Читать книгу Українська міфологія - Володимир Галайчук - Страница 7

Назви. Одним із найбільш популярних персонажів української демонології є різновид домашніх духів, відомий у спеціалізованій літературі як «дух-збагачувач», чи «домашній чорт». У народі його зазвичай називають годованцем. Унаслідок ототожнення з чортом побутують ще й такі назви, як чорт, нечиста сила, нечистий, біда, бізі, обіжа, дідько, дітко, дідко, ґідько, дідýх, діявол, злий дух, злий, моцейник; той, моци би не мав та ін.

Слід усе ж відзначити, що ототожнюють цих двох істот далеко не завжди: «Той, шо він вигодований, – то інакше. А то – дітко, чорт, – казали».[655] Тож побутує й низка с пецифічних назв, які виражають ті чи ті характеристики саме цього персонажа. У назвах годóванець, гоудóванець, гудóванець, гоудóваний чи хóванець, виховáнок, плеканчик закладена інформація про походження. Назви допомíжник, помічник, помóчнік, пастушок, щасливець окреслють функції. У назвах домашній; той, шо на горіщи; той, шо за платвов сидит; підхалупник, зáсідич, засідáч відображено локалізацію. Назва той, шо солі не їсть вказує на його вподобання.

Особливо цікавими є відантропонімні назви, зокрема мілько, микита, михаськó, федьó, малий федьó, фéдько, петрусь, юрко, юзик, іванцьó, антипко та ін. (Водночас трапляються й думки, що «Федьо – то чорт. То не гудованець».[656]) Домашнього духа могли називати за ім’ям його господаря: «Юрко, бо в Юрка диявол був, то казали, шо то юрко».[657]

Нерідко домашнього духа в одному й тому ж селі називають по-різному: «Та то казали, шо то зáсідич, той дух. […] То казали і годованець, і зáсідич, і федьó»;[658] «то казали годованець, засідáч (бо він десь сидів там)».[659]

Відома на теренах, де побутують уявлення про годованця, і назва «домовик», хоча чим ближче до Карпат, тим частіше місцеві жителі констатують її нехарактерність:

– «Домовик, то я на сході чую, що домовик. В нас казали – злий дух, дідько».[660]

– «В нас таких нема, то більше на сході».[661]

– «Домовик – то я читала по газетах. Мілько, диявол».[662]

– «Вперед казали – годованець. [Домовик] – то русскі кажут».[663]

– «Домовик старші люди не казали».[664]

Низку назв (як і безпосередню характеристику) духа-збагачувача з Бойківщини зафіксувала Н. Войтович (Левкович),[665] з Опілля – Б. Кузьмінська.[666]

Походження. Годованець міг завестися в хаті, якщо її побудували на «нечистому місці»; можна було й купити помешкання, де його колись «вигодували»:

– «Є такі хати, шо людина має в домі якогось духа, чорта. То є не кождий. То є такі єдиниці, шо є такі пляци нечисті, шо там воно було і там воно годувалося. […] То на таких пляцах не можна будувати, потому шо там могло воно пошкодити, помішати. А на новому пляцу можете ставити скілько хочете».[667]

– «То як пляц нечистий, там хтось його був вигодував, а побудували хату там, то він і шкодив».[668]

– «То є годованець, шо то собі вигодує. [А буває, що] може поставити на тім пляцу хату, а [то ще], може, хтозна коли його там вигодували. Но не вигнали – і всьо, і так і стоїть там той годованець і робить бізнес».[669]

Попри це, є кілька варіантів походження (набуття) годованця. Згідно з одним із них, домашній чорт походить від душ померлих неохрещеними дітей:

– «Як дівка чи хто вержуть дитину некщену, шо воно не мало хреста, та з нього був годованець».[670]

– «Годованець звідки береться? Тому шо там є якийсь змíток, вóкидок. Той викидок дівчина чи жінка ни ховала на цвинтарі, а вона його десь там притаїла дома, десь закопала біля будинку, аби родичі не знали. Ото й воно нехрищéне, людина, а воно нехрищене, і з того і пошов годованець, пішла нечиста сила».[671]

