Читать книгу Вітри сподівань - Володимир Кільченський - Страница 5

Одної березневої ночі хата Ядвіги затремтіла і так бахнуло, що аж відлуння пішло. Санько Голота, схопившись з ліжка, кинувся одягатися та спросоння, та ще й у темряві, ніяк не міг засунути ноги в холоші.

Софійчина мати з печі стурбовано обізвалася до нього:

– Санику! Не топчися, відпочивай… То крига скресла на Мурашці.

Санько, почувши голос тещі, отямився і буркнув до неї:

– Та вже дійшло до мене… І в наших краях таке буває…

Приліг біля Софійки, і вона почала втішати його, погладжуючи по щоці. Санько став пестити свою жіночку. І так вони заспокоїлися, голублячи одне одного…

Весна буяла. Попоравшись по господарству, Санько наносив у діжку води, затримався на подвір’ї – обмізкувати, що б йому до садіння городини вправити по обійстю. Сонце немовби з якоюсь турботою пригрівало в лице, і Санько стояв під хатою та насолоджувався одним з погожих весняних днів. На деревах поміж пташок розгорталися цілі бойовища. Горобці виганяли з майже обладнаних гніздечок синичок, і ті снували неподалік, стрибаючи з гілки на гілку, сподіваючись повернути своє гніздечко. Та на тих горобців також знаходилась управа: зграя сорок прожогом налетіла на них і, зігнавши з чужого гнізда, почала нишпорити, шукаючи яйця для поживи. Зозулі теж не барилися і стрімголов падали на кущі з облаштованими кубельцями, вимахуючи хвостом, поспішали підкласти і своє яйце. Загальний гамір птахів, набубнявілі бруньки на деревах, веселі перегуки сусідів і випари, які підіймалися над ріллею, закликаючи землеробів дбати про завтрашнє засівання, бентежили селянську душу Санька. У небі почулося ґелґотіння, і хлопець побачив нескінченні зграйки гусей, які верталися додому. Він не міг відірватися від цього чарівливого видовища – лету сотень птиць. Пригадавши дитячі роки, приклав долоні до вуст і заґелґотів у небо: «Ґел-ґел-ґел!» Гуси не забарилися і різноголосо відповіли йому, напевно також радіючи вітанню до них з рідної землі. На поріг вискочила Софійка і, побачивши, що небо рясніло від перелітних птахів, і собі почала волати вгору до гусей та підстрибувати від радощів. А пташиний лет все не закінчувався. Надвір вибігла Ядвіга, і тепер всі троє махали гусям, радіючи приходу весни і новому життю.

– От, дітки, ми й перезимували. Ходімо снідати, сьогодні роботи багато… – весело запросила до хати мати, зі щасливою посмішкою відчиняючи двері.

З настанням тепла в душі шаргородців вселилася надія на краще життя, але водночас поповзли чутки про те, що пан Вишневецький не дотримується домовленості з Хмельницьким про перемир’я і почав творити беззаконня вздовж лінії кордону. За домовленістю кордон пролягав від пониззя річки Горинь через Острог на Старокостянтинів і далі – до Кам’янця. Проте з настанням тепла, коли просохли шляхи і з’явилася травиця для корму коней, польське військо Лянцкоронського та Конецпольського нападало на містечка й села заради помсти за заподіяну їм минулого року шкоду.

У Шаргороді згуртувалися козаки і визначилися в зборі війська за знаком. У фортеці постійно була на чатах сотня козаків, готових до захисту міста. Санькові також випадало відбувати чергову повинність у фортеці, тож, від’їжджаючи туди, завжди намовляв Софійку, куди сховатися в разі нападу.

Після свята Олексія, коли земля вже повністю прокидалася від зимового спокою, з’явилися втікачі з Гусятина і розповіли, що ляське військо перебило нечисленних захисників і винищило все місто – від малого до великого. Вцілілі втікачі, які два дні поневірялися, доки потрапили до Шаргорода, прохали курінного Давида Нагорного зібратися із силами і виступити на Гусятин задля помсти ляхам.

Санько мало ночував удома, а якщо й залишався, то завжди спав на долівці біля Софійки, одягнений та зі зброєю в головах. Наступного дня знову з’явилися обшарпані козаки та мешканці міста Бара, розповідали страхіття, що коїлися під час нападу поляків. Голота при курінному Давидові Нагорному був одним з десятників і особисто бачив виснажених козаків. Вони схвильовано розповідали, як ляхи хитрістю відвоювали добре укріплений Бар.

Поляки сновигали навколо містечка давно, але, діставши доброї прочуханки, припинили напади на місто. От козацькі старшини і втратили пильність… Одного дня, на світанку, коли в містечку був базарний день і сюди з’їжджались з усіх околиць селяни, до варти наблизився довжелезний обоз з пивними діжками та дровами. Недолугі вартові не розпізнали переодягнених селянами ляхів, вважаючи їх за русичів, тож і пропустили. Та коли обоз втягнувся в місто, ляхи похапали з возів зброю, а з діжок висипало ще з сотню вояків. Вони почали кришити варту, а коли на допомогу кинулись козаки, було вже запізно. Заскочених зненацька сікли, мов капусту. Загинуло три сотні козаків, а решта – кинулись втікати з міста. Та мало кому вдалося залишитися живим. Це ще півлиха… Коли втікачі дісталися до загонів повстанців і пішли визволяти Бар, то і вони втрапили у халепу. Полковник Пустовойтенко, який очолив військо, рушив до Бара, не виславши наперед хоча б сотню козаків, і військо Лянцкоронського напало на повстанців.

