Читать книгу Українська міфологія - Володимир Галайчук - Страница 6

Домашні духи є одними з найпопулярніших демонічних істот в українців. Залежно від регіону це зазвичай годованець чи домовик. Також до поняття домашніх духів із різною інтенсивністю виразно тяжіють уявлення про ласку та вужа.

Відомості про годованця й домовика іноді майже тотожні. Відрізняє їх насамперед походження, хоча не лише воно. Годованець як «дух-збагачувач» (чи «домашній чорт») переважно походить зі знóска (маленького недорозвиненого курячого яйця без жовтка) і за свої послуги забирає душу господаря після його смерті. Домовик – це насамперед похідний від душі померлого предка дух-опікун.

Уявлення про годованця здебільшого побутують у Карпатах і на суміжних територіях, тоді як віра в домовика більше притаманна решті українських теренів. На Заході України своєрідною гранню між цими уявленнями є історико-етнографічна Волинь, де на межі з Надсянням, Опіллям і Поділлям виразно простежується карпатський варіант – тип духа-збагачувача, а на півночі спостерігають тяжіння до поліського типу домовика-предка. Водночас як ототожнення домовика з чортом, так і уявлення про нього як про душу померлого в Україні трапляються повсюдно.

Єдиного інваріантного прообразу домовика на українських землях немає, наявні лише більш чи менш загальні діалектні тенденції до його характеристики, які співіснують з іншими, менш популярними.[287]

Назви. Перша виразна згадка про домашніх духів у східних слов’ян датована кінцем XIV ст.[288] Автор згадує про «проклятого біса-хороможителя», ніяк не пояснюючи, що криється за цією назвою. Найімовірніше, що так представник церкви назвав домовика. Саме ж слово домовик чи не вперше згадане в граматиці початку ХІХ ст., де українських дідька, домовика витлумачено через переклад російською мовою – дедушка домовой [289]. Безперечно, слово домовик на той час уже було добре відомим. Водночас можна припустити, що в українців, як, наприклад, у чехів, давнішою за походженням була назва домашнього духа дідько, яка вказувала на генезу персонажа від душі старшого з померлих у сім’ї.

Сьогодні слово домовик як загальна назва відоме повсюдно в Україні. Також цього персонажа називають домовік, хадзя́йнушка домовік, домовічок, домовий, домовой, домовій, домник, батюшка домовой, хазяїн, хазяїн дома. Лише на Сарненщині зафіксовано назву перéйма: «Старші люди казали – перейма, а тепер вже кажуть – домовиік. То те саме».[290] Вочевидь, ця назва є віддієслівною, від переймати – ‘завертати худобу’.

Унаслідок ототожнення домовика з «нечистою силою» (безпосередно з чортом, годованцем, «безпірним» покійником тощо) використовують і назви нечиста сила, лихий, ліхáч, нилапóй, дідько, чорт, чортик, сатана, враг, злий, злий дух, нидобрий, погань, нячисьцік, лякайло, пужало, начнік, нєдобра душа, мєртвєц, сьмєрть, «той, шчо памьор», знахор, коўдуннік [291], зрідка – панок, панич, федик, антипко [292], а то й хóванець чи виховáнець [293]. Водночас назва в цьому випадку не може бути достатньо надійним ідентифікатором.

Походження. У разі ототожнення домовика з годованцем також можуть вважати, що він з’являється з так званого зноска, що його можна придбати «з усім» тощо. Водночас у більшості регіонів в уявленнях про домовика його появу пов’язують із закладанням підвалин чи фундаменту хати, зведенням комина чи печі, із завершенням будівництва:

– «Заводиця, кажуть, як хату строїш. Оцьо як зробили заливку, підмуровку, геть тако вже все вимурували чи там поставили дерев’яну, ну та й всьо, вже тоді знайте, шо він буде на горі».[294]

– «Домовик у кажній хаті є. Як строїти хату, то він уходить. […] То як ті[ль]ки заклали хату, то він появляєця».[295]

– «Поки хата будується, домовика ще нема, а вже як вивели комина, поселяється домовик».[296]

– «Казали – раз піч є, то й домовик є. Казали, що буває таке, а що воно?»[297]

– «Думовик вкажній хаті є. […] То вже як построїли хату, товінповинен бути».[298]

– «В домý обізатєльно є домовик. Як построїца чи як закладає, [тоді він з’являється]».[299]

– «Як построїця людина і буде жити в тій хаті, то там має бути домовик, а чи то злий дух, чи божий дух, я не знаю».[300]

– «Як построїш хату, так він, кажуть… і він селиться. А хто його бачив чи не бачив…»[301]

На Камінь-Каширщині стверджували, що «як майстри заклали на погане, то воно береця».[302]

Іноді, ототожнюючи домовика з «нечистою силою», трактують його як душу «безпірного», відьмака чи просто «чужого», що помер на місці будівництва хати:

– «Після войни, то одні купили хату на хуторі – і продали, не могли там жити. Там жили ті, шо займалися злими духáми, читали чорну магію, і там жили ті злі духи. А то кажуть, шо там на тому місці була вбита людина, а вони поставили хату на тому місці, а то не можна. То хто чорну магію читає, а потім вмирає, то той домовик там потім і живе».[303]

– «Ну, домовики, кажуть, шо вони тоже є. Є такі, шо на такому місці поставлять, вот, наприклад, десь колись було кладбище і там поставлять дім, то якісь ті ходять, стукають, муче».[304]

– «Якшо якийсь покойнік не так вмер, то по горі десь стукає, то кажуть – домовик».[305]

Свого часу такі уявлення зафіксував М. Теодорович у колишньому Заславському повіті: «…вірять, що якщо при копанні землі, наприклад, для фундаменту споруди, будуть вириті кістки покійників, то їх належить поховати і відслужити над ними панахиду; інакше у споруді, зведеній на такому місці, поселиться злий «домовик».[306] У бувальщині зі Старокостянтинівщини йдеться про домовика, який жив у хаті, де перед тим спеклася біля груби мала дитина.[307]

Іноді це душа, якій чимось не догодили:

– «Якшо хтось помре в хаті, і то тій душі не догодиш – не зробиш девіть день убід, сорок день і рік, і на церкву не даси, бідним за упокой не даси – і то в хаті є той домовик. То він в хаті до року все б’є».[308]

– «Людина як помирає і якусь мисль має, незакінчену роботу… То він може зістатисі в тій хаті і робити своє. І дитину колисати буде, шо колиска буде ходити…»[309]

Типовим є ототожнення домовика з душею члена сім’ї, який помер у вже збудованій хаті:

– «Як хтось в хаті помер і шось таке в хаті чуствуєця, чи на горі шось тарахне, то це, кажуть, домовик. Він в кажній хаті є. В кажній хаті ж хтось вмирає».[310]

– «Кажуть, як хтось вмре, то хтось ходить, – то домовик той ходить».[311]

– «Тако домовіка нема, а де хто ге вмер, то там довжний бут домовік».[312]

– «То перейма з людини, з душі робиться, з якої Бог пошле, з своїх близьких. Це од Бога наслáне».[313]

Трапляється, що домовика порівнюють із душею людини, після смерті якої ще не минуло сорок днів:

– «То не погане. Воно із своєї сім’ї – чи померший, чи шось таке. Шаркає в хаті. То домовий – хазяїн дома, домовий. То от те саме, шо душа до сорока днів. То тільки до сорока днів – домовий, а там він йде. А так ше приходить».[314]

– «До сорока день, як вмре людина, то щось на горі в хаті ходило і лопотіло».[315]

– «Як добрий був покойник, то після нього все плодиться добре в господарстві – то його дух помагає. До сороковеї служби покойнік в хаті перебуває, сорок днів не положено грубу мастити».[316]

Про ототожнення домовика з душею померлого свідчить і така бувальщина:

«Лягла й лежу, – ляпає [серед ночі дверима]! Я повернулася до стєнки видом, да вкрилась одіялом ватним, да тольки дирочку пустила, шоб дихать не задушиця, і заснула. А сколько воно ляпало – а Господь його знає! До це коб я спитала: «Чого душа хоче?» – може, тоді вона б сказала, чого вона хоче. А хто його знає, [хто то був]? Може, домовік».[317]

Нарешті, за добре відомою дослідникам легендою домовик – це один зі скинутих із неба ангелів: «Домовик… Він же ж… діявол… ангол… – коло вас ходит. І коло мене, і кала вас. І він, якшо ти Богу молисся, хрестисся, він до тебе не пудступит, він далеко… він далеко тебе мінає. А єк ти не молисся, не хрестисся, то він за тобою ходит, діявол. От тобі й домовик. Він, і домовик… Він як ангол і чорт – були такі само у Бога. І Біг з неба їх скидав. Хто впав на ліс – лісовий, хто на дом – домовий, хто на воду – водяний. І так вони і розийшлись. Ну і ходят по ліси… Ходят по ліси, ходят по хати, – всюди ходят… У хати у любому кутку сидит, він хаваєцця. І якшо добре у хати поводицця сімнє, то там…»[318]

Вигляд. Часто люди вважають, що домовик невидимий:

– «Домовік є, тикі ві його не побачите, і я не побачу».[319]

– «Ніхто його не бачив».[320]

– «Його бачити ніхто не бачить».[321]

Дехто дотримується думки, що це Бог захищає людину від вигляду демонів, зокрема й домовика: «То тей, шо ми його не бачимо, [гриви] заплітає. То їх мніго-мніго ходить, але нам Господь заслонив вочи, шоб ми їх не бачили. Якби ми їх бачили, то ми би їх страхáлися».[322]

Інші ж стверджують, що домовика не побачиш і не почуєш, лише якщо з ним добре обходишся:

– «Його не тре сердить. Хай він собі живе тихенько, і ви собі тихенько. А як уже він начинає бушувать, оказуваться, то то ви вже знаєте, шо? То вже хазяїн там мешкать не буде. […] І повмирали вони обоє… Рубає дрова, теше, бухає, бухає… До приходила [та сусідка питати поради]. «Домовик», – кажу. Розсердила чимсь його. Його не тре чіпать».[323]

– «Воно, домовік, в любій хаті є. Тільки шо ніхто його не бачить. А як десь спротивица йому, то він покажеца».[324]

– «То розказують старі люди, шо було і в селі у нас такеє. І варили йому їсти, виносили на гору. Його не зачіпали, то велася худоба, всьо. Як йому нашкодити, то буде перевертати всьо на горі».[325]

Іноді домовик виявляє себе на знак про якусь «новину»: «І в нас домовой є. Він коли подає звук, отакий глухий, наче стукає, коли хтось має приїхати або листа маєш получить. І так настирно, у тому куті, де ікона».[326]

Нерідко виявлення домовика трактують як передвістя майбутнього нещастя, навіть смерті:

– «Домовик – то є в кождій хаті. Як вже він тривожить, там хтось має вмерти чи шо, то він бушуєця. Мій чоловік мав вмерти, і дочкá прийшла з клуба, сіла. Як дивиця – то якесь чорне. Вона як стала вищати… вибігла на гулицю, покликала хлопців – і нема. Вона приходить додоми, полягали спати, і ніби хтось ходить по хаті. Як тут очутюєцця – то наші батько померли. То так домовик дав знати».[327]

– «Його ніхто не бачить: єслі вже бачиш – то то беда. Лучш не бачить. Шото вже зле».[328]

Проявити себе домовик може й тоді, коли в хаті негаразди: «То злий дух. […] Як сім’я дружна, то він тихо живе. А коли свараця, то він грюкає, бýхає, він тоді довольний. Якшо стане сварка в хаті, то каже – о, вже заліз із хвостом пуд піч».[329]

За іншими відомостями, бачити домовика можуть нібито лише господарі:

– «Його так не побачити, його тільки господар бачив».[330]

– «Він є невидимий. Ми його не бачимо, тілько ті, шо в хаті».[331]

Близьким до попереднього є уявлення, що бачать домовика «непрості» (у поданому випадку актуалізовано уявлення, що тільки в них він і живе):

– «Є такі люди, шо бачать його, того домовика. […] Є люди – бачать, як хто шо знає про нього. […] А вон живе так, шоб його ніхто не бачив».[332]

– «Знахарі є погані, а є не погані. Одні, кажуть, – від Бога, а другі, кажуть, – нечисту силу мають, хто там знає. З чортом [мають справу], ну, кажуть, – домовики. Ми його не видимо, а ті знахарі то видять».[333]

Водночас такою здатністю подекуди наділяють і праведних людей: «Ми його не бачимо, лише такі бабушки хороші, шо вірать у Бога, то вони розпізнають».[334]

Домовик нібито може показатися й малим дітям (адже вони також іще безгрішні):

– «А вин ни показуєця. Вин, ну, показавсь дітям, а старим, кажуть, ни показуєця».[335]

– «А він найбі[ль]ше до малих дітей має діло».[336]

– «Ну, дітки малі можуть бачіти. Ду трох рік можуть бачіти. Ну а то не всім дано його бачіти. То треба ізбраному бути, шоб його побачіти».[337]

Нарешті, здатністю бачити домовика подекуди наділяють тварин, зокрема коней: «Домовик живе в хаті, на горищі. Його нихто не бачив. Тако видно, як по хаті літає вітер ввечері, як лягаєш спать. Часом гупає – вийдеш, а там нема ничого. Таке багацько по селі було. Коням то гриву посплітає, як виводять на пашу. Коні то десь бачать, бо кажуть, як коней вигонили, то кажуть, коні злються. Коні бачать, а люди не бачать».[338]

Найчастотнішими в бувальщинах та оповідках є випадки, коли домовика бачили сторонні люди, які залишалися ночувати в чужій хаті, а також ті, хто проходив повз хату з домовиком увечері чи вночі; хто служив у такій хаті; хто намагався щось узяти з такого обійстя тощо.

Зазвичай домовик виявляє себе звуками кроків або якимись діями:

– «Вішло із-пуд стєнкі. І чутнó, шо йде-йде, йде-йде. І спустілоса на долувку. Полежало трохи і пошло хатою – чутнó. Пошло хатою, походзіло…»[339]

– «Домовик може ходить, а ти його не бачиш. Лякає, стукає, гракає».[340]

– «Тут була така хата, Зубрицких, то минали ту хату. І ввечері, каже, човпеця шось. І ніхто, каже, не бачив – шо човпеця, хто човпеця. То то ніби домовий, така поговорка була.…в хаті не покажеця, а чудєса виробляє».[341]

На вигляд домовик може бути схожим на людину чи на тварину; іноді ж це людиноподібна сутність із певними тваринними ознаками. Стосовно людиноподібної (антропоморфної) подоби прикметним є порівняння домовика з духом, душею людини:

– «Його нихто не бачить. Він у хаті просто так як дух».[342]

– «Він невíдімий. Як ми душі своєї не бачим, так і його не бачим».[343]

– «Домовик, він невидимий. […] Часом чуєш, шось човпеця: може, миші, а може, домовик. То якась така душа».[344]

– «Кажут, шо є по хатáх думувик. То вже якась зла душа, певно. Якесь воно невóдиме, але якесь вредне».[345]

Типовими є уявлення, що домовик – «то будто тінь людини», «то воно ніби на людину похоже»: «Таке – тінь чоловіча ходить по хаті. Вигляд чоловіка йогó, в чорному, порою так очи засвітят».[346]

Іноді вважають, що домовик схожий на господаря хати або ж навіть є його двійником:

– «Він схожий, кажуть, на хазяїна: який хазяїн – такий і він. Похожий на нього».[347]

– «В нас колись казали, шо в тій хаті був домовик. То казала мама, переказувала, баба наша переказувала. От, вони дуже багато жили [у тій хаті], і от їдуть на поле, вже той хазяїн їде, а в них грушки такі, яблука були… Вже поїдуть, вже нема їх… Тільки діти – в садок, хтять вкрасти чи ту грушку, чи яблуко, – сидить [там] той самий вже дядько… Люди! Раз, другий раз… І кажуть, шо то там шось таке було».[348]

Може показуватися домовик і як надміру високий чоловік: «Я був маленьким хлопцем. […] І я йшов (вже смеркалось, темно робилось), і во – [там, де] та господáрка вся пропала, і зогнóла хата і всьо (то в того, шо пасіки хтів і за тим питав). І я йду, завів коні, і над плотом стоїть такий високий хлоп… і пішов».[349]

Іноді це чоловік (військовий), характерною деталлю одягу якого є надміру блискучі ґудзики:

– «Мій тато росказував, шо колись, вже пізно було, йшов він з колєґою, і тамо в нас каштанó ростуть, то бачили, шо сидів на тім каштанó пан з блискучими ґудзіками і курив файку. То ми минули, перехрестилися і пішли».[350]

– «І це домовой – ну, це він показує себе (а скрітий), то це точно в мого діда було: так місячно-місячно надворі. От ходить дядько, воєнний, такий гарний, ходит по двору, у пуговицях таких блєстящих, то це, казали, домовой. Дід одойшов, а вон уже в сінцях, і нічо’ не чіпає. Його мало хто бачив».[351]

Домовик-«перейма» в розповіді із Сарненщини представлений навіть у подобі дівчини. Зазвичай «перейми» не видно, бо «вона мертва», «вона в воздусі ходіть». Проте одного разу чоловік шукав корови. Знайшов, дивиться, а корови пасе якась дівчина з довгими косами. Це й була пирейма. Коли він покрадьки наблизився, вона сказала, щоб більше так ніколи не підходив. «Треба гукати, як підходиш, шоб вона скрилася. Не можна, щоб хто її бачив».[352]

Найчастіше антропоморфний домовик характеризується маленьким зростом, що якнайкраще співвідноситься з розмірами запічка чи інших закутків, які полюбляє цей персонаж. Типовим є таке уявлення: «Говорили, шо домовик – то невеличкий чоловічок такий, на горі більшинство живе, на горищі».[353] Описували його як маленького чоловічка в сивій кепці, як дідка. Побутування образу домовика як дідка, схожого на господаря, за спостереженням Л. Виноградової, більш характерне для східної межі Полісся, а за просування на захід «усе частіше з’являються дані про загальні ознаки домовика, що виявляють у ньому риси або маленької людини в червоному (чорному чи білому) одязі, або нечистої сили, повсталого мерця».[354]

Може показатися домовик також у подобі сірого або білого кота:

– «Домовий, кажуть, такий як кіт, в віді кота, масті такої сірої».[355]

– «Чоловік каже: «Я йду на діжурство, а ти останешся дома сама». А я кажу, шо мені не перший же раз. Лягла. Чую – щось «тук-тук-тук!». А хата стара й так стугонить. Зара[з] повбиває, і шо буде? Да й я хутко за кочергу, лампочку засвітила. Як я вилізла на цю гору – дуже великий кіт, білий-білий, такий великий, шо ну. Я за кочергу та й ну його гнати. Десь він подівся, а я ще тоді з драбини злетіла. Мене то тоді, як я хотіла втяти його тою кочергою, то як шось знесло звідти. Оце таке мені було, оце кажуть, шо це домовик. Мені не треба було його зачіпати, він був би собі постукав, походив і пішов».[356]

У записі зі Старокостянтинівщини домовик показується як рябий кіт: «[…] підходить до мене кіт, такий великий, рабий і очі блискучі. Я до йо’: «Кицюня, кицюня!» – а він навіть не муркає. […] То був не кіт, а домовик».[357] Варто зазначити, що трапляються й випадки порівняння з домовиком реального домашнього кота: «Кіт – то так як домовик. Перший має зайти в хату (на входини – В. Г.)».[358]

Типовим є представлення домовика в подобі собаки:

– «Я то домовика не бачила, а колись мого діда сестра, осьдо хата була, вона колись росказувала, шо ми, ка’, бачили. Ми, ка’, були малиї, мати нам простелила радно на хаті, і накидала миску каши, і сама десь пішла, а ви, ка’, їжте. І хата одчиняна, душно… Ка’, приходить собака – такий жовтий, великий – в хату, сів, каже, перед нами, тако як собака лапи поставив, і сидить. Так, каже, язóком облизуїця… а меньчина була сестра, меньча ше – та, каже, такою ложкою – та по лобý цього собаку. І він, каже, обернувся і пушов. Пушов-пушов, каже, і чую – пу драбині пушов на горý. Вже, ка’, пришла мати, ми сказали, шо так і так, мати пулізла на гору, обдивилась – нема ния́кого нигде собаки. А вин ни показуєця. Вин, ну, показавсь дітям, а старим, кажуть, ни показуєця».[359]

– «Він собакою був, вигляд собаки. Чорний, кажуть».[360]

Те, що домашні духи-опікуни найчастіше набувають саме подоби кота чи собаки, закономірно. Ці тварини найбільш наближені до домашнього простору людини. Образ кота в цьому аспекті популярніший, адже кіт безпосередніше асоціюється з оселею.[361] Окрім того, згідно з обґрунтованим свідченням К. Мошинського, «не знайдеться, мабуть, жодної тварини, в подобі котрої не могла би показуватися душа людини».[362] Найчастіше ж, крім птахів та комах, вона втілюється в кота або собаку.[363] Це також пояснює, чому саме ці іпостасі домовика є найчастотнішими.

Уявляли домовика й у подобі теляти: «Бачила я, на горі щось лежить, як теля, коло комина. Питаюся я батька: «Що то таке?» А батько був знахуром і каже: «То домовик – він у каждій хаті є».[364]

Рідко, проте трапляються також описи домовика як пташки: «Є, ше скілько є тих домовиків. І тепер є. Він може сидіти в комині, він може сидіти на горищі, може бути такий, як та пташечка».[365]

Непоодинокі випадки безпосереднього ототожнення домовика з вужем або ж вважають, що він «на вужа похожий». Попри це, побутують уявлення, що домовик – це «колошмате шось»,[366] «волохате, як їжак, і з хвостом».[367]

Спорадичними є вірування, що домовик може змінювати свою подобу й показуватися як завгодно:

– «Він оказуєця всяким. І собакою, і сяким, і таким. Казала одна жінка, шо такий-о дідочок, ножки тоненькі, в шляпі, низенький».[368]

– «Он биває ў всяком відє, – може котом бить, може миш’ю, в відє ласковіци, і мог бить чєловєком».[369]

– «Кажуть, шо перетворуєця на все. І на собаку, і на все».[370]

– «Бачили його собакою, котом чорним».[371]

– «Чи він котом, чи собакою, – хто його знає?»[372]

– «Воно може бути і собака, і кіт, і яка-небудь пташка».[373]

– «Може чим хоч прикинутись. Кажуть, у мишу може, може кумаром, може бути кутом».[374]

Подекуди образ домовика чітко не виражений, ідентифікаційними ознаками є його очі та місце проявлення: «Ну то то помагало – то то злий дух, то лихого мали. Мали люди, аякже. Моя мама копала картошку в Желяхови, і вона каже: «Почекай, Зосю, я дам тобі вечерати», – а сама пішла корову дояти. Мама лишилась сама в хаті, чує – шось грубкою калáтає. Мама підходе, відкриває ту грубку, а на ню отаково очима! Вона як скричала і втíкла з хати, вже не хтіла тої вечери».[375]

Час проявлення. Найхарактернішим для домовика часом, згідно з більшістю оповідок та бувальщин, є нічна чи вечірня пора, хоча проявляти себе він може будь-коли. Водночас окреслюють певні періоди часу, коли домовика міг побачити кожен, хто цього хотів. Це, зокрема, великодня ніч: «Як на всеночну яйця сватять, в цю страсну ніч, в суботу, як вже паску освятять, кажуть «Христос воскрес!», треба мать цю свічку і з тим огньом, шоб вона не потухла, прийти додому, задом вилізти по лєстніці і дивиться, но ту свічку вперед, присвітить, то якшо побачиш голого, треба зразу тікать, бо він дуже сердитий, може тебе задушіть, а якшо оброслий, можеш його чуть-чуть роздивіцца. Він тіпа людини, як ґном. Помагає хазяйновать. Як оброслий – буде багатий хазяїн, як голий – нє. Дванадцятого лютого є день народження домовика. То в тому углу, де образки стоять, можна якісь канфєти класти. Каші наварить йому».[376]

Дещо частіше явлення домовика пов’язують не із самим Великоднем, а зі Страсним четвергом. Побачити його нібито можна при світлі страсної свічки:

– «Ідут до церкви на Страсть. І ту свічку – шоб та свічка горіла до конця. І це люди росказували. Стáріє. І драбину як поставили на горóще, да не лізти пéредом – та задом. О. Ногами. Як побачите чоловічка, так ту шапку треба взяти. А та шапка – то не од доброго, це од домовіка. Он вам спокою не дасть. Ось. Отой домовік. Це люди росказували, шо один як узяв, так вон попобігав, попомучив його: оддай мою шапку, ти шапку мою взяв. Оце я шо знаю. («А для чого йому та шапка?» – В. Г.) А все буде знать. Все буде хазяїну».[377]

– «Колись мой батько росказував, шо така пословіця була, шо в Великодній четвер правиця, і той вогонь принесеш – ідеш на горý дивитися – то будьто об’явиця він там – от то казав батько, що яка масть буде на йомý, то така худоба ведеця».[378]

– «Тако в нас казали: у церкві правиця страсть, то то в Великодній четвер – хто прийде з церкви з свічкою (не згасає, як він з тим вогнем з церкви прийде додому) і, каже, полізе на гору – і побачить домовика. Домовик покажица їму. Я його не бачив, то не скажу, але бували хлопці такі, приносили, бачили. Ну, то якийсь чоловік».[379]

Також є відомості, що домовика можна було побачити на Щедрий вечір перед Новим роком: «Колись, кажут, як на Новій рок, то не мона лєзти на гору, бо домовик там лежить. На покуті вон лягає, і не мона, кажуть, лєзти на гору, бо злякаєцця. На Нóвій рок як вечерають. Вілє́я. То кажуть, шо не мона лєзти на горý. Ну, Щодруха. […] Якесь таке… Якесь таке, каже, велике, каже, лежить, таке кошлате. А шо воно таке? Домовік якийсь… Яку масть, таку вже, каже, треба худобу держать. […] Домовік. Кажуть, лягає на покуті. Але ж хто його полєзе побачить?»[380]

Локалізація. Уявлення стосовно місця перебування домовика мають територіально зумовлені варіанти.

Непоодинокими є свідчення, що «домовік – только у знахоріў», що його мають лише люди, які «щось знають», які ладнають із «нечистим»:

– «Домовик – казали. То ж воно нечисте. Як де хтось щось знав, той домовик там був. То є злий дух. От там кому шось пошкодіти…».[381]

– «До вже домовик помагав, певно, цім, котори зв’язані були з ним, цім волошебникам. Казали, шо домовик є в хоромах в ціх волошебників, на горі десь. Вроді, мол, на людину похожий. Казали: «О, в його домовик є».[382]

– «Домовик – сатана. Є такі, шо з домовиком вік проживуть».[383]

– «Він в кажній хаті є. Це нечистий дух, недобре. А як людина така сама, як і він (пов’язана з «нечистим» – В. Г.), то він буде помагати».[384]

– «В кожній хаті його не було. Може, хіба шось люди знали, я не знаю».[385]

– «Є такі діди, шо мают тих панів».[386]

– «Говорили, шо є такі люди, шо вони знаюця з ним, з тим домовиком…»[387]

– «Правда, за то, шоб він шось погане людям робив, то я не знаю. Але воно не є від добра».[388]

– «Домовíк – то вон не во всєх є, [а] хто чáри знáє».[389]

– «Домовик – хіба в злих».[390]

– «В кого хати проклятиє, там є нечиста сила як якийсь кіт чи баран. Як хто знав за його (тоті колдуни), то він їм помагав, а як не знали, то шкодить».[391]

Коли господареві-«знахору» придходить час помирати, він передає домовика комусь: «А я молотив на хуторі тому. То в нього був домовик. То було два кілометри звідси туди. Там жили старий і стара. […] Була ніч невидна, і я остався ночувати. Старий протримав мене до начала першої, ночі, і розказував. Ішов з Кремінця. Там село Хотівка. Смеркло, він зайшов сюди. Обминув, вийшов на шлях. «Іде панок, – каже, – несе зонтіка. Гарно одітий. І метрів штири од мене з лівої сторони». – «А шо він казав?» – «Нічого». – «А Ви до нього?» – «І я нічого». (А він тримав його, того домовика.) – «А де він подівся?» – «А, десь пішов до хутора, з кілометр буде, і десь там подівся». – «А Ви його не злякалися?» – «Нє! А ти б не боявся?» – «А чо’ я його маю боятись?» – «Ходи, я тобі покажу. Він коло коней лежить в хліві». Кажу я: «Не піду!» Він: «Шо, боїшся?» Я кажу: «Не боюся. І не хочу його бачити». Я поняв – він хотів мені передати. Я буду йти, а він буде коло мене крутитися. Мені те потрібно?!»[392]

У випадку ототожнення домовика з «нечистим» смерть його господаря, за народними уявленнями, така ж важка й супроводжується такими самими подіями, як і смерть чародіїв, відьом тощо:

– «А як умирає – то дуже тяжко, той хазяїн [домовика]. Треба стіль зірвувати, доску в стелі, поки він вмре. Над ним зривали, де він лежить. То недобре, той домовик».[393]

– «Помагав йому, помагав. Той пас корови, а він йому заправляв ті корови. Він мав масла, він мав сира, сметани по базарі возив, грошей мав купа. А потім, як вмирав, то мусіли стелю рвати над ним, підлогу, бо він не міг вмерти, а ніхто не хтів від нього прийняти того чорта. Як вмирати, то він має передати то комусь другому, но а жінка не хтіла прийняти, син тоже був і не хтів прийняти, і мусіли стелю рвати і підлогу, шоби він вмер».[394]

– «Інший каже – чорта має, а чи має, чи не має, я не знаю. Кажуть, шо в хаті мають і ведеться всьо добре, але я не знаю, як то. Воно до таких йде, хто їх приймає, бо всі їх не приймають. Тако має його, і вмирає – і не може вмерти, мусе другому передати, бо не може вмерти. Кажуть, руки просе, а так ніхто не хоче дати, і тяжко вмирає».[395]

– «Мав… бо казав мій дідо, шо тоді, як вмирав, то йшли хлóпи старі мити (того мерцє), а тоди їм давали там горівки. І той, коли вже вмирав, то дуже кричав «Бобусь-балабусь!»[396]

«І не вмер, і мав ґанок такий деревлєний, штири стовпи, то мусіли відкинути той ґанок, і тоди він скінчóвсі, вмер. А тоди вони його помили, то казали, що тіло було так як варене».[397]

Якщо хазяїн нікому не передав домовика-збагачувача, той по його смерті залишався на своєму місці, переходив до нащадків або до наступних власників хати:

– «Якби вони з тої хати переїжджали, то воно, певне шо, піде за ним. Як доруче на діти, то і на діти переходить. А як господар помирає, а його нікому не доручили, то там сидит ше».[398]

– «Ну, якшо його нема, він не появиться. А якшо воно з роду в рід десь було…»[399]

– «То є дуже погане. То йде з рода в рід, передаєся так».[400]

– «Ну та там во в нас, в тій стороні, кажуть, шо ше до сіх пор є хата, шо там були ті, шо мали при собі тих чортів. Видно, [там в них] з покоління в покоління передавалось. А там на тому місці так і находить шось до сих пор. Вот одна жінка, тоже там жиє, і каже: йшла і баче – йде пан у шляпі, костюм… А вона йшла до мого брата, прийшла і питає, чи до нього ніхто не приходив, бо тут якийсь пан йшов. А він сказав, шо нікого. То їй показалось, шо якийсь пан йшов, а він до сіх пор, кажуть, там є… Ну та там була така тьотка: вони поїхали в Польщу і во то всьо покинули, і, може, вона його з собою не забрала (бо кажуть, шо забирають з собою), і він тепер тут».[401]

Трапляються відомості, що домовик є лише в тих, хто не вірить у Бога:

– «Єкшо людина вдома не молиця, не вірує, не свя́тит хати, то вин заходит в хату. Він сам себе не покаже».[402]

– «Як вже людина не вірить, нічого, то вже находиця в хаті він».[403]

На Поліссі чи не найпоширенішим є переконання, що «він в кожній хаті є» (чи у кожному хліві, у кожного господаря), «де є хазяйство, там є домовик». Водночас такі уявлення не можна назвати суто поліськими. Відомі вони й на волинських теренах:

– «Є така приказка, шо казали – в кождого хадзяїна є домовик».[404]

– «Домовик в каждій хаті, каже, є, в каждій хаті».[405]

– «Кажуть, шо той домовик в кажній хаті є».[406]

– «Той домовик в кажній хаті має бути».[407]

– «Домовики – вони в кожній хаті є, нема хати без домовика».[408]

На Славутщині дехто пов’язував наявність домовика з наявністю старого традиційного житла: «І це кажуть так – колишні хати старі мали домовика. То зараз такі тюрми будуєм – і нема кому в них жити. А колись, як була соломою покрита, то кажуть, він там жив іногда – домовик – на горищі».[409]

Часто домовик – не просто домашній дух, а господар хати:

– «Як хазяїн жиє, так і мусит бути домовик – хазяїн дома».[410]

– «У кажной хаті є, вун хазяїн».[411]

– «Так казали, шо в кажний хати є домовий, но я в то не віру. […] Він хазяїн хати».[412]

Подекуди існують варіанти уявлень, згідно з якими домовик є в кожній хаті, але виявляє себе не завжди:

– «Кажут, шо він в кожний хаті є, але я в себе ничого не чула».[413]

– «А домовик, кажуть, шо в кожній хаті він є, в кожній хаті він мусе бути. Но є такі хати, шо він тихо, а по других хатах він може показуватися».[414]

– «Казали, же є якийсь там домовик. То недобре. Кажуть, шо в кожній хаті є, але не каждому він обізветься. Тільки тим, шо не вірать в Бога».[415]

«Кажут, шо жадної хати без него немає. Він у кожному дворі є. Ну, тільки не до кожних людей має доступ».[416]

Подекуди вважають, що домовик може бути скрізь на обійсті чи в хаті («і на хаті, і на покуті, і біля печі, і де завгодно в хаті»). Але зазвичай локалізують його на горищі («десь на горі», «на чердаку», «на хаті зверху», «на стóлі»), коло покутнього вікна, у кучі в «п’єцу» (печі), у запічку, під піччю, у комині чи біля нього (зокрема, докладно описані місця, які «засиджував» домовик, у монографії Р. Сілецького[417]):

– «В хаті він є всюди. Всюдай може залізти і там спати вдень, а вночі він по дахах скаче – любить він то».[418]

– «У хоромах де схоче, там буде».[419]

– «Я ше чув, про одного господаря казали, шо в нього якийсь домовик водився. На даху, в хаті під стріхою».[420]

– «Він на горі в большинстві сидить».[421]

– «То він десь на горі».[422]

– «На горі десь живе».[423]

– «Були якісь домовики, лазили по горі, по чердаках. Боялися люди».[424]

– «Мати моя небожка, бувало, каже – пушла на гору по пашу – о, вже там домовий спав: місце таке, кубло вилежане. Домовий в кожній хаті є, на гори десь».[425]

– «Сидит на горі у кождий хаті».[426]

– «Так як кіт, на горі сидить і домовик».[427]

– «На горі, кажуть, той домовик живе. А хоче – в хаті».[428]

– «Є, шо він на горі сидить, є, шо на покуті».[429]

– «Казали, шо він в комині або геть і в хаті живе. Все десь шелестить на горі чи в комині».[430]

– «Колись казали в нас – пуд піччу. [А] то на горі, боєлиса, то на горі сидить, каже. Домовик у кожній хаті є».[431]

– «В комині на горі сидить».[432]

– «Домовий в хати за комином на горі».[433]

– «Так кажуць стариє людзі, шо вон у комині живе».[434]

– «Домовий, кажуть, сидить в комині».[435]

– «Каже, він сидів зимою коло комина».[436]

У варіанті з домовиком – духом-збагачувачем – господар вільний переводити його з місця на місце: «Колись я навіть робила в кантóрі, робила ввечері годовий учот, то лазав той домовик. І лазає по драбині, і всьо… І не кіт, бо чути – взуте гониця. Я кажу до бугалтера: «Шо то такеє?» – «О, то ми сидимо з домовиком». Я кажу до бугалтера: «То ми йдьом, подивíмся, шо то таке». – «Тобі треба? Бачиш – поліз вже на гору. Подивився, шо ми ше є, і поліз на гору». За мінутку знов злазит… І здаєця – нема нея́кої людини, а стук чути. Не бачиш жодної людини, а стук чути по драбині. То дух чи шось. […] А він шо хоче виробляє, той домовик. Ми прóйдем врано – всі бумаги розкидані, всі пáпки порозкиджувані. А він, той дядько (господар домовика – В. Г.), був сторожом. Тоді вже голова колгоспу каже до того хазяїна, шо ти так зроби, шоб він звідси зник. «Я зроблю…» І забрав його. Певни, додому забрав. Ото таке чудо».[437]

Подекуди вважають, що домовик нібито має своє улюблене місце в хаті, яке не можна залежувати, інакше він буде душити, зганяти ту людину (зазвичай, хоча й не обов’язково, зганяє він гостей хати, які не є членами даної сім’ї):

– «Єслі ти ляжеш на його месці, до ти спать не будеш. А вун в кажной хаті єсть хазяїн».[438]

