Читать книгу Вітри сподівань - Володимир Кільченський - Страница 7

З настанням весняних погожих днів життя в Чигирині неначе завмерло. Іван Яровий за три дні, доки з їхньої гірки сходив сніг, не мислив навіть спробувати спуститися вниз на своєму Гнідку. Це були дні для обопільного раювання, а Марія в цей час аж розквітла, і округлий животик тільки підкреслював її жіночність та вроду. Відчуваючи, що буде мало часу після того, як пересохнуть шляхи, Іван посилено, з ранку до вечора, лаштував господарство. Зробив колиску для ще не народженого дитяти, підпер стелю в льоху новими колодами, а на горищі підлагодив пічний лежак та димар.

Марія безупинно спостерігала за його стараннями. Іноді, як щось було їй не до смаку, хмурила брівки, й Іван хутенько виправляв свої недоліки. А як закінчив уже майструвати біля колиски і вона вдалася гарною та просторою, не витримавши, зі сміхом поглузувала:

– А я не знала, що козаки ще й колиски вміють майструвати. Тут на двійняток місця буде…

Задоволений чоловік стояв біля власного витвору і не міг ним налюбуватися, а тоді з притиском промовив:

– Оце дивись, щоб мені не менше як семеро народила… Місця на всіх вистачить!

Так проминуло три щасливих дні – немов одна мить, і ось уже вранці Іван оглянув застояного Гнідка, а потім, начепивши на себе зброю, вийшов з хати. Марія ходила за ним слідом, допомагаючи то в одному, то в іншому. Трепетна її душа відчувала швидку розлуку, жінка намагалася хоч зайву хвильку побути поряд з любим чоловіком, єдиною рідною людиною в цьому світі. Іван серцем відчував її стурбованість, дивувався її проникливості.

– Марійко, не плентайся за мною! На вечерю буду вдома. Приготуй вареників із сиром… Сметана у льосі є. Прийду голодним, – кинув він слова, вже сидячи на коні, й навскіс пагорба почав спускатися донизу, на шлях.

В ці дні бездоріжжя майже вся сотня байдикувала. Козаки, занудьгувавши, не могли спокійно сидіти, грубо потискували один одного в обіймах, неначе пересвідчувалися, а чи не заслабли в засидьках…

Петро Гусак радо спостерігав за своїми хлопцями, підсміюючись з їхніх похвалянь один перед одним. Та коли вже всі вгомонилися, підняв правицю. Присутні скоріше відчули цей жест, аніж побачили.

– Козаки, хлопці! Вчасно ви зібралися, відчули душі ваші, що попереду в нас – нагальна справа! – почав Петро, і в Івана засмоктало під грудьми.

Гусак говорив те, про що всі й так уже знали: поляки миру не тримають, і попереду – знову війна. В обідню пору сотня розійшлася по хатах, а Петько Олекса, Степан Кукута та Овсій Болбот залишилися разом зі своїм старшим, Іваном Яровим, у сотника.

Петро розповів, що Хмельницький не може дізнатися, що коїться під Варшавою, Краковом, у Трансільванії. Треба добувати відомості про дії ляхів, тож розбредеться сотня по ворожих вотчинах, аби бути «очима та вухами» гетьмана.

Наступного дня Петро Гусак, вишикувавши сотню, навчених грамоті наказав залишитися, а решті вивідувачів – до вечора вправлятися на шаблях, вдосконалювати володіння ножами. Письменних козаків знайшлося зо два з гаком десятки. Коли одібрані зібралися під дашком, до них з’явився Назарій Гарячий, саме так назвався той чоловік. Поміж стояками піддашшя висіла широченна дошка, зафарбована у цегляний колір, і Назарій почав виписувати на ній літери, по черзі просив прочитати. Тут і знайшовся один горе-козак, що хотів бути письменним… Глянувши на літеру, опустив голову і почвалав вправлятися туди, де потрібна сила.

Закінчивши з літерами, Назарій Гарячий заходився вимальовувати числові знаки і запитував усіх про їхнє значення. Коли підійшла черга відповісти козакові Порубаю, той також, кивнувши на прощання головою, полишив товариство.

– З цього часу кожен має звати свого товариша паном. І відгукуйтеся, почувайте себе хоч підляшками… А хто дотягує – то і шляхтичем, – з посмішкою говорив Назарій.