Вони не встигли зайняти оборони і були розклинені по частинах ляхами. Ті почали свій кривавий бенкет, згубивши до десяти тисяч душ. Загинув і Пустовойтенко, а хто міг – рятувалися втечею по байраках та яругах, ховаючись від кінного війська.

Санько слухав оповіді втікачів, і нестямна лють змушувала його стискати кулаки, а кров стугоніла в жилах. Він майже наяву бачив, як ляхи пнуться і до Шаргорода, воліючи вирізати людей та спаплюжити місто. А тут вони з Софійкою вже плекають мрію про дитину…

Після цих звісток про підступні напади поляків Давид Нагорний виділив ще одну сотню – потайки чатувати поза межами міста. Доручили це пильнування і десятці Санька Голоти, і той лише вряди-годи з’являвся до Софійки, аби привести до ладу свого Воронька та й себе самого, скуштувати гарячого варива.

Та недаремно ж його десятка вдень і вночі, змінюючи один одного в дозорах, охороняла шлях, по якому можна було пробратися до міста. Таких шляхів, на щастя, було небагато, бо річка Мурашка ще не ввійшла у свої береги. Козаки вже знали, наскільки підступними стали напади ляхів, і вартували навколо всього міста. Санько звернувся до Нагорного, аби той дозволив переодягненим козакам рушити возом у напрямку Бара. Він сам з десяткою верхових ішов би назирці, маючи за наживку воза з крамом та з «селянами». Давид, знаючи Санька як умілого вивідувача, дозволив оглянути околиці міста.

Санько обцілував Софійку, припав до її животика і, виходячи з хати, сумно промовив:

– Ти, Софійко, чекай на мене. Днів за три впораємося. Заради нас та дитяти нашого йду сьогодні…

Десятка Санька Голоти запаслася зарядами та додатковими ладівницями[6] і вирушила вслід «селянському» возу, що його тягнув кінь у напрямку Бара, де володарювали ляхи. Санько, знаючи хитрі виверти ворогів, послав наперед найбільш непоказних вершників і намовив їх вдавати із себе сп’янілих та недолугих козаків. Попереду, за півверсти, котився віз. Ним правив парубійко, недбало постьобуючи коника, а на возі з крамом, задерши ноги, «досипав» від ночі поважного віку селянин. Віз заглиблювався все далі від Шаргорода, проте нікого не зацікавив на своєму шляху.

Проїхавши з п’ять верст, Санько вже захвилювався, думаючи про те, що буде непереливки, якщо з міста їх не почують. Він наказав догнати воза та повернути назад. Послав одного з козаків – сповістити, що на шляху нічого не трапилось і вони повертаються назад. Та воно не так сталося, як гадалося, і вже через якийсь час почув попереду постріли. Рвонувши коней за вузди і пришпоривши їх, козаки помчали вперед, на ходу виймаючи пістолі.

Невдовзі Санько Голота побачив, як навколо їхнього воза роїться десятків зо два ляських верхових, котрі роблять спроби наблизитися та порубати «селян». Двоє його хлопців вели пальбу з мушкетів по нападниках, а двоє «п’яних» козаків рубалися з ворожими драгунами. «Оце діло! Є і в нас робота!» – промайнуло в Саньковій голові, і він, всадивши кулю в ближнього вершника, заволав:

– Гуляйте, хлопці! Рубайте до ноги! Ріжте кривдників!

Зійшлися з ляхами, які встигли розвернутися їм назустріч, у короткій сутичці. Санько відразу повалив одного і, доки всі не розвернулися, встиг полоснути по спинах тих, хто насідав на козаків біля воза. Відповідь була несподіваною, і половина верхових поляків уже лежали на землі, волаючи від болю або ж тіпаючи ногами в передсмертних судомах. Коли залишилося лише декілька драгунів, вони поскидали шаблі і, схиливши голови, застигли, чекаючи вирішення їхньої долі.

– Зібрати зброю, наших поранених на воза… Забитого товариша нашого Павла прив’язати через його коня. Гайда хутко до міста! – розпорядився Голота. Швидко все виконавши, козаки заспішили до Шаргорода.

Зв’язані полонені незграбно сиділи на своїх конях, зігнувшись наперед. Руки були припнуті до їхніх сідел.

– Поспішаймо, хлопці, доки якась веремія[7] нас не настигла. Ляхи десь поруч! – підганяв своїх Санько.

Проїхали майже дві версти від місця сутички з ляським дозором. Санько, який скакав позаду своєї десятки, почув тупіт коней, ляскіт пострілу. Куля зловісно свиснула поряд, і водночас зойкнув один з бранців, що скакав попереду Санька.

– Четверо зі мною, а решта – скоріше до міста! Ми затримаємо цих! – заволав Санько.

Всі п’ятеро спішились і кинулися до узбіччя, тягнучи за собою коней.

Хлопці вихопили пістолі і за мить пальнули по першому ряду драгунів. Із сідел вивалилося декілька вершників, і їхні коні промчали повз козацьких, що стояли обабіч шляху. Гримнув ще один залп, і хвацький стрій ляських драгунів порідшав, вони зупинилися.

– Скоріше на коней! Тікаймо, хлопці! – крикнув Санько.

І майже миттєво всі вже були верхи на конях, мчали до міста, припадаючи головами до грив вірних скакунів.

Позаду ляскали постріли, але кулі пролітали, не досягаючи козаків. Проте після чергових залпів переслідувачів звалився з коня Юрій Бевз, а за ним закричав від болю Кость Танцюра, одначе на коні втримався.

