Читать книгу Вітри сподівань - Володимир Кільченський - Страница 6

У середині травня почалися грози, і на обсіяні ниви та грядки випадали весняні дощі, приносячи надії на врожай. Зранку світило сонце, обігріваючи землю, підсушуючи шляхи, а під вечір збиралися хмари, і небо чорніло від них. А потім на небі починало так грюкати, що набожні селяни забивалися до хат і просили святого Іллю, аби той змилувався над ними, не наславши вогняної стріли. Було вже тепло, і Андрій Підлужний з Віктором Яремою, наробившись за день по господарству, із задоволенням вмощувались під дашком для коней і під дзюркотіння води, що стікала з дашка, розмовляли, згадуючи про свої пригоди у козацькому війську. Старший, Миколка, як завжди, вишукував нагоду, щоби розпитувати брата і дядька Ярему про їхні походеньки.

Ярема, розповідаючи про себе, говорив, що Андрія тоді не було з ним, але закінчував оповіді такими страшилками, що Миколка з Галинкою пищали від страху і ховалися хто куди. Тоді Ярема заходився сміхом і витягав їх з кутків, примовляючи, що це брехня і він все вигадав. Діти знову насідали на нього або на Андрія, якби ті розповіли ще щось страшненьке, тільки не таке, як минулого разу.

Андрій почав помічати, що Яремі набридає життя під мирним дахом, а після того як пішли чутки, що ляхи знову «посунули» на Вкраїну, він все частіше брався чистити пістолі та підгострювати дві свої шаблі.

Одного вечора Ярема запропонував Андрієві пройтися поза обійстям і завів розмову, якої Підлужний вже давно чекав.

– Пора нам з тобою, Андрію, до Чигирина. Чутки ходять – насідають ляхи… – почав Ярема, і далі пішла розмова про від’їзд.

Андрій і сам розумів, що не «висидить» волю для своєї землі у затишку власної оселі, а треба її добиватися, ніхто в руки не дасть. З цього дня всі думки в обох побратимів були спрямовані до одного – скоріше в Чигирин та влитися у військо Хмельницького.

Незабаром по всій Україні розійшлися універсали про підготовку війська до нової війни, і хлопці почали збиратися в дорогу, як і обіцяли своєму сотникові. Даринка з матір’ю, передчуваючи близький від’їзд Андрія з Яремою, з мовчазною згодою готували їх у далеку дорогу. Як не краялось серце в Даринки, але вона знала, що Андрій піде на війну разом зі своїм побратимом, плач не плач…

В останні дні перебування Підлужного на рідному обійсті не чути було веселощів і сміху дітей, а Даринка снувала по дому неначе тінь. Одного теплого весняного дня, коли вже зацвіла груша і над деревами гуділи хрущі, інколи падаючи просто під ноги, Андрій зайшов у хлів. Даринка саме збиралася подоїти Квітку, коли чоловік, зайшовши нечутно, поклав руки на її плечі і, не дивлячись в очі, промовив:

– Завтра вирушаємо, Даринко. Приготуй подорожнє для нас двох…

Вона поставила дійницю і обхопила Андрія руками, шепочучи йому у вухо:

– Повертайся скоріше… У нас буде друга дитинка… Ростити треба вдвох. Тож чекатимемо на тебе…

Андрій здогадувався про це, але з вуст Даринки це прозвучало так проникливо, що він мимоволі опустився на коліна і притулився до живота дружини.

– Не тривожтеся, рідні мої… А хто ж вас захистить, як не я? – шепотів розчулено і, підвівшись з колін, обціловував личко Даринки.

Вранці побратимів проводжали в дорогу тільки мати Тетяна і Даринка.

На подвір’ї так само діловито, як і завжди, походжав півень, вишукуючи на землі якусь поживу, а тоді скликав до себе курей, і ті прожогом кидалися на його клич. Гуси й качки ґелґотали кожен про своє, пташине, та вискубували пір’я, причепурюючись до нового дня. Свиням та вівцям взагалі не було діла до людей: одні верещали, щоби їм закрили пельку якимось харчем, а другі завжди мали заняття – пошарпати одне одному боки…

Андрій вивів Орлика за ворота, а за ним – Ярема зі своєю Зірочкою, яка йшла, повертаючи голову в бік Буйка, що також спантеличено дивився їм услід. Андрій повернувся до Буйка і, обійнявши його, тихо промовив:

– Залишайся вдома… Мій братик буде тебе вигулювати і доглядати…

Кінь сумовито поглядав на Андрія, а коли козак, прощаючись, притиснувся до його щелепи, закивав головою і застиг, понуро опустивши голову. Заходилися прилаштовувати до кульбак дорожні торби і зброю, а Даринка старанно допомагала Андрієві кріпити їх мотузками. Мати щось там вкладала Яремі. Коли приготування були закінчені, Андрій зайшов до хати, поцілував Миколку і, обійнявши ще раз жону, попрямував до воріт.