Козаки, які не могли довго сидіти на одному місці, втупившись у щось або слухаючи чиїсь теревені, почали реготати та штовхати один одного. Давши на який час волю своїм підопічним, Назарій підняв угору правицю, і всі затихли. Коли вдарив паличкою по дошці, козаки примовкли, здивовано поглядаючи на Гарячого.

– Хлопці, ви – не простацькі вояки! Тож поводьтеся поважно, звикайте. Вам треба буде з посполитими зноситися… Ох, як розкусять вашу козацьку душу – шкіру на паски розпустять!

Тепер і зовсім запанувала тиша, тільки дехто з козаків перезирався зі своїми товаришами та знизував плечима.

Іван давно вже передбачав своє недалеке майбутнє і з посміхом поглядав на ремствування своїх побратимів. Та що козакам значив той Назарій… Більшість відчули шкірою кінець своїм особистим вольностям. Прагнення до свободи жило в їхніх душах, і його шкода було втрачати.

От піднявся з колоди ще один козарлюга і мовив до Назарія:

– Пане учителю! Я ото тільки й знав одну літеру, що мені тицьнули, а решти і не видів зроду, тож я піду…

Навчитель хотів щось сказати Тенеткові, та втримався і лише кивнув головою, мовляв, іди! Запанувала тиша, і Гарячий, оглянувши всіх, повів далі:

– До тепла привчимося до ляських манер та вчитимемося рахувати коней, людей, допитувати правди з бранців, узнавати наміри їхніх воєвод…

Так злинув цей погожий весняний день, і вже присмерком Іван дістався до своєї гірки, взяв під вузду вірного коня і важкою ходою дійшов до хати.

Довго цього вечора не могли заснути дві душі, що люблять одна одну, міркували, як облаштувати рід паравану[13], та гадали, яке буде ім’я в малюка. Обоє бажали хлопчика. Іван умовляв Марію назвати ім’ям свого батька, що загинув при нападі татар, захищаючи матір та його, малого Іванка.

Десь у хвилину відвертості Іван зізнався Марії, що після Великодніх свят він з повинності піде у ляські вотчини – на вивідини. Марія вислуховувала його, затамувавши подих. Потім, скинувши гнітючий тягар з душі, притиснулася до чоловіка і завмерла.

– Іванку! Душа моя віщує – ти повернешся і побачиш нашого синочка. Ти сильний та розумний, обведеш шляхтичів… – пошепки говорила йому Марія.

Так вони й задрімали в обіймах, обірвавши заспокійливі слова, які нашіптували одне одному в якомусь вже напівсні.

Потягнулися дні, сповнені незвичного для козаків навчання. Вчилися шляхетського поводження, довелось призвичаюватися й до поведінки за столом. Навчав їх дотепний Гліб Ліпинський. Козаки часом обурювалися, проте після прочуханки від Петра Гусака набралися терпіння та смиренності.

Вечорами Іван частенько розпитував у Марії, як ляхи поводили себе зі своїми рідними, як воліли відпочивати, і жінка охоче про все розповідала, особливо про близького до панів Важинських служника Стаса. Вона вже здогадалася, за кого себе хоче видати Іван перед поляками. А чоловік, ніби з ревнощів, допитувався про того ляського служника… Одного разу вона не втрималася і з якоюсь дівочою гордістю промовила:

– Пустий був той Стас… На тебе чекала, а ти хочеш ним прикинутися. Ой розлюблю тебе, дивись!

Одного вечора, після повернення Івана з повинності, побіля шляху його вже чекала Марія. Вона радо сповістила, що заприятелювала із сусідами, котрі живуть через луговину. Іван швиденько впорав справи, і подружжя почало збиратися на гостини до багатодітної родини Загорульків. Марія загорнула в полотнину книш і, заглянувши у діжку, дістала шматок солонини.

– Діти з’їдять… Їх там чималенько – сама дрібнота… – промовила у відповідь на Іванів погляд.

– Та, може, щось із одежини візьмеш? У мене он скільки… Щось там вже замале для мене, – подобрівши, промовив Іван.

Марія зараз же дістала зі скрині дві сорочки, ще якусь одіж. Вже через мить подружжя було за порогом хати.