– «То ті вборти ховали, де могла запхати. («І що на тім місці потім було?» – В. Г.) Та біда. То воно годуєця дев’їть днів, а потому, через дев’їть років, воно дістало свою силу і пішло».[672]

– «Як відійшла дитина, то був такий приказ, шо та жінка, – така кушка, шо косар носит, і запиха за ремінь, і то в ту камінь носит, – мала м жінка тоту вже кушку, і тоту дитину, шо вже відійшла. Шо вже там било, в тоту кушку маєш пхати. І мала йі запхати десь в таке дерево, шо в тім дереві є діра, шо то дерево гниле, порохнаве, шо має діру. […] І говорять, же за сім років получаєтся там жива істота. Називают – годованець ше получає».[673]

Колоритну бувальщину із с. Тисовиця про такого годованця-некрещеника, який спочатку жив у дуплі верби, а потім допомагав своєму живому братові, зафіксував М. Зубрицький у с. Мшанці.[674] Її варіанти побутують у гірських селах і дотепер.

Поширеною є історія про те, як годованця купували з якою-небудь річчю. Якби покупець не відповів на пропозицію «непрóстого» купити щось «зо всім» (мовляв, я все не купую – беру тільки те чи те), до нього перейшла б і «біда». Здебільшого у таких випадках покупець набував годованця мимоволі:

– «Ну, з чимось передають. Во, наприклад, там шось купуєте в них, чи ягоди, чи хату, та й вони кажуть: «Бери зі всім», – а якшо ти скажеш, шо береш зі всім, та й вже з тим чортом візьмеш, а треба казати: «Я беру (або купую) те, шо бачу, от те я беру». А як скажеш, шо береш зі всім, та й вже тобі передасть».[675]

– «То вже його хіба тре’ продавати зо всім, бо так його не віджéнеш. А котрі люди знают, то кажут, шо ти мені зо всім не продавай, а тілько корову чи шо там».[676]

– «Оце якби ви чули, шо той ґазда продає і каже: «Я вам продаю з усім». Значóть, він продає злого духа. І сам збуваєці вже його, а передає тому другому».[677]

– «То ше коли тобі продають шось і кажуть: «Оддаю зо всім», – то не можна брати, бо то того моцейника продають».[678]

– «Можна хату зразу з тим чортом купити, як тобі кажуть: «Оддаю зо всім!»[679]

– «Оце ви, молоді, аби ви стерегли сі, як вам хтось таке предлагає: «Купи в мене зо всім», – то аби ви знали, аби ви то ніколи не купували. От ти кажеш: «Я купую», – він: «Бери в мене зо всім»… Ти платиш гроші і купуєш його».[680]

– «Як продає зо всім, то треба казати: «Не треба мені того зо всім». Як знає».[681]

– «То колись і таке продавали: «Бери зо всім», – а ти мав сказати: «Зо всім ти собі остав». То ніколи не можна брати».[682]

– «[Зо всім] – то з ним. От шо би ти не продавав – чи скрипку, чи цимбали, чи маєток: «Я продаю, але з ним». Бо я вже старий, я хочу єго віддати на тебе. Бо як він сі лишит – аби сам не був. Та й зи мнов не піде на той світ».[683]

– «Кажуть, шо продавали. Казали, шо одна баба якийсь купувала куфер на базарó. Та й в тім куфри тото й купила. Та й каже, шо [продавець] каже: «Але я тобі продаю зо всім».[684]

– «Є навіть так, шо бýло єкóс, казали в давнину, шо ви купуїте шос, і ви купили. Шо собі купили з якимос товаром. Ну й воно перетворилосі в кота – нявкає, сидит кіт там на стрóху, нявкає, дáли їму їсти, він попоїв, далі там сидит. То бýло, шо купували. Не знали. Це нехотячи можна було купити. Казали так, шо зо всім продаю».[685]

Прояв уявлень про продаж «з усім» виразно простежується у звичаях, пов’язаних із придбанням худоби. З одного боку, покупець остерігався купити «того», а з другого, – продавець не хотів втратити «хосен» (щастя):