Андрій з Яремою вже третій день були в дорозі, впевнено їхали тим же шляхом, котрим поверталися взимку на Самарщину. Останній місяць весни 1649 року видався теплим, і прохолода настигала їх тільки під ранок, зволожуючи одяг росою. Вода в річках ще не встигла прогрітися, але хлопцям то була не завада. Завжди знаходилося чисте плесо, де можна було обмитися та вдосталь розім’яти м’язи, плаваючи у водиці, що бадьорила. Було в козаків і риболовне приладдя, та вони не рибалили, бо ж домашнього харчу вистачало. Під вечір дійшли до Кременчука і, привітавшись із перевізниками, як з давніми друзяками, почали домовлятися про нічний притулок. Вони добре пам’ятали гостинність рідні П’ятибратів. Закортіло їм опісля ночівлі просто неба надійного прихистку у добрих людей. На лівому березі Дніпра, неподалік від перевозу, був пристойно обладнаний гостинний двір, і хлопці вже без сумніву довірили своїх скакунів конюшим.

Смачно повечеряли з оковитою від П’ятибратів і, допоки не смеркло, вийшли прогулятися до перевозу, де в цей час починалися торги рибою. Рибалки зі своїм уловом та метушливі бабці позаймали всі місця довкола величезного плоту. Угледівши двох козаків, почали наперебій вихваляти свій товар. Тут насправді вирувало рибне царство – Андрій, який бачив на своєму віку багато риби, такого розмаїття ще ніде не зустрічав. Крамарі не скупилися, пропонували скуштувати в’яленої, прикопченої рибки, а то й ікри щучої чи білужачої. Надивившись та скуштувавши всього вдосталь, хлопці забажали запастися в дорогу, щоби дозволити інколи пораювати черевцю на передихові. Андрію замотали в полотнину щучого кав’яру та зав’яленої сом’ятини, а Ярема не пошкодував зайвого гроша на севрюжачий кав’яр, який добродушний дядько, немов добрячий шматок сала, також замотав полотниною.

– Ох і поталанило тобі, козаче! Ніде такого не придбаєш… Шматок з півдолоні… Кинув на зуб – цілий день тільки водицю попивай… А сила вже пре! – продавець уже й гроші взяв, та все ще розхвалював свій товар.

Тамтешній люд, узрівши, що козаки мають гроші, не відпускав їх із торгу. Дехто вже волав до зніяковілих друзів, що ладен задарма віддати рибку, аби тільки вони скуштували хоч плавничок. Хлопці куштували, хвалили, купували потроху рибки та засовували в торби. Опам’яталися лише тоді, як рибу вже нікуди було класти. Тож козаки почали вириватися від охочого до торгу люду.

Відійшли вже на стежку для прихистку, а їм услід ще пропонували спробувати копченого лина чи в’юна. Ішли по стежці, насміхаючись один з одного, показуючи на величенькі торби, а позаду ще довго чувся хвалебний гомін крамарів.

Уже перед сном, перебираючи сушену та в’ялену рибу, не втримались і зажували по лящу, лиш тоді повкладалися спати. Ранок пробуркав їх людським галасом, ревінням худоби та скрипом возів. Весь люд, який прагнув потрапити на правий берег, стікався до перевозу, і до сходу сонця побіля плота вишикувалася різношерста черга. Нашвидкуруч обмивши обличчя, хлопці поспішили забрати коней з конов’язі. Орлик та Зірочка вже нетерпляче чекали своїх господарів і без понукування пустилися до перевозу.

Ярема, побачивши чималеньку чергу, присвиснув і весело звернувся до Підлужного:

– Метикуємо, Андрію, як хутчіше дістатися до того берега, а то нас тут і нічка настигне! – а тоді, засміявшись, докинув: – Знову підемо рибу куштувати!

Згадавши вчорашній вечір, обоє зареготали і в добрім гуморі наблизилися до плоту. Ярема, піднявшись на стременах, заволав до перевізників:

– Хто за старшого, підійдіть до гетьманського вістового! – і показав на Андрія, який виправився в сідлі, гордовито роззираючись.

Підбіг молодий парубійко і запитливо підняв голову на Андрія:

– Я, пане вістовий… Зранку за старшого!

– Як звешся, хлопче? – звернувся до нього Андрій.

– Мнушком звуть усі… І ви так звіть, – відповів хлопець, все ще стоячи із задраною головою.

– У нас нагальна справа до Богдана від Полтавського полку. За платню, а не задарма, першим плотом відправиш нас до Крюкова! – поважно звернувся Підлужний до хлопця, і той розуміюче закивав головою.

– Та не мнися… Пришли хлопчаків за кіньми, а ми дим пустимо, в дорозі треба надолужати! – по-дружньому звернувся до нього Ярема.

Через хвильку підбігли молоді парубчаки і повели коней до плоту.

Андрій з Яремою побачили, що на пліт почали заводити коней, і, сховавши люльки, заспішили до своїх скакунів. Незабаром почулися голоси з того берега: «Рушай! Рушайте!..» І вони рушили.

Після прибуття народ поспіхом звільняв пліт і розбрідався навсібіч. Від’їхавши від перевозу, Ярема почав чмихати, поглядаючи на Андрія, а тоді не витримав і зі сміхом промовив:

– Через тебе, дідька, люльку запалив… Так і тютюну на мене не настачиш. Фігурою себе відчув…

Та й Підлужний не залишився в боргу, «наказавши» Яремі догоджати йому в дорозі як старшому.