– До лісу! Звертай до лісу, хлопці! Ляха не кидайте, у разі чого – стріляйте! – волав Голота.

Нарешті всі повернули на якусь лісову стежку.

Зупинившись, Санько побачив, що декілька драгунів от-от їх настигнуть. Прицілившись, пальнув і влучив у переднього, а решті перехотілося переслідувати, і вони відстали. Проскакавши деякий час, козаки зупинилися в гущавині і, спішившись, почали оглядати коней та готувати пістолі. Полонений лях сидів на коні, опустивши голову до гриви, уже відчуваючи свою подальшу долю.

– Що, не вдалося твоїм відвоювати тебе? Тепер учинимо тобі допит, а то заб’ють тебе свої і ми нічого не дізнаємось, – весело мовив Санько і наказав розв’язати бранця.

Часу було обмаль, і, не зволікаючи, Санько почав допитувати ляха. Спершу полонений мовчав, а потім, оглянувши всіх, запитав:

– А коли оповім все, не заб’єте?.. Перехрестіться, пане… – звернувся він до Голоти, і той, зиркнувши на своїх хлопців, наклав на себе перста.

– Тільки без вивертів, а то доведеться гріх на душу взяти… Розповідай про ваше військо. Скільки його побіля Шаргорода вештається? – почав розмову Санько.

Хлопці відійшли у бік шляху. Вони мали попередити Санька в тому разі, коли ляхи вирішать їх переслідувати. Бранець сумлінно розповів, що військо Лянцкоронського вже стоїть табором у тисячу вершників та обозом з пішими до трьох сотень і готується завтра оволодіти Шаргородом. Випитавши все, що його цікавило, Санько гукнув до себе Костя Танцюру. Розповів про наміри ляхів і поспіхом відправив хлопця до міста піхом, щоб попередити Давида Нагорного про завтрашній приступ.

Порадившись, вирішили назирці пробиратися до шляху, а вночі повернутися до міста. У лісі швидко стемніло, і козаки, зав’язавши рот полоненому, рушили майже наосліп. Попереду йшов поряд з конем бранець, а за ним, за кілька кроків, залишки десятки Санька Голоти. Під чоботами зачавкотіла багнюка, і Санько зрозумів, що вони таки збилися з лісової стежки, тож наказав зупинитися. Вирішили зачекати, поки зійде місяць, і тоді вже шукати шлях. Так у мовчазному очікуванні діждалися місяця, проте його ріжок не освітив стежку, яка б вивела їх з лісу. Досвідчений Санько, розглядаючи зорі та місяць, все-таки зметикував, у який бік рухатися. Через перешкоди та лісові калюжі вони все ж вибралися на шлях і попрямували до міста.

Незабаром побачили обриси фортеці, і їх зупинили голоси дозорців. Санько відправив своїх – поспати хоча б залишок ночі, – а сам повів бранця до замку, де днював і ночував курінний. Нагорний терміново зібрав сотенних, і на ранок всі знали, як треба захищати місто.

Поляки не забарилися, і вдосвіта захисники міста побачили, як по шляху йшла довжелезна валка людей. Проте чекали ляхів на всіх дорогах, які вели до міста.

Оборонці не могли розпізнати в безладному людському натовпі ляських ратників, та коли ті наблизилися до передових шанців і почали кричати, щоби в них не стріляли, все стало зрозумілим. Санько зі своїми хлопцями був не в перших шанцях, та, почувши крики, збагнув, що перед ними – полонені козаки, а позаду йдуть піші ляхи, немовби за загородою. На полонених висіли торби, наповнені землею, і влучити кулею в ляхів, не забивши котрогось зі своїх, було майже неможливо.

Позаду шанців, де засіли козаки, стояло з десяток гармат. Санько, вибравшись з окопу, побіг до пушкарів та, побачивши старшого, Гераська, почав домовлятися з ним, щоб не палили по своїх. Переконував: «Треба перекинути ядра через їхні голови і накрити ними ляхів, а тоді й козаки не підведуть…»

У шанцях, тримаючи зброю, засіли оборонці, а стріляти не наважувались. Хоча на полонених і висіли захисні торби, всі знали, що це не надовго збереже їхнє життя. Коли над їхніми головами «прошамкотіли» ядра і почали вибухати позаду, в окопах залунали радісні крики. Хтось із оборонців вибіг наперед і голосно напучував розгублених полонених:

– Біжіть на узбіччя, тікайте!.. Звільніть… Звільніть шлях!.. Ми зараз!

Чули його бранці чи не чули, важко збагнути, та коли гармати замовкли, з передніх шанців почали вистрибувати оборонці міста і кидатись вперед, туди, де тільки-но падали ядра. Ті полонені, що затуляли собою ляхів, рвонули вбік, роблячи спроби скинути важкі торби. Вони плуталися в гілляччі, проте втікали не озираючись. За мить перед тими, хто атакував з боку Шаргорода, опинилися недобитки ляської колони, які не могли оговтатись від оглушливих вибухів та диму. Перед ляхами, немов дідьки з пекла, з’явилися козаки й ошаліло сікли шаблями тих, хто прагнув позмагатися в борні.

З деяким запізненням з другого ряду шанців почали вибігати інші оборонці. І вони ще встигли обагрити свої шаблі ворожою кров’ю. Ляському війську нічого не лишалось, як спробувати зупинити шаргородців і відступити, та нова хвиля атакуючих не дала зробити це впорядковано.