– «Корову продают без мотузка, аби сі лишив собі хосен, щастє. То гріх, то не вільно. Тото вже будто він се допомагає. Біс».[686]

– «От, наприклад, ти продаєш конє: «От я вам, – кажеш, – продаю конє: маєте віз, маєте батіг – я вам це повністю продаю, гет зо всім», – так сі казало. І тобі продавалосі гет зо всім, але якшо ґазда розумний був, то або тобі батіг лишєє: «На тобі, – каже, – батіг, заберіть додому», – абощо. А як зо всім – то всьо, то вже твій. Той вже тобі перейде».[687]

– «Беріть з усім – то це може передати. Як-от корову продає і шнурка свого дає. Шось казали – шо не хочу».[688]

– «Як купляєш корову – не давай гроші в руки. Кóдай гроші на землю і кажи: «Я беру тіки корову, а не то, шо є з коровою». Бо мож дітка купити».[689]

– «Купиш собі: коня, батіг, – бери зо всім… Приходиш до хати, а він вже в хаті сидит».[690]

Омофонія назв «з усім» і «за сім» спричинилася до того, що й число сім вважали небезпечним під час купівлі:

– «Не мож купувати нічого за сім і зо всім. Бо то мож за тано в міскі купити того».[691]

– «Ніколи в житті, як зі всім, або ще як в ціні є сімка, ну як-от тридцять сім чи шістдесят сім».[692]

– «То за сім, кажут, шо нічо’ не купуй. І навіть і береш гроші, чи жичиш, чи шо, то аби с оден рубель відобрав, а, каже, за сім не купуй і за сім не продавай».[693]

– «Ну то то кажуть, шо се осесю нечисту силу… Шо каже: «На тобі… Тобі за кілько? За сім?» Каже: «На тобі з усім». За сім, кажут, шо не можна купувати і не можна продавати. То відказував, шо не хоче, шо не бере з усім».[694]

– «Юзик, щезло, диявол. Кажут, шо не продавай сім, бо буде з усім. За сім не можна було продавати – вісім давай, дев’їть, десіть».[695]

Люди, які набули годованця через незнання, зазнавали від нього лише шкоди:

– «А як у Юзі корова. Розкопали якийсь там корч, ну, а він там був, в тім корчи. Ну та й розкопали, ну а та жінка, шо вже в неї був, та й принесла муки, каже: «А я тобі даю з мисков, з усім, бери собі ту муку». В неділю. Та й всьо… [То] корову так мучило, шо гибель бýла. Кров з корови текла. Нать міліцію викликали, ну а міліція так його загрузила, шо як будеш говорити, ’би с знав, шо ми тебе випишемо… Так ся чоловік мучив. Ну а потому якийсь з Розсівни (с. Росільна – В. Г.) прийшов, каже: «Николо, скажи Юзеви, най прийдé до мене, я йому помóжу його продати». І так продав. То дійсно правда. Його не збудетесь».[696]

– «А в мами такі були люди, шо продали [їм]. З Угринева. Привéла жінка чоловіка [до мами-ворожки]. І в него був син лікарем, донька вчительков, – не такий дурний був, бо не вивчив би тих дітий. Ну та й привела, а він такий страшний, все каже: «У-у-у! У-у-у!» (ричить – В. Г.). А я кажу: «Мамо, а шо це він?» І так вив, вив… Мама потім каже: «Купив собі…» Пішов на базар та й хотів купити конюшини. А там була конюшина така тана (дешева – В. Г.), шо страшне. Підійшов та й каже: «По чому в вас конюшина?» Вона сказала. Він думає «Треба купити, аби танше». Ну та й купив. Вже так відніс. А та жінка вже десь щезла. Так відніс десь три-штири метри, і не годен від землі відірвати – десь двадцать п’ять кільо. А він купив нечисту силу ше з тим. Відриває – і не може. Вони лишили там то всьо і пішли. Вони прийшли д’ хаті, але він такий слабий, шо не годен д’хаті прийти. Та й, каже, прийшли д’хаті, ну та й чоловік не йде до хати, але йде до стайні. Шось таке йому зробилося в голові. Та й в стайні його в яслі упакувало шось. Так угору раком. І він не міг сі збути. Та й приходили сюда, та й мама відмовлєла. Та й від хати відогнала, а від него не могла, і він так і помер. А тоді вже [чорт його] освободив. Ніколи не купувати, як продає та й каже: «Купуй з усім». О. Як «з усім» – не дай бог. То є таке в богачів. Та й перепродують».[697]

