Читать книгу Вітри сподівань - Володимир Кільченський - Страница 2

Після Великодніх свят та поминального дня Радуниці до Андрія Підлужного з нагальною розмовою звернувся Грицько. Вийшли за межі обійстя, і хлопець почав оповідати про те, що хоче обвінчатися зі своєю обраницею Євдокією. Вже рік, як вони любляться. Андрій слухав Грицька і не міг ні в чому заперечити, спитав тільки, де вони житимуть. Грицько якось стурбовано потупив голову, а тоді, глянувши на Андрія, промовив:

– Хотів всіх прохати, щоб допомогли поставити хатину десь неподалік від твого обійстя… Поряд воно було б краще.

Андрій погодився і запропонував обрати місце побіля його недобудованої оселі, пообіцяв поговорити про це зі своїм тестем, селищним старостою Михайлом Олійником.

Ішли до своєї садиби, жваво обговорюючи будівельні роботи. За вечерею Андрій оголосив родині про бажання Грицька оженитися і про те, що треба готуватися, щоб іти сватати Євдокію Троян. Почали, жартуючи, обговорювати, як би краще обставити сватання, і допізна у дворі Підлужних точилися розмови та лунав сміх.

Після перемовин з Грицьком Андрієві додалося турбот і клопотів. Життя завертіло всіх. Андрій з Яремою зголосилися бути сватами, і Даринка з матір’ю Тетяною готували їм відповідну одіж. І от, нарешті, напередодні сватання вони вже приміряли сватівські обновки. Для більшої поважності їм прилаштували вуса з прядива, а в руках вони тримали чималі патериці. Даринка залишилася задоволеною оглядинами, і після настанов матері на завтрашній день почали лаштуватися до сну.

Андрій з Даринкою довго лежали, пригадуючи власні заручини, а синок Миколка, радіючи з того, що його не примушують спати, вовтузився біля них. Давно вони не відчували себе такими щасливими та безтурботними, і обоє бавилися своїм первістком. А він так захопився веселощами: то сідав батькові на голову, то грався в піжмурки під ковдрою. Коли вже навтішався, то, примостившись поміж батьками, поринув у дитячі сни.

У неділю, по обідній порі, у дворі Підлужних зібрався сватівський гурт, щоб іти до Троянів. Тимко Дубовик з Орисею одягнулися в найкраще вбрання і були підтримкою Андрієві та Яремі при сватанні. Зате Петро з Варварою нап’яли на себе мисливське лахміття і довгими «рушницями» наводили острах на дітей, які крутилися навколо. Петро, вдаючи із себе розгніваного мисливця, залякував малечу, а та з криками розбігалася навсібіч.

Нарешті гомінкий гурт вибрався з двору і під калатання бубна та підсвистування сопілки подався сватати Євдокію. З веселощами дісталися до садиби Троянів. У двір увірвалися Петро з Варварою та почали нишпорити по обійстю, примовляючи, що десь тут сховалася дуже гарна, граційна куниця. Підняли такий лемент, що з хати повибігали рідні Євдокії, а вона сама злякано визирала з-поза спин своїх батьків. Тут, утихомиривши «мисливський гурт», наперед вийшов Ярема і почав оповідати, чого це вони сюди заявилися:

– Ми люди свої, з кутка Березанського, а сьогодні впала пороша. По сніговій пороші добре видно сліди і птаха, і звіра! От ми йшли та йшли, а назустріч – князь. Погнався він за куницею та й загубив її слід, а ми почали приглядатись, до вашої хатини наближатися. До дверей слід привів. Признайтеся, чи у вас живе куниця – красна дівиця? Видно, що цей звір пішов у ваш двір, а тоді – в хату. Тепер нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Кажіть швидше – віддасте чи нехай підросте!