На шляху зав’язалася некерована бійня. Задні ряди ляського війська штовхали передніх до наступу, а перед тими виблискували смертоносні шаблі та рогатини. Голота зі своїми також встряв у цю бійку, завзято покрикуючи:

– Гуртом, гуртом, тримаймося… Так, так, лоскочіть панів!

Бій уже тривав не тільки на шляху, а й у лісі. Вояки стояли по коліна у воді, одні ганялися за іншими, а деякі поранені падали у холодну воду і, вимахуючи руками, захлиналися.

Уже з десятки Санька двоє хлопців, не витримавши натиску дужих ляхів, звалилися під ударами шабель. Та решта відомстила за забитих товаришів. Під підбадьорливі крики Санька вони прикінчили тих дебелих кривдників. Побоюючись, аби ще не згубити когось зі своєї десятки, Голота наказав відходити.

– До шляху!.. Дідько з ними! Нехай у холодній воді швендяють… Гуртом відходимо! – скомандував Голота, і всі, згуртувавшись, посунули назад.

Раз по раз до них проривалися ляхи, пробуючи затягнути до бійки, але вже по лісу чулися голоси інших старших – до відступу. Втративши двох з десятки, хлопці добралися до шляху, на якому лежали, як кого застигла смерть, люди. По ньому, оглядаючись у бік ляхів, відходили розгарячені боєм шаргородці і все ще вигукували ворогам щось погрозливе.

Побіля шанців сотенні вже збирали гурти копачів, і Санько також послав до гурту Микиту Бабуха та Ілька Титикала. Сюди зганяли й полонених ляхів і, обшукавши одяг, поїли водою та давали в руки заступи, аби вони поховали своїх загиблих товаришів.

Біля фортеці засурмила труба, і до козаків донеслася звістка про збір старшин та сотенних до курінного Давида Нагорного.

Санько, лишивши при шанцях четвірку зі своєї десятки, попрямував у бік фортеці. Тут уже зібралося більше десятка старшин, і, поки надходили інші, задоволений курінний Нагорний походжав перед ними. Когось вихваляв, обіймаючи, а комусь дорікав за зволікання під час бою.

Санька Голоту спочатку стиснув в обіймах, а потім пригримнув на нього:

– А ти, Голото, не старший над гармашами, щоби керувати, дідько б тебе вхопив. Аби ти не був спасителем отих полонених, дістав би на горіхи…

Санько мовчки стояв, боячись, щось не те «ляпнути», і коли Нагорний відійшов до інших, полегшено зітхнув.

Опитавши всіх про загиблих людей, курінний сумовито промовив:

– Шкода своїх… Полягли вони, та ляхові надовго охоту відбили лізти у Шаргород.

Сьогоднішню ніч десятка Санька мала ночувати вдома, бо не мали спочину вже майже дві доби. Прощаючись зі своїми, Санько напутив:

– Хлопці, не залежуйтесь попід боками… Назавтра на сході сонця – до шанців!

Всі розвеселилися, відчуваючи домашній прихисток, а Лука Мудрак не втримався, щоб не шпигнути Голоту:

– Ви, десятнику, не проспіть! У вас Софія – перша молодиця по місту!

Санько хотів гримнути на Луку, проте, згадавши Софійку, засміявся і, по-доброму відмахнувшись, кинув:

– Та я рано простягнуся спати…

Всім сподобалася лукава відповідь десятника, і козаки, жартуючи, почали розходитися по домівках.

Тільки-но Воронько заіржав, вступивши на подвір’я, як назустріч вибігла простоволоса Софійка. Вхопившися за стремено, ледве не стягнула Санька на землю. Він швидко спішився і, не розуміючи, чому вона так хвилюється, обійняв, почав примовляти:

– Не мають ще ляхи такої шаблі, щоби мене дістала! Втішайся вже, я Воронька поїтиму…

А жона, не відпускаючи Санька, плакала. Нарешті підняла голову і щасливо промовила:

– Ти живий! Коханий мій, щастя моє!

Тут виглянула з хати Ядвіга, і Санько, стримавшись від сліз, підвів Софію до матері, збентежено промовив:

– Йдіть до хати, ще холодно надворі… Не літо, либонь…

Софійка слухняно ступила на поріг, а Ядвіга, змовницьки глянувши на Санька, зачинила за собою двері.

Втомлений Санько швидко впорав чотириногого друга і поспішив до хати. На припічку в казанах парувала вода, і обидві жіночки почали поратись біля Санька. Аби краще догодити йому, Ядвіга підлила теплої води до діжі, Софійка заходилася купати чоловіка. Очищений тілесно від трудів ратних, Санько підійшов до покутя, став перед образами і почав натхненно молитися за душі своїх хлопців та ворогів, що загинули від його руки. Ядвіга снувала по хаті, накриваючи стіл вечерею, а Софія сумирно чекала, доки чоловік закінчить молитися.

Потім вона підсунула поближче до Санька миску з кашею, змащеною смаженим салом, а Ядвіга поставила глечик з кисляком, примовляючи:

– Їж, Санику! Нічого, що піст… Ти ж воюєш…

Після вечері на нього налягла дводенна втома, і Софія швидко розіслала ліжник, почала сама готуватися до сну. Ядвігу після цих приготувань як вітром здуло за піч, і молодята, зручно вмостившись, почали шептатися про таїни, тільки їм відомі…

Заспівали перші півні, й Санько відразу ж прокинувся. Хоча й треба було вже підійматися, він ще хвильку помилувався дружиною. Софія відчула дотики мужа і, прокинувшись, притримала його біля себе, аби він ще хоч трішки поніжив її і маля. Почулося кректання Ядвіги, і козацька повинність змусила чоловіка стати на ноги і чимшвидше одягатися. Вибіг надвір і, вже обмившись, весело зайшов до хати. На столі парувала каша, вийнята з горнила печі, де вмлівала цілу ніч. Софійка поривалася щось там сказати, але Санько вже їй не належав – сьогодні шаргородці або не пустять ворога до міста, або ж ляжуть під його мурами. Почав прощатися з жоною. Коли вона прикипіла до його грудей і заплакала, зі сміхом мовив:

– Не назавжди ж ти мене проводжаєш! День-два – і буду з вами… Не лий сльози!