– «То як онде в Миколєсинах було, в Татарино, купив Ющенко хату собі, там колись була на тім місці кузня стара. І то всьо подвір’я йому продали гет повністю, сказали: «Оце, – кажуть, – всьо твоє». От він в тій хаті собі був, і в тій хаті ніхто не може бути і тепер, той гет лишив. Дача сильна, я видів, але там жити не можна. Не дає він (дідько – Л. О.) там жити нікому».[698]

– «Най Бог боронить таку біду мати. Один тут не знав, коли купував, а купив з чимось, а потому, кажуть, шо його так мучило… то він гет спух, то він гет до ксьондза ходив, той ксьондз ходив кропити туда, то страшне. То в хаті не дає і спати, кажуть, шо воно гримає, шось там в комині лускає, шо то нема ні спаннє ніякого».[699]

Усвідомивши, що й до чого, покупець міг повернути «товар»:

– «Нє, той наразі нє, той не міг керувати, бо той ж не знає, шо він купив, – той ше збитки робить тому ґазді. А якшо вже добре зрозумів, шо він купив, то йде до того ґазди абощо і каже: «То, шо мені продав, я тобі гет то всьо завертаю, гет зо всім. Колись ніхто тобі би не купив гет зо всім… я тобі, каже, продаю будинок гет зо всім, всьо маєш, всьо в хаті є!» Ото колись старожили таке говорили».[700]

– «З усім – то це в нас жив такий Ковалик. Він такій мав того нетрудного. Прийшов оден сусід. А той мав у клітці канарейки. Питає: «Ти не хочеш?» А той каже: «Та я хочу. Продаш мені». А той каже: «Продаю я тобі з усім». Ну а той взєв. Приніс додоми, каже: «Як шось сі зачинає тарабанити!» Я одніс ті канарейки до него. І в него дівчина сі повішала на ніч. Його донька повішалась. То той нетрудний, він всьо…»[701]

– «Домовик – то є чорт. Люди мают. І панок, і чорт кажут. Тут є хата, там нихто не жиє. І колись там, знаєте як? Породила дитину – колиски нема. Пішла позичила колиски (він лісником робив), принесла додому, положила дівчинку… Та й вона з хати – колиска колишецця. І сóніє дитина. Але як вона прийшла по ту колиску, той мужчина казав: «Я даю тобі зи всім». Та й вона принесла додому. І та дитина колишеці, сóніє… потому вона віднесла ту колиску. Каже: «Петре, ти давесь мені зи всім, і я тобі віддаю ту колиску зи всім». А якби була не віддала, то було б ту дитину замучило. То мама розказувала».[702]

Водночас подекуди вірять, що така угода не має зворотної дії: «Мого чоловіка дядько мав того біса. Він купив хату, ну, так недалеко в сусідів купив хату. Він знав, шо той дядько має того біса, чорта, але забаглась йому та хата, і всьо – він буде купувати ту хату. Купив ту хату і купив того біса, шо він не купував його. Він потім пішов до того сусіда та й каже йому: «Слухай, я в тебе тільки хату брав, а чорта твого я не брав». А він йому каже: «А чого ж ти в мене зразу не питав? Я продавав хату зо всім». А зо всім – то було з чортом».[703]

Відповідно той, хто випадково купив «зайве», міг спробувати й собі позбутися його в такий самий спосіб: «Як він за Польщу не мав землі, то він соляркою трохи занімався, а більший час полотно робив. І в нього зносився верстат, і він дивиться – продається верстат. Дядько продає, каже: «Тіко купуй зі всім». Він каже: «Конєшно, зі всім» (Людина не поніла, для чого він сказав, шоб взяв верстата зо всім.) Ну, він привіз, в хаті поставив, зібрав, наложив основу, попробував, як робе, і ліг спати. Погасив лампу та й ліг… чує – верстат робе. До рання основа вся вироблена. Він рано пішов, найняв фуру, верстата розібрав, зложив і повіз на продаж. Знайшовся покупець – продає. Каже: «Тіко зо всім», – і продав…»[704]

