Читать книгу Українська міфологія - Володимир Галайчук - Страница 3

Як і в усіх слов’ян, з чортом українці пов’язують уявлення про так званий блуд. Часто кажуть, що людину «водить», маючи на увазі, що її дурить «нечиста сила», або ж чорт: «Водит. От, ідеш у те село, а попадеш в друге. Або в речку заведе».[162] У такому разі людина ризикує втрапити на «його» (чорта) стежку й втратити дорогу: «Шось нечисте так поробить, шо людині в голові шось поплутається, і воно ходе і не може знайти правильної дороги додому». Звичні предмети видаються не такими, як завжди: хати надміру великими, рови – глибокими, ліс – високим. Єдина надія – лише на коней, якщо доводиться ними їхати.

Вважають, що «первака» (першу дитину в сім’ї) блуд не бере, а найчастіше «водить» того, чиї хрещені батьки не знають молитви «Вірую…» Водитиме й людину, котра їла «забудька» – випадково забутий у печі хліб.

Щоб не заблукати, не варто було згадувати «нечистого»: «Колись йшли чоловік з жінкою з храму, та й чоловік шось того згадав, то він його як до землі пригнув, то так йому здавалось, шо в нього шось на голові сидить (а жінка не бачить). То потім він їх до ранку водив, ледь додому вернувся. То нечистий, то все через нього».[163]

Вірять, що «блуд вчепить», якщо переступити через бурелом («виворот»), пройти під «поганою пущею», де «сидів який лихач» (під зігненим деревом або деревом, у яке влучила блискавка), піти на голос, який кличе тебе в лісі:

– «Той блуд, то він багато може учепитися. І теперки. То вже шось… под деревóну якусь подóйдуть, кажуть, таку нидобрую. Ну, значить, вона, шось тамки, може, де який лихáч де сидів, чи шо. На деревини. Ну. То то такеє. То заблудити, то можна, можна. Воно й закруженіє голови робіцца, то можна, але… Тре’ молитися».[164]

– «А, такі є місця, шо буває такеє. А Господь їх знає. Пообикновенний ліс, а десь чи в таке місце вступиш, чи шо, – й заблудиш. Кажуть, шо ни мона чириз отой, шо виворот такий лежить, чириз йóго пирилазити, бо вже тоді шось робицця людини. Ну, да видно, од того шось воно й іде… Молисся тоді. Ото, каже, молися «Да воскрєснєт Бог», то, каже, не заблудися. То, знаєте, колись рано – заспішив, да пошов, да, може, й не помолився».[165]

– «Правільно, правільно. Як у ліси, то є так, шо заблудисся і можеш нєсколько раз на їдне і то саме місце. Ето так як шось лихе водить. Та, є такі місця. Кажуть, як ідеш, як нагньóна десь шось, хвоїна чи що, бо її шось там… ну, так як виворот, то ни мона проходити, бо будеш блудити. І то так є. Якось ходить, ходить, поки якось вийде. Молитись треба».[166]

Заблудити можна де завгодно: у лісі, у полі й навіть у хаті на печі. Водночас часто вірять, що людину «водить» у певних місцях (На Богородчанщині такі місця називають «блýдникó»; «блудникóм» можуть іменувати й безпосередньо чорта, який увів в оману): «Там десь на Чортяниці, кажуть, часто люди блудять в лісі, то таке чула. Як по ягоди ходять в ліс, то там таке місце є, Чортяниця називають, о, то там, кажуть, люди блудять часто. Там на повороті, як до озера, в сторону Білорусі. Ну, то ще колишня назва… Може, через те й називається Чортяниця, що блудять. Перехреститися, помолитися, і тоді… о то завжди баба казала: шось злякаєшся – христись».[167]

Зазвичай це місця чиєїсь передчасної смерті:

– «То є такі місця у нас по лісах, блудники, то там кожен раз заблудити можеш. То таке нечистемісце, там помер хточи, може, нечистий дух сидить тамка».[168]

– «То є такі місця – блудники, то там, де хтось вмирав чи вбили кого, а його не поховали, не відправили по ньому. То там, кажуть, можна заблукати. Навіть я колись замолоду заблудила, то три години ходила, як яка мана мене взяла».[169]

– «Блудники – то такі місця, де багато людей вмерло, а їх не поховали по звичаю, то скільки раз на тому місці будеш, стільки раз заблудишся».[170]

