Читать книгу Вітри сподівань - Володимир Кільченський - Страница 4

Іван Яровий ніс повинність до темної ночі, та, коли приходив до своєї хати, мав за те велику винагороду. Тільки почується тупіт Гнідка, Марія напівроздягненою випурхувала надвір і ще до порога стрічала свого мужа. Іван поважно змітав сніг з чобіт і квапливо заходив у сіни, де вже обіймав Марію. Пропустивши її до господи, лагідно дорікав:

– Рідненька, не гасай роздягненою… Боронь Боже, застудиш нашого малого!

Та вона на це не зважала. Хутенько допомагала йому скинути кожух і, підвісивши його на сволоку, бралася стягувати чоботи та ставила сушитися ближче до печі, що пашіла жаром. Бували дні, коли Іван являвся пізно, весь забрьоханий багнюкою. Вони вдвох спочатку приводили до ладу Гнідка, а тоді вже доходила черга й до чоловіка. Срібко, що весь час був у затишній стайні, зі співчуттям поглядав у бік верхового Іванового коня Гнідка та самого господаря.

Інколи Марія прокидалася вночі від якогось бурмотіння Івана польською мовою і тоді занепокоєно клала долоню на чоло, вивіряючи, а чи не гарячка дістала її милого. Якось уранці Марія запитала:

– Козаче мій, а звідки ти знаєш мову поляків, що ночами почав по-їхньому щось плести?..

Іван здивовано подивився на неї і зі сміхом відповів:

– Збираюся до Кракова за гостинцями для вас з малюком. Треба ж торг вести з панами ляхами.

Весело посміялися, а через декілька днів Іван сам попрохав Марію говорити з ним польською:

– Будемо вдома розмовляти по-ляському, люба моя. Ти ж наймитувала у Рудьковських, тож виправиш мої викрутаси.

З цього дня вони вправлялися у польській мові, і коли в Івана вже досить добре почало виходити, Марія запитала:

– Я тебе повчаю-повчаю, а ти ще й про манери панські випитуєш…. Чи не зібрався ти часом до якоїсь паняночки чкурнути?

Проте після Іванових любощів сумніви її танули, бо в кожному його русі, поцілунку, пестощах відчувалося палке кохання до неї і до майбутнього маляти.

Зимові вечори були довгими, тож у них був час розповідати одне одному про життя до їхньої зустрічі. Марія жахалася від розповідей чоловіка про його життя в пониззі Дніпра, поряд з татарськими улусами. Коли чула про небезпеки, які настигали її милого, тремтяче притулялася до нього і благала почекати, доки пройде незбагненний страх. Тоді Іван прохав її розповісти про свої пригоди та про життя польських панів і уважно слухав, дивуючись від почутого про панські забаганки та дивні звичаї. Він прохав пригадати, які пани жили поряд з Рудьковськими, розповісти про їхні маєтки та про дітей. Коли дізнавався, що в деяких панів тільки виїзних карет було по декілька, то щиро дивувався. Було дивно чути про те, що пани Важинські мали тільки мисливських псів з десяток… Прохав Марію розповідати далі. Вона робила це неохоче, бо ж, якщо вірити чуткам, повстала челядь та голота панів Важинських спалила їхