Читать книгу Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко - Страница 15

І

У Путивлі є один жіночий монастир, а посередині двору там церква. Висока така церква, колись років шість-сім тому я був там на екскурсії. Тоді ми, дітвора, втекли від вихователів і полізли аж на саму дзвіницю.

Звідти було видно увесь Путивль і околиці. Здавалося, що видно весь світ. Путивль – красиве місто. Може, мені так здалося, бо я там був усього лише раз у житті. У підвалі того монастиря жила Мирослава Топеш. Було їй тоді більше ніж три сотні літ, і вона, здавалося, не хотіла більше жити ні дня. Так їй здавалося до зустрічі з Іваном. Яке може бути кохання! Яке може бути кохання, казали всі – монашки, настоятельниці – всі! Але їй було плювати. Вона покохала цього хлопця усією душею, всім серцем, які, здавалося, знову забились у безглуздому мертвому тілі. Їй хотілося літати, і вона летіла. Вона пролітала кожну ніч, оминаючи дзвіниці путивльських церков над степами й хуторами, ярами і річечками в очеретах, туди, на любу серцю Чернігівщину, де жив її коханий. Рідше він сам приїздив до неї в Путивль. Рідше, бо то велика відстань для людини.

Велика для людини і незрівнянно мала для упиря.

ІІ

– Прокидайтеся!.. Підемо вже.

Максим легенько поворухнув Галину за плече і, поки вона, сонна, протирала очі, подав їй шматок хліба, шматок сала і огірок.

– Нате ось, у чумаків виміняв.

– На що?

– Та… На тютюн. У мене його й так удосталь. Здоров’я треба берегти…

Як поїли, випили ще кухлик молока (Максим казав, також виміняв, хоча Галя не дуже йняла тому віри).

Стали збиратися.

Максим скочив на коня, посадив Галинку поперед себе і вдарив по стременах. Кінь збіг по схилу пагорба рисцем, а тоді вже далі на шляху дав галоп.

– Там болітце перейти треба, – каже Галя. – Я знаю дорогу…

* * *

Подорожні йшли рядком, оминаючи очерет і невеликі болотяні калюжки. Максим – трохи збоку, підтримуючи Галю за руку, а кінь плентався позаду.

– Скажіть, а якщо я надумаю у вас оселитися, то можна буде якісь будови придбати для першого часу?

– Можна, звичайно, тільки грошей багацько треба. Наш старшина не з щедрих.

– Ну, за цим не постоїть.

– А ви, мабуть, теж козак?

– Та ні. Служив у одного полковника на побігеньках іще давніш, так він і сам на Січі не був ні разу. Не те що там я.

Галя була дуже красива. Максим помітив це ще там, біля вогнища, а вранці, коли вона тільки прокинулась, він, поглянувши на неї, чогось подумав, що то, мабуть, найкраща дівчина, яку довелося зустрічати на своєму віку. Він навіть відчув у грудях якийсь гострий незносимий біль, наче то болить серце.

Галі було чимраз важче йти з хворою ногою через болотну багнюку.

Вона, нахилилась, сперлась рукою на здорову ногу і ненароком помітила Максимову ліву руку.

– Який страшний шрам! Звідки він у вас?

Парубок сховав руку в рукав сорочки, а потім ще й одвів за спину.

– Та то ще в дитинстві десь обранив, навіть не пам’ятаю де.

– А рана здається такою свіжою, наче ось-ось кров піде.

Ота кров ішла.

Галя цього не знала і не повинна була знати.

Вона майже все життя прожила в рідному селі. Вона чула хоч щось подібне Максимовій історії хіба від якої язикатої баби на печі. Та й навряд чи сама та баба вірила в те, що меле. Галя не знала й не мала знати. Вона ніколи б не зрозуміла, чому та рана вже декілька літ не тільки не заживає, а ще й продовжує кровоточити так сильно, що двічі на рік (на Спаса й на Покрову) доводилось боротися за життя, що б не померти від обширної кровотечі. А в інший час постійно змазувати руку настоєм із різного зілля, спосіб приготування якого знав хіба тільки сам Максим.

Щоб та рана не загнилась, щоб там не завелись черви, щоб уся рука не засохла і не пропала.

Галя б ніколи не збагнула. Вона б ніколи йому не пробачила.

Максим навіть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радіти життю. Просто жити – те, чого він, Максим, уже давно не міг.

Але все ж Максим був цеї хвилі щасливий. Щасливий, що зустрів Галю, що врятував її, що оце зараз міг так просто йти з нею поруч і розмовляти. Коли Галина нога зовсім розболілась, Максим узяв дівчину на руки й поніс. Він крадькома милувався своєю супутницею.

Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячні промені в її злегка хвилястому волоссі! Як блищать її карі оченята! Яка вона прекрасна й чудова – дівчина, що змусила боліти його, Максимове серце.

Серце, якого у нього ніколи не було.

ІІІ

Ішов дощ.

Не було ні грози, ні вітру – просто звичайний осінній дощ.

Мряка.

– Давай я щось тобі накину на плечі – ти ж застудишся!

Іван і Мирослава сидять на призьбі його будинку. Вона – у звичайній сорочині і якійсь накидці на зразок величезної чорної хустки.

– Ти ж знаєш – я не застуджуся.

– Все одно якось…

Іван гладить її розпатлане хвилясте волосся.

– Ти забереш дитину, Іване?

– Звичайно, але ж ти нас не покинеш?

Мирослава встала під дощ. Здавалося – гнівалась.

– Ти ж знаєш, Іване, я ніколи не дам їй того, що даси ти. Я не навчу її жити серед людей. Не влаштую їй щасливої долі. Ти ж знаєш!!!

– Може, все ще можна змінити?

– Нічого не можна змінити! – дівчина відкинула неслухняне пасмо, що впало на очі. – Наш час давно пройшов, Іване…

ІV

Вірний слуга святої інквізиції, ім’я якого, на жаль, згубилось у віках, а звали його всі просто Пастир, був у статевому відношенні вельми розпусною людиною.

Про це зазвичай не прийнято було говорити навіть у вузьких колах священиків, але факт залишається фактом: Пастир – збоченець та розпусник. Йому не було ніякого діла до обітниці целібату чи власне великої гріховності своїх проступків. Він, як і більшість йому подібних служителів культу в ті часи, вмів жити сьогоднішнім днем.

Віра Христова прийшла у Великий Рим не як благодать Божа, а скоріше як певна необхідність – імперія тріщала по швах, її роздирали міжусобиці та підступні заколоти, зовнішні вороги, у першу чергу варварські племена. А ще ж самі християни – це чистої води засіб підірвати владу. Кому власне потрібен кесар, кволий, як і всі, посередній. А головне – смертний, коли ось є безсмертний і всемогутній бог? Приходь і кланяйся, приходь і віруй.