Читать книгу Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко - Страница 13

Іванова мати помирала довго і так само довго мучилась. Із її кутка було чути верески, прокльони, просто матірну лайку наперебій із кашлем. Часом вона до когось розмовляла, часом просто плювалась на всі боки. Хтозна-поки вона б ще мучилась, аби хтось із добрих людей не порадив пробити у стелі дірку. Як тільки це зробили – усе закінчилось. Поховали, пом’янули, розійшлись…

Івану вона сниться. Часом приходить вночі у вигляді невагомої тіні або стукає вечором у шибку, наче й не вмерла. Він не спить ночами. Вірніше, не спав. До цього випадку. Увечері так само сидів коло вікна. Раптом стук у двері. Думав, вона.

– Хто?

– Це я, впусти.

– Кохана?.. Добре. Там відчинено.

– Впусти мене…

– Та там відчинено. Чого ти не йдеш?

– Я не можу… Я не зайду. Ти маєш сказати «заходь» або щось не кшталт. Тобто запросити мене.

– Ну, заходь, Мирославо.

Двері самі відчинились. Дівчина зайшла – як завжди, гарна, і як завжди, в чорному.

– Ти так пізно не спиш? – глянула на свічку.

– Знаєш, у мене така справа…

– Знаю… – Мирослава підняла руку йому до чола. – Вона до тебе більш не прийде. Тепер спи спокійно.

Мати більше не приходила.