Притомившись задовго до вечора, хлопці знайшли місце, придатне для відпочинку, і заходилися облаштовуватися вечеряти. У торбах було повно риби, і кожному не терпілося поласувати копченим сомиком. Дубовий гай з розлогими деревами та джерельце в ярку прихиляли на добрий настрій та безтурботність. Стриножені коні походжали неподалік, пофоркуючи від смакоти духмяної трав’яної паші. А при заході сонця з боку порожевілого небосхилу, від ближнього ярочка, обізвалися ранні соловейки, зрідка заводячи несміливі трелі, а потім ненадовго змовкали, неначе збирали більше цінителів їхнього співу.

Та тільки-но сонце сховалося десь за далеким обрієм, як навколо хлопців заспішили засвідчити про себе й інші істоти, що жили в цьому гайку. Важко було розчути в цій какофонії різноголосих співів і голосів близькі серцю солов’їні трелі. Хлопці сиділи, обіпершись спинами об стовбур кількасотлітнього дуба і, смакуючи сомиком, витали думками там, куди їх направляла молодецька душа. Крізь несамовите тріскотіння степових цвіркунів інколи долинали людські голоси, а то прилітали з далечини уривки пісень про зрадливе щастя дівоче. Дочекавшись, поки коні вже неохоче хрумкотіли щелепами і частіше трусили вуздечками, хлопці присвиснули, і вірні скакуни зупинились поряд. Андрій напоїв Орлика і прив’язав його поряд до гілки дуба. Вони з Яремою почали готуватися до спочинку. Перший на чатах мав бути Ярема, тож він, прив’язавши повід до лівої руки, вмостився поряд з Андрієм.

Прокинувся Підлужний від добрячого стусана під бік і зопалу схопився за пістоля, ледь не всадивши кулю у Ярему, що нахилився над ним.

– Вставай, друже… Тільки мовчи, прислухайся… Якась нечиста побіля нас бродить! – шепнув просто над вухом Ярема і, відсторонившись, застиг поряд.

Андрій, прочумавшись, почав прислухатися і також почув неподалік чи то дзенькіт якийсь, чи то чмакання, а потім – раптовий регіт сови чи якогось нечистого… Коні не видавали занепокоєння, і Андрій прислухався до звуків. Упевнився, що поряд бродить звір, тягаючи за собою капкан, а може, вовтузяться байбаки, виклацуючи зубами.

– Лягай спати, козаче! Не трясися так, – спробував поглузувати Підлужний, але Ярема сидів, тримаючись за рукоять шаблі.

Минуло вже чимало часу, а незрозуміле поцокування та зітхання не припинялося, і тоді Андрій штовхнув Ярему та мовив:

– Піду гляну, хто це там товчеться, спати заважає козакам! Як пальну зараз!

Раптом Орлик заіржав і, хвилюючись, затупцював на одному місці, а друзі миттєво схопились на ноги, притиснувшись спинами до стовбура. І тут з низового туману, навіть вище нього, заворушилось щось темне і патлате, вертячи своєю куделею навкруги. Ярема тримав у руках шаблю, а Андрій – пістоля, бо збирався на оглядини місцевості. Андрій більш інтуїтивно, аніж для самозахисту, направив у чорну куделю пістоля та натиснув на гачок. Бахнуло так, що відлуння покотилося округою, перекочуючись декілька разів, а від чорної куделі почувся несамовитий вереск декількох істот. Друзі ладні були втиснутися в цього дуба спинами, по яких побіг цілий мурашник. А ця кобиляча голова замість того, щоб дременути від них, рушила стрімко в їхній бік. Тут уже хлопці ледве не заволали від невідомості, а Ярема підняв шаблю і готовий був рубанути нею.

Раптом неподалік заіржав Орлик і, кумедно скакнувши, опинився поміж куделею і готовими до всього хлопцями. Тут і спала полуда з очей. Тепер козаки побачили, що перед ними стоїть звичайний собі кінь, впряжений у віз, а Орлик грайливо треться об його гриву.

– Кого це нечиста носить ночами? – злісно закричав Андрій, а Ярема підбавив перцю, вилаявшись у той бік.

Почули якесь бурмотіння, і перед ними виникло двоє розпатланих, як і їхній кінь, хлопчаків.

– Дядечки, не лупцюйте нас… Ми поснули, а наша Мурашка відв’язалась і завезла бозна-куди!

Андрій розглядався на цих скуйовджених хлопчаків, вирізняючи їхні риси, які було вже видно в обрисах світанку. Позаду хлопчаків з’явилася жіночка, і по ході було видно, що молода та рухлива.

– Хто це вночі по людях шмаляє? Ви що, з печі попадали, гайдамаки зашорохані? – лаялась вона, виходячи з темряви.

Нарешті стала поміж дітлахами та козаками.

Друзі мовчки розглядали матір тих однакових хлопчаків, що нервово била себе по щиколотках пугою. На якусь хвильку запанувала мовчанка, а тоді Андрій випалив:

– Коня треба тримати на прив’язі, коли спати вкладаєтесь!.. Гайдамака вже й голови б ваші постинав спросоння!