Годованця можна було купити й свідомо:

– «Я того так сі бояла, шо ну. Мій старий, чоловік, казав, може, бим собі купили, бо дес у Дýбках такі, казали, були, шо розводóли. Кажу: «Йди гет, бери собі там його і тримай, де коні тримаєш, а в хату не треба».[705]

– «Тутво був такий пасічнóк (але він вмер вже, його нема, і та хата скапараласі), то він хтів пасіку мати, пчоли мати, то він за таким питав, за тим домовиком. І ходив в сусідське село, Грицеволя (с. Грицеволя Радехівського району Львівської області – В. Г.), за рікою. Він ходив, а там такий старий, жи його мав, того домовика, і він казав йому так: «Сідай зі мною», – і притулився їден до другого, і те яйце (таке – перше їйце від курки) пхнув йому під ліву пахву і каже: «Неси його дев’їть день, і він виведетьці». А чи то правда, чи ні? Але во – хата скапаралася, і жінка вмерла, і діти вимерли, і він вмер, і нема нікого. Видно (з нашої сторони так подумати), жи воно шось є. Но ми його не видим».[706]

У різних варіантах побутує також мандрівний сюжет про те, як ворожбит продав чоловікові годованця в мішку з умовою не заглядати туди, доки не дійде додому: «Казали, шо хтось має там якогось демона, шо його треба годувати несолéними яйцє́ма. На подí, на платві десь сидит. Тут, у Глубокім, таке говорили. Кажут, шо у вигляді чоловіка, в білому одягнутий. Той господар багач був, він йому помагав. Казали, шо можна було купити десь. І казали, шо один там в Саджіві був такий ворожбит. Казали, шо в него мож було купити. Але один ґаздá десь здалека приїхав кíньми, хотів собі купити, аби був багач, бо казали, шо він помагає дбати. Ну та й приїхав конем з жінков, той йому ворожбит продав в мíху, але каже, шоби ти до него не дививсь, поки не приїдеш додому. Але жінка не вітримала, чує, шось там рушєєтсі, роз’язує мішок, а то кіт, та й втік. Та й в[о]на приходит: «Та ми вам заплатили, а ви нам кота продáли». – «То не кіт був. То був домовий. А ви чого роз’язували? Я вам казав дома роз’язувати». В нас казали, шо то дідька мав».[707] Можливо, саме в таких текстах потрібно шукати пояснення відомої приказки «Купити кота в мішку».

На Покутті купляти годованця ходили колись «на гуцули» (бо «така поговірка є, шо гуцули знают шось, там вони більше мают, мольбари які…»):

– «Та казали, шо є таке. Десь у гóрах, кажут, шо їздіть до гуцулів, якшо хоче, ’би мав добру господáрку. Юзик».[708]

– «Ходили, ходили, навіть Петрів дід ходив, Петро. Бо він рідний брат мóї нені. Не вéли сі вівці їму. Здихали. То він ходив у гори, і шось їму зробили, шо вже сі тогди вівці вéли сі. То гуцули шось таке, певне, дáли, бо вже…»[709]

Купівля годованця в «непростої» людини могла супроводжуватися певними випробуваннями:

– «Та й ше жінка така стара була одна, шо навіть аби хто був навернув на обору, вона вже знала, шо ти там є… Але то, казали, шо то дес йшли до такого, тамка в гори, і він їм це роздавав, вони сибі це купували. Бо в нас оцей сусід, шо нáвперед нас, казав: «Я йду шукати щєскі, такі богачі є щісливі, а я, – каже, – не можу бути, я йду». Та й чо’с, пішов, та й прийшов ше гірше… по жебраків. А шо каже, чого. А-ай, каже. Він завів мене межи якіс кури, та й мені оден віскочив на голову, дзьобає, другий – то, каже… А я не хотів, каже. А він каже: «Вібірай якого хоч». А я, каже, дóвлю сі, дóвлю сі, якес взєв у руки, та й не хотів – кинув. А він, каже, як лýпнув двéрми, та й я вже, каже, бояв сі, та й не брав, та й пішов без нічого. Та й так і бідно здох».[710]

