Читать книгу Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко - Страница 10

Максима збудив крик.

Глянувши на зорі, він зробив висновок, що вже десь за полуніч. Трохи занепокоївшись, усе ж піднявся, взяв шаблі та пішов на крик. Шабель у нього було дві. Не так, як у звичайних козаків, по одній, а дві. Дивні такі шаблі… Рукояті якимось мотузком оперезані туго, а на лезах візерунки дивні – не православні, це точно.

Крик був дівочий. Він долинав із ближнього яру під дорогою, та ще пак чувся голосний регіт.

«Люди…» – подумав Максим і полегшено зітхнув.

– Відпусти! Відпусти, виродку!!! Відпусти зараз же, а то..!

– А!!! Вкусила бісова дівка!!! Ловіть її!!!

«За’ ти в мене вловиш…» – тихо промовив Максим і кинувся в хащі обабіч того гурту.

Нападників було з дюжину. У козацьких жупанах і шароварах, але таких поношених і дірявих, що Максим відразу зробив висновок – не запорожці. Може, були колись… Втікачі, розбійники або зрадники – одне із трьох. Дезертири, як зараз кажуть. Тоді таких було тисячі. Тікали всі – козаки, ляхи, москалі, татарва і т. д. і т. п., тікали і нищили все на своєму шляху. Крали, громили, вбивали і ґвалтували. Спалювали цілі міста з соборами і людьми в будинках. П’янствували, а пропивши все до послідньої копійки, починали спочатку.

– Виходь, лярво! Тобі все одно од нас не сховатись!

– Ти до мене виходь…

Максим якимось несподіваним чином уже стояв трохи вбік від центру збориська, обличчям до ватажка.

– Що за маячня?! Ти звідки взявся?!! Та я тебе..!

Ватажок схопив шаблю і кинувся на Максима. Той виставив руки в боки, в кожній по шаблі, і понісся веретеном через гурт, хитаючись то в один, то в інший бік аж до самої землі. Через мить троє разом із ватажком валялися, стікаючи кров’ю, на землі, а остача повтікали.

– У, шайтан… – вигукнув переможець, а затим, сплюнувши, іще щось незрозуміле.

– Дівчино, виходьте! Чуєте, що кажу – не бійтесь мене! – трохи помовчав, тоді: – А хочете – бійтесь! Але ж повірте, шо залишатись тута самій у таку пізню годину ше небезпечніше!

У хащах щось зашаруділо, а через мить показалася людська постать…

* * *

– Ми з подругами он із Пилипівки йшли. Я там жила раніше, а теперечки наймичкою в одних заможних, вони вроді ще мою бабусю – татову матір себто – знали гарно. Діти в них пороз’їжджались, отож підеш, кажуть, Галю, до нас, ти сирітка – ні тата ні мами, а ми поможем, чим зможем, та й ти нам підсобиш, старим. Я й пішла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте – вона людина хороша, тіки ж у неї свої діти, а я їй хто? Могла і словом образити, і вдарити могла. Отож до мене подруги в неділю прийшли й кажуть – ходімо, Галю, з нами ненадовго, навідаєш батьківщину. Я й пішла. А тоді – ходім да ходім на вечорниці, ми, кажуть, проведемо додому. От і провели… Вони потікали, а я накульгую з дитинства – не втекла. От… Мене схопили, то я одного вкусила – довелось, а тут ви…

– А я думав, то вас поранили…

– Та ні, ні…

Максим знову розпалив вогнище і вкрив Галю своїм жупаном – ніч видалась вельми холодною.

– Спати треба – пізній час уже. Іти зараз не можна – воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…

Кинув на вогнище землі та запалив люльку. Тоді вийняв із піхов шаблі. Поклав коло себе.

– А що то в вас чудні шаблі такі? Та дві…

– Та… Шаблі як шаблі… Спіть.

Молодик висунувся з-за хмар і осяяв увесь степ аж до далеких боліт. «Скільки то нечисті там шугає в годину цю?..» – подумав козак. Відігнав думку.

– Скажіть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбійників самі розігнали?

– Та спіть уже…

* * *

…Дим над Диким Полем, дим…

Максим жене коня степом у бік татарського війська, що стрімко наближається. Він не знає, що там попереду – скаче і скаче, він не знає, що приречений, не знає, що Степан разом із загоном давно вже кинувся навтьоки.

Він не знає, що залишився сам…

Орда летіла, як вихор.

Як суцільна всепоглинаюча курява над обрієм.

Як дим над Диким Полем.

Чогось пригадалися батькові коні…

Як батько вмер, то жеребці та кобили зі стайні переломили загорожу – кинулись у відкритий степ. Ніхто їх не ловив, не припинав, не пас. Вони так і ошивались тут коло хутору багато-багато років.

Табун виріс, здичавів…

Декілька десятків диких коней – як живий пам’ятник померлому батьку в безмірному степу. Такий же стрімкий і вільнолюбивий, як і його козацька душа…

То була улюблена батькова пісня.

Максим пам’ятав тільки ці рядки, хоча ні – пам’ятав повністю, але була та пісня настільки сумною, що просто душа відмовлялася згадувати її слова. Ось як звучали вони:

Так воно і сталось…

Ось вони – батькові коні – мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства…

Мати ходили дивитись на тих коней літніми вечорами й плакали.

Ось вона – перед його, Максимовими, очима, ще молода жіночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падає на коліна – захлинається слізьми…

– Андрій! – кричить до табуна. – Андрій! Чого ж ти мене покинув, Андрій?!!

Чого вона зве коней іменем батька?

І раптом чудо – дикі норовисті коні, які за півмилі не підійдуть до людини, обступають маму, труться мордами об її плечі – наче підіймають із землі… Вона встає, обнімає стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батькові – шкапа нагинається до мами, хилить голову – закриває очі. Здається, що плаче разом із нею…

* * *

Максим бився, як звір, із звірячою ж люттю і ненавистю до ворогів.

Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а він усе ще сік і сік…

Навіть коли шаблі в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повітрі, наче тримаючи рукоять…

* * *

– Бійся не тих, хто погубить тіло, але ж тих, хто погубить душу…

– А як це, учителю Тарасе?..

– Ех, хлопче – краще тобі не знати…

* * *

Очі вже майже не бачать нічого…

Ось-ось свідомість втече і забере з собою залишки душі…

Скривавлені уста вже не кричать – шепочуть:

– … не… ду… шу…

Степанових хлопців догнали і повбивали ординці.

Їм не вдалось утекти.

Понівечені тіла аж надвечір закопали запорожці: боягуз не боягуз – ховати всіх треба.

Та ж ніччю вони повставали з могил своїх і пішли ближніми хуторами, лякаючи запізнілу молодь.

Шукали Максима…