– «Бачила домового в хаті. […] Ну то я прішла, думаю: «Шо я там з дітя́м буду бояца?» Лéгла да й заснула. Чую – шо то таке важке на мінє? Так покіль дзіця лежало, то потіль нє, а сюди на ноги тако налéгло… Вішло із-пуд стєнкі. І чутнó, шо йде-йде, йде-йде. І спустілоса на долувку. Полежало трохи і пошло хатою – чутнó. Пошло хатою, походзіло… А тут кажут, шо то догори, то те… – не мона догорі лежать. І покіль дітя, то сюди воно не налéгло, а сюди – на ноги. А воно дітяті не те… І боюса я поворухнуца, шоб боком легти да дітя поворушить, шоб воно кричало. Я вже так лежала. То воно походіло, походіло по хаті. Обратно пришло і обратно лягає мені на ноги. І трохи полежало, спустілосо і тоді под стєнку пошло. Чутно, все чутно, як ото чоловєк. А до детей воно не буде касаца, потому шо янголеня – воно ничо не понимає ще».[439]

– «Чоловік льог на кроваті, а хата маленька, дак вона лягла приставила ’слона, і лавочку, і собі лягла. Каже, полежала – не можу неяк. Наче шось шародить, наче мене шось таке наче лоскоче. Не можу ніяк. Лежала-лежала, больш не чула. Коли, каже, оказалось – домовік. Вже там не лягаю. Як там не лягаю – нема його».[440]

– «Чоловік не прийшов з войни, а вона ж у свекров була, свекор і свекруха. І каже: «Я пóйду на хату спать. Бо хата одна, да жарко». А матка його каже: «Ти не будеш там спат. Побачиш. Іди». Вона пошла, послала, собі лягла коло лежака. Лягла. Коли штурхає: оступісь із цього мєсця. Мусила злазить. «Я ж казала, шо не йди, шо не будеш спать».[441]

– «Брат мій з армії пришов, поліз на п’єч спати. Вночі встає: «Сестри, ви спите?» – «Спимо, а ти чого не спиш?» – «Мене хто-то прогнав: стягує одіяло, вітягує подушку с-под голови. Я облапую – нема нічого. Сплю далі – знов приходить і стягує одіяло. Я догадався».[442]

– «Я даже була дєвчиною, то я… сьо вже не ця хата, та хата згорєла… то я спала, сама на горищі спала. І засну – і тако: подвінься… подвінься… Встаю – нема нікого. То я кажу… пришла в хату, до матері кажу, мама каже: «Е, – ка’, – домовік так. Ти на його мєсці лягла. Ти на його мєсці лягла. І, – каже, – вон тебе так, – каже, – гонив».[443]

Чужого, що ночує в хаті, домовик може уві сні перенести на інше місце: «Домовик якийсь є. Женя Бойкова вийшла другий раз заміж, то чоловіка той домовик десь переносив вночі. Вона просипаєця – а він на канапі чи де. Вона догадалася, шо то домовик. А першого чоловіка не зачіпав. Катя служила в Ґурнічки, вона спала на п’єцу, рано встає – то вже на лавці. «Бабо, шо то таке?» – «Нічо’, нічо’…» (А в неї був він. Кажут, шо вона виносила йому їсти, десь на горище)».[444]

Певний стосунок до наявності в новій хаті домовика мало місце, вибране під забудову.[445] Зокрема, якщо «не на таком місци хата ставіца, шось там таке є» (наприклад, на місці чиєїсь загибелі), то потім у ній брязкає й «бохає» домовик.

На Кременеччині локалізували домовика в зарослях «бузнику» (бузини): «То він може бути скрізь. От в нас є бузник, то кажуть, треба зрубати його, бо він там сидить, домовик, як є його багацько. В хаті – то по горі соваєця».[446] (Водночас на Жовківщині й Кам’янка-Бужчині бузину пов’язували з чортом: «Бзини не мож рухати, бо там лихий сидит».[447] «Дикий базник, казали, шо то не можна його рухати, бо то злого духа».[448]) На Горохівщині як локус домовика визначали дупла старих дерев: «Як є старі дерева, шо є кубло (дупло – В. Г.), то тоже казали, шо він находицця там».[449]

Функції. У більшості випадків обов’язкова присутність домовика в хаті сприймана як позитивна. Він у всьому допомагає своєму господареві, у якого «все ведеться», охороняє господарство:

– «[Він є для того, ] шоб злагода була і добро в домє».[450]

– «Домовік стереже хату»,[451] «це добре, як він є, і хорошéнько да тóхенько»,[452] «помагає господарювати»,[453] «то добре, як є він в хати, – хату вартує».[454]

– «Я чую, все, б[ув]ало, люди говорать стариї, в мене й баба була стара, то вона каже: «Внучка, домовик у кажнíй хати є. Він по хати ходить, він людей оберигає, він у кажнíй хати є». А який він, той домовик?…»[455]

– «Він хати вартує».[456]

– «В кожний хати должен жити свій домовик-охоронець, охранітель. І живе нечистий».[457]

– «Вон не вреднючий, вон у кожнім домі мусить бути в палатах. В кожного хазяїна. То не нечиста сила».[458]

– «Кажуть, шо домовик в кожній хаті є, помагає. Як построїця людина і буде жити в тій хаті, то там має бути домовик, а чи то злий дух, чи божий дух, я не знаю».[459]

– «Якийсь, кажуть, домовик є. Це як якась така сила хати, домовик. Щитаєця, шо в кожній хаті повинен буть домовик. Як же ж? Це ж так як семня живе, так повинен буть і домовик».[460]

– «А так колись казали, шо в кожній хаті є домовик. […] Він не мішає в хаті, він, виходить, шо як хазяїн там в тій хаті».[461]

– «Думовик в кажній хаті є. То добре, як він є, бо де нема, то кажуть, шо там погано дуже: там семня така розжáтла і пугано живецця».[462]

– «Кажут, як він є в домі, то добре. Він охороняє, він такий якийсь».[463]

– «Колись то були такі домовики. Навіть в сусіда на хуторі було таке. Кажуть, шо є домовик: пасіка ведеться добре, на полю в них було».[464]

– «Моя сестра прийшла, каже, шо домовик живе, – і в нього все ведеться, худоба ведеться».[465]

– «Така була одна, але я ше тоді була малою, то одна тітка така була. Ну на городах росте всьо таке файне, а в неї – найфайніше всьо таке. І казали, шо стара Катя має чорта, раз в неї всьо таке файне росте».[466]

– «Є. Вон в кажной хаті є. Бачиш, кажуть, як кого злюбить, то якусь і дає і помоч. Так в менé і тут є така сусєдка, то вона каже, шо вон і дає, вон і помагає… Ну то я так… так як я кажу – хай Господь не дає мінє такого й думать, шо кажуть – вона ходить в лєс з дочкою, то нихто тилько ягод ни набере, нихто тилько грибов. Кажуть, вибачте на слові, вже їй чорти помагають. Може й таке буть. Я не знаю».[467]

Домовик може реально виконувати за господаря якусь роботу, наприклад різати січку: «Я раніше під лісом жила, і так недалеко сусід був. Ну, він багатий був. То казав, шо до нього прийшов плєм’яннік в неділю і, каже, січкарні ріже. Він приходи, бачи, шо всі в хаті, каже: «Хто в вас січку ріже?» А той господар каже: «Тобі видалося так…» Вийшов надвір, то, каже, всьо тихо і січки нема – йому казало (видавалося – В. Г.) так. Але чи то правда, чи неправда?»[468]

Про охоронні функції домовика якнайкраще свідчать такі розповіді:

– «Позичала сусєдка решето у сусєдкі. А домовіку то треба, шоб в чавунчіку коло печки вєк вода була. Ну й тей, шо це решето взяла, то хата згорєла. То та вже й журіца, да каже: «Там моє й решето згорєло». Як вони сталі йодгребат, аж решето лєжиць. Целоє, нє згорєло. Домовічок залів».[469]

– «А домовой – іде котік у хату, пошов до стола, завернувсь, пошов надвор. Батько дивиця: двері не рипають, не скриплять, нічого… Пошов другий раз – і нічого… Батько з матір’ю договорився – як котік прийде, я тебе штурхну (вона дивиця – вона не бачить). Третій раз заходить. От уже пошол. Батько так тихенько одчинив двері, да, каже, кіт і: «Я не котік, я – твой домовой (так і заговорив). Ти гляди, – каже, – овечки свої…» І тату треба було йти десь у Радинку. Він матері каже: «Дивись». А вона з дітьми. А в овечки десь двойко було, да одне задушилося. Батько прийшов да каже: «Не доглянула». То в кожній хаті є домовой, але його не кожен бачить. А он стукає – то вже не те, то вже не таке. Которе твуй домовой, так він тихенько буде ходить, а не лякать тебе чи тривожить. А то лякаха якась».[470]

Охоронні функції визнають за домовиком і тоді, коли ототожнюють його з «нечистим». Наприклад, домовик начебто відлякує злодіїв, повідомляє про шкоду:

– «Колись були такі хати, шо то був той домовик. […] Як він, каже, є, то та людина богата. Він нікого не допускає ни в садок, ни в зерно, ни нічого. То щаслива хата, де є домовик. В нас був один чоловік, то він був дуже богатий, мав яблук багато, всього. То той домовик давав йому все. Ну, той хазяїн мав домовика. Як хто прóйде до нього в садок (в нього садок сáмий більший був, знаєте), хоче яблуко вирвати, то так його прýтом постави коло того яблука, шо він його застане коло того яблука, той хазяїн. Каже: «Бачиш? Крадуть…» […] То ті люди дуже багато жили, шо ті домовики мали».[471]

– «Колись багато такого говорили. Отам на сусідньому хуторі був один багатий чоловік, шо він мав багату пасіку, велику пасіку мав. Але я не знаю, чи то правда, чи то видумка вже. І він часом поїхав десь – нема вдома. А на мед ласих багато було. А вулики були: були дерев’яні колодки і, шоб заглянути у вулик, таке було віконце в тому вулику. Відкрити віконце, і там внизу бджоли будували свої стільники, віск і мед закладали. І от одному, сусідові недалекому, захотілося поласувати медом. Пізнав добре, коли той хазяїн поїхав з дому. Заходить туди. Каже: «Я, – каже, – тільки відкрив то. Глядь – а там сидить. Сидить шось таке. Закрив назад. Відкрив другого – знов шось таке. І драпака!» Але чи то справді, чи то казочка? Хто його знає, чи то справді домовик був».[472]

– «В нього з двора ніхто ніц не вкрав – ше ся но дотулив – він вже знає. В него з двора ніхто не вóзьме».[473]

– «Домовик – хіба в злих. Хазяїн мав з ним гешефт. Не давав шось взяти з хати (борону, сокиру з воза – Н. Л.)».[474]

– «То мій чоловік повідав, шо там в одного (він трошки був богатший) був сад. Як пішли хлопці там до садý до того Степанá, то набрали в кишенí, поза блюзкó… то дийшли до брами, але не перейшли. Аж повикидали з кишенів ті ябка, тоди їх пустило».[475]

На Горохівщині вважають, що домовик збагачує свого господаря коштом сусідів:

– «Чув, шо домовик – то небезпешний, чорт. Як хазяїн який задумав його так тримати. Злий дух. Хазяїну він добре робе, бо вночі збожжя носе їму в клуні. Він людям робив збитки, бо крав, а тому носив».[476]

– «Він всьо робе тим, шо його прийняли і йому їсти дають, з ним живуть. А сусіду буде збитки робити, шо сусіди нічо’ не будуть мати».[477]

Зрідка трапляються уявлення, що домовик нейтральний у своїх проявах щодо людини: «Воно й не помагає, воно й не шкодит. В каждий хаті Божа сила».[478]

Водночас значно частішим є ототожнення домовика з «нечистою силою», акцент на його винятково ворожих людині проявах. Домовик «наповредливий», він лякає, вовтузиться на горищі, перекидаючи там усе, може перебити посуд у хаті, тобто робить «збитки». Іноді чутно, як він скидає все з горища, а коли господарі встають уранці – нічого зваленого нема:

– «Домовик – то це цьо нечиста сила – лучче його не бачити і не знати».[479]

– «То від злого духу, то вже нечистий!»[480]

– «Домовик – то погане діло».[481]

– «Як домовик у хаті, то недобре».[482]

– «Чула шось, шо домовик. То погане, домовик. Це як шось не ладиця в хатах, то, кажуть, це вже домовик був».[483]

– «Казали, шо якийсь домовик є. Ето як пошла сварка – то ето, казали, домовик пішов туда».[484]

– «А домовик, то тоже є таке. То нечиста сила».[485]

– «Домовик – то лихий. Беду робить».[486]

– «То домовик і сатана – то їдне».[487]

– «Я чула, шо кажуть домовик. А шо то? Він добра не робить, може і положити людину. То всьо говорать, шо в каждій хаті він є. В нас там в одній хаті оно людина льóгом лежить, не встає, то то кажуть, що то домовик його так замучив».[488]

– «Його ніхто не бачить. То нечистий дух, той домовий».[489]

– «Домовик і злий – то одне і те само».[490]

– «Його не видно. То як дух, такий злий, ходить. Чєсом людям удається».[491]