Спустившись в улоговину, перейшли через невеликий потічок. Трохи піднялися під гору і опинилися біля оселі сусідів. Обоє разом зупинилися, глянули у бік своєї хати, яка виднілася наче на долоні.

– Побілимо хату до Великодня… Поглянь, як узимку облупилися стіни! – промовила Марія, пригорнувшись на хвильку до чоловіка.

Постукали по клямці дверей, і назустріч їм вийшов господар. Із-за його спини виглядала жіночка.

– Прошу до нашої господи, – запросив чоловік.

Коли гості переступили поріг, подав руку, назвався Сергієм, а дружину звали Клавдією.

– Я Іваном називаюся, а мою Марію ви вже знаєте! – голосно промовив гість.

Запросили до вечері, яка парувала у двох горщиках. Побіля одного вже сиділи найменші, тримаючи напоготові дерев’яні шпичаки.

– У нас все пісне до самої Паски, а сьогодні – галушки… Присідайте, – гостинно запрошувала Клавдія.

Марія поклала на стіл згорток з їжею, промовивши:

– Тут є м’ясце… Дітям не гріх підкріпитися. Вони ж ростуть. А старшеньким від Івана – гарні сорочечки…

Іван з Марією також взяли шпичаки, почали обережно настромлювати гарячі галушки. Смакота неймовірна… Малеча впоралася із їжею перша. По черзі заглядали у череп’яний горщик, сподіваючись угледіти на його дні ще хоч одну галушку. Та тут батько суворо поглянув у їхній бік, і хлопчаки один поперед одного загуркотіли на піч, проте звідти відразу почали виглядати їхні біляві голівки.

Батьки та гості після вечері перехрестилися у куток до образів, а двоє старших синів прибрали зі столу та повсідалися на покуті біля ікон. Звісно, що поміж сусідами потекла розмова – про весну, що настала, про обсаджування грядок та про важкі часи, які чекали людей у скорій війні, про неї ж тільки й було розмов поміж людьми. Коли почали говорити про нову ворожнечу з Польщею, Сергій пішов у закуток за піччю, дістав шаблю і два мушкети. Потім гордовито розклав усе на піл і почав розповідати про військові походи проти татар, у яких брав участь. Старші хлопці повсідалися на піл напроти батька, а малі з печі тягнули голівки, боячись проґавити хоч одне слово з батькових вуст.

Клавдія інколи підкидала гостре слівце, коли примічала, що чоловік занадто вже «розкозакувався», проте була цілком згодна, коли він, розгарячившись, розповідав про визволення з полону Клавдїї. Вона бачила його завзяття та рішучість у бійці. Коли батько попрохав старшого синка черпнути йому із шаплика водиці, своє слово встигла вставити і Клава:

– Це все істина! Я його тоді й запримітила побіля Інгулу. Багато люду визволили, а він мене розгледів…

Дітлахи при цих словах схвально кивали, а в меншенького навіть сльози по щоках покотилися. Він заторохтів дзвінким голоском:

– Мамцю, мамцю, а ми би топтали ряст[14], якби татко вас не відвоювали? А як він узнав, що ви – наша мамця?

Почув Сергій ці слова з вуст синочка і засміявся. Поклавши руку на голівку малого, промовив:

– Ваша мамця мені приснилася, от я й пішов її відвойовувати…

Іван з Марією відчули до себе приятельське ставлення. Гість розповів, як після пригнічування Запорозької Січі гетьманом Потоцьким татари знахабніло гуляли по всій Україні і тисячі бранців гнали на торги. Тоді й загинула вся його рідня, а він з товаришем втік аж на Присамарщину та вже звідти пішов за Хмельницьким.

Іван радий був доброму сусідству із Загорульками. Добре відчувати поряд гарних людей, які колись допоможуть, бо не мине ж його далекий шлях у невідомість.

Перед Вербною неділею подули вітри, навалило ще й снігу, тож Іван залишався, на радість Марії, при хатині. На Вербну розгодинилося, і Марія змовилася із Загорульками йти до храму на посвяту верби. Іван щойно нарізав вербових гілок. Спустилися до шляху і, привітавши сусідів зі святом, вирушили разом з ними до храму. В церкву не було змоги протиснутися, і вони поставали у загальному гурті вірян перед дзвіницею. З притвору храму до мирян долинали слова молитов і співи хористів. Іван натхненно молився, подумки вимолюючи в Ісуса Христа благословення своїй сім’ї.