– «За цего домовика кажут багато, шо є. Але чи правда, за це я не знаю. Казали – домовик. Казали, шо є погане і є добре, кажут, шо є двоякі. Ну, кажут, шо ше нечиста сила якась є. Казали в нас, шо чоловік їздив… мав штири дівчині. Ну а колись бідній дівчині віддати сі – то булá штука. Та й він мав штири дівчині, і казали, шо їздив дес у гори, в Чорну горý чи дес тамечка їздив. Штирі їх… чи три… Три хлóпи їздило. То кажут, шо два собі привезли. Один – на будову, ’би будувати сі міг, а другий – аби дівчєта повіддавати. А третий як пішов… Казали, шо давали їму – на хрест аби плюнув, чи відрік сі, чи шо, а він сказав, шо не буде. То каже, шо він ледве відти вірвав сі. Каже, шо дерли сі по нім… шо там дерло сі? Але вони нікому се таке й не розказували. Але таке казали, шо се в нас у селі бýло таке. Чи бýло таке, чи не бýло? Ну, правда, той будував сі а будував сі. Поклав хати – ай, шось недобре. Трýтив, шось перекладав… Сміяли сі, казали, шо, видко, він дес сидів там у куті, бо перекладав. То той кут трухлєє, то той кут трухлєє. Каже, видко, там недобре їму сидіти. Оцей чоловік, шо казали, шо він має, то він цілий рік шос перекладав і перекладав, все не так бýло».[711]

Набути «допоміжника» можна було й, так би мовити, «за взаємною згодою сторін»: «Ше мені росказував їден, Дриґало старий, в нас називали, шо їхав конем десь возив якісь дрива продавати. Та й їде [з]відти – сидит хлопчик на дорозі. «Діду, чи вуйку, підвезіт». Та конина якась така худенька, лізе тако… «Та видиш, шо кінь ледве йде?» – «Та підвезіт…» – «Ну сідай», – каже. Той бахурець лише – цоп! – на фірі… Той думав іще вісадити дітвака, такий маленький дітвачок. Той ше не сказав «сідай», як той лише – цоп! – та’, як кіт, вже на фірі. О, кінь вже бігом пішов, а то ледви той віз кігнув. Приїхав сюда, прийшов, та й поки сюда-туда, то лише шлею́ скєг з конє. Поки той загнав конє – упріж уся, всьо повніскю на клéнках стоєт, там, де в[о]но мало стояти. Всьо позаносóв. Ну і так він жив в него, поки той дідо жив. А дідо помер, та й він забравсі. Жив, дідові помагав. Кінь не годен – він попхав. А він годен потігнути».[712]

У розповіді з Буського району господар набув «помічника» після наруги над святим причастям (тут бачимо натяк на ототожнення годованця з чортом): «Казали, що мали панкá. Був там на хуторі старий, він з тим злим мав якусь зв’язь. То казали, шо він взєв причастиє і пішов до ліса, положив те причастиє в дереві в дупло і в него стріляв. І він відтоди з тими злими… Каже – як свиснув, то на подвір’я вся дичина прилетіла їму, і він вистрелив – шо хтів то забив…»[713]

Чи не найчастотнішим способом набуття домашнього чорта в уявленнях українців було його викохування зі знóска – маленького, останнього (чи першого) у кладці курки яйця з несформованим жовтком. Таке яєчко також називають знóсочок, знéсок, знóсик, вóносок, знíсок, знóсок; рідше – недонóсок, недорóдок, мізóнчик, зáпорток, чóртове яйцé, сатáнський вúродок, а на Бусьчині й Кам’янка-Бузьчині – дóбінька, дóбинька, дóвбінька, дублє́нка, дублíнка. Спорадично вважають, що це має бути яйце тільки від чорної курки чи навіть від півня. На Волині й Поліссі трапляється характеристика зноска як яйця від курки, підвіяної вихором, чим зумовлена й специфічна його назва – подвєй.