– «Є такі будинки, шо в них жити не можуть. Всьо шось човпеться сюда-туда. Кажуть, в тамтій хаті ніхто не може жити».[492]

– «В нас така хата таменьки на цій гулиці була, шо домовик все на хазяйку чимось кидав».[493]

У матеріалах В. Кравченка йдеться про двох домовиків, які бавилися, перекочуючи один одному по лаві решето, чим спричиняли постійний гуркіт.[494]

Одне з улюблених занять домовика – налягати на сплячих: «Воно не задушить, але тако навернеться, коли ляжеш спати, да й душить».[495]

Частотними є вірування, що коли домовик налягає на людину вночі, у нього можна запитати про майбутнє:

– «Коли домовий починав душити, треба було скоренько перехреститись і зразу питати: «На добро чи на худо?» Як каже «на добро», то одпускав і йшов, а як «на худо» (так протяжно каже: «На ху-у-удо») – щось тоді трапляється: або ця людина помирала, або у цій сім’ї якесь нещастя було».[496]

– «Я як в той хаті сідєла, то таке якби ото таке – на груді сєв та так топче… А я – а мене так важко, так на грудзєх цісне – а я пітаю: «К худу чи к добру?» А вон: «Д…» Да й стало мінє легше. Як на добро – то «д…», як на погане – то «х…»[497]

Проте відповідає домовик не завжди: «Та й Гапка та ж брехала… Ну та каже: седю в хаті, да толькі ляжу спать, аж, каже, бежить пуд печчу, да текає, да лєзе до її, да легло раз в її ногах. Ото на другий вечор знов лєгло, каже. Бліже. На черево легло. Віскакує і бечит по пєчи, на пріпечок… да трейтій раз, каже, лєгло на горло. Да, каже, коб не те, то задушіло б. Ну. А та каже: «А шо то ти хочеш?» Думає: «Чи то домовик який, чи шо?» А воно постогнало да й пошло».[498]

Іноді домовик нібито може на деякий час ховати від людського ока якісь побутові речі:

– «Як він знаєцця із хазяїном, домовик, то вони живуть добре. А мене домовик не любить, бо всігда як шось положý – то нема. Кричу: «Вже натішився – то віддай». І за якийсь час нахожу».[499]

– «От ви мали десь ножа, і ви шукаєте цього ножа. Шукаєте-шукаєте – нема! Ви прийдете на то місце, а він вам положить. Домовий у всіх є!»[500]

Побутує також думка, що шкодить «чужий» домовик. Наприклад, якщо люди придбали хату, де він уже був на господарстві:

– «Тому хазяїнові він прибуток приносе. А як ті хазяї вибралися, а ви хочете купити хату, то вам там спокою не буде. Він не дасть вам бути там. Гупає, перекиди може робити, як нема нікого. Але ви його не побачите».[501]

– «То чужий шкоду робіт – корову пугає, спат не дає».[502]

За деякими переказами, шкодитиме й домовик, якого «знахор» після смерті нікому не передав: «Як знахор помре, то в нього по хоромах, хаті, хліві щось воює, стукає, як кіт – то помочник того покойніка, щось недобре. Нихто його не побачить. Як знахар помре, то на когось другого переходит».[503]

Подекуди вважають і так:

– «Є домовики добриє, є й погані. Як в людей добре все в хазяйстві – то добрий».[504]

– «В кого який домовик: як кого незлюбить, да лякає, стукає; а в іншой хаті – не чіпає».[505]

– «Були злиї домовики, були добрі».[506]

– «Є хорошій домовик, домовічок, є і поганий. Которий добрий, вун ізвещає на добре, а як домовик – проті, то ізвєщає на погане».[507]

Чи шкодитиме домовик, часто залежить від його особистих уподобань. Буває, що домовик незлюбить людину, «її дух, її піт», тоді він «мерево робить на хаті», лякає:

– «Але він ше, бува, шо когось полюбе, а когось і не полюбе, то ше робе якісь і фокуси – шось поперевертає, отаке».[508]

– «То, кажут, якийсь думувик є. Кажуть, шо в іншої людини чи семні він не чипає, а іншу людину він чи не злюбить – спати не дає, вистукує по хаті, поскидає всьо, бразкає, лякає».[509]

– «Домовик задушить, як незлюбить».[510]

– «Вон їншому добро робить, а їншому – зло робить».[511]

– «Колись так казала моя мати, шо як він злюбит хазяїна, то так все буде добре в тій хати вестиса, а як не злюбит, то буде все на вред робити».[512]

– «В нас такого то нема, а в сусідньому селі, в Муравині, то шось стукало на горі, пока батюшка три рáзи хату не висвятив. То таке баяли, шо він кому на добре, а кому на зле».[513]

Не в останню чергу на це впливала й поведінка господарів. Зазвичай вважають, що коли з домовиком поводитися добре, то і він добрий:[514] «Ну, але з ним треба так по-харошему, то він не буде робити біди, злого шось».[515] У випадках, коли домовика годували, вірили, що він може розізлитися, якщо посолити страву.

Домовик також начебто не любить, коли в хаті неприбрано, коли лаються:

– «То як ви його не обіжаєте, то він буде мовчати, він буде добрий, а як будете шось казати, то він ше бі[ль]ше пуддьоргує. Він не любить, як хтось ругаєця».[516]

– «В кажній хаті повинен бути домовик. Навіть як де така сім’я, шо п’ють дуже – він не може там держатись, він втікає. […] Він не любить сварки, не любить, як не прібирають після себе».[517]

– «Колись колóшу свої діти, і сказала погане слово. Е – чую – вже колиску чéпає. Відразу догадалася, шо я неправильно сказала. Шо він приступив до дитини».[518]

– «Ну треба – єк який думувик – треба таке в хати, шоб був пурадок, ни булó мáту, ни було ниє́ких слів пуганих, ото думувик, він тоді добрий. А так він може на шо хоч повестó людину, шо люди вешались. Треба, шоб було свачоне в хати, шоб був пурадок».[519]

– «Якшо, наприклад, сім’я, то він не любить, шо сваряцця в хаті. Це в першу чергу. Коли нема злагоди у сім’ї, то він іще і підстиркує когось, чоловіка або дружину. Якшо вон бачить, шо це вона неправа».[520]

– «Він в кажний хати, той домувик. В кажний хати він, тіки він може бути злий, а може… То є такий, шо дупомагає в сім’ях, а є, шо шкодить. Як шось… як хтося провинився, чи якийся гріх, якшо люди не живуть мирно в хати, сварка, то він може злитись. А так він в кажний хати дупомагає».[521]

Не любить домовик, і коли голіруч витиирають стіл або лишають на ньому ножа, часник чи відкриту сіль:

– «Він не любить, коли голими руками стирати зі стола, щоб ножі були на столі».[522]

– «Як ніж на столі, то він боїцця».[523]

– «Не можна ніколи часнику на столі лишати, бо він не любить: по хаті буде стукати шось».[524]

– «Силь не уставляли одкриту, нужа не оставляли на стил, бо він не любить. Завжди хавали нужа. Зараз же нужі у тому стуять, а колись же клали так…»[525]

Слід відзначити, що часник, сіль і ніж є відомими оберегами від демонологічних персонажів; також ножем традиційно не користувалися на поминках, щоб не поранити душі.

Не подобається домовикові, коли хтось хропе: «А мій не любит, як я храплю. Раз мені так в раму – цок-цок. Я перевернулась на бік, то вже не стукав».[526] У цьому спостерігають певну подібність між домовиком та душами померлих: «Ето було до дванацати дньов [по смерті чоловіка]. Бацько спіть, а я легла догори. Мо’ то був в менé і рот роззявляний. Коли чую – одчиняє двері Коля мой покойний. Шлоп, шлоп, шлоп – прішов до пріпєка. Рукою правой як шлопне мене, я й схопіласа – рот закрів».[527]

Не любить домовик і голосного крику. На Олевщині жінка розповідала, що вночі в хаті бачила «домовіка» як маленького чоловічка в сивій кепці. Вона закричала, що хтось іде в хату. Увімкнувши світло, нікого не побачила. «Може, я його тоди де розгневіла, то така й судьба моя пагана. Вон не любить, як навпроть його так гудуть», – резюмувала жінка.[528]

Важливою функцією домовика є його опікування худобою, насамперед кіньми:

– «То був не кіт, а домовик. Він, може, ще й зара в хазяїнів є, щоб худоба велася».[529]

– «Він кого злюбит, тому поможе. Яку скотину злюбит – то вона буде добре ходити».[530]

– «То колись казали, шо має домовика: він коні годує дуже, гладить».[531]

Є відомості про те, що домовик («перейма») допомагає пасти худобу. Наприклад, погублять люди корови, то «призивають перейму» – прижене додому. Хто просить, щоб скоро пригнала, то з худобини може й «пару виперти», поки добіжить: бігом летить. А хто помалу зве, до того «помалу йде худобина і прийде до хати».[532]

Вподобаному коневі домовик заплітає гриву:

– «Як понаравиця, коням коси повиплітує, а як не понаравиця, то зганяє коня, корову тоже ганяє ноччу».[533]

– «В коня грива заплетяна, то кажут, шо домовик заплітає. То не всякому коневі заплітав: чи якого любив?…»[534]

– «Кажуть, гриви коням заплітає той думувик. Кажуть в нас таке, шо як в коня заплетена грива, то значить добре – він там ведеця, і всьо… Но як в куня не заплетена грива, то він мокрий – прийдете рано – якось не ведеця йому той хліб. Ніхто не розплітав, ви ж його і не розплетете».[535]

– «Домовик, як ото колись тримали коні, то він був, то не секрет, шо то точно він був. В батька то були коні, і така грива сплетяна, шо коса на косі. Певне, шо то він так любив того коня, шо він так заплітав. І то не тільки так в нас, то багато було в людей, шо то коні так з тими гривами заплетяними. Кажуть, шо він має бути в кожному домі. А зараз то його нема. Може, в кого коні є, то ше він і є. Шось казали, шо є він і мусе бути в кожному хазяйстві».[536]

Водночас нелюбих коней домовик уночі мучить, ганяючи їх до поту:

– «Домовик їздить по скотині. […] А те, що їздить – то на ній роса буде така, як на траві».[537]

– «Якийсь домовик, кажуть, коней мучить да хвости зав’язують».[538]

– «Каже, шо як коню шось зробе, і кінь стає дубіє».[539]

Також він може запхати коня в ясла, тож доводиться їх розбирати: «То в сусіда на самий Багатий вечер кінь душиця в яслах, то його так той злий дух, той домовик, запхав. Сам же він так не попаде. То мусили розбирати».[540]

У бувальщині з Кам’янка-Бузького району домовик підняв коня разом із возом аж під стріху: «Як є шопа, колись були тóки, тут був засік збіжжі, а тут був де молотили, і мій тато раз з кíньми був, і тато прийшли дивитисі до конє (то в Кучера було) – а фіра з конем аж там вгорі, в кáпиці (під дахом – В. Г.). І тата такий страх взєв – шо я буду з тим конем робити? Але потім прийшли – кінь на місци і фіра на місци».[541]

Заплутування гриви не завжди співвідносять із домовиком, вважаючи, що «гриви – то вже нечистеє путає», а домовик – це «од Бога наслáне»:[542]

– «Гриву нечисте путає».[543]

– «Злий дух, кажуть, коням гриви плете».[544]

– «Домовий – інакше. Коням гриви запутує чорт. Ласиця тоже запутує».[545]

Заплетену коневі гриву зазвичай не розплітали – «як домовик запльов, то хай буде»: «Лихий, ліхач, нилапий, чорт. То те саме. І нидобрий. Він скотину ноччу ганяє, і на скотині роса аж стоїть. От якого коня злюбить – буде гладкий, хороший, а якого низлюбить, так лапами нездужатиме. Коси заплетає. І борони боже росплетати. Оце колись у Жідюка той сивий кінь був. Він розплів, то в корчі запер. У такий корч загнав з возом, шо воза розбірав. Вони заплели – їх і ни чіпай. Він ничого хорошого ни зробить».[546]

Якщо обрізáли сплутане волосся, то не ножицями чи ножем, а лише перебиваючи камінням: «Сороку вєшали колись над коньмó, бо бере да гриву заплє́тає. Заплє́тає погане гриву на коню́. Так сплєте, шо не мона розплéсти. То брали так, наветь колись і мой, то бере да камень до каменя тако одбіває, перебіває теє сплетяне. Камень до каменя, да перебіває, шоб одпало, бо одрєзувать не мона. Шоб не плело. Шоб не плело гріві».[547]

