Читать книгу Українська міфологія - Володимир Галайчук - Страница 5

Тісно пов’язані з чортом уявлення про папороть. Подекуди її безпосередньо називають диявольською травою: «Кілько є зільи, то усе від Бога, лиш папороть від чорта».[267]

Майже повсюди в Україні вірять, що опівночі в ніч на Івана Купала папороть на якусь мить розцвітає. На Поліссі цвітіння папороті нерідко співвідносять із так званою рáбóновою (горобóною, громнóчною тощо) ніччю – глупою ніччю, коли сильно гримить і блискає, іде злива або ж лише небо одна за одною крають блискавиці, однак без грому й зливи; на Волині іноді – з ніччю Зеленої суботи.

Хто здобуде цвіт папороті, той нібито стане щасливим, зможе закохувати в себе, відмикати будь-який замок, бачити місця зі скарбами, розуміти мову тварин, «все буде знать, шо в світі де робиця», «всьо буде знати: дранне і добре знати, кров замовляти, зуби, воду з покойника, на зуби до місяця зговорювати», тобто стане «знахуром».

Оскільки цвіт папороті дуже цінний, за ним полює й «нечиста сила»: «Хто найшов ту папороть, то стане знахуром, шось буде знати. Але то дуже рідко, бо нечистий не давав».[268] Чорт усіляко перешкоджає запопасти цвіту, насилаючи сон чи несусвітні страхи. Коли йшли в ліс (чи вже поверталися з цвітом), не можна було ні до кого обзиватися й озиратися, незважаючи на те, що навколо наче горить або валиться ліс, щось кличе, «вельмо свищить, пригає, виє», «якбі яка туча: лєс ламає, і шумить, і гуде, ось-ось доганяє», що «буде коняка лєзти до тебе така облєзла, шоб ти єє целовав», лякатиме якимось плачем, стогонами, кидатиме паліччям, камінням тощо (насправді нічого цього немає, а «воно просто лекає»). Якщо сміливець не витримає страху й озирнеться, то помре або втратить розум:

– «Хотів тої папороті, шоб він усе знав. Злодюга, ходив вон – де-де лежать гроші, де шо в тебе лежить, то он хотів усе знать. Оце з Локатич. То вон вікопав ямку. Вікопав ямку таку, бо це ж сильно страх удає. Шо хоч там удає, і не тре’ ж бояць. В дванадцять часов. То вон вікопав таку ямку пошов. Ну, а папороть, кругом папороть. То вон ямку отако по груди вікопав. То, каже, так било його в тей ямці. Так, сюди-туди об стєни. Так, каже, било, шо ну».[269]

– «По папоріть йшли в Зелену суботу в дванадцять часов. Одні дойшли до того місця, знали вже, певне, добре, де вона є. Каже, як стало в них кóдати камінням, і горшками, – ну де ж горшків набрало? – а вони як давай втікати… То чари якісь».[270]

– «Це ше ж вона буде, та ніч. Це ж треба «Чорну магію» читать до неї. Один читав-читав – дочитався. Пішов у ліс. «Стояв, – каже, – загорівсь огонь, тріщить ліс. Боже! Скрізь огонь, огонь, огонь, а тут нема. Я переступив сюди. Переступив – всьо – нема». Його гонило з ліса, а йому треба було всьо це видержать. Не дочитав. Взяв – придурів з ляку. Як візьмеш ту папороть, то все будеш знать, шо в світі де робиця».[271]

– «[…] І вун помєшався. Ну, став нерозумний. Ну, йому там всяке таке стало показуваться. Ну, вон вроді як заснув. На те врем’є вун заснув. Сєв, каже, на пеньку, сидєв коло папороті. І таки він заснув, і йому в снє стало таке показуваться, і вун перелякався і став такий».[272]

За спорадичними уявленнями, щоб «не Боже» не забрало розум, голову необхідно було прикрити дванадцятьма макітрами. З настанням дванадцятої години з голови зривало макітру за макітрою. Якби їх не було, зірвало б голову:[273] «Івана зілля страшно йти до лісу збирати. Там якась папороть чи шо, то голову зірвé. То насажували якісь баняки на голову і ходили. Якась вона дуже папоріть, шо цвите, особінна. А чортяка не дає зірвати, зриває голову».[274]