– «То вступив в те місце, чи крутило, чи вешалник де висів, бо ж то ліс, чи потоплéник де, чи шо пройшло. Ето будеш близько хати, і закрýтися, ходитимеш».[171]

Українці виробили цілий арсенал захисних засобів від «блуду». Їх зазвичай використовували комбіновано. Це насамперед молитва (особливо помічною вважали молитву «Чесному хресту»). Промовляючи молитву, хрестилися (при цьому трапляються відомості, ніби від блуду слід хреститися лівою рукою: «В лісі є блýдник, багато є блудникá. Як зайдеш тамечка, то будеш блудити. Лівов руков хрестишсі та й молишсі».[172]

На Богородчанщині, заблукавши, ламали гілку ліщини, «бо кажуть, шо під нею янгелики сидять».[173] Ця мотивація пов’язана з відомою легендою про Божу Матір, якій ліщина дала прихисток під час грози. Дерево після цього стало немовби святим, тож і блискавка в нього не влучає.

Добре мати при собі й шматочок «аркуша» та «всенощну» пшеницю: «Як людина йшла в дорогу чи кудись, то все брала з собою. То всенощну пшеницю – аби не заблудити, аби не привиджувалося нічого, аби якийсь злий дух не приступав до людини».[174] Подекуди помічним від блуду вважали часник, який на Святвечір лежав на столі: «Добре мати з собою, тоді не заблудиш. Якщо треба кудись йти, то беруть з собою той часник».[175] У Карпатах паляниця й зубчик часнику в лушпинні нерідко були першою святвечірньою стравою, при цьому споживання часнику мало виразний апотропеїчний характер: «Дехто мовит, шо чиснок ся не лýщит, каже:

«Не лупи ня до живого, відкуплю тя від всього злого!»[176]

Часто, заблукавши, згадували, на який день тижня припали цього року Святвечір чи Різдво, день свого народження чи хрестин; що на Святвечір чи Великдень їли першим; почерговість страв на Святвечір; на скільки шматочків на Великдень різали свячене яйце й у якій черговості їли; хто стояв по праве плече, коли йшли до причастя, тощо:

– «Колись, старі люди кажут, шо часто переходóло: то якесь полотно, коні, коти, пси, – шо то як зачепити, то могло тебе завести хто знає де. Блудилися люди в лісі. Стане десь на таке місце, і водило. Кажуть, згадати, в який день був Святий вечір і що на Паску з’їв найперше. А на Паску, кажут, годитсі, кропиву свє́тіт в кошику в нас і яйце свічене, то найперше пробуют кропиву, [а]би не блудити, аби мухариці не кусала, комарі. А яїчко, яйце ділили перше одне на всіх».[177]

– «Казали, шо як когут запіє, то минесі. На Світий вечір шо ти перше їв, шо вечеряв, як взяв лижку, згадати».[178]

– «Як óблуд вчепився, то якесь свято велике згадати».[179]

– «Кажуть, шо треба нагадатися, в який день був Святий вечір і в який Різдво, і як нагадаєш, то блудник зараз відходить».[180]

На Березнівщині, заблукавши, промовляли великоднє христосування: «І мене той блуд брав. Пуд селом. (Сміється. – В. Г.) Заблудиласа. Брала ягоди, брала, вішла на цю осю трасу, і вішла – людочки, шо сьо за траса? Куда се я війшла? Не знаю… [Він бере] на перехресних дорогáх. Але як заблудиса, то кажуть, треба казать: «Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!» Да. Якшо дерево виверняне. З корєннєм. Через ту деревинý не треба переступати, бо мона заблудити. Або знов – позд єю… нагнуцця да позад єю пройти – буде голова болєть».[181]

Дієвим способом було одягання вбрання навиворіт:

– «Як заблудила, то треба з себе одежу скидати і навівороть убирати, аби прийти до пам’яти. Таке казали, шо як блуд узєв сі, то треба обернути навівороть і спам’ятаєсь сі».[182]

– «Ну та каже: «Боже, аби я відси якось з цего лісу вийшов», – молиться собі три рази «Отче наш», і сорочку вивертає, і штани навіть вивернув, аби від мене нечиста сила сі відвернула, аби сі злий дух відвернув».[183]

– «Треба повернути другим стóроном шапку чи хустку, і тоді вийдеш. Чи косу в руки, чи ножа взєти, бо то причащаєцця нечистоє. Воно водить все».[184] Подекуди надягали взуття на іншу ногу: «Попуд вíворотом не мона йти.