Жіночка промовчала хвильку і промовила з придихом:

– Та воно ваша правда… Заїхали ми, куди й не гадалося. Мо’, помиримося?..

Хлопчаки у цей час якось смішно водили головами – то на матір, то на козаків, які ще тримали у руках зброю.

Після цих слів смаглявої, схожої на циганку жінки Підлужний стояв, зосереджено дивлячись на неї, не міг збагнути з вимови, хто вона є. Побачив, що і Ярема знетямлено поглядає на незвичайну мандрівницю, зиркає й у бік Андрія.

– Миритись, миритись!.. Не будемо битись! – почали стрибати і кричати обидва хлопчаки. У друзів нарешті минула лихоманка від непевності, й вони дружно розсміялися.

Через хвильку вже реготали всі, а Орлик з Мурашкою, винуватицею нічного переполоху, перестали тертися і, вишкіривши зуби, поглядали на людей.

Через якийсь час під цим же розлогим дубом задиміло вогнище і недавні «ворогуючі сторони» варили щербу, щиро заправлену рибою. Хлопчаки Станко з Мілком вертілися навколо козаків, а то забігали десь подалі. Схвильована Розена – так звали нову знайому – бігла шукати дітей, і вони, випереджаючи матір, неслися до вогнища, немов бісенята. Коли вже вариво от-от мало бути готовим, Розена, пригрозивши дітям пугою, наказала сидіти на місці. Та вони знову знайшли собі забавки: то витягали в козаків шаблі з піхов, то тягнулися за пістолями, що були заткнуті за чересом, а то просто тикали у вогнище цурпалками, а коли ті починали горіти, гасили їх у казанку зі щербою. Ярема, спробувавши щерби, весело оголосив, що можна снідати, і зрадів, можливо, більше, ніж хлопчаки, бо вони вже добряче дошкуляли йому своїм непослухом.

Розена мала добрячий череп’яний полумисок, і Ярема щедро насипав туди щерби по самі вінця. Нарешті й хлопчаки присіли до полумиска і заходилися наминати густу щербу, старанно виловлюючи ложками шматки риби. Побачивши, як швиденько ті уминали вариво, Ярема весело обізвався до них:

– Оце, хлопці, по-нашому!.. А я думав, що й коли їсте, не можете всидіти на місці!

Поки друзі сьорбали щербу, по черзі дістаючи їжу з дерев’яної миски, у малих уже застукали ложки по дну череп’яного полумиска. Підлужний кивнув Яремі, і той підвівся та висипав рештки їжі у полумисок Розени та дітей.

Доїли свою їжу всі одночасно, і малі бісенята знову кудись забігли, ганяючись один за одним. Андрій з Яремою опісля ситного сніданку спроквола почали збиратися у дорогу. Розена, побачивши, що друзякам до неї вже нема ніякого діла, стала, руки в боки, і, хмикнувши, запитала:

– Так що, ви без нас збираєтесь їхати? А ми ж як?..

Друзі нерозуміюче перезирнулись, і Андрій на її дивні запитання відповів:

– Та ми з тобою, Розено, і не домовлялися їхати на повинність козацьку…

– Так ви ж до Чигирина… Туди зараз і старе й мале злазиться. На війну з ляхами йдуть… – незрозуміло куди гнула Розена.

Тут уже і Ярема не витримав, кинув у її бік різкі слова:

– А ти що, на війну зібралася з двома дітлахами?

Та промовчала, а тоді вже примирливо мовила:

– Та ми хотіли до Чигирина з вами… Все одно нашу хату в Городищі вишневці минулого року спалили. По людях перебиваємось, а чоловіка мого забили, бо нас боронив…

Друзі стояли мовчки, дивлячись то на Розену, то на хлопчаків, що носилися верхи на паличках один за одним.

– Без мужів зараз половина баб’ячого племені лишилася… Не притягнемо ж ми всіх за собою у Чигирин. А воювати хто буде? – закінчив розмову Ярема, і козаки взялися прив’язувати торби до кульбак.

Тут з боку Крюкова показалися два вози: один однокінка, а другий – великий, з високим шатром та під тягою двох коней-біндюгів. Побачивши ці вози, Андрій почав спішно готуватися до від’їзду і кинув Яремі:

– Скоріше рушаймо… Циганське плем’я показалося… Нам ще старих ворожок перед дорогою бракувало!

Розена також угледіла циган і якось судомно вп’ялась рукою у повід Орлика.

– Андрію, Яремо! Не лишайте мене зараз, змилуйтесь… Лячно мені. У мене діти!.. – почала вимовляти слова, перекручуючи їх на якийсь свій лад.

– Що за маячня? Ану відчепися! – сердито мовив Андрій і висмикнув повід із жіночої руки.

Хлопчаки, побачивши материн клопіт, вчепилися в її поділ і заверещали такими голосами, як і вночі, після пальби з пістоля. Андрій з Яремою стояли немов заворожені, а тим часом перший віз наблизився. З нього зіскочили два цигани і впевнено попрямували в їхній бік.

– Ані руш ближче! – рішуче вигукнув Віктор Ярема і потягнувся до пістоля.