Осідлавши Воронька, Санько махнув обом жіночкам, і кінь виніс його на шлях, що вів у передмістя до шляху на Бар.

У шанцях уже набилося чимало захисників. Залишки десятки Санька швидко зібрались у своєму шанці. Та тут за Голотою прибіг вістовий, і він поспішив до свого курінного Давида Нагорного.

Треба було вивідати, звідки будуть насідати ляхи, а ще краще – притягти якогось «язика». Санько, втямивши, що треба робити, повернувся до своїх, і, захопивши з собою мотузки, всі разом вирушили шукати, як би переправитись на протилежний бік річки Гнилої.

Знаючи, що річка нижче по течії стишує свої води і має очеретяні зарості, Голота повів сімох хлопців за собою. Сонечко гарно пригрівало їм спини, дозволяючи добре роздивлятися, що діється навколо, і, пройшовши версти зо три, вони опинилися у досить зручному місці.

Санько ще з осені знав, що тут, по заплавах в очеретах, є приховані човни затятих рибалок, тож розіслав хлопців, аби відшукали бодай один з них. Незабаром з гарною звісткою з’явився кмітливий до всього новачок Сава Ткач. Решта козаків зібралися на одному місці, а потім всі попрямували за Савою. Справді, біля старого корча стояв човен, однак у ньому зяяло декілька дірок. Козаки кинулись конопатити їх розплетеними мотузками.

– Лід порозривав дерево. Взимку відлиги були, от і маєш… – бурчав Сава.

Проте, дружно попрацювавши, хлопці швидко поставили човен на воду.

Коли нарешті всі були в човні, він так занурився у воду, що був ризик всім скупатися посеред річки. Санько, оглянувши всіх, махнув Титикалу:

– Ілько, вибирайся з човна. Ти сам як двоє… Будеш нас підтримувати вогнем, якщо ляхи насідатимуть.

– Та звісно… А то ще й ляха доведеться перевозити… – згодився Ілько.

Він поспіхом вибрався з човна, і той відразу ж піднявся над водою.

Всі тихцем захихикали, дивлячись, як немалої статури Титикало почвалав до берега, набравши в чоботи холодної води. Двоє хлопців сиділи на веслах, а решта полягали на днище, як оселедці в діжці, лаючись, коли ненароком хтось штурхався ногами.

Човен поплив до берега, похитуючись від ворохобних вояків. Тільки-но уткнувся носом у тверде дно, як всі стрімголов висипали з нього і розбіглися по берегу. Санько з Денисом Котузом затягнули човен в очерет і, нахиляючись, попрямували до визначеного місця. Розділилися на два гурти і почали обережно рухатися в напрямку міста. Невдовзі почули поодиноку гарматну стрілянину.

– Версти зо дві лишилося, а навколо жодного підляшка немає! – злісно мовив Санько до Дениса, який був поруч.

Пройшли ще чималу відстань, і потрібно було зупинятися та вирішувати, що робити далі. Вирішили залишити чотирьох, а з Саньком мали піти двоє найдосвідченіших.

Запримітивши місце зустрічі зі своїми товаришами, залишеними у засідці, Санько разом з Денисом Котузом та Савою Ткачем продовжили свій шлях поближче до ворожого табору. Аби не потрапити до рук ворожої таємної засідки, попереду йшов Сава, майже не ховаючись. Санько вже всім своїм нутром відчував, що супротивники або за якимсь кущем полонять їх, або, в кращому разі, вб’ють. У Санька таки урвався терпець від невідомості, і, забравшись в якийсь приярок, трійця затаїлася, видивляючись довкола та прислухаючись.

Довго їм не довелося чекати. Незабаром почулися голоси, і Санько, виглянувши, побачив ляських дозорців, які впевнено рухались уздовж річки. Жовнірів було з десяток, вони були озброєні шаблями та мушкетами. Було помітно, що ці вояки почували себе у безпеці. Санько позадкував до двох своїх товаришів і, перехрестившись, прошепотів:

– Слава Богу, гарні ляхи… І йдуть своїми ногами у наш бік.

Денис із Савою розуміюче закивали головами, і Санько коротко мовив:

– Чатуймо за ними, пильнуймо ліпше, аніж звірину… На такі справи простаків не пошлють…

Швидко нарвали оберемки сухої торішньої тирси і, обтикавши себе, почали вибиратися з приярка. Перед гребенем Санько знову порухом руки зупинив хлопців і тихо додав:

– Стежте, щоби ляхів було десять. Якщо одного-двох не побачите, то їх залишили в засідці.

Хлопці розуміюче кивнули.

У Санька, як зазвичай у передчутті мисливської жаги, щеміло у грудях і зводило щелепи. Вийшовши на декілька кроків попереду від своїх, почав наздоганяти загін ворожих «винюхувачів». Коли вони з’явилися попереду, крокуючи безпечною ходою, втямив, що нападати треба саме зараз, доки вороги почувають себе у безпеці. Та як це втнути – в голову не приходило. Ляхи йшли у бік засідки чотирьох їхніх товаришів, і Санько вже захвилювався, щоби його хлопці не почали по них палити. Схоже було на те, що ворожі вивідувачі поки що не примітили їх, тож Санько чекав слушної хвильки для нападу.