Ну, таке є дерево таке, нахиляне, то кажуть, тудою не йти, бо б’деш блудить в лєси. Ми колись заблудилиса були самиє, пошли в лєс, – дощ паде, гримить, а ше тако – ха-ха, ха-ха, – як додому йти – то всьо, не знаємо… І ми пошли туда. Я бачу, шо сьо вже батьков лєс кончаєца, сьо вже Тинéнське. Кажу: «Девчата, не туда йдем». Вернулиса. Йдем назад – не можемо. Давай – Ростікова та сестра, Мар’я – давай менять. Таково поменяла чоботи на ту ногу, тако переменяли. Давай ходить, ходить – якось вийшли із того лєса. От-то наробіла. Дощ падав, да так…»[185]

Допомагала від блуду зав’язана на руці червона нитка: «Як в лісі, то треба галузку з ліщини вирвати і сорочку собі вивернути. А ще можна нитку на руці мати червону».[186]

Рекомендувалося також трохи посидіти на місці або поглянути назад себе проміж ніг: «[Як заблудив] між ноги подивитися разів три-штири, от, нагнутись і подивитися, сісти посидіти трохи, води напитися, якщо вона єсть».[187]

Була й низка інших способів, як-от вилаяти «нечисту силу», «попісяти в пущі», обкрутитися тричі на правий бік, перевернутися назад головою через знайдену на місці соломину та ін. З облудливого становища міг вивести й випадковий зустрічний, коли питав, куди це йде та людина.

Загалом бувальщини про «блуд» у традиційних селах можна почути чи не від кожного:

– «От тут в нас в селі, в лісі, Бог його знає, шо воно там. Ото раз пасли ми корови, а потім ше було, шо дрова я несла – так от з тими коровами, і з дровами ходила я по всьому лісі і не могла ніяк сюди додому дійти. Малини збирала так само, і там в лісі є в нас якісь такі місця, шо блуд якийсь чіпляється. І людина блудить: так як то їй видається шось. От мені тоді видалося: дійшла я до своїх хатів сюди, то вони мені, ті хати, такі здорові показалися, якісь такі, ну, страшні хати. Думаю тоді: «Де я? Кудись не туди зайшла?» І потім я йшла туди назад в той ліс і вийшла туди в сусіднє село, до Гради. Так я ходила від ранку до четвертої години. Пока я знайшла свою хату. І ше було, то тоже раз ввечері їхала я через ліс конем і тоже шось думаю, куди я заїхала? Але, думаю, може, кінь виведе мене. І ото був там такий якийсь рів глибокий, а той ліс такий високий! І думаю, шо тут такого ліса нема. І почала я якось вже так Богу молитися, та й думаю, вже куди кінь виведе, там і поїду. А то було якось вже коло години дванадцятої, коли я дивлюся, шо вже наше село, вже світло світиться – таки кінь привів додому. А як би була я без того коня, то не знаю, шо би зі мною було, бо я тоді не знала, де я і шо я тут роблю. Так отой блуд – то коли людині видається все дуже змінене. От буває, шо прийдеш до сво[є]ї хати і хати не впізнаєш. Шо воно то так робе, я не знаю. Ну тоже, напевно, якийсь злий дух. То ж не Бог таке робить, а точно якийсь злий дух».[188]

– «Отаке буває, шо може [в]чепитися така мана – то блуд. Отак йдеш, і тебе [в]чепиться блуд, то будеш так ходити і не будеш знати де йти. Але як [в]чепиться блуд, то нігде не йди, сядь на тому місці. Колись мій батько з мамою казали, шо їздили до ліса вночи – колись не можна було ліса так взяти, а можна було хіба вкрасти – і виїхали вони обоє в поле, там, де тепер ліс, та й чепився блуд, чорт. І така якась гора мамі видалася, і кричить вона до батька: «Шо ти робиш? Куди ти їдеш? Наверни коні!» А батько мамі й каже: «Не чіпай коней, вони розумні і знають, куди їдуть, – вони нас вивезуть». І так вони їхали довго, а коли розвиднілося трохи, то вже побачили, шо то та сама дорога правильна, по якій вони їдут. І тоді батько каже до матері: «От бачиш, блуд до нас чепився, а коней він не рухав, ото вони нас і вивезли. Добре, шо ми їх не рухали». Отакі вони, ті коні, дуже розумні, бо як десь шось нечисте, чи блуд, чи чорт якийсь, то вони зразу його чують і зразу храплять».[189]