Прибульці зупинилися. Один з чоловіків, показавши рукою на Розену, промовив:

– Смирніше будьте, козаки! Ми до своєї… Нашим жувінам[9] нема чого бути з козаками. Їдьте собі… Барон забере її до ромелів!

Тут в їхній бік різко повернулася Розена. Відкинула назад волосся і сварливо заволала:

– Я не вашої крові, ромели! У мене болгарська кров, і ваш барон мені – не барон. Ідіть ви собі під кінський хвіст!

Ромели стояли, ошелешено дивлячись на несамовиту жінку, а тоді, неначе з дишлом у шиї, повернулися й рушили до свого воза. З нього вже встигло злізти декілька циганчат, які, побачивши, що не все гаразд, немов горобенята, позаскакували під шатро, а старий циган вйокнув на коней. Два вози покотилися далі, й друзі, зрадівши такому завершенню події, застрибнули на коней. Та не так легко було відчепитися від такої бідової жінки. Вона рішуче стала перед Орликом і вчепилася у вузду. Андрій натягнув повід і пришпорив коня, але той лише підняв передні ноги, а з місця не рушив.

– Розено, геть з дороги, добром благаю! У козацькому війську жінкам немає місця! – ще раз зло викрикнув Андрій.

– А ми в козаки і не збираємося… Ми до Чигирина з вами! Туди люди йдуть – і ми там не пропадемо! – усміхаючись, промовила Розена, а хлопчаки стояли, слухняно потупивши очі.

– Хай їдуть за нами… Дідько з ними! Будуть десь неподалік… Згодна, Розено? – чомусь заступився за жінку Ярема.

Андрій ще раз вилаявся, а тоді махнув рукою в їхній бік і з притиском вигукнув:

– На сто сажнів від нас! Не ближче!

Хлопчаки відчепилися від материного подолу і застрибнули, немов козенята, до свого воза, а Розена вдячно глянула на Ярему і за мить теж була на возі.

Друзі зрушили зі свого місця подалі від цього незвичайного дуба, який дав прихисток, але скільки побіля нього клопоту набралися… Позаду них негайно заторохтів віз Розени, яка, можливо, і припускалася думки, що козаки приосторожать коней і тільки їх і бачили… Та слово козацьке було твердим… Андрій хоч і відчував скутість від присутності такого «хвоста», але не дорікав Яремі, і вони рухалися з пересторогою, аби не відставала Розена.

Десь перед Чигирином люду на шляху побільшало, і Андрій крикнув Яремі:

– Вікторе, повернися до Розени… Можливо, допомога яка потрібна. Але до міста нехай вже самі в’їжджають. У місті нам буде не до них.

Ярема завернув коня і, зблизившись з возом, спішився. Люб’язно посміхаючись, звернувся до небажаної супутниці:

– Розенко! Незабаром Чигирин… Можливо, і на ніч попадемо до міста. Ми там зараз же – до своєї сотні, і тоді волі нашій гаплик! Так що бувай здоровенька!

Розена і діти злякано поглядали з воза на Ярему, і коли він скінчив говорити, жінка сумовито промовила:

– Так, так, ось уже поряд Чигирин… Ми й самі… Але на шляху неподалік ромелів помітила. Вони не дадуть нам спокою, в кабалу заберуть. Згинемо ми…

Ярема стояв, роздумуючи над словами жінки, а хлопчаки благально дивились на козака, боячись вимовити бодай слово.

– Добре, заночуємо під містом, нас там ніхто сьогодні не чекає… Тільки, цур, не дразнити Андрія! – підсумував розмову Ярема і від’їхав до Підлужного.

Сказавши Андрієві про те, що треба десь шукати нічліг і що з ними знову буде Розена з дітьми, Ярема розвів руками, мовляв, хоч голову стинай, шкода їх стало.

Завернули у підходящий ярок, у якому, можливо, і джерельце дзюрчить, і затишок від вітру. Підлужний облюбував там підвищення з крислатими деревами, і, роззирнувшись довкола, обидва козаки залишились задоволеними: затишно, і в разі небезпеки до них не так легко підступитися. Неподалік виднілися свіжоскошені копички сіна, а коли дивитись у далечінь вздовж ярка, вгадувався Дніпро, відбиваючись маревом водної широчини.

Розена розпрягла свою Мурашку і разом з дітлахами пішла шукати галуззя для вогнища. Було видно, що родина Розени була щасливою, перебуваючи під козацьким захистом. Жінка і її діти один по одному приносили сухі гілки, швидко полишали їх і знову кидались на пошуки.

Друзі, впоравши своїх коней, напоїли водою і Мурашку, яка вже їх приймала за своїх. Випивши цебро води, закивала головою на знак вдячності. Заходилися рубати галуззя, піджидаючи, доки зберуться всі. Нарешті дров було вдосталь, і Підлужний розпалив вогнище, якому особливо раділи хлопчаки. Вони завзято підкидали у полум’я гілляччя, а друзі тим часом принесли оберемки сіна і взялися вмощувати постелі для всіх.

– Спатимемо неподалік від вас, з іншого боку вогнища. А від голів накидаємо гілляччя, щоб ніхто не міг підступитися непомітно! – розпорядився Підлужний.