Не дійшовши до місця засідки решти товаришів, ляхи присіли на пригорку, і старший почав їм щось намовляти. Махнувши рукою, щоби за ними стежили Денис із Савою, Голота почав поповзом підбиратися поближче до ворожих лазутчиків. Незабаром уже можна було чути голос їхнього старшого, і Санько зрозумів, що той уже закінчує наставляти своїх.

Помахом руки Голота наказав хлопцям розійтися по обидва боки від нього і підібратися до ворога ще ближче. Він сам встиг проплазувати кільканадцять сажнів і, піднявши голову, побачив, що супротивники поставали на коліна і давай виривати тирсу, також чіпляти її до одягу. Зволікати вже було не варто, і Санько, ставши на коліна, прицілився і пальнув в одного з ляхів. За мить заляскотіли пістолі його товаришів і троє ворогів один за одним попадали на землю. Санько встиг зробити з другого пістоля ще один постріл, і далі стріляти було ні в кого.

Досвідчені вояки попадали на землю, і якби не стогін поранених, то нічого не виказувало б, що тут у смертельній борні зійшлися два гурти запеклих ворогів. «Шестеро їх лишилося… Багатенько на нас трьох», – гарячково роздумував Санько. Поповзом знайшов Саву Ткача і наказав йому обходити ляхів збоку:

– Саво, рачкуй по праву руку… Тільки прислухайся, а то прилізеш просто до них у лапи…

Ткач розуміюче кивнув і за мить загубився у високій тирсі. Тепер Санько був упевнений, що ляхи не обійдуть їх, і, знайшовши Дениса Котуза, відправив його по ліву руку з таким же наказом. Лежачи на землі якийсь час, Санько дивувався, що вороги принишкли, не роблячи спроби покінчити з ними. Вони ж бо второпали по пострілах, що козаків тут замало.

Раптом його нюх зловив кислуватий, але приємний запах горілої тирси. Голота підняв голову і побачив, як від місця засідки ляхів клубочиться дим і вириваються язики вогню. Вітер був з боку ворога, і полум’я швидко почало перекочуватись у бік Санька, інколи викидаючи вгору на кілька метрів стовпи вогню та диму. Козак якусь мить дивився на стихію, що почала шаленіти, а потім, роззирнувшись довкола, зрозумів, що втікати вже запізно та й нікуди. Швидко діставши ладівницю, висипав на траву «козацьке зілля»[8] і пальнув з пістоля поряд з порохом. Зараз же зашипів порох і вогники почали миттєво розбігатися навсібіч.

Санько не дав полум’ю розростися проти вітру, і воно «побігло» за вітром – «гуляти» по сухій тирсі. Голота відліз подалі, у бік вогняного «півня», якого пустили на нього ляхи, і, змочивши сечею ганчірку, закрив на мить обличчя. Вдихнувши декілька разів, затамував подих, поглянув, куди побігло його полум’я.

На тому місці, де він щойно був, ще диміли залишки тирси, але вже можливо було перелізти в «тепле місце», де вже нічому було горіти. Він перекотився на обгорілу землю і, вийнявши ніж, взявся швидко зривати землю із жаринами. Санько зрозумів, що полум’я, яке котиться до нього, вже зовсім недалеко. «От і попав поміж двох вогнів», – пронеслася думка, але жага до життя перемогла, і він, перекотившись ще, услід «своєму вогню», що утікав, рвучко дістав з торби покривку і, обернувшись нею, застиг нерухомо обличчям донизу.

За мить Санько почув, що полум’я загуготіло зовсім поруч, і його покривку почало виривати якимось вихором. Вона тріпотіла по ньому, наганяючи якийсь жах. «Господи, не позволь згоріти живцем… Як виживу, то праведними трудами відслужу імені твоєму…» – шепотів Санько, корчачись від спеки і вдихаючи вже гаряче повітря через мокру ганчірку. Та враз гуготіння стихло, і було чутно лише потріскування галуззя. Санько потилицею почув, що тілу стало прохолодніше, і він рвучко відкинув покрив, під яким лежав. Поряд де-не-де ще виднілися маленькі язички полум’я, а страшна червона хвиля стіною бігла за вітром у бік ляського табору.

Швидко оговтавшись, Голота глянув у протилежний бік і побачив, як по обгорілій землі, де також ще де-не-де диміли залишки полум’я, ланцюгом ішли ляхи. «Швидкі вони… Йдуть поглянути, як горять козаки», – подумав, розгнівавшись, Санько. Підтягнув напівобгорілий покрив і почав відповзати до якогось рівчака. Опинившись у захищеному місці, дістав пістолі, потім перезарядив їх, приготувався до зустрічі з ворогами.

Ляхи йшли ланцюгом, весело перемовляючись поміж собою, мабуть, кожен хотів першим побачити обгорілих козаків, аби на власні очі пересвідчитися у їхній смерті. «Знову своїми ногами йдуть до смерті», – чомусь зловтішно подумав Голота і, прицілившись, пальнув по одному з них. Куля без похибки збила з ніг ляха, а решта гепнулися на обгорілу землю так, що звук від падіння долетів до Санька. «Ого, трусонули черевами… Хоч би щось не вискочило…» – розвеселив сам себе Санько і, примітивши, де впав один з них, тримав те місце на прицілі. Ляхові закортіло підняти голову та подивитися, звідки по них пальнули, і відразу отримав кулю з козацького мушкета. Звідти почулися лайка і прокльони у бік стрільця: «…Покладайтеся на нашу милість, недошмалені холопи. Вилазьте, горілкою почастуємо!»