Дістається від домовика й корові, якщо не припаде йому до душі: «Кажуть, шо в кожній хаті є домовик. Як незлюбе чи коняки, чи корови, то вона буде така мокра і може пропасти. Як незлюбить домовик хату, то життя в цій хаті немає. Я знаю, як колись, то каже баба: «Вже в хліві був, вже був домовик на корові, бо вся мокра».[548]

Не подобаються домовикові норовливі, неспокійні тварини:

– «Ну то ж кажуть, шо домовики є. Як любить хазяїна, то хорошо, а як не любить, то може шкоду яку робить. Ти його не бачиш. Як хороша скотина, то він погладить, і заплете, і вічеше гарно, а як погана, да сплює, скудовчить, шо не розчеше і хазяїн… [Може незлюбити коня. ] Ну, як заїрже чи скрикне».[549]

– «В менé була чорна корова. Ну, шо приду – мокра і мокра. Шо це такеє? Я стала общацця з такими… сусідами. Витинáром. А він каже: «Ну, хто його знає, шо воно? Я пришов – вона здорова у вас». А чо’ ж вона? Вона билась. Вона декілька разів мене притискала до тину, о, була здорова корова така, і вона билася. Ми її здали на м’ясо. І то він їй ніч… ганяє її, незлюбив він її за те, шо вона така норовиста своєй вдачею, і таки ми її збули. Оте, вун каже, шо вона здорова худóбина, їє не злюбив, мо’, домовик. Так само особливо у кого коні є. Заплітає, якшо вже дружить домовічок із конякою, то й і косички заплете, і розчеше її, і грайливо поводіцца, а коли… ну, не любив норовистих таких і тварин, і людей. Не любіть він».[550]

З домовиком пов’язаний також такий аспект господарської діяльності, як добір масті худоби, переважно коней та корів. Зазвичай емпірично підбирали ту масть, яка «велася» в господарстві, однак зважали й на вподобання та «забарвлення» домовика:

– «Масть підбирали, яка ведеця. От в нас чорне не буде».[551]

– «Батьки тримали риже, то і я тримаю риже. Чорне, кажуть, слабувати буде».[552]

– «В менé і коти чорні не тримаюцця при дворі, і худоба не трималася. Воно не йде по двору, понімаєш? Незлюбив, мо’, домовик».[553]

– «Думовик. […] Воно – як худóбина. Воно може бути і собака, і кіт, і яка-небудь пташка, – то яке воно на цвєт, таку худобу купляють […] то вона ведеця».[554]

– «Домовий, кажуть, такий, як кіт, в віді кота, масті такої сірої. І треба який домовик, таку худобу брати, то така рука ведеця».[555]

– «То колись так казали: який домувик (шоб пубачити домувика, якого цвєту: чи рабий, чи чорний) – то держати таку корову, і то тоді дуже добре її гудувати, який думувик, і буде вестися».[556]

Вірили, що неправильний вибір масті худоби спричиняв невдоволення домовика: «До мастє треба брать – який хазяїн, така і корова, бо домовіку не понравіца».[557]

Тварин, яких мучив домовик, міняли на худобу іншої масті або здійснювали обряд «перекуплення»: «Шо ж рабить? Каня купів: жолоб – мокра каняка. За ніч вимучить на нєт – не по хлеву. Каже: возьміть перепрадайте. От пришла так, а як перепрадать? Ворожка каже. Матка питає вже. А вони кажуть: «Знаєте шо? Напечіть булочок, і м’їлкі гроши, по п’ять копійок, ото ж калишнєє, таке м’єдниє, шоб було у ту булочку, а тоді будете єсти, дак усім давайте. Хто прийде – винесе – каму вона попаде вже, та булочка». Як та булочка попаде хазяїну – хазяїн бере вже цю каняку, купляє у того. А може, камусь і чужому попаде. До тоже те вже, шоб перепрадать, до тоді вже так за тиє вже гроши, беруть якась полою, а гроши – в пелєну, і тоді беруть, виводить уже батько з хлева, а ця людина, шо шо це вже ж гроши… Дак попалось матці. Дак мама уже взяла ціє гроши, да вже батьку дає гроши – заплатила. Та перепродай, а тоді пошов конь. А то не любів домовік! Мусили перепродать: батьку не йде на руку вон, а матці пашло… В подолку гроши, батька бере веровочку, каня віводить, а мати вже бере платить гроші, і перекупили, перетарговали – пошло».[558]

Обереги від домовика. Якщо виникала потреба захиститися від негативних чи ворожих дій домовика, висвячували хату, творили молитву, використовували різні церковні атрибути:

– «Є домовики. То душить, то за ноги бере. А потім ми образú поставили, хату посвятили, і не було. Це недобре цеє».[559]

– «Шось там ходит по хаті, стукає, човпе, як в кого, борони Боже, є. То ж після того свє́тять хатó».[560]

– «Нечистий в хати не должен бути, в свячений хаті, де людина Богу молиться».[561]

– «Як ето десь непорадки, шось не ведеця, то ето називали домовий. Він може буть і в хаті, і на хаті, і де хоч може буть. То звали батюшóк да висвятювали хату».[562]

Освячені предмети використовували під час входин у нову хату: «Як на вхощинах кладеця, шоб все було добре, то він ни має приступу».[563] Характерним було й обсипання хати освяченим маком-«відуном» («видюком», «самосієм»), подекуди практикували обкурювання оселі «страхополохом» (чортополохом) чи яким-небудь ядучим димом, наприклад із підпалених риб’ячих нутрощів.

На Камінь-Каширщині, щоб домовик не «приступив», у кутку коло ліжка ставили осикового прута, що виріс за рік: «Гуворять, шо єсть вун у кожной хати, то треба становити всику, такого, шо виросте за рік, прута. У кутку кала ліжка, то вже вун ни пудийде. Од домовика, шоб домовик не пудийшов. То лихоє».[564]

Згідно з матеріалами Василя Доманицького, у Рівненському повіті по святвечірній трапезі господар обходив обійстя з горщиком куті й малював крейдою хрести по всіх надвірних стінах, «щоб одвадити домових і усяку нечисть».[565]

На Малинщині намагалися «відкупитися» від домовика, супроводжуючи свої дії певним замовлянням: «Домовиче-домовиче, добрий чоловіче, я тебе прошу-благаю: на тибі хліба, сіль і гроші, будь для мене хороший». Це треба казать в хаті, як вже він оказуєця. І кидать копійки на всі чотири сторони. Він оказуєця, як його чимось розсердити. І собакою, і всяко».[566]

«Чужого» домовика засилали «за три межі»: «Смотра який домовий попадає. А може, чужий прийде до менé і буде башкалити, то я його зашлю за три меже: «Іди за три меже… Домовий, не ходи, до двора не доходь, у двір не заходь, понад вєкнами не ходи, і як ти не мєй, іди собє за три меже». Ходять, можуть заблудитися, а як його послати за три меже, то він знайде собі дорогу. То чужий шкоду робіт – корову пугає, спат не дає. Як котік такий: ходит, ляже, засне… А якшо чужий, то воно таке, як звірука: летит, боїця, шо ти будеш його бити».[567]

Засилання «за три межі» – своєрідне відчуження домовика-приблуди від свого домашнього простору – базується на уявленні, що демонологічні персонажі не можуть порушити умовного кордону між світами людей і «не людей»: чи то водної перепони, чи дороги, чи будь-якої межі, яку окреслила людина.

Дієвим способом захисту вважали переставляння хати на інше місце. Зокрема, у В. Кравченка знаходимо оповідку про те, як домовик-антипко задушив хлопця, що переночував у накуреній свяченою вербою хаті. Після другого підкурювання домовик запалив хату. Перестав виявляти себе лише після того, як її переставили.[568] Про те, що хату треба переставляти, ідеться й у розповіді зі Славутщини: «Оставив батько синові хату, і той син там ночує. Коли чує – трах-трах-трах! – на горі летять солом’яники, летить усе… Каже: «Тату, я там жити не буду». – «Ай ти дурний!» [Але] йому так він сказав, шо ти прийми хату, бо то його місце».[569] Так само можна було переставити й хлів: «Як умирав знахур, то казав, аби тоти хліви і хороми перенесли в инше місце, бо там буде ходити той злий».[570]

Якщо домовик мучив худобу, у хліві коло порога чіпляли вбитих ворону чи сороку, газети, а над дверми чи до стіни навпроти дверей прибивали дзеркальце:

– «Коня чи вола буде гонити по хліві, то кала порогу над дверими вішали дзеркало і ворону».[571]

– «Нечестівий плете, значить нечестівий є в хоромах. То забивали сороку, вішали у хлеві або люстро вішали. Він, видно, боїтца гетого».[572]

– «Вроді, кажуть, домовик коням гриви путає і гонить. За ласицу я такого не чула. Найбільш бумаги вішають, газети, шоб він там читав».[573]

– «Ставлять дзеркала до стіни в кучці, де корові погано боло. Казали: як чорт сам себе побачить в зеркали, то втече».[574]

Використовували й інші обереги. Зокрема, щоб відвадити домовика від худоби, над дверима стайні наліплювали хрестик зі смоли: «Корову гонит – вона круганá ходит. То треба зробити з смоли хрестика, і порадок буде. Ето перше од вихора. І буде порадок – на дверах хрестика зробити з смоли. Вихор і домовик – то то ’дне воно. То чорт. І гриви він плете».[575] Коневі в гриву для захисту вплітали червону стрічку: «Чирвону стрічку більшість вішають. Він (домовик – В. Г.) любіть чирвону стрічку, я чіпала колись».[576] А закриваючи худобу в хліві, перехрещували її: «Як закривають ворота – перехристюють скотину, хоб туди ніхто не зайшов. Злий дух ни попав».[577]

Як і хату, хлів обсипали освяченими маком, сіллю, обкурювали свяченим зіллям: «Шоб ни приступив, маком обсипають, сіль свячону, воду свячону, і зіллє сватять люде. Кадять. Маком або водою кругом хлева сватять. І хату так же саме».[578]

Схоже, як і від уроків чи нечистої сили, допомагало від домовика «свійське»: «Як відіш, шо корова потная, то тоже покропити свячоною водою і сісти – накакати в хліві. І корову мазнути взаді, де то стегна сходяця. На крижеві потиснути. То вона не буде віходити і не буде її мучити. Свячоним маком обсипати – в хаті його ніколи не буде».[579]

Загалом привертає увагу той факт, що домовика в більшості випадків саме «задобрювали», а не намагалися позбутися, освятивши помешкання й обійстя. Освячення ж є наслідком спорадичного ототожнення домовика з «нечистою силою» (домовик – то «лихоє», «то нечиста сила»).

Розповіді про ритуальне годування домовика трапляються на теренах України порівняно часто, хоча виглядав цей процес по-різному. Зокрема, кілька варіантів зафіксовано на Поліссі:

1. Домовик як господар хати не потребує запрошення, а бере свою частку сам: «В кожній хаті на горі сидить домовик, прийде за столом та й наїстся, а ти його не бачиш, він хазяїн дома».[580]

2. На кожну вечерю для домовика лишали кілька ложок страви: «Люди, як вичерают, вілівают: три ложечки назад кóдают у горщок чи в каструлю. То для тої пирéйми. І обідать сядаєш, вечерат, тоже її клічеш (за столом – В. Г.): «Прошу Господа Бога, Суса Христа й Божу Матір, і всі святі, і свята перейма… і мертвих дýшей клічут на обід тоже». […] Ниіхто її не гоудує, вона ж ни їсть. Вона так як мертва душа. То то, шо для неї оставляют, врано миют: вона ж ни їла його. Поросятам у помийницу виіливают. Вот наліваєш з кострулі в міиску, і вже всю вилілі. А маті бере ложок три назад – ето домовику».[581]

3. Навмисно лишали для домовика щось солодке на ніч на столі: «В менé кота в хаті немає. А я проснулася, а коло мене отакий клубочок лежить. І шерсть. Я тіко – цап, цап – рукою по той. А потім думаю, – ану ж я встану побачу, – нема ниде нікого. Ну лежав клубочок такий м’я́кенький коло мене на одіялі. Це я не спала. Значить, я, як лягаю спати, ложу ложку і тарілочку. І на тарілочку шось положý. «Оце, – кажу, – тобі, домовичок. Ти сьо’дні не снідав, мабуть, то повечеряєш». І водички поставлю. І ще таке шось. І цукерочку положу. «Оце тобі, – кажу, – домовичок, шоб ти не був голодний». Ну, так минє колись казали люди стариє. […] Я сама з Черевача, це під самим Чорнобилем. Там у нас, у менé бабуся була старенька, не бабуся, а прабабуся, да вона мені оце все розказувала. […] На стіл. От у кухні, у кухні, де я пораюся… Я і зара кладу, якшо не забуваюся. Якшо я забулася – встану положу: чи яблуко, чи… ну, хліб же. І обов’язково я положу ложку. Тільки не виделку. Віделки неззя. Неззя віделками користуватися. І на поминках неззя користуватися, і на стіл ложить неззя виделок, а тіки ложку. А того, шо це – холодна зброя. Ложка – то таке діло, а виделка – це опасне діло. Дітям так само неззя ж давать».[582]

4. Для домовика лишали страви з четверга на п’ятницю: «З четверга на п’ятницю не миют посуду. Каждий тиждень. Оставляют це все – і чай, і шо люди єдят, то оставляют на столє ту вечеру, посуди не миіют. Стариє люди таке говорили. Вроді би це для домовика оставляли».[583]

5. Запрошували домовика на святвечірню трапезу перед Різдвом, клали для нього ложку, лишали страви на ніч:

– «Ну ото, як поминаєш померлих, кажеш: «Домовичок, іди до нас вечерять».[584]

– «Такий уклáд, такий закон, шо не прибирали на ніч: настілником накрили і стоєло до ранку. Хто казав – домовики, домовик якийся – в общем, шоб було на столі всьо. То той домовик – по дому якийся був хазяїн колись. Вже він прóйде, бо ж він у хати живе. Ми його й не приглашали – вин сам прóйде. Так люди казали, шо він в кождий хаті, а на кого він похожий? Він в хати хазяїн, а ми його не бачимо. Знаю тільки шо ми на Кóляду як повичераємо, і вже приглашаємо тих усіх покойних, то вже пóтом каже – ето ж домовик ше буде вичéрати. Він не з їми, він сам собі приходить».[585]

– «А в нас ше й ложку ложили окремую десь на столі [на Святвечір]. То, казали, для домовика».[586] (Слід відзначити, що в більшості випадків зайву ложку кладуть для душ померлих.)