– «Знаю, що одна жінка пішла на цвинтар… А говорили, що на цвинтарі… а на цвинтарі все є роздоріжжі… і після заходу сонці, люди старі казали, шо на цвинтарі не можна ходити. А вона сибі пішла, і ходила, і взєв сі її блуд. І вона до ранку ходила помежó гроби. І потом… так, шо шось помішало сі в голові. Се таке було».[190]

– «Колись мої мама росказували, то в Граді, там аж туди такий ліс є, і там такий хутір, Града звецця. То колись вони там ходили, і кажуть, блуд вчепився, і кажуть, іду я, і мені показався такий гóрод, такі великі дома, я аж злякалась, каже. Де я? Куди я попала? Іде, каже, напроті мене жінка така, шо я її й не бачила і не знаю. Та я, каже, питаюся теї жінки, де я. Ну і як мама вже спитали теї жінки де вони, топіро їм в очах розвиднилося, і вони побачили, шо то своя людина і вони у Граді».[191]

– «Блуд то в лісі є. То є такі місця, шо мож[на] заблудити, шо вас буде водити кругóм, в корчє однó. Попáдете на таке місце, чи то є така година. Знаю, шо я живу отут вже сорок років, та й ліс знаю воде. Тото ходив по гриби, і як зачєв ходити по гриби, і думаю, пройду онтуда. Вже дивлюсі, просіка є, і зараз буде кóпанка, як в нас називают, дорога. Всьо, лишилосі тридцікь метрів, ну, може, пітдисєкь… А мені стала вíверкь – смерека гнила впала – треба її обійти. Як її обійшов, як зачєло – там ще одна, а там ще одна… Обернувсі і прийшов знов на то самé місце, відки я війшов. Що я, дурний? Та я вже тут хóджу, та я і берези рубав, я вже тут сорок років та й майжé кождий день. Знов вертаюсь. Ага, там бýли вівертó… пішов туда… оп’ять віходжу. Знов нема. Знову зачєв обходóти віверть – знов на то місце… Ще м третий раз попробував. І так третий раз всі їдно завернуло мене на то самé місце. Я плюнув і вже більш не збиравсь туда йти… Шоб відчепивсь блуд, треба мати свічене шось на сóбі. Áбо шєпку. Я от кажну шєпку йду, як свє́тіт воду чи на Великдень паскó свєтіт… кажна шєпка в мене свічéна. А я без шєпки не хóджу, я все в шєпці, так шо… Ну і всьо їдно найшло мене. Ну вже не так. Завернуло, і раз, другий, третий завернуло тáкой, і всьо».[192]

– «Я сама пам’ятаю, я ше мала була, ми пішли в ліс на гриби, ще ота ця Фунійова баба з нами, нас було дітей там, знаю, зо п’єтеро. Ну і ми ходимо і ходимо, а гриби такі, шо ну, такі гриби – а не маєш вже, в шо брати. А потім баба каже:

«Діточки, ставайте на коліна всі, молимсі, аби Бог нас звідси виратував». Ми стали, баба молитьсі, та й ми з бабов, а потім баба взяла і каже: «Діточки, вивертайте, вивертайте на собі сукеночку, сорочку, аби ми вийшли відси». Ми все сі сміяли з тої баби, ну а потому якось ми війшли, я знаю. [Вивертали одяг, ] аби той блудник сі відвернув».[193]

– «І я блудив: міні село сі оказало, де ліс, а ліс, там де село. І так я дійшов до одної хати, і там та жінка ввиділа, жи я маю блуд, і звела мене в село, а там був такий пóтік, таке жéрло, і кадуб стояв, жи люди худобу напоюють, і вона сказала до мене: «Умийсі тов водов». Я умивсі. Вона взяла, мене зáпасков повтирала, і я: «Йо-йо-йой, бабцю, я вже знаю, де я є». – «Ну, – каже, – йди».[194]