Озвалися церковні дзвони, і люди, оточивши колом храм, готувалися до посвяти вербових гілочок, які символізували пальмові під час входження Ісуса Христа в Єрусалим за його земного життя. Сповнивши християнську обрядовість, Загорульки та Ярові поспішили до своїх домівок, відчуваючи внутрішній трепет від очищення душ.

Клавдія запросила Івана з Марією пригоститися пісненькою їжею після посвяти. П’ятеро дітлахів з нетерпінням чекали приходу батьків. Коли ті зайшли до хати, заволав кожен, аби його першого по спині похльостали вербовою гілочкою. Сергій по старшинству почав шмагати хлопчаків, примовляючи приказку, а дорослі повторювали: «Верба б’є – не я б’ю, за тиждень Вербний жди Великдень – не вмирай, писаночко, дожидай!» Хлопчаки верещали і по черзі відскакували вбік, чухали ті місця, куди дістала лозина. Дорослі зняли верхній одяг, готуючись до пісного обіду, а радісні дітлахи все хвалились одне перед одним: кому більше перепало, то той і дужий, і сміливий буде.

Весна буяла вишневим цвітом, повнилася важким гудінням бджіл, які поспішали донести зібраний нектар до своїх дуплянок[15], метушінням птахів та всього сущого, яке прагнуло повною мірою використати весняну пору.

Ластівки діловито залітали в стайню, ліплячи свої гнізда попід сволоком, а деякі носили в дзьобах грязюку з вибалка та, аніскілечки не боячись, поспішали спорудити гнізда просто над дверима.

– От зухвалі пташки, ледь не в капелюхові мостять. Нехай тільки малих вилуплять… Дам їм перцю! – сердився Іван вечорами, вимітаючи послід побіля входу до хати.

Марія слухала його погрози у бік ластівок і сварилася:

– Ти гляди мені! Не смій на них навіть грозити… Ти ж знаєш, можуть хату підпалити!

Тоді він підходив до дружини і лагідно запитував:

– А до тебе можна хоч доторкнутися? Чи, може, вуса мені підсмалиш?

Саме в ці теплі погожі дні й закінчувався Іванів вишкіл. Ближче до вечора з’явився сотенний Петро і, похмуро глянувши в бік Івана, запросив його до своєї хатини.

– Умовляв я того полковника, аби ти ще трохи набрався ляської грамоти. Та де там! – почав голосно сотник, ніби виправдовуючись перед Іваном.

Іван примостився на лаві, сподіваючись почути дещо важливе для нього.

– Завтра, Іване, з тобою розмовлятиме сам Капуста, а далі не знаю. Мені не велено допитуватись, – продовжив Петро.

«Все, скінчилася моя щаслива пора… якось треба Марію сповістити, а як?» – завертілося в Івановій голові. Він слухав ще настанови сотника, але все влітало в одне вухо, а в друге – вилітало.

– Ну годі вже, козаче, йди до хати, а то я щось дуже тут розпатякався, – промовив Гусак, побачивши, що Іван подумки вже не побіля нього.

Гнідко, немовби нутром відчуваючи стурбованість свого верхівця, поспішав до хати, зриваючись на чвал, але Іван стримував його, бувши в роздумах. Наблизились до узвишшя, і кінь знову хотів догодити Івану, беручи знизу розгін, але він притишив його хід та, злізши додолу, повів під вузду до своєї домівки.

Побачивши на порозі Марію, Іван ніби відійшов душевно і вже з добрим гумором завів Гнідка до стайні та звернувся до дружини:

– Задушливо вже нашому Гнідку й Срібку в стайні, завтра покриття споряджатиму, Сергія покличу в помічники.

– Вже й сама хотіла про це сказати, а то задуха вже настала, хай вільніше їм буде! – підтримала чоловіка Марія, підштовхуючи його до хатини.

Під час вечері вона миттєво виконувала всі його забаганки, а Іван дивувався, роздумуючи: «Звідки вона знає про від’їзд, а можливо, хтось приходив?» Поївши, Іван неспішно піднявся з-за столу і, віддавши шану Богові, запитав:

– Маріє, у нас хтось був сьогодні?