Найбільше Санько опікувався, щоби з ворожого табору не підоспіла допомога цим ляшкам, і, сидячи в рівчаку, зиркав навсібіч. Вирішив не витрачати набоїв, завмер, а на думці весь час були Денис із Савою. Чи вдалося їм зберегти свої голови?

Праворуч від Санька почувся постріл, і він побачив, що трохи поодаль один з ляхів завалився на землю. «Невже Сава вцілив?» – подумав Санько. Ляхи повернули у бік пострілу. Назустріч їм піднявся із землі Сава Ткач. Вистрілив ще раз і, хитаючись, попрямував на ляхів, на ходу виймаючи шаблю. На ньому майже не було одягу, теліпалося на вітрі якесь обгоріле лахміття. Санько закляк від несподіваного видовища і намагався вгадати в обгорілій постаті свого Саву. Проте це вже був не Сава, а залишок його духу та волі, прагнення до помсти. На ньому не було видно лиця, а темніла округла подоба обрису голови без волосся. Він ішов швидше назустріч своїй скорій смерті, аніж сподіваючись вирватися з ляських лабетів.

Ляхи, напевне, й самі були в якомусь заціпенінні від жахливого стану супротивника, який ішов на них. Ніхто з них не вистрілив у козака. Коли зблизилися з обгорілим Савою, в жодного ляха не піднялася рука завдати йому смертельного удару. Сава кидався до бою то до одного, то до іншого ворога, але ті відступали, не воліючи змагатися з ним у борні. Нарешті сили почали полишати славного козака, і він став на коліна, підпираючись шаблею. Один з ляхів, схоже якийсь старшина, витягнув пістоля і, схиливши голову перед Савою Ткачем, вистрелив йому просто в голову.

Сава на мить відкинувся назад, але, похиливши голову, впав лицем вперед до своїх ворогів. Ляхи стояли, заворожено дивлячись на козака, що гідно прийняв смерть, і, перехрестившись, зібралися йти у бік Санька. Аж тут позаду в них заляскотіли постріли, і Голота побачив свою четвірку хлопців, які лишалися у засідці, а зараз на повний зріст ішли на ляхів.

Опецькуватий старший крикнув своїм воякам, щоб падали на землю, і вони це виконали миттєво. Тепер Санько, бачачи перевагу і прагнучи відомстити за Саву Ткача, схопився і побіг назустріч своїм хлопцям, волаючи:

– Заб’ємо клятих паліїв, убивць нашого Сави!

Ляхи, почувши з обох боків войовничі козацькі вигуки, не вставали назустріч для борні, а тихо лежали там, де попадали. Санько одночасно зі своєю четвіркою добіг до ляхів, що розпласталися на землі, і побачив, що тільки двоє з них поворухнулися після покрику козаків. Інші лежали, стікаючи кров’ю.

– Ставайте на ноги, підпанки задрипані, а то тут і залишитеся валятися, – закричав Санько і копнув під живіт жирненького ляшка.

Двоє ляхів неохоче піднялись із землі і вирячились на закопченого, напівобгорілого Голоту.

– Проше пана… проше… Я вас стрелив тільки що… Ви померли… – белькотів старший.

Санько зрозумів, що і на ньому не залишилося майже нічого цілого.

Втрутився Панько Сербин. Він підійшов до ляха і, повернувши його в той бік, де лежав Сава, промовив:

– Наш побратим помер… Савою його звали.

Двоє ляхів почали приходити до тями від щойно пережитого, а Санькові треба було подбати про Саву Ткача та розшукати Дениса Котуза. Троє хлопців взялися копати поряд із забитим могилу, а Голота і Сербин кинулися шукати зниклого Котуза. Поспішали, побоюючись підходу до місця жахливого побоїща ворогів, і раптом Санько почув голос Сербина:

– Десятнику! Він тут лежить!..

Голота підбіг до Панька і побачив біля нього обгоріле тіло скорченого від передсмертного болю Дениса.

– І ти, друже, не зумів врятуватися, – промовив Голота і, помовчавши, додав: – Це я винен. Не вберіг вас, хлопці… Простіть…

Почали ножами рити яму поряд з померлим Денисом Котузом. Коли заглибилися на аршин, скотили туди тіло Дениса – для вічного спочину. Санько прошептав молитву і, повернувшись до решти хлопців, які стояли побіля могильного горбика, прочитав і за Саву. Ставши лицями до сходу, поклали на груди хрести, просячи благості Божої за убієнних. Потім підняли бранців і попрямували до місця переправи.

Голота увесь час квапив гурт своїх хлопців та двох бранців, проте позаду вже чувся кінський тупіт. Вони побачили двох вершників, які, спішившись, розглядали відбитки ніг. Всі вже лежали на землі. Попадали і бранці, побоюючись, що козаки в разі небезпеки їх порішать. Вершники, сівши на коней, тихою ходою попрямували в їхній бік, і всі почали готувати зброю до неминучої сутички.

Вороги наблизились сажнів за сорок, але не помічали козаків, які залягли. І тут один з бранців схопився на ноги і побіг їм назустріч, щось на бігу викрикуючи і петляючи, мов заєць. Санько стукнув по голові полоненого, що лишився з ними, і крикнув хлопцям:

– Паліть по всіх!