Аби запобігти тому, щоб хтось вивів домашнього чорта, зноска одразу розбивали чи кидали курам, собаці, свиням у помиї чи й просто в сміття або на гній. Найчастіше ж зноска «перемітували» лівою рукою навідліг чи позад себе де-небудь «по кóрчах», «вергли» через дорогу, через пліт або «метали» через свою хату або стайню:

– «Зносок викідати тре. Викидали десь в дебрю́».[714]

– «Зноска навідлив гет кидали або свині кидали».[715]

– «Зносок тре’ було через хату перекинути».[716]

– «Розбивали, ’би його ни було, кидáли через хату».[717]

– «Зноска треба кидати назад себе через хату».[718]

– «Зносок казали кидати через хату, від себе».[719]

– «Зносок перекидували через хату. Кажут, кинь гет, бо то зносок, бо то з того може вілізти шось погане, як може під квочку попасти».[720]

– «Мама моя небіжка зносок перекидала через стайню. Зносок той маленький якби носити під пахов дев’ять днів, то можеш собі шось виносити, шось принести до хати лихе. То мама його перекидала».[721]

– «Перекидали через стайню навідліть лівов руков, тако від себе».[722]

– «Зносок навідліть лівов руков кидáли гет через хату, через стодолу, через стайню».[723]

– «Кидали зносок лівов руков навідлів через хату, шоби то зле в хаті не було».[724]

У перекиданні через хату чи стайню зафіксовано кілька варіантів. Зокрема, кидали зноска назад через себе; увечері, щоб ніхто не бачив; перекидали через чужу хату; перекидали навідліг і водночас із півдня на північ («бо північна сторона, вона є не сонцем обсвічена»); після перекидання не озиралися, щоб подивитися, чи розбився. Перекидання могли супроводжувати відповідною примовкою-оберегом: «Знісок при конці курка несе, то нáшось через хату кидають. І «Я ничо’ не вмію» примовлять. Правою рукою позад себе кидать. В хату його шось не вносять».[725] (Таку примовку неодноразово доводилося чути як оберегову від демонічних сил, і повністю звучить вона так: «Я нічого не знаю, і хай мені нічого не шкодить».)

Мотивацію перекидання зноска лівою рукою навідліг добре ілюструє розповідь із Богородчанщини: «Зносок метали гет лівов руков через хату. То все кажут, шо лівов дідька геть відганєють, нє правов. Лівов навіґліть біду від себе… Кажут, як видиш, що злий дух чи що, то лівов руков треба хреститисі, нє правов. Як шось тобі сі привидит, та й лівов руков хрестисі, та й не будéш видіти його».[726]

Перекидання зноска через хату трактують по-різному: «то ’би шось вело»,[727] «аби все бýло добре»,[728] «аби кури несли файні яйця»,[729] «шось не хваля́т його»,[730] «шоби худоби не забив [годованець]»,[731] «метали по кóрчах, шоби никому не шкодило».[732]

Траплялося, що зноска обов’язково мали розбити діти (бажано хлопці). Іноді таке перекидання мало форму своєрідної дитячої гри, коли хтось один перекидав, а інший намагався з другого боку зловити:

– «Вікидают через станю – то вже єго не буде. І тре’, ’би хтось там [його] ловив».[733]

– «Та то діти, такі собі забобони – мовет, шо він ся не розбóват, бо воно маленьке і сильно моцне – та й мéчут через хату, чи ся розíб’є. Мéчут через хату, і йно стоїт там, дивиця, а друге звідси мéче».[734]

Побутує й варіант, коли зноска віддавали дітям як забавку, пофарбувавши до Великодня разом з іншими крашанками. Вірили, що «лихе» дітям пошкодити не може, адже до семи років вони ще безгрішні.