Батьки переглянулись і заспішили до хати – питати доньку про згоду до заручин. Досить швидко вийшли і запросили сватів до світлиці. Андрій простягнув батькові Євдокії хліб-сіль. Каленик Троян, прийнявши хлібину, поцілував її та поклав на стіл. Заграли музики, і під схвальні вигуки гурту сватів Ярема вивів наперед Грицька, який від хвилювання розчервонівся, немов півнячий гребінь. Батько Каленик підвів Євдокію, і Ярема, правицею тримаючи руку Грицька, з’єднав її з рукою дівчини. Каленик Троян, побачивши, як розквітла в посмішці його донька, закликав Євдокію пов’язувати рушниками сватів. Андрій з Яремою пов’язали один одного з правого плеча під ліву руку, а Грицькові Євдокія заткнула червону хустку за пояс. Нарешті Трояни запросили дорогих сватів сідати до столу, пригоститися. Молоді сіли разом, Євдокія примостилася праворуч від Грицька, і їм першим налили вино в одну чарчину. Андрій піднявся і виголосив такі бажані для молодих слова – про швидке вінчання їхньої пари та щасливе життя разом. Грицько підняв чарчину і, надпивши половину, віддав Євдокії. Свати завели веселу пісню:

Отримавши хлібину від батьків Євдокії, Андрій піднявся з-за столу, і всі веселим гуртом, співаючи та пританцьовуючи, подалися до садиби Підлужних. Там, побіля воріт, зібралася вся родина, надійшло й чимало люду з ближніх осель. Дітвора вибігала назустріч веселим сватам, і вони, пов’язані рушниками, наблизилися до двору. Грицько йшов поміж сватами зі щасливим обличчям, а червону хустку, даровану Євдокією, накинув собі на шию. Звісно, що всі здогадалися про вдале сватання, тож радісними вигуками вітали нареченого.

Угомонившись від загального ґвалту, зайшли до хати, і мати Тетяна почала радитися, чим може ущедрити свою обраницю їхній Грицько. Дійшли згоди, що Грицько обдарує Євдокію до шлюбу каблучкою, а сім’я Підлужних підсобить ще й червоними чоботами, які Андрій взимку привіз із Чигирина.

Мати Тетяна готувалася до Грицевого весілля, неначе то було свято її рідного сина, та все примовляла:

– Не було статків справити весілля Андрійку – так хоч сиротині Грицькові підсобимо. Нехай пам’ятає все життя турботу Підлужних… І батько би так діяв…

Чоловіки також були під впливом майбутнього весілля, і Андрій «запалив» Грицька з Яремою навідатись до самарських лісів – вполювати якусь звірину до столу.

Всі господарські питання відкладалися, і мисливці з ранку до вечора готували сильця для птахів, виливали кулі на кабана, а стріл було вже у кожного – по два сагайдаки. Грицько все погрожував забити тура або ж лося, але Андрій, поглядаючи на нього, покрутив головою, промовив:

– Грицю, батько б не дозволив цього робити. Досить нам буде і трійки веприків, а може, ще й великі попадуться… А птаха в торби наберемо – скільки захочеш.

Так, лаштуючись до полювання, дійшли згоди щодо того, яку звірину братимуть. Серед тижня впрягли до воза застояного Буйка і поночі виїхали до Самари. Андрій пам’ятав шлях, і при світлі місяця околясом[1] знайшли заповідні місця батька, Федора Підлужного, та Устима Дубовика. Швидко розпрягли Буйка і, стриноживши Яремину Зірочку та Грицевого Янгола, почали хутко розвішувати сильця на тетерів, стрепетів, а там – яка птиця попаде, то також піде в торбу. Залишивши Грицька побіля силець, Андрій з Яремою почали пробиратися до заплави, куди вранці полюбляють ходити до водопою кабани. До сходу сонця встигли облаштувати засідки і домовилися, що стрілятимуть лише тоді, як на виду буде гарний виводок.

Ранок приніс пташине різноголосся, яке зі сходом сонця сплелося з різноманітним клекотанням всього живого, що могло озиватися в лісі та на прибережжі Самари. На плесо, обачно облетівши його по колу, граційно сіли білі лебеді та почали якось вміло, лагідно общипувати одне одного, не забуваючи при цьому раз по раз сплітатися довгими шиями. Чорногузки та гуси снували зі своїми виводками, завзято пірнали, добуваючи собі харч. Малеча також увесь час поринала і, кумедно махаючи над водою лапками, щось там виловлювала своїми дзьобиками. Раптом вся живність на плесі сторожко завмерла, всі почали поспішати подалі від тієї ділянки берега, де зробили засідку хлопці. Обидва бувалі вояки зрозуміли, що на берег прийшли якісь великі тварини, добре було б, аби чималий виводок вепрів. І от з’явився із-за оситнягу вожак і, недовірливо втягнувши в себе повітря, зник. Через декілька хвилин до десятка вепрів, наздоганяючи один одного, наблизились до заводі та почали брьохатися побіля берега, каламутячи воду.