У казані вже закипіла вода, і Ярема з хлопчаками спустилися до джерельця – обмитися на ніч.

– Дядечку, а нам навіщо обмиватися? Ми ж ще не в місті… – пробували домовитися хлопчаки.

Ярема удавано сердито поглянув на них, і малі почали слухняно стягувати із себе брудне лахміття.

Поверталися до вогнища вже друзями. Посвітлілі обличчя хлопчаків сяяли від задоволення. Розена доручила доглядати за кулешем Яремі і дітям, а сама, розпустивши волосся, також попрямувала до джерельця – наводити красу. Повернулася нескоро, вся якась загадкова і нібито інша, із заплетеним волоссям, обвитим, наче вінець, навколо голови. На цей час уже й куліш дозрів, тож Розена заходилася черпати, запрошуючи всіх до запашної вечері.

У ярочку після заходу сонця почало швидко сутеніти. Домовилися підкладати по черзі галуззя у вогнище і, стомлені дорогою, позаймали місця на запашному сіні, на яке Розена дбайливо простелила ліжники.

Андрій ліг на спину і, розглядаючи небосхил, пробував відгадати по зірках, в якому боці від них рідна домівка. Знайшов нахилений до небокраю держак Великого Ковша і, уявивши себе лицем до нерухомої північної зорі, зараз же збагнув шлях до рідної домівки, полинув туди в думках.

В його хаті зараз також вкладалися спати, і Підлужний навіть почув невдоволене хникання синочка… Але то було звучання, яке перепліталося з іншими голосами, що долинали з низу ярка. Інколи пугикали сови, а то запищить якась звірина, спіймана нічним птахом чи іншим хижаком, для якого нічна година – час ловів. До козака долинули якісь запахи, що нагадували пахощі Даринчиного волосся, і, немов під шовком, що огортав його, Андрій поринув у марення сновидінь…

А його вірний побратим Ярема не спав, чатуючи сон подорожніх. Прислухався до голосів та рикання нічних мисливців, які, полюючи один на одного, продовжували власне існування. Заслухавшись одноманітним тріскотінням невгамовних цвіркунів, він на хвильку стулив очі, та відразу стрепенувся, відчуваючи неподалік живу істоту. Викинув уперед руку, почув зойк і побачив нахилену над ним постать.

– Ой, боляче, Яремку! Відпусти, – почув жіночий шепіт і в ту ж мить упізнав Розену.

– Ти мене налякала, – промовив Ярема і додав: – Я не знав, що це ти. Міг би й вдарити…

Розена винувато присіла біля нього і ненароком, нібито хотіла загладити свою провину, почала лагідно перебирати волосся на голові Яреми. Той застиг, відчуваючи ніжні дотики, і не міг збагнути – куди йому подітися від грайливих рук жінки. А вона, не говорячи більше ні слова, перебирала волосся, і тільки Ярема хотів спроквола відвести руку від себе – починала погладжувати його долоні. Через декілька хвилин у нього вже зникло бажання виявляти спротив, почав відчувати потребу в її дотиках, хотілося, щоб ця мить була нескінченною.

Темна нічка, чарівливі принади гарячих долонь молодої жінки і солов’їні трелі геть збили з пантелику мудрого і дужого Віктора Ярему. На якусь мить він втратив відчуття сутності та свого місця в цьому безмежному світі, поміж мерехтливими зорями, що сяяли згори, лукавим місяцем, який визирнув із-за гребеня яру. Рука тепер сама потягнулася до гарячої долоні Розени. При дотику він відчув, що вколовся, і відсмикнув руку від пальців жінки. Вона нахилилася до його вуха.

– Що, кольнуло, Яремку? То моя душа побігла до твоєї – чоломкатися, – прошепотіла і тихо засміялася.

І справді, Ярема відчув, що заціпеніння кудись поділося. Він, посміхаючись, запитав:

– А що, твоїй душі сподобалося віншування з моєю?

Після цього шепотіння, вони немовби стали ближчими одне одному, долоні Розени почали торкатися його лиця, губ, пестити шию та груди. Він зробив спробу піднятися і відповісти на її пестощі, але жінка притримала його двома долонями, прошепотіла ще раз на вухо:

– Яремку, побудь… Дай мені відчути тебе, твою силу і чоловічу міць…

Від цих слів, що немов мед стекли з жіночих вуст, Віктор Ярема відчув, як став наповнюватися силою та міццю. Вона нахилилася до його вуст і, не цілуючи, почала водити по них своїми пекучими губами та злегка прикушувати їх. Долоні її потяглися до пружного живота Яреми, і він, несподівано для самого себе, почав вигинатися і ловити дотики її пальців. За якусь мить він уже відчував повну владу нічної чарівниці над собою, забувши, що це та Розена, яку вони з Андрієм відштовхували від себе. Вона, взявши руку чоловіка у свою міцну долоню, підвелася і, не випускаючи руки, повела Ярему тихою ходою, спрямовуючи його у бік золотавого нічного очевидця подій – місяця.