Варто зазначити, що схожі дії зі зноском виконували повсюди в Україні незалежно від того, чи побутували там уявлення про годованця, чи ні. Якщо ж хтось мав на зноска інші плани, повинен був його з’їсти, і тоді годованець завівся б усередині свого власника.

Значно поширенішим водночас є варіант, коли зноска клали в спеціально зшиту для цього торбинку й дев’ять (рідше – сім, дванадцять) діб «вигрівали» – носили під лівою пахвою. Весь цей час треба було «ни христитисі, ни молитисі, ни вмиватисі», «ні до кого сі ніц не обзиватисі», не їсти взагалі або їсти пісне й несолоне, при цьому лише в коморі й без свічки. Нерідко зноска клали під пахву з розрахунком, щоб останній день припав на Великдень. Як у церкві перший раз заспівають «Христос воскрес!» належало сказати: «І мій воскрес!» Також зафіксовано варіант, коли виношування годованця приурочували до різдвяних свят: «Якшо чи чоловік, чи жінка не миєся в різдвяні свята дев’їть днів, а носит то яйце під пахов, ото є годованець».[735] У М. Зубрицького знаходимо й версію, згідно з якою вигрітого упродовж дев’яти днів зноска виймали з-під плеча й били прутом-«єдноростом» («лїторосткою, що за єдин рік виросте»).[736]

Що відбувалося потім, добре ілюструють такі розповіді:

– «Треба взяти куряче яйце, яке називають зноском, і впродовж дев’яти днів носити його під пахвою. На десятий день народжується з яйця маленька істота, вповні схожа на людину і з маленькими рогами».[737]

– «Казали: чóрта собі віпросив. І в кого той був чорт, помагав і йому дуже добре всьо робилосі. Є, курка несе маленьке яйце, зносок. Ну і то яйце треба носити дев’їть день під плечем, здається, шо під лівим прив’язати, і з него має диявол вродитисі, вилупитисі. І він так в момент віросте, і всьо, і потому не збудесі його, поки жити будеш. Він твій, а ти їго. Ну і кажут, шо потом ти як помреш, і ти вже пішов в пекло. Він служив тобі цілóй вік, а потому після смерти душа… А він далі шукає таких… Якщо, допустім, я господар, а ви мій син чи дочка… лишаєтсі… якшо ви приймаїте їго – добре. Якшо не приймаїте – він вже не має де ся дівати. Як лишєют хату, то він іде з ними. Ти його не віджéнеш. А як бýдеш відганєти, як пíдеш до ворожбита, колись то бýли, то він тобі віджéне так, шо тобі сі не схоче: або корова, або кінь, або шо-нибудь…»[738]

– «Зносок. Треба ни їсти, ни христитисі, ни молитисі, тримати дев’ять добів під плечем. Та й купиш, та будеш мати при хаті того, з ріжками. Та йму мусиш шось дати: чи корову, чи конє, чи і людину. Він сам не буде тобі служити. Раз давати. Він буде в тебе при хаті, будеш несолене їсти, йому давати, як посолиш, то він тобі кине з поду».[739]

– «Несе курка яйцє. До того сі донéсе – до послідного вже. То сі називає зносок. Тре’ його брати під плече, дев’їт добів ходити, ні до кого сі ніц не обзиватисі, несолене їсти – в дев’їть добів він вілезе з того зноска. І питає сі тебе: «Шо ти з мене хотів?» Ти єму кажи, шо хочеш: чи аби ти був найдужчий, чи аби був найбогатіщий, чи наймудріщий, – він тобі буде ставати в допомозі. Але при тім він по тобі таку шкáредь розпустит – то така пóстрах, то таке вóдіє, то того нема, але просто він так заманóт. Пáморока така, чудо пустит у голову: гаддє, ящірки, – капарá, чоловіче, така страшнá… Якщо ти сі не здригнеш – о! – ти єго, а він твій, вже сі любите вбидва. Єкшо ти сі здригнеш, а він тогди питає: «А ти шо?… Ти нашо мене сотворив?» – і йде. Шукає туполі, б[у]зини, незаходимого місцє недуступного. От за то раньше були ті дідьки, біси і чорти