Той, хто знайшов цвіт папороті, повинен розрізати пучку й закласти його «в долінь пуд шкуру» або біля розтятого косою лівого мізинця. Цвіт закладали саме в ліву долоню, бо якби в правицю, то під час вітання частинка сили переходила б до інших.[275] Нерідко рекомендували окреслити навкруг себе коло освяченим на Великдень (12 разів) ножем, а брати цвіт у пасхальний рушничок: «Він робить кола себе паска ножем. І через той зле не перейде. Злякається той чоловік, шо сидить в тому кружкові, вискочить за пасок – та й задушать його».[276]

Обводили коло й освяченою на Водохрещу глиною: «Хрести ж пишут на Водяну Кóляду на хлівах. Потім з тою глинкаю в папоріть ідут і кружка пишуть. Шоб чорт, зла сила не могла найти. Ну і ходили ж тиї… знахурі ходили».[277]

Навіть узявши цвіту, не можна було бути певним, що він уже твій. Чорти намагаються відібрати його як не силою, то обманом. Наприклад, можуть створити видимість, що вже ранок, – людина, упевнена, що володіє цвітом, вітається із зустрічним «паном», і в ту ж мить і пан, і цвіт із вихором щезають. Так чи інакше, але в більшості випадків цвіт опинявся в чорта: «Цьвіт папороти цвите в ночи на сьв. Ивана в першій годині по опівночи. Хто би цес цьвіт мав и покладе на долоню, тот видит усе и знає все, шо си в сьвіті діє. Єго сокотит Біда и не дала би нікому узьити. Один чоловік пошов сокотити на Ивана у ночі ту папороть, йик буде цвисти. В першій годині нараз лише блисло а вин утьив косов тай зачьив тікати, а чьорт за ним гнав си тай в-одно кричьив: «Подай моє!» Чоловік изверг усу траву з коси, але чьорт таки си за ним гнав аж до хати а в хаті хотів го бити и кричьив: «Подай моє!» Вин розбив косу, а то цьвіт був у пйитці коси. Біда узьила цьвіт, а єго вже ни кортіло бірше ити сокотити».[278]

В Україні широко відома оповідка про чоловіка, який шукав у лісі волів (коней) і під час пошуків захопив цвіт папороті в постіл (вважають, що «як ото папороть в постол попала, да то ненарошно, то не буде лекати»[279]):

– «На Йвана Купайла погнав дід – це ще бабіного свекра да батько – воли пасти. І погубів тиє воли. Наєхала хмара, темно, став дощ літ. А вон ходів-ходів, а папороті цвєт набрав, вон же в постóлях ходив, на тиє трапкі, то вун прийшов до хати да й росказує – шо вон все знає, як тут за його переживали. Роззувс, роззувс, як скінув тіє постоли – все. Ничо’ не знає. А цвєт був при йом, то вун все казав їм: «Шо ві те казали й те, я все чув і знав».[280]

– «Колись чоловік згубив воли, а був вбутий в постоли і пішов їх шукати. В тиї постоли напхалося цвіту папороті, то поки ходив в тих постолах, то все знав: як корова говорить, кури, а як сходив постоли, то вже нічо не знав».[281]

– «Говорили, шо цвіте папороть, і якби ту квітку взяв, а вона цвіте опівночі, то мав би велике щастє. А ще казали старі люди, шо якійсь пішов на Івана коні шукати, бо десь коні загубились, а колись в постолах ходили, і десь та квітка забилась у постіл, і він мав велике щастє».[282]

Трапляються суто розважальні, гумористичні варіанти цієї оповідки, зокрема такий: «А то така легенда, що чоловік да загубив коні чи воли. Пошов шукат. Да ходив-ходив, шукав-шукав, а дощ такий, да лісом, да не найшов тих волов. Да прийшов додому.