Андрій вибрав ближчого до себе підсвинка і, прицілившись, вистрелив. Швидко схопив другого пістоля, встигнувши вибрати ще одну ціль, – і ще раз вистрелив. Тепер тільки лук був йому вірним помічником. Підлужний, прилаштувавши стрілу, запустив у підраненого підсвинка, що намагався сп’ястися на ноги та врятуватися втечею. Андрій чув і постріли Яреми, проте в полі його зору була тільки своя здобич. Друга стріла не знадобилася. Роблячи спроби підняти голову, тварина стрепенулася і затихла. Все живе, що було в цей час поблизу і могло уже літати, – злетіло і неслося подалі від небезпечного місця понад очеретами, розсікаючи крилами вранішнє повітря. Ті птиці, які були з виводками, немов з допомогою якоїсь потужної сили, вмить опинилися в густому очереті. Птаство, що виспівувало у прибережному лісі, замовкло, боячись виявити себе. Решта зі свинячого виводка, ті, котрим поталанило, чимдуж неслися звідси, де пахло смаленим і навкруги лунав останній вереск їхніх родичів.

Андрій підбіг до двох підсвинків. Один з них, косячи ногами, ще видавав схлипи, і тоді мисливець одним помахом ножа довершив свою справу. Неподалік порався Ярема. Привітно махнувши Андрієві рукою, він показав на двох забитих тварин.

– Давай мерщій повитягуємо їх на пагорбок і освіжуємо туші, а вдома вже обробимо як слід! – весело прокричав Андрій і накинув петлю на ногу тварини.

Перетягнувши туші підсвинків, хлопці почали порати їх по-мисливському. У кабанчиків повирізали в першу чергу сечовики, аби м’ясо не взяло на себе неприємні запахи, потім хутенько обдерли шкури. Андрій поспішав і в першої тварини наробив зайвих порізів. Тут Ярема не витримав і незадоволено зауважив:

– Ти, Андрію, не швиди[2]… Як зіпсуєш ще одну, то сам ходитимеш на полювання!

Робота наближалася до завершення, і треба було підганяти воза поближче. Андрій взявся за цю справу, а Ярема залишився на чатах побіля освіжованих тушок. Зненацька почувся переляканий крик, і Ярема, схопившись на ноги, побачив, як до нього з усього духу несеться Грицько, а за ним – здоровенний кабан-сікач. Ярема було намірився кинутись до пістолів, але вони лежали на чималій відстані. Єдине, що він встиг крикнути Грицькові:

– На дерево! На дерево, хутчіш! – і кинувся сам до невисокого дубка.

За одну мить забрався на гілку і побачив, що Грицько вже також на дереві і, не зупиняючись, пнеться ще вище. Кабан зупинився перед деревом, якусь мить повагався і стусонув головою об стовбур. Побачивши, що його ворог лізе ще вище, розігнався і вдарив лобом ще раз. Грицько зойкнув і, вхопившись обома руками за стовбур, «прикипів» до нього. Напевне, цей мстивий кабан докумекав, що його кривдник недосяжний, і, зло копирснувши землю іклами, щез, неначе його й не було.

Ярема почав обережно злазити з дерева і, упевнившись, що сікача не видно, хутко кинувся до зброї. Ухопив пістолі і підбіг до дерева, на якому знайшов прихисток Грицько.

– Грицю! Чого це ти прилип до того гілляччя?.. Ану злазь з дуба, допомагатимеш тягати здобич до воза, он Андрій іде!..

Грицько здивовано дивився вниз, мабуть дивуючись, що кабан заговорив людською мовою, а тоді все ж таки признав Ярему, нехотя почав спускатися з дерева. Внизу його з радісним сміхом зустрічав товариш і, простягнувши руку, допоміг спуститися на землю.

– Яремо! Ти що ж кабана не бачив?.. Він ледве дерево не звалив, – з хвилюванням промовляв Грицько, все ще озираючись навкруги.

– Та не було тут ніякого вепряки… Пробіг тільки-но байбак, як чолов’яга завбільшки, – пробував жартувати Ярема.

Проте Грицько на його просторікування не повівся, і обоє розреготалися з недавньої події.

Андрій зупинив біля них воза і, підійшовши, нерозуміюче дивився на друзів, що від реготу хапалися за животи.

– Що це з вами? Ви отак всю дичину порозганяєте, – сердито зауважив Андрій.