Бранець, що утікав, діставши кулю в спину, впав навзнак, тільки змахнув зв’язаними руками, а верхові, не встигши прицілитись, пальнули в небо і впали з коней.

– Швидко до човна!.. Дідько з ними, несіть хоч одного «язика»… Там очухається! – вигукнув Санько.

Лука Мудрак закинув на спину бранця і вже опинився попереду, а решта – за ним, прикриваючи відхід.

Звуки гонитви до них не донеслись. Двоє козаків, кинувшись в очерети, підігнали човна і почали в першу чергу розміщати бранця. Через хвильку човен був готовим відчалити до протилежного берега, коли раптово почулися голоси переслідувачів, які швидко наближалися. Лука Мудрак сплигнув з човна і крикнув Санькові:

– Десятнику! Пливіть без мене… Я плавом дістануся. От тільки з ляхами поміряюся!..

Відштовхнув човна і, причаївшись над берегом, почав чекати особливо завзятих ворогів. Небагато проплив човен, а Лука вже звалив першого переслідувача, що з’явився на березі. На якусь мить голоси притихли, та ось на берег висипало з десяток ляхів. Лука, розрядивши ще одного пістоля, кинувся до них із шаблею напереріз. Всі, хто сидів у човні, поки дозволяла відстань, розрядили свої пістолі по ляхах і поранили декількох. Та вцілілі зараз же накинулись на Мудрака, пролунало декілька пострілів у його бік. Лука, хитаючись від завданих кулями ран, продовжував іти на ворогів, проте перші ж, які зблизилися з козаком, доконали його шаблями. На очах товаришів він опустився на землю, все ще тримаючи в руках шаблю, доки один з ворогів не штовхнув його ногою в груди. Лука завалився на спину.

За цей час човен відійшов на достатню відстань, аби кулі не дістали втікачів. Та поляки не втрачали надію знешкодити козацький загін і, ставши на коліна побіля самої води, заходилися палити по човну. Кулі все ж долітали і шубовстали поряд у воду або шкварчали понад головами козаків.

– Паліть, хлопці, не давайте прицілитися! – закричав Голота і також почав стріляти по ляхах.

Він почув зойк когось із поранених, побачив, що ляхи на березі заметушилися, побоюючись спіймати козацьку кулю.

Човен наблизився до берега, і стрілянина з обох боків припинилась. Одним дійшло до свідомості, що вдалося втекти, а інші у відчаї ходили понад водою, картаючи себе за невдачу.

Витягли з води човен. Вибравшись із нього, побачили, що бранець вже отямився. Він лежав на дні і глипав на них лупатими очима. Ілько Титикало, який на власні очі бачив всі перипетії цієї сутички, стурбовано допоміг зійти з човна пораненому Микиті Бабуху, потім знову наблизився до човна, витяг за комір полоненого.

Двоє хлопців відтягнули човен в очерети і, набравши в нього води, підтопили, аби був менш помітним для ворожого ока. Голота дав наказ вирушати у напрямку міста, і поріділа десятка попрямувала до Шаргорода, ведучи «дорогого» язика.

До міста потрапили вже після полудня. Санько відправив своїх по домівках – посушити одяг. Увечері всі мали зібратися побіля головної башти фортеці. Потім Санько разом з Ільком Титикалом повів полоненого Тадеуша Можаровського, польського десятника, до Давида Нагорного. Тадеуш був невисокого зросту підляшком, бо ж, як він сам про те мовив, мати його була русинкою. Доки вони очікували курінного, Тадеуш охоче розповідав про себе. Санько, слухаючи ворожого вивідувача, дивився на його опецькувате обличчя, банькаті сірі очі та неприємний рот з губами стріхою. Руки та ноги мав досить короткі, проте Санько запримітив у ньому неабияку силу і спритність, на що вказували швидкі рухи бранця. Та й розумом Бог не обділив – відповіді на запити Санька були швидкими і стислими. «Ловкий ворог… Добре, що ми його виловили. Завдав би шкоди ще більше, ніж сьогодні», – розмірковував Санько, сидячи напроти Тадеуша. Титикало весь час був поруч із полоненим і раз у раз поглядав з-під лоба, коли той, розповідаючи, хвалив польський устрій.

Незабаром з’явився курінний разом з декількома сотенними. Побачивши Голоту з бранцем, запросив до себе. Давид Нагорний, зиркнувши на «язика», перевів погляд на Санька і дозволив йому залишитися при допиті. Нагадавши бранцеві, що його чекає в разі брехливих свідчень, Нагорний почав розпитувати. Тадеуш покірно відповідав курінному на всі запитання. З відповідей Санько зрозумів, що вояків Лянцкоронського під Шаргородом не так вже й багато і після першої поразки його радники запропонували відступити від міста. Та впертий військовий начальник, заступник головнокомандувача Фірлей захотів все ж здобути Шаргород. Приступ намічається завтра на світанку. Поляки мають переправитися через річку Гнилу на човнах та плотах. Що буде після сьогоднішньої події, Тадеуш не знав. Після допиту Санько з Ільком Титикалом відвели полоненого до захоплених раніше бранців і розійшлися по домівках – приводити себе до ладу.

Вранці поляки трохи постріляли по місту з гармат, і захисники, сидячи в шанцях, приготувалися до приступу. Та вже настав і полудень, а ляхи все зволікали. Знайшлися сміливці, які на декількох човнах переправилися навпроти міста на протилежний берег, але там ляхів не виявилось. Ворог відступив від Шаргорода.