Вони опинилися на галявині, вкритій світлом місяця, де до щему в грудях розносилися пахощі трав і скошеного сіна, заворожуючи Ярему доконечно. Ставши з боку небесного світила, яке щедро осявало все навкруги, він поглянув на обличчя жінки, яка стояла поряд, здригнувся від неземної краси золотавого лиця Розени. З його вуст зірвалися слова, які самі виникли десь із глибини тіла чи самої душі:

– А ти не така вдень, Розенко… Ти заполонила моє серце і душу. Хочу відчути тебе…

Тільки тепер вони злилися у сподіваному цілунку, і Ярема не скільки сам впивався у пекучі вуста, як Розена своїми обвивала його губи і немовби пила з його вуст цілющий життєдайний напій. Якимось рухом руки, немов подихом теплого буревію, вона скинула з його плечей кунтуш, який упав на скошений стіжок сіна під ногами.

– Яремку, лише ти за мене уболівав… Ніхто не розгледів мій смуток самотності. Живу минулим і турботою про дітей, – тихо вимовила Розена і, не випускаючи чоловіка з обіймів, опустилася на кунтуш.

Вони лежали вдвох на козацькому кунтуші, й тільки тепер вона дала волю Яреминим рукам, що почали пестити її гнучке тіло, і коли він доторкнувся до вінчика її грудей, вона легенько взяла його долоню і, притулившись до неї губами та цілуючи її, поклала туди ж. Яремині руки не затримались на вінцях, які миттєво затужавіли, і його чоловіча снага потягла до кладію жіночої суті – живота, що грав від жаги. Від тіла Розени, що судомно здригалося, він запалився ще могутнішою чоловічою снагою.

– Розеночко, Розеночко, квітко благості… Забери мою силу… – шепотів у солодкому вирі почуттів Ярема.

Її душа, забута всіма, прагнула злитися з добрим і люблячим чоловіком, і рука допомогла йому потиху дістатися, куди так жадав, та не насмілювався…

Зорі на небосхилі вже непомітно перемістилися, мандруючи далі, а місяць сріблястим сяйвом безсоромно сяяв просто над галявиною, де розкошувала нестримна любов.

Ярема милувався красою та довершеністю жінки, яка довірливо лежала поряд з ним, була беззахисною і водночас сповнювала його силою і коханням. Чоловік, подивившись у бік вогнища, побачив головешки, що ледь жевріли, і пішов підкинути до нього галуззя, аби перед світанком їх не побачили разом дітлахи.

Повернувшись до Розени, він застав її вже одягненою. Жінка сиділа, прихилившись спиною до невеликого дерева, що росло осторонь від місця їхнього кохання.

– Я перебралася сюди… Тут нас ніхто не побачить… – промовила вона схвильовано.

Ярема присів поряд, а Розена поклала його голову собі на живіт, і знову її руки з любов’ю почали пестити лице та бавитись густою чуприною. Якось тихо й сумно Розена заспівала, поклавши руки на його груди:

Притихла Розена, а потім якось спроквола, неначе до самої себе, почала розповідати про свою долю.

Не витримавши знущань османів, болгари тисячами зірвалися із земель, де жили одвіку, у пошуках притулку у християнських країнах. Розена ще молодою дівчиною потрапила в Україну. Польський король дозволив болгарам розселитися східніше Києва, побіля переправи через Дніпро. Так вони й залюднили містечко Городище, поряд з горою Пивихою. Батько працював теслею та різьбярем у майстернях при Пивогородському Пустинно-Миколаївському монастирі. Родина в них була велика, тож ще й матінка працювала при монастирі пралею, а діти допомагали їй. Добре жилося їхній родині. Та от почали утискати православних католицькі духівники. Не раз схиляли на перехід до католицької віри чернецтво, але настоятелю вдавалося відстояти православ’я. Люди, які жили при Пивогородському монастирі, підтримували ченців. Це й викликало лють князя Вишневецького, який тоді правдами й неправдами привласнював навколишні землі й поселення. Та коли дійшла чутка про повстання під проводом Хмельницького, болгари з селянами та монахами вигнали геть з Городища жидів-лихварів та католиків. Після цього навалилися вишневці, почали мститися за своїх. Спаплюжили монастир, розігнали ченців, а хто не підтримував князя – вішали або ж убивали.

– Хтось вказав на батька мого й чоловіка, – зі сльозами на очах розповідала Розена. – Так вони батька забили… А чоловік у мене дужим був. Відібравши в одного з убивць шаблю, поклав декількох шляхтичів. Та їх же було багато… Я побачила, куди воно пішло, згребла дітей і побігла на Пивиху. Там було де сховатися, а ті вбивці з люті запалили хатину і все на обійсті. Слава Богу, Мурашка була під возом запряжена та чвалом з двору… Потім добрі люди привели. Рештки майна я склала на віз… Монастирські допомогли поховати моїх, і з дітьми побрела я помежи людьми. Не змогла більше жити там… Важко було бачити попелище… Смуток гнав мене далі й далі.

Розена помовчала трохи, змахнула зі щоки сльозу:

– А яка хатина у нас була!.. Її бачили звідусіль! Не пожалів мій Плавко глини синьої, і вона – немов небеса на Другу Пречисту.

