плащ – дощ іде, то вона його пожаліла, обернула, пригріла да знов там оставила під сосною. А це, оказваєця, якесь чортеня було. Да мале, да скóгліло – дощ намок його. З тих пір, як вона пришла додому, то в них началó все вестóся в хазяйстві. Нічо’ не загинуло вже… начало прибавляцця. Значит, оказваєця: треба Богу вірити, але й чорту вреда не робіть, чорту допомогти. То якшо з тимі чортамі подружишся, то й вони тобі…»[156]

Ототожнюють або принаймні пов’язують із чортом так званого інклюза: «Інклюз – то тей, щез би, – то кожде інакше називало. То такий чортик. Каже, підкине гроші, та й ти йшов та й найшов. Та й вже має гроші, а має. А потому кажут до него: «То шо це такі гроші то?» А жінка каже до него: «Візьми іди віднеси там, де ти взєв». Він пішов взєв… – не стало нічого в него. Взєв поклав на місце, там, де він взєв, – всьо – не стало нічого в него. То інклюз – то гроші той, щез би, підкидав».[157]

Сьогодні, констатуючи занепад віри в Бога, нерідко стверджують:

– «Тепер воно кудою хоче, тудою й ходіть, а тоди только по уліци. Шо ж – воно посвящонноє [раніше було]. Поп свєтів, і водою свящонною полівав, покропляв, і Богу молівса. А тепер уже вон (диявол – В. Г.) має вскрозь».[158]

– «Сьогодня шо – сьо стариє так люди кажуть, і воно, мабуть, і правда: тепер завладєв нечистий народом і землєю. Бачте, все стало такево… Тепера, бачте, шо зробилос, – тепер п’ють гарелку сильно».[159]

Так само, дивуючись новочасній моді та звичаям, старші люди зазначають, що колись за вбранням і поведінкою одразу можна було спостерегти, де хто, а тепер чорт вільно може йти поруч, а ти гадатимеш, що так і треба.

Уявлення про чорта продовжують посідати важливе місце в демонологічній палітрі українців. Донині, наприклад, з вірою в «нечисту силу» пов’язана низка побутових заборон. У хаті й у себе у дворі забороняли свистіти («Шоб чорти не велися, не множилися. Ну, то, кажуть, шо кличеш нечисту силу, рогатих кличеш»[160]), сидіти й «колисати» ногами («Кажут, шо чорта колишеш»[161]). Попри місцевий колорит, уявлення українців про чорта мають виразні загальнонаціональні риси, а подекуди суголосні з уявленнями інших слов’ян.