– Та вже йдемо, йдемо, Андрію… Це ми із сікача глузуємо, що не вдалося йому женихові під зад дістати… – весело промовив Ярема.

Підійшовши до здобичі, розвантажили її на віз.

Швидко дісталися до місця розставлених силець та тенет. Наближаючись, почули лопотіння крил і жалібне різноголосся птиці. Грицько, почувши, що в розставлені ним тенета зловилося багато птиці, зраділо вигукнув:

– І я щасливий на лови! А торб досить? Погляньте, он скільки набралося!

На ходу дістаючи торби, кинувся до силець – вибирати свою здобич. Зібрали все, що попалося величеньке, а малечу – випустили на волю. Грицько випускав та все примовляв:

– Лети, нагулюй ситі, а восени спіймаєшся! Підростай ще!..

Нарешті зібралися у зворотний шлях. Андрій попереду на возі, а хлопці – верхи позаду. Затягнули пісню:

Удома чималенька сімейка почала обробляти здобич. У діжки складали кабанятину, пересипаючи щедро сіллю, а Даринка на кожний прошарок шматків м’яса розтрушувала посічений лист хрону та щавель, приговорюючи при цьому: «Щоб солилось, умлівало і зимою нас живило, щоби нечисть не торкнулась та до печі повернулось!»

Ярема, допомагаючи Даринці, посміхався з її замовлянь, а коли половину справи зробили і посідали на перепочинок, запропонував на вечір влаштувати вечерю по-козацькому. Старший Миколка зголосився погукати Тимка та родину ковалів. Після домовленості про вечерю Ярема заходився побіля м’яса, готуючи його до вживання. Домашні насміхалися над його стараннями, але хлопцеві було байдуже. Невдовзі обсмажене на пательнях м’ясо вже булькало в казанах. Ярема повернувся з грядів, несучи пучки трав. Він заявив заготівникам, що незабаром на них чекає незвичайна вечеря.

Даринка з матір’ю Тетяною заходилися розстеляти під грушею квітчасті рядна. Коли закінчили домашні справи, прийшли гості. Під деревом вмостився чималий гурт, аби посмакувати дичиною. Андрій з Яремою взялися частувати гостей, не дозволяючи клопотатися Даринці.

– По-козацькому – так по-козацькому, частуйтеся… Ми сьогодні Грицька будемо у приймаки виряджати, – весело сповістив Андрій. – Влаштуємо йому співки, а після вінчання, з понеділка, Грицько піде наживати добро у Троянів.

Гості та господарі з розумінням кивали головами і посміхалися, а після розповіді Яреми про втечу від кабана глузували з хлопців, проте і хвалили за кмітливість.

Почали цигикати двоє музик, і малі та великі ставали в коло та витанцьовували навколо Грицька, а він – поважно підкрутив вуса і пішов навприсядки.

Орися затягнула веселу пісню, під яку легко танцюється гуртом, і подруги дружно підхопили:

Даринка, тримаючись за дужу правицю Андрія, також летіла по колу разом з усіма і щасливо сміялася, раз у раз зиркаючи у бік чоловіка. До Грицька в коло повибігала малеча – і давай витанцьовувати на його манер. Люди дивилися на вихиляси дітвори, з кола танцюючих долинали підбадьорливі вигуки та сміх.

Втомившись, Грицько зробив спробу вислизнути з кола, та де там… Ярема вимагав з нього парубоцьку відступну, і довелося Тетяні Підлужній задовольнити Ярему склянкою оковитої.

Гуляки поступово полишали дворище Підлужних: малечу час було вкладати спати. Даринка з Андрієм запросили всіх до затону – посидіти біля вогнища і поспівати пісень, як колись було на вечорницях. Веселим гуртом рушили до затону і, швидко розпаливши багаття, повсідалися навколо. Кожна молода жіночка прихилилася до свого чоловіка, і Орися затягнула:

Довго цього вечора чулися співи і долинали далеко – аж до Самарських лісів. Коли молоді люди радилися, яку далі почати пісню, то чули співи з іншого боку селища, і їхній гурт заводив нову. Гарно було на душі в Андрія і Даринки, котрим опісля повернення козака з війни не доводилося довго бути на гульках через родинні клопоти. Щастя спільної близькості відчували всі жіночки, і кожна з любов’ю притискалася до свого чоловіка, відчуваючи значимість їхньої пари в гурті.

Наспівавшись досхочу, почали прохати Ярему розповісти про їхній торішній похід з військом Богдана. Ярема розповідав майже без вигадок, а якщо було непереливки козакам, то говорив, що Андрій у той час був в іншому місці, і Даринка полегшено зітхала та торкалася устами руки чоловіка, що надійно обіймала її за плечі.

Розходилися пізно – під тьохкання соловейків, тріскотіння цвіркунів та різноголосся інших істот, що влаштовували свої співки людям у відповідь.

Вранішній суботній день приніс у родину Підлужних цілу низку передвесільних турбот та клопотів. Грицько навісив Яремі на шию торбу з калачами, і вони удосвіта мотнулись по сусідах та рідні – запрошувати до садиби Підлужних на весілля, яке має відбутися у неділю.

Ближче до полуденної пори Грицько, Андрій та Ярема спорудили столи і до вечора встигли закінчити покрив над кабицею. Увечері дітлахи носилися по двору, радіючи новим хованкам.

У неділю, перед виходом до церкви, Грицько чекав появи дружків. Час від часу посилав Миколку подивитися, чи не йде весільний почет з парубків. Та ось залунали веселі вигуки дітлахів і до двору ввалилося з десяток парубків. Андрій розподілив поміж хлопцями їхні повинності і наостанок іще раз оглянув Грицька та старшого дружка Ярему. Потім благословив хлібиною Грицька на заручини, а мати Тетяна перехрестила хлопця іконою – замість кровних батьків. Грицько чемно вклонився.

Минуло декілька хвилин, і увесь потішний гурт попрямував до церкви. Туди вже наближався і весільний супровід Євдокії. Два гурти, зустрівшись на вигоні напроти церкви, сипали один до одного жартами.

Та тут закалатав дзвін, і всі швидко вгомонилися, а Грицько, взявши Євдокію під руку, повів її до церковної брами. Всі зайшли до церкви і стали позаду молодят, затамувавши подих, чекали бажаного дійства. Ярема під час таїнства вінчання тримав над правим плечем молодого хлібину, а дружба над лівим плечем Євдокії – намітку. Під час обряду молоді ходили по колу, а Ярема зі старшою дружкою Веклою невідступно йшли за ними, виконуючи повинність обряду.

Нарешті затихли церковні хори, і отець Роман, радісно привітавши молодих зі шлюбом, дозволив прилучитися решті присутніх, і вже за мужем та жоною всі почали виходити з церкви. По дорозі дівчата заспівали своїй подрузі прощальну пісню і, забравши Євдокію від Грицька, повели її до батьків. А молодий у супроводі свого почту попрямував до весільного зібрання в Підлужних. Після привітань та пригощання гостей захмелілі парубки загули, немов джмелі, налаштовуючись іти за молодою. Ще більший весільний поїзд у супроводі музик та парубків, які завзято танцювали, рушив до обійстя молодої. Та не дрімали і в таборі Євдокії. Далеченько від двору повиставляли свої пікети і не пропускали бояр нареченого, вимагаючи відступну.

Та у Грицька хлопці були не з лякливих, тож, швидко звільняючи шлях нареченому, доправили його до хати молодої. Отут усе й почалося: перед двором стояв віз, обплетений мотуззям, який мав зупинити прибульців. Тут уже Грицьковим боярам стало непереливки, і вони розпочали мирні перемовини з прибічниками молодої. Два штофи оковитої допомогли «взяти» перепону, і Грицько таки побачив свою Євдокію, що під пильним братовим оком сиділа на покуті, невесело опустивши голову.

– Не віддам тобі рідну сестру, працьовиту господарочку, всьому двору впорядницю! – викрикував менший брат Мусійко, напучуваний товкмачами.

Тут Ярема не витримав і, відсторонивши Грицька, зухвало глянув довкола та гучно мовив:

– Віддайте Євдокію по-доброму, у нас Грицько знаний козак, негоже збиткуватися над ним… От розгніваєте хлопця, то піде іншої долі шукати, аж до самого Низу!

Тут брат Мусійко, злякавшись Яреми, почав просити за сестру трішки грошей. Заходився кланятися, тримаючи стару кучму, аби в неї кидали монети. Ярема, попорпавшись в жупані, дістав якісь гроші і недбало поклав у кучму. Ті, хто стояв ближче до Мусія, заґелґотали, немов гуси, побачивши, що за таку гарну молоду мало платять. Тоді бояри заходилися вишкрібати з кишень якісь мідяки і кидати в кучму Мусія. Та коли почали страмити молодого за незначний куш за молоду, Грицько витяг цілу жменю монет, не менше одного злотого, і, поторохтівши ними трохи, віддав Мусійкові. У гурті почулися задоволені вигуки, а Євдокія зі щасливою посмішкою піднялася, простягнула назустріч Грицькові обидві руки та приступила до нього. Тут уже бояри, побачивши, що справу владнано, кинулися обійматися та брататися один з одним, а дружки затягнули пісню:

Батько Каленик, зв’язавши рушником руки молодим, повів їх до заздалегідь приготовленого місця за столом, на якому світився коровай та височіли гілки дивня, обплетеного стрічками.

Добряче пригостившись у молодої, захмелілі парубки забажали повернення до нареченого разом з молодою жоною. Мати Євдокії Клавдія пригорнула до себе доньку, і сльози рясно бризнули з материних очей, а батько Каленик, тупцював навколо них, не знаючи, кого втішати. Бояри Грицька підкотили поближче до молодої діжку і крутилися побіля Євдокії, яка стояла в обіймах матері, наполягаючи на знятті весільного вінця та розплітанні коси. Добросерді жіночки покрикували на метушливих бояр, примовляючи при цьому: «Та хай же вона хоч побіля матері натішиться, дайте хоч сльозам відлитися. Хай ще упивається батьківськими подихами, у жіноцтво дитина йде!..»

Але вже і Євдокіїні дружки накрили діжку кожухом та почали приспівувати, готуючись розплітати косу. То там, то тут було чути суперечки – одні хотіли ще милуватись молодою, а інші вже почали ділити коровай та наполягати на одяганні очіпка[3].

Нарешті дружки, взявши за плечі Євдокію, підвели її до діжки та завели пісню, а молода слухняно схилила голову та оплакувала свою долю. Спочатку чулися притихлі голоси – спів про долю невістки, а коли зняли весільний вінець, дівчата заспівали на весь голос:

Розплели косу, і приданка Євдокії, взявши з піднесеного барильця трішки меду, розтерла його в долонях і злегка провела по розпущеному волоссю молодої, аби завжди солодкою та любою була для чоловіка. Старша дружка Векла почала одягати жіночий очіпок, а молода, стусонувши головою, зірвала його. До неї підскочили дружки та взялися умовляти одягнути очіпок і зробити поступ у жіноцтво, але і вдруге Євдокія зірвала його. А коли втретє Векла одягала очіпок, умовляючи та голублячи молоду, Євдокія скорилася, випрямила голову і дозволила зібрати волосся в жмут.

Мати Євдокії знову заголосила за своєю донькою, і, співчуваючи їй, заголосили сердобольні бабці та молодиці. Та вже плач не допоміг, молода вирушала в дім свого судженого Грицька. Під веселі пісні дівчат та парубків, калатання бубна та гру музик Євдокію повели за ворота до Грицькового воза, а позаду дружки несли торби з приданим, а брати тягли чималу скриню. Весільний гурт з боку Євдокії вихваляв молоду та багатий посаг, що вантажили на воза. Побіля воза вже гордовито гарцював на своєму Янголі Грицько, а Андрій вичікував на вірному Орлику, доки молода всядеться на воза. Брати підняли Грицькову жону і посадили поряд з багатим посагом. Візник підстьобнув коня і повіз молоду до обійстя Підлужних. У дворищі Троянів здійнявся жалібний ґвалт, а вірні дружки, обступивши віз, проводжали свою подружку до її судженого. За возом йшли ще ті, хто бажав почастуватися на весіллі в Підлужних, а дехто з молодших витанцьовував на козацький лад з присядками та різними вихилясами. Щасливий Грицько раз у раз поглядав на свою Євдокію, а якщо хтось із молодиків підступався близько до воза, завзято покрикував:

– Не кушпельте побіля молодої, гультяї!

Ярема відтісняв захмелілих гуляк, щоб тупцювалися подалі від Грицькового «скарбу».