6. Домовика вшановували на Великдень: «Приходять с церкви, приносять святое ето, становять ў хате. Матка бяре поляничку, – пякуть специяльно, – кладеть сольки, идеть ў пуню, откриває сарай и поздравляе домового хозяина. Но уже не знаю як. Я молодая была, не знаю яки слóви каже. А тую хлябинку разламливае, як полежить там, ў пуни, и разламливае коровам, овечкам, ўсем».[587]

7. Їжу для домовика постійно ставили на горищі:

– «Шо закормлюют цього домовіка, то це ж – на Багату кутю, на Новий год, шо хадзяїн несе до хлєва кутє трошкі, хлєба і три рази каже: «Хадзя́йнушка (чи там – батюшка) домовік (домовой), прошý на угощеніє». Приньос і виньос. Назад же ж заньос, але вун уже ж знає, шо то й для нього кідáют. Те саме, шо й мі ємо. Нечепане, з повного, ше ми не єли, але началó… Це його, кажуть, треба нéсти на горóще, поставить, де є доступность».[588]

– «[Для домовика] ставили воду на постройці високо, ставили там якусь продукцію – меду трошки, а ні – воску».[589]

– «Підкормляють його: якусь там їжу, трошки хліба там, картоплю, сала кусок – на чердак, на стелю, бо це домовік. Як для себе, так і для його».[590]

8. На горищі чи покуті для домовика клали цукерки, ставили кашу:

– «То в тому углу, де образки стоять, можна якісь канфєти класти. Каші наварить йому».[591]

– «Постоянно старші люди за домовика… Ну, шо є він в каждий хати да шо треба його ублажити, треба канхвєти шоколадні по углах положити їму в хаті де на горі».[592]

9. Нерідко «годували» домовика, якщо вже починав виявляти себе:

– «Ну то кажуть, шо то домовик у хаті кожной є. В кожній хаті вон. Ну. То добре, як в хаті домовик. Ставіли [їсти йому]. Є – шо на вокно поставлять, тако в углу. На столє поставлять: то хлєба, то води положать. Ото як шось приснилося чи як почуєш шось таке, то… Може, з тиждень [стояло] чи більше…»[593]

– «Йому… ну як… давали: канфєт ставили, мулоко наливали в блюдечко, задобрували, шоб він… Якшо він бешкетував, якшо злився, як шось там перекидав по горі, по хаті, то треба, каже, було задобрити».[594]

На Коростенщині, якщо домовик виявляв невдоволення, кидали «наóдліг» на «верх», на «хату» (горище) шматок того хліба, з яким входили до нової хати: «Як входила я в хату, построїлись ми: дєд став на порозі, і я стала. Я Матер Божу взяла, рушничком убматала, а дєд хлєб у нову хусточку взяв. І я на порозі стаю да кажу: «В нову хату йду. За собою щастя й таланти несу. На штирох углах анголи стоят, а на трох окнах анголи сидят. А я з Божою Матерою – в порозі. Не пускаю злому дороги. Дай мінє, Господи, в цьой хати здоров’я набуть і добра нажить, і весело, щасливо в парі дожиті, і весело, щасливо деті подружиті». Так. І цей хлєб не треба никуда. Шоб держать цей хлєб. О. І цей хлєб, я корови гоню і з цим вузликом йду. І заре вон у менé – сколько год, і зара ше цей хлєб у менé є. А клала я його на каглý, на комин туди, де топіца, у той хаті. І так – шоб я чула, шоб шо в менé бушовало у хаті, то б я цей хлєб, мені треба, за цей хлєб – наóдліг тако кинуть аж на верх, на хату. Не на кришу, а на чердак кинути да сказати: «Домовику-домовику, на твою плату, да вийди з моє хати». Але я николи ничого не чула. Все тихо було».[595]

Якщо переходили жити в нове помешкання (неважливо – передавали при цьому хату іншим господарям чи покидали пусткою), у старій оселі лишали стіл, а на столі – хліб та сіль для «перейми»:[596] «Ну то обізатєльно треба, шоб остававса хлібец і суль. Кажуть – для домовика. То ж всьо равно в хаті остаєтца якесь наслідство Господнє. Ікони оставляли».[597]

Архаїчним способом протидії домовикові є застосування грубої, нецензурної лексики, проте зазвичай «домовика просет із хлєбом»: «Лягла я спат. […] Чую – ляпає. Це в дверах ото. […] Да бушує і бушує. А батько війшов да як загне на йогó матом: «Шо тобє там невігодно, розтаку твою мать!» Люди ж ідуть із хлєбом да просет, а вон загнув мата – од тих пор перестало».[598]

Годування домовика на Поліссі іноді постає доволі буденним явищем: йому належала певна частка, як і будь-якому членові сім’ї. В інших же випадках – годівля з четверга на п’ятницю чи на Багату кутю – маємо виразну вказівку на ритуалізоване пошанування померлих: повсюдно в Україні вважають, що на Багату кутю вони приходять до живих на вечерю; по п’ятницях же спорадично побутує заборона білити хату та підмазувати піч, щоб не зашкодити душам.

Майже кожна поліська господиня пом’ятає, що колись «у кучці», «у ямці в печі все ставили воду, щоб була тепла». Зазвичай цього з домовиком не пов’язували, використовуючи таку воду для буденних потреб. Водночас подекуди вода (і чистий рушник) призначалися саме йому:

– «А це наче ж мені ше якась була придибашка з тим домовиком… Раз пхнув. Як упала, я думала, шо вбілась. Каже на мене [чоловік]: «А ти под пєчку воду ставіла?» – «Ні». – «А рушник висить?» А вон в мене буде вісєть? Так: той хлопець устав, як-небудь руки помочив, за того рушника – втерс. А єм же треба (чоловікові й синові – В. Г.), шоб чистий рушник. […] Дак може він через те мене і пхнув. Тоді вже стала воду ставить пуд п’єч і рушника в’єшать на гвоздику коло печі. Чистенького. І просту воду, шоб вмився да обтерся».[599]

– «В кучку ставили воду і рушничок, шоб помився і ’бтерся, те зле».[600]

Умови співжиття з домовиком передбачають його годування і в уявленнях волинян. Водночас волинський матеріал дещо відрізняється від поліського. Найчастіше на Волині для домовика на горищі ставили несолену страву, зазвичай пшоняну кашу:

– «Казали, тре[ба] класти на гору їсти йому».[601]

– «Домовика мають такі, як то казали колись, богачі. Вони мали домовика, шоб їм добре все велося. І гроші, і все. Вони навіть годували його. Все, шо варили, то давали. Колись люди старі так розказували, старіші за мене, шо годували його так. На гору виносили».[602]

На Кам’янка-Бужчині подекуди стверджували, що несолену страву потрібно ставити аж під гребінь даху: «Він помагає, але йому тре[ба] догодити: солоного не давати їсти і на час дати їсти. На горý в кáпиці ставили».[603] На Старокостянтинівщині їжу для домовика залишали на горищі біля комина.[604]

На Горохівщині записано бувальщину, яка яскраво змальовує наслідки недотримання зазначеної умови: «Тут було в Стремільче таке саме діло, шо вмер хазяїн. Ну, прийшли сусіди, день сидять коло мерця. От віхор раз зірвався в хаті і двері одчинив і того мерця перекинув на землю. І хазяйка вбігає, каже: «Ціхо, ціхо, хоть нікому не кажіть!» – до тих жінок, шо сиділи. А ті жінки кажуть: «Як так, шо нікому не сказати?» А вона не годувала того домовика. Не дала їсти, а він чекав їсти. Через те зло зробив, перекинув».[605]

Солоної їжі, а також часнику домовик нібито не любить, бажаючи натомість щось солодке:

– «Кажуть, жи солоного ни любе».[606]

– «Казала, шо він варить йому, але солі – борони, Боже, – сипати».[607]

– «На горі живе, йому їсти носять. Йому дають те, шо самі їдять, але менше солі сиплють йому. І пироги йому дають, всьо дають».[608]

– «Домовик солі не їсть – він солодке їсть. Часнику – ні».[609]

– «Він не любить, як десь на ніч на столі покинути часник чи сіль, то він того не любить, може шось там шурувати, ляпати. Шоб цукор на столі лежав, хліб хай лежить, таке шось добреньке – ото він любить. Но не часник і не сіль».[610]

Якщо страву посолити, невдоволений домовик виверне миску на порушника заборони, зробить на горищі «переверти» тощо. В оповідці зі Старокостянтинівщини в записі Л. Іванникової господиня після того, як служниця посолила призначені для домовика борщ і кашу, втратила все набуте за його допомогою багатство.[611] Схожі сюжети доволі популярні на Волині:

– «Я колись свинаркою робила, то одна жінка росказувала, вона така старша. То каже, шо як вона служила, і був пан, служила в нього. Ну і та пані заслабла, і каже до неї: «Звари каши, ті[ль]ко не соли, і винеси на гору у тарілку і постав». А вона каже: я взяла навмисне і посолила. Взяла налляла в тарілку, винесла на гору. Стала – сюди, туди, на горі подивилася – нема нікого. Поставила коло комина. Як тіко на драбину, то та тарілка – на голову їй. Каже, я наробила крику, злізаю з драбини. А та стара лежала крепко слаба, але підводиця і каже: «Шо таке?» – «Ой, – каже, – я забулася (вже не каже, шо вмисне посолила) та й взяла посолила ту кашу». – «А я ж тебе просила не солити… Ну, то нічого». І мусіла сама лізти на гору. Але, каже, я нічого не бачила. Отаке».[612]

– «Домовик, казали, де він в кого є, то робе збитки на горі. То чи шось зле, чи шо? Я його не бачила і не знаю за нього. То казали, шо йому ше варили кашу, ставили на горі, шоб він збитків не робив. Коли, каже, не поставлят, то він там поперекидає на горі, човпеця… То по драбині виліз, на горі поставив, та й все. То бі[ль]ше всього пшоняна каша була. Чула шось, шо має бути несолоне, бо як посолити, то він кине мискою там в сіни, в калідор, скине».[613]

– «Мій дядько мав чорта, десь роздобув його. Він мусів їсти йому варити. Моя баба несла кашу на гору, зварила йому, бо вона мусіла їсти йому варити. То він, той чорт, взяв (а він солі не любе, а вона посолила), то він гримнув в землю ту кашу».[614]

– «Мій тато служив в великого господаря. Тато вже мав сім років і пас корóви в них. І господиня з господаром поїхали на ярмарок. Каже: «Ґмитруню, підеш на горý туво кашу поставиш, бо вона ше гореча. Тіко шоб ти не посолив». Каже тато: я покушав – несолона – я собі вкину трошки. Тато каже: я собі посолив, і ту решту посолив. Каже: я но виліз на драбину, поставив ту кашу, а воно – бабавх тей банячок! – кинуло назад на землю. А вони приїхали, сварáт на мене. Кажуть: «Ми тобі казали, шоб ти не солив, то не можна соли. То така птиці, шо вона соли не їсть. Її не можна солити. Нáшо ти посолив?»[615]