Да йшов лісом, да саме та папороть цвіла, да в постол та квєтка зорвалася да застромилася. А вон іде, да вже як та квєтка застромилася, до йому вже вдалось – вже вон знає, де його воли. І вон пошов забрав тіє воли. Тіє воли шо там межи собою мукают чи хрупают – он уже їхню мову понимає. Да пришов додому, да льог да й лежит, а жонка пустила кури годоват да насипала пшениці чи чого, да кури їдять, а півень єдну курку – стук, тоді другу – стук, о. А вон вже розбірає, шо тіє кури говорат…

Єдну вітяв, другу вітяв да каже: «Ого! Я не такий буду дурень, як мой хазяїн». А шо ж хазяїн? «Шо жонка каже, то він виповняє. А я не буду вам виполнять!» Да все їх клює.

А вон усміхнувся, а та жонка до його причепилася: «Шо ти, чого ти сміїшся?» А вон: «Не скажу. Ничого». А тоді взяв да встав, да давай роззуваться. Да роззувся, да віпав тей цвєток, і вон забув уже всьо. А то вон понімав всю худоб’ячу мову. І гремит в тую ніч, і дощ падає. Одо цього року гриміло сильно перед Іваном Купайлом».[283]

Водночас нерідко розповідь про цвіт папороті, який випадково потрапив до постола, завершується тим, що «нечиста сила» його видурює. Наприклад, якийсь «пан» пропонує заплатити за старі постоли (з папороттю) золотом чи навіть обміняти на своїх коней.[284] Іноді ж чорт просто відбирає цвіт у людини, котра ні про що й не здогадується: «Ходив в том лєсє по папороть. Вона попала в постол. І якесь ото таке, як оно то все (чорт – В. Г.), веде його в лєс: «Дай того постола». Вон дав. Той пошептав, пошептав – только вистогнуло. Всьо равно вон би забрав. То в рабінову ноч. Та ноч по-разному буває. Ото блискавка дуже сильно б’є».[285]

Подекуди вірять, що взяти цвіт папороті до снаги лише «непростим»: «Я вам їдне ше розкажу. То то – то правда. Був такий їден чоловік – ну, все знав. А чого, як він знав (він був ше молодий, сорок років йому було; то він у Корец приїхав, і він дуже лічив людей). Ну, і по книжках же пише, шо папороть цвіте. Вона цвіте на Йівана Купайлого. То там один – він учив чорнумáгію. І ту чорнумáгію зучóть – то з ста один виходить. Нихто не вийде живий. Але вже як зýчить, то буде все знать. То він, назбиралоса там багацько людей, і питалися старійші, а я ше в другому класі була. То він казав: папороть цвіте, но треба її взять. Я пішов в ліс, сиджу з кущаком. А папороть як тільки стрілку випустить, зацвітає ця квітка, і зразу ці чорти ловлять єї. А він – я тільки в руку, каже, взяв – всьо! – як стали ції чорти качать мене, то чуть не лопнув… Але відержав… І забрали, й нема. А цю квітку взять – то будеш усе знать. Ну, каже, на другий рік жду теєго – шо дальше буде. Знов так сиджу. (Але взяв з собою бритву він.) Як тільки та квітка знов зацвіла, я хап єї теєго. (А він долоню розрізав – до ці чорти до кровí живої ни пудийдуть.) Я скарéй цю квітку… Ну, він її не полностью, а хоч пелю́сточок взяв да запхнув. Ну, вони не забрали у йогó. То він усе знав. Він тако сидить в зеркалі, курить, і все бачить, шо тобі було і шо тобі буде до конца жизні. Но вже він дочитався до тих пір: шо тобі наймиліше – оддай. А як не оддаси, то вже тебе знічтожать вони. А він каже, я подумав, а я – сирота: шо тобі наймиліше? Батько й мати. А то нема… А він шено оженився. І дуже любив ту дівчину. І не додув, шо це забере. «Ну то беріть, – каже, – шо наймиліше…» Всьо. Приходить додому – жінка слаба. Три дні пробула – вже й нема. То й і він довго не пробув за нею».[286] З наведеного матеріалу добре видно, що навіть якщо уявлення про цвіт папороті справді прийшли в Україну із Заходу, як припускають деякі дослідники, то на українському ґрунті вони настільки адаптувалися, що їх уже справді можна вважати автентичними.