Вона здивовано поглянула на нього і відповіла:

– Хто б міг бути, Іване? Цілий день одна…

А коли вона, пригорнувшись до його грудей та погладжуючи по спині, тихенько промовила:

– Іванку, обладнаємо найближчим часом куточок для нашого маляти? – Іван зрозумів, чого так підлащується до нього жіночка.

Того дня на славу попрацювали Іван із Сергієм, і коли сонце вже почало ховатися за дніпровими далями, які добре проглядалися з піддашка для коней, хлопці встигли закінчити справу і, задоволено жартуючи один над одним, спустились у луговину до копанки обмити свої нароблені тіла. Дружньою загальною вечерею відзначили сусіди такий необхідний у жарку пору покрив для коней. Та найбільш, звичайно, це було до вподоби дітлахам Сергія та Клавдії Загорульків. Вони ще з дня навтішалися, снуючи поміж дошками та поза хатиною, граючись у піжмурки або в козаків. Тепер вони смиренно сиділи, наминаючи з горщика тетерю[16], та на додачу ще дісталося кожному по в’яленій рибці від Марії, а від батька та дядька Івана вже жадали розповідей про бувальщину.

Цього ранку Іван прокинувся зарано та почав спішно збиратися до постою сотні. Марія миролюбно допомагала йому збиратися, все ще залишаючись під впливом вчорашньої розмови. Він відчув на собі її німе запитання і весело відповів:

– Заїду на базар, обов’язково виберу гарної мануфактури[17], і в нас буде найкращий рід паравана!

Приїхавши до постою, Іван запримітив Петра Гусака, і вони, не гаючи часу, заспішили до полковника. Зустрівшись з полковником Капустою, зараз же відчув проникливість й пересторогу до себе, а той, потиснувши обом правиці, кивнув головою Петрові, аби він лишив їх на самоті.

– Почнемо, козаче, з самого початку. Як ти з’явився у військові Богдана, нашого гетьмана? – мовив Лаврін Капуста, не зводячи очей з Івана.

Іван, сміливо дивлячись на полковника, коротко оповів свою минувшину, не забуваючи сповістити, що має жінку при надії та про те, що оселився в Чигирині при власній хатині. Примовкнувши, він вдивлявся в полковника, аби здогадатися, якої він думки про нього, але той тільки доброзичливо дивився на нього, мислячи про щось своє. Та через якийсь час він поклав свою важку правицю на плече Іванові і почав говорити. Оповідь була таємною та важкою, тому Іван, не змігши все збагнути, сидів, киваючи головою, погоджуючись із полковником, а Лаврін, закінчивши йому розтлумачувати, чого від нього чекатимуть невдовзі, все ж в кінці розмови по-приятельськи поглянув на нього та мовив:

– У мене ти матимеш прізвисько Ярий.

Іван зрозумів, що назад вороття не буде, і яка різниця, як його називатимуть при розвідувачах. Тому він кивнув головою на знак згоди.

Полковник підвівся з-за столу і, простягнувши руку, так приязно посміхнувся йому, що Іван ладен був хоч і завтра крокувати у вороже лігво.

– Все, що надалі, тобі сповістить сотенний Гусак. А ти готуйся, через тиждень вирушаєте… – напутив його полковник і, нагнувшись перед одвірком, хутко вийшов з хатини.

Через якийсь час зайшов до хатини Гусак і, обійнявши Івана, запросив продовжити бесіду.

– Ти, Іване, ні за що не переймайся. Доки живий буду, дбатиму про твою Марію, а ти подбай про славу козацьку. Бог тобі в поміч!

Довго ще вони гомоніли, обговорюючи всілякі недоречності, які можуть трапитись, і коли Петро відчув, що Іван впевнився у своїх можливостях, запропонував їхати до домівки.

Після розмови з полковником в Івана немовби відкарбувалась якась межа в часі – що було до сьогодні й опісля сьогоднішнього дня.

Через декілька днів Марія наважилася спитати його про скорий від’їзд, і той ствердно кивнув головою, мовляв, скоро вже. Цього вечора він довго порався побіля коней, старанно очищаючи гребінкою вовну, бубонів щось до них, раз по раз підсипав їм вівса. Марія зрозуміла – завтра Іван полишає її.

Спали а чи не спали, та ранні півні вже сповістили про початок нового дня і їхньої розлуки.