Несолена паляниця фігурує в одному з текстів із Кременеччини: «А той крайній [так само домовика] мав. То в нього сусід молотив. Ну, а кулі викидав на вишку. Коли виліз туди, дивиться – гніздо. І там така паляниця жовта лежить. А він кормив його. Тільки шоб солі не було. То він так їв ту паляницю. То той [господар] казав потім [сусідові]: «А чого ти лізав там, по тих вишках?!»[616]

Згідно з матеріалами В. Кравченка, домовик-антипко, який жив у запічку, випивав залишену на ніч на печі квашу.[617] За іншими відомостями, домовика годують винятково пісною стравою: «В нас одна жінка наймичкою служила. І пан десь їхав в Луцьк, і каже: «Візьми звари юшки простої і коржа спечи простого, без соди, і поставиш на горі». Це вона сама розказувала. Я, каже, думаю, шо ж це юшка проста? Взяла зажарила. То, каже, ше з драбини не злізла – бах! – цей горщик за нею… Приїжджає пан, питає: «Давала їсти?» – «Давала», – і розказує, шо так і так. – «А я ж тобі казав, шо не зажаруй, простого дай».[618]

На Гощанщині й Славутщині годування домовика співвідносили з різдвяними святами (тобто теж ідеться про пісну їжу; вона призначалася для домовика так само, як і для душ інших померлих):

– «Домовик на горі буває. В нас на гору виносили їсти. Майбуть-то, перед Колядьмó виносили, в пóсний день, пóсну їжу виносили. Шостого, на Вилію. Кутю в яку миску ставили. Брали всього потрошку. І куті, і госеледця, і гулубця, і хліба, і зо всіх боків тако наложано. Просто вилізли, трошки пройшли, і оцьо поставили, і все. Майбуть-то, аж на третій день Водóхрища (21 січня – В. Г.) лазили на гуру і дивилисю: чи є воно, чи нема. То як поставили, так і зняли – нема його. Солоне виносили».[619]

– «Ну, оставляли на столі (на ніч на Вілію – В. Г.). Треба, шоб була кутя, а ше ж солодке оставляли. Він же ж любить. То цьо вже казали – домовикові. Як от кутя вéчор остаєцця – ну прийде ж хтось вночі, повинен, є ж той домовий в хаті кажній. Оставлялось для нього, шоб було дóбреньке таке. В кажній, кажуть, хаті є домовик. Хто його бачив? Але є дух якийсь. Не знаю, чи погане, чи добре, але в кожній хаті має бути».[620]

Унікальні відомості про офіру для домовика перед закладанням житла з колишньої Володарщини (сучасний Володарськ-Волинський район Житомирської обл.) опублікував свого часу В. Кравченко: «Щоб вибрати добре місце на хату, в святковий день збирають сусідів і родичів, щоб порадитись. На тому місці, де мають ставити хату, ставлять хреста там, де буде покуття, а біля нього – стола з паляницею. На столі того хліба розтинають ножем на чотири рівні частки. Першого кавалка кладуть на хрест, «щоб святі їли і щастя приносили для тих, що тут житимуть». Другий кладуть під стіл і просять «домовиків», «щоб з’їли і не шкодили в господарстві». Третього кавалка їдять сами й просять бога, «щоб завжди в усьому був достаток, – щоб і поле родило, і в хліві щастило». Четвертого дають худобі, «щоб вона була сита й здорова». Після того всяке хреститься й молиться «отче наш» […]».[621]

Хоча в наведеному тексті йдеться про розрізання хлібини, сама обрядодія називається «ламання хліба»: душі померлих, як відомо, не люблять гострих металевих предметів, тож і на поминальних обідах та вечерях хліб годилося не різати, а ламати.

Як і на Поліссі, на Волині іноді стверджували, що навмисно не годували домовика, адже він як господар хати вільний і сам узяти все, що йому потрібно: «Як вон живе в хаті, то вон сам наїсться. То ж є і вода в хаті кажний раз, і їсти ж є».[622] Зокрема, домовик може спожити страву, яку забули посолити: «Ну та домовик – ну то то був в Кучера, то во в Вовка. І як справлєли Натали весіллє́, і наробили всьогó, і наробили гречаників, а забули баби посолити. Рано приходіт – гречаників нема ни є́дного. І кажут до того Вовка (ну бо то Вовк його називали) – ви кажете, шо ви не маєте того лихого – а во – з’їв всі».[623]

У районах, де образи домовика і чорта були дуже близькими в народному сприйнятті, домашній дух самою лише стравою на подяку за свої послуги нібито не обмежувався. Спорадично побутувало переконання, що хата, де є домовик, рано чи пізно стає пусткою, адже він вимагає людської «жертви»: забирає дітей, жінку, а зрештою й самого господаря. При цьому люди або накладали на себе руки, або принаймні помирали не в ліжку, а десь під плотом, бо ж їхня душа вже належала «нечистому»:

– «Там так: господар вмер за плотом, господиня стара вмерла в бараболях, в хаті – нє. Ну, він задушив там, і всьо. То він їм помагав, але вже прийшло те врем’я, шо вже треба [розраховуватись]».[624]

– «Але во – хата скапаралася, і жінка вмерла, і діти вимерли, і він вмер, і нема нікого».[625]

– «Він знався з домовиком. Але він (домовик – В. Г.) в нього забирав жертви. Забирав діти, жінку забрав їму…»[626]

– «Казали, шо є домовик. По господарству помагає, але він душу бере. Якісь роки вибуде і бере душу. Але не допусте нікого такого, шоб хтось шось крав».[627]

– «Казали, шо в нас тамо коло церкви, в тій хаті був такий господар, мав два сини чи три, і казали, шо він мав там того, шо навіть їден син там повісився, та казали, шо то постаравсі злий».[628]

– «Той Вовк сі повісив. Його той домовик повісив (в нас казали – фéдик)».[629]

– «Його не купити. Він забирає душу хазяїна. Домовику не давали їсти, але кожного року давали дань – чи худобу, чи дитину, бо інакше господаря замучит».[630]

– «Той знахор мав нечистого в корчих – чорта, і тому нечистому віддає когось із родини».[631]

Запрошення домовика. Уявлення про домашнього духа як про охоронця добробуту родини тісно переплітаються з багатьма діями будівельної обрядовості, так само покликаними гарантувати благополуччя родини й господарства.[632] Зокрема, найвиразніша участь домовика в ритуалі так званої «перехідщини».

Переселяючись зі старої хати в нову, домовика могли й не запрошувати, вважаючи, що він перейде сам:

– «Домовік, якшо ти добрий хазяїн, то він сам переходить».[633]

– «Вун сам приходить. Хазяйнув ізлюбить і приходить».[634]

– «[Він сам] переходит за тобов до нової хати».[635]

– «Як переходили в нову хату, його не запрошували. Вин сам перейде за хазяями».[636]

– «Він, в’обше-то, в кожній хаті є. Він в кожній хаті повинен бути. Даже закладають хату, і каже, шо домовика мусимо перевести в хату. Він сам приходить, но він не даєцця знати. Ніхто його не приглашає, він сам переходить, но ніхто його не бачить».[637]

Існувало й спеціальне запрошення для домашнього духа. Робили це по-різному:

1. У старій хаті клали на верхній черінь печі хліб і сіль, загорнуті в рушник, руками тричі торкалися припічка й казали: «Домовик, тут тобі не місто, я вибираюся. Ходім за мною. Де я, там і ти».[638]

2. «У старій хаті топили пєч. Збирали жарок в горщик і несли на ноч в нову хату. При цьому приглашають домовика: «Дєдушку, дєдушку! Просимо переходити у нове селище».[639]

3. Господар казав: «Домовик-домовик, пішли з нами в нову хату», – і за волоки затягував у нову хату постоли.[640] Кидали поперед себе (або на фіру, що перевозила речі) старого черевика й казали: «Батюшка домовік, ходім з намі». Другого черевика лишали в старій хаті «на хаті» (на горищі). Якщо «домовік» не пішов на нове місце – «то вун тоже не босий» залишався.[641] Просили: «Батюшка домовой, ходім з нами», – і підносили старий чобіт, щоб і домовик міг перейти.[642] Згодитися для такого запрошення міг навіть валянок: «Мóя донька казала, шо була там з дівчинов вчила сі, та й дівчина казала, шо в них є домовик. І вони з сеї хати перебирали сі десь в инчу кватирю. І каже – плаче. Плаче, і нема нікого – плаче хтось. А мама мóя, каже, взє́ла валінок та й кинула, каже: «На, залазь у валінок та й пýйдеш з нами». І, каже, всьо – втихло. То вони в Заліщиках вчили сі на швеї».[643]

4. Залишаючи стару хату, обертали віника руків’ям донизу й запрошували домовика в нове помешкання: «Балакали, шо домовик це… то як мóго чоловіка родичка, да булá десь, виселили її, так як в евакувацию тоді висилали, то булá в їх така стара, вони ше приїхали тоді з Луганска, з Донбасу приїхали, так як тоді казали. То це вона – мóго дєда сестра двоюрíдня, то каже, як ми вибіралиса звидти, з Донбасу, а тая баба їхня була така вже, ну, в’обшем, вона й людям помагала шось по якіхось слабостях, то ми як виїжджали, то баба замела хату віником і пуставила віника не так, а догори, і сказала, шо ходи, домовий, з нами. (Це баба звідси була, а потім їх виселили, а потім вже вони знов поверталися сюди, то вона ше приїхала, ця баба, сюди.) І як вона сказала це, шо ходи, домовий, з нами, то в печі ([а там] шось горіло, чи солома, чи шо), то той жар, попел, став такою кучою. Так вона росказувала, а чи воно правда, то я не знаю».[644]

5. Просто запрошували домовика із собою без жодних ритуальних дій:

– «Як переселяюца в другу хату, то кажут на його: «Хазяїн мой, пашлі за мной». А як хазяїн пуйде в другý квартиру, а його покине, то вже він там шкодить».[645]

– «Я в больнóці чула: як входиш у хату, то треба його просить: «Домовик домовой, чи ти схочеш жить ізо мной?»[646]

Певні ритуальні дії, адресовані домовикові, треба було виконати й у новому помешканні. Під час входин господар, впускаючи на ніч у нову хату кота й півня, приказував: «Хазяїн-батюшка, хазяйка-матушка, корми, напувай, рукавичкой гладь, шоб усе добре велось!»[647] Побутували й інші варіанти:

– «Купила дом, увійшла, перехрестилась і кажу: «Ну, домовик, ти ж мене не займай, я з тобою буду ладити…»[648]

– «В хату нову то треба вечором перебиратиса. То моя свекруха казала, шо зайдіте і кажіте: «Добрий вечор, господар хати, дозвольте в хату поселитися» (три рази). І на покуті положити хлібину на рушнику і цукерков чи праніков на стіл. То на один куточок на покуті – хліб, а на другий – цукерков чи праніков. Хлібина та не начатая переночує, а тоді з’їдали. Куру поперед себе пускали. Ті праніки, то не викидали ні свиням, нічо, а тіко на другий день давали пташкам, шоб подзьобáли. […] Казав ше мій дід чи прадід, шо домовик любить тепло. Він завжди чи за піччю, чи пуд піччю, отаке. Його нихто не бачив. Я скільки знаю, – і в моєї баби, і в матер, – то вони все про домовика добрим словом обзивалис. То він в кажний хати має бути. То як хозяєва переселяюця, то і він йде з їми».[649]

– «Сестра казала, шо треба сказати: «Хадзяїну, приймай гостей у хату», – і вони переселилися, і добре було все».[650]

Запрошування домовика на нове помешкання було дуже бажаним, про що свідчить така бувальщина: «Виходила замуж за другого, і вона свого домовика там не оставила, де жила, і його сюди не забрала. Вон сам прийшов, і розсердився на її, шо вона даже в своїй хаті не ночувала. («А як забирали?» – В. Г.) Ну, як кудись ідеш сам, то кажеш: «Ходім уже зі мною» або «Оставайсь собі з богом і живи». А вона не забрала і, каже, як лягаю спать, часов в дев’ять-десять як начне вже стукать, шаркать ложками – коси на голові встають. А потом приводила бабок – шептали, обсипали відуном хату, і ще й священним відуном, на Маковея святили».[651]

У наш час до відомостей про домовика ставляться переважно скептично: «Але хто його бачив, того домовика? То тілько така легенда йде, от як ото ті відьми, і русалки, і всяке таке».[652] Водночас донині притаманна українцям віра в те, що як комусь «не ведеться» – то ніби «домовик не прияє в хати».[653] Показовим, зокрема, можна вважати повір’я зі Славутщини: «Як построїм хату і як нема домовика, то нема й життя. Він в кожній хаті повинен бути».[654]