Приїздили її набирати до нас під гору з усіх країв… Везли в діжках, кажуть, до самого Києва доправляли. Як була ще малою, то з усіма вимазувалася в ту глину. Немов сині янголята, ми бігали попід Пивихою. Та що наша хатина!.. Хто приставав побіля переправи, казали, що наш монастир і хати побіля нього синіють так, аж від Случі видно…

Так за душевними перемовами їх і застав світанок. Повіяло вранішньою прохолодою, і вони обоє кинулись до майже згаслого кострища. Ярема швидко підкинув дров у полум’я, а Розена накинула на дітлашню ще один ліжник. Вони посідали, притиснувшись одне до одного напроти полум’я, яке жваво розгоралося. Обоє мовчали, боячись розбудити тих, хто спочивав, думали кожен свою думу.

До них долинули від Чигирина, а може від якогось ближчого містечка, співи півнів. Андрій Підлужний хутко піднявся з вимощеного на землі лігвища і здивовано поглянув на Ярему і Розену, які сиділи під одною покривкою.

– Ранні ви пташки! – весело промовив Андрій, а далі – якесь відчуття утримало від бажання про щось там запитувати, і він хутенько побіг до джерельця – вмиватися.

– От і скінчилося диво… Моя нічка минула, світання розриває нас, – вирвалися невеселі слова в Розени, котра, скинувши з плечей покривку, почала лаштуватися, щоби приготувати сніданок.

Ярема пішов по воду і, зустрівши бадьорого Андрія після купелі, притримав його:

– Андрію, покохалися ми з Розеною. Не засуджуй…

Андрій розуміюче кивнув головою і, приклавши руку до плеча Яреми, пішов до коней.

Прокинулися діти, і про це зараз же дізналися всі живі істоти, які були неподалік у ярочку. Козаки тим часом напоїли напашених за ніч коней, оглянули підкови, а Ярема з особливою опікою порався побіля Мурашки та воза Розени. Заглянувши під віз, побачив, що підтоки[10] під передком розійшлися, і десь на ритвині короб воза неодмінно завалиться на землю. «Оце маємо… Як же це полишити? Десь там у дорозі лихі люди позбиткуються над дітьми та Розенкою», – збентежено подумав Ярема. Погукав Андрія, і вже вдвох гадали, як запобігти біді.

– Що ви там заглядаєте під мого воза?! Швидко всі до сніданку! – веселий голос Розени розірвав ранкову тишу.

Станко й Мілко з гиканням верхи на палицях «прискакали» на поклик матері й вже за мить були на траві з ложками у руках. Друзі мовчки присіли снідати. Розена дивувалася, чому їхні обличчя стали похмурими. Не втримавшись, запитала:

– Ви часом не від швидкої розлуки зажурилися? Хоч би слово мовив хто… Смачна каша чи пересолена?

Замість козаків кашу почали хвалити діти та ще й підсували миски:

– Давайте ще каші, матусю… Не солона!

Тут уже Ярема, не втримавшись, чмихнув і, вдячно глянувши у бік жінки, мовив:

– Розено, поїж і ти… Не дивися на нас. А ми після сніданку трохи полагодимо воза. Діло ж просте!

Вивантаживши речі, хлопці перекинули воза на бік, на превелику радість хлопчаків, які досхочу могли бавитись, крутячи колеса. Скріпивши підтоку, поставили воза на чотири колеса і почали готувати своїх коней, закріплювати до чапрака[11] торби, вкладати пістолі та кріпити списи.

Сонце вже добряче припікало, і Підлужний, роздягнувшись, ув’язав свиту та ліжник позаду кульбаки до тороки[12]. Підійшов до мовчазної Розени – прощатися з нею та з дітьми.

– Ми до міста – позаду вас. Ти не сваритимешся, Андрію? – тихим голосом промовила жінка.

Підлужний на знак згоди кивнув головою.

Важче було прощатися з Розеною та дітьми Віктору Яремі. Стояв, поглядаючи на жінку, а потім на очах у всіх обійняв її та пригорнув до грудей. Вона безсловесно притулилась до козака, і вони якусь хвильку стояли майже нерухомо. Потім підлетіли діти і, обійнявши їх обох, викрикували:

– І в нас татко є! Найшовся!

Ярема, постоявши ще мить, поколошматив обох дітей по потилицях та рушив до своєї Зірочки, яка покірно чекала свого господаря.

По обіді вже були в Чигирині. Коли шлях вивів їх до величного храму, звідки минулого року починали свій шлях на Присамарщину, друзі спішилися. Незабаром побіля них зупинився і віз Розени. Хлопчаки, поглядаючи на величний храм і перехрестившись, закричали на радощах:

– Поглянь, матусю, поглянь! Такий, як наш біля Пивихи. Тут добре буде нам!

Розена радо поглянула на дітей і, повернувшись до друзів, промовила:

– Бачите, я відчувала, що в Чигирині ми не згинемо… Знайдемо житло і хліб. Вдячна вам за піклування!

Після цих слів повернулася лицем до храму і, впавши на коліна, смиренно помолилася та вдарила поклін.

Друзі також почали молитися, кожен прохаючи милості Божої до себе, доброї долі козацької, молилися й за своїх близьких.