Під’їхали до воріт двору Підлужних, і Грицько, віддавши повід Янгола Миколці, взяв з воза на руки кохану Євдокію і поніс її під схвальні вигуки бояр. Хтось кинув Грицькові під ноги куль із запаленою соломою, і він, переступивши оте диво, вніс молоду до дворища. Тут його з хлібиною чекала Тетяна Підлужна. Молоді вклонились їй, поцілували хліб і, відламавши по шматочку, пригостили одне одного. Захмелілі гості кинулися вітати Грицька та Євдокію. Весільні подарунки складали у короб, який заздалегідь приготував Андрій. Коваль Петро з Варварою пригощали оковитою гостей, що підходили з подарунками, наливаючи у чарки з чималої сулії.

Угомонившись, гості повсідалися до столу – частуватися, намовляючи при цьому слова про гарне подружнє життя в майбутньому. Молоді підіймалися, кланялись добродіям і припрошували частуватися далі. Весільний день закінчувався, і Даринка з матір’ю Тетяною готували ліжко для молодят у хатині, а всі Підлужні мають ночувати у дворищі. Цьому дуже раділа дітвора і допомагала Андрію з Яремою застилати – кому в клуні, а кому і під зорями на дашку над прив’язом коней. Гості з настанням сутінок виходили з двору. Тетяна провела молодих до їхнього ложа у світлиці, встеленого польовими травами та квітами. На стінах також висіли букетики з різнотрав’я, тож так звабливо пахло чебрецем, м’ятою та деревієм… Молоді повинні були спати головою до півночі, і коли Євдокія покрила ліжник квітчастим покривалом та дістала зі свого посагу подушки з вишивками на наволоках, Даринка обійняла її, і всі тихцем полишили молодих наодинці зі скороминущими чарами медової весільної ночі.

Наступного дня зранку у дворищі Підлужних не було чути вереску свиней, реву рогатої худоби та бекання овець. І не тому, що домашня живність була такою розумною чи не прагнула набити кормом свої утроби. Про тварин подбали ще вдосвіта мати Тетяна та її працьовитий син. Вірний побратим Ярема і той ще безтурботно спав, розвалившись на піддашші покриву для коней, а Андрій тим часом уже порався зі своїм господарством у догоду молодятам, аби худобина не потривожила їхнього солодкого сну.

Сонце вже добряче припікало, коли сімейка почала прокидатися та братися до справ. Андрій заходився верховодити у дворі, готуючись до скорої появи гостей, щоб почастувати їх сніданком, а молодих – медом.

– Ставте скоріше снідання… От-от заявиться рідня Євдокії з перезвою[4], а в нас на столах мухи сидітимуть! – нервував Андрій, підганяючи рідню.

На порозі з’явилися Грицько з Євдокією, і мати Тетяна, забравши молоду жону, повела її причепурювати, а Грицько щасливо посміхався та сновигав по двору.

– Ти, Грицю, не никай туди-сюди, а кажи: чи будемо вивішувати вашого сімейного прапора! – спробував приземлити його Ярема.

На те Грицько тільки махнув рукою, мовляв, робіть що хочете…

Біля двору заторохтів віз і почувся галас багатьох людей. Андрій заспішив назустріч раннім гостям, що явилися з перезвою, і двір наповнився сміхом та калатанням бубнів.

– Та й ранувато вас дідько припер… Ми ще не розпитали молодих, як їм лежалося, і прапора ще не зіп’яли на клуні, – удавано сердито вигукував Ярема.

Перезванці лише посміхалися.

Жіночки кинулися розшукувати Євдокію, аби пригостилася вареничками з медом, та, узрівши першим Грицька, почали пхати до його рота вареники та годувати медом з ложки. З хатини вийшла причепурена Євдокія. Грицько, хутенько взявши її під руку, повів до столу.

– Присідайте, шановні перезванці! Скуштуйте і нашого сніданку… Молода готувала – нічку не спала! – веселим голосом почала запрошувати мати Тетяна.

У післявесільних турботах непомітно злинув тиждень. Суботнього дня прийшла родина Троянів, і завели розмову, аби молода пара переїздила жити до них. Євдокія сяяла від радощів, що знову опиниться у рідній хаті, та ще й з коханим. Грицько, як і належить, противився, щось говорив про спорудження власної хати, та все ж згодився побути деякий час у приймах у Троянів.

Увечері того ж дня перевезли молоду сім’ю до нареченої. Андрій з Яремою повернулися до свого двору, а тут всі занудьгували… Навіть малий Миколка і той не дошкуляв нікому, а сидів тихенько побіля ніг Дарини, не розуміючи, куди поділися Грицько з Євдокією…