Читать книгу Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко - Страница 7
Мотив перший
Про таємничого козака, прекрасну пані та нечисту силу
ІІ
ОглавлениеМаксим Безрідний щосили гнав коня курними шляхами Слобожанщини, оминаючи чумацькі обози й наспівуючи при цьому свою улюблену дурнувату пісеньку. Вже вечір скоро…
Ой да похилилась над Роменкою калина
Ой да відцуралася коханая дівчина…
Ех…
«Сірко був неправий… Неправий…» – одна ця думка вже битих дві доби обертається в похиленій козацькій голові.
«Сірко був неправий!»
«А мені байдуже! Най ганяє татар по Дикому Полю, упивається самогоном і розказує онукам побрехеньки про характерників! Літ так через десять… Якшо доживе… Сірко сліпий, глухий і дурний, якшо не баче правди. Якшо не хоче продерти свої п’яні очиці і вгледіти розрухи та безчинства козацької старшини – сотників і полковників! Чим були хужі ляхи від цих хрещених бусурманів?! Та яка до чорта різниця?!! Ні я, ні Сірко вже їм ладу не дасть, а надто його прокурене та пропите зборисько волоцюг під пишною назвою – «Запорозька Січ»!!! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сплюнув і вдарив по стременах. Він наче тікав, і наче за спиною була ціла орда татар чи вся польська армія з королем на чолі. Коло обочини ледь-ледь не скотився в яр розбитий чумацький віз – чоловік із п’ять у зашморганих сорочинах розвантажували з нього майно і намагалися підняти.
– Аллах акбар!!!
Максим на ходу, не спиняючи коня, із силою потягнув за вуздечку і не те що перескочив – перелетів над юрбою людей.
Ззаду почувся якийсь скрик і брудна мужицька лайка.
«Бісові діти… Я б вам голови на оці шаблі посадив! НА ОЦІ!!! Стали серед дороги…» – то подумки, не вголос. Максиму не до цього. Він роздратований.
«Сірко був неправий…»
«Сірко був неправий…»
Ну а в тої дівчиноньки біле-біле личко,
Зростом лиш вона не дуже – зовсім невеличка…
Затягнув голосніше – він завжди особливо натхненно співав у задумі. Дивно навіть – зазвичай люди, співаючи, входять у якийсь особливий стан – наче порожнеча в голові, ні думки, нічого тобі. Але ж не в Максима – у нього все не як у людей. Взагалі дивний він якийсь…
Ой калина віття ламле – падає у воду
Не знайти у тім проваллі ні моста, ні броду..
Ви думаєте, тому таємничому запорожцю не однаково, що робиться зараз на Україні? Я так не думаю. Йому чхати хотілося на все це вже багато-багато років: «Сірко? – Пішов к бісу! Товариство-добродійство? – Ок лихій матері! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сильно струснув головою… Схоже – відігнав якусь думку…
Ой калино-калинонько, сохнеш над водою.
Сядем поруч – я посохну разом із тобою…
Смиконув коня вправо, погнав у чистий степ…
Б’є висока-висока ковила по обличчю…
До обрію – червоні маки…
Ввижається кров…
То кров.
* * *
– То кров, курінний, КРОВ!!!
– Не кров, Максиме, – не кров! То маки…
– Татари! Татари! – чути десь іздалеку. Просвистіла стріла над вухом…
– То КРОВ!!!
Удар по обличчю…
– Та схаменися ж, хлопче! То не кров!
Справа і зліва шумів бій. Лінію оборони прорвано.
Максим підіймає шаблю.
– А – а – а!
Вершники на низеньких конячках летять у траву. Кров бризкає по обличчю, сорочці… Стікає з шабель…
– А – а – а!
Кров – бусурманська нехрещена кров, нічим не різна нашій, квартами вливається в бездонний океан під ногами. Ось він уже по пояс. По шию. Хлопець падає і захлинається, тоне в ньому – у тій безмірній людській крові…
Дим над Диким Полем, дим…
– А – а – а!
* * *
… І тільки люди на шляху швидше й швидше підганяють волів, коли бачать невисокого козака, що жмуттям січе двома шаблями дикий мак серед степу…
Дим над Диким Полем, дим…
А хрін тобі, а не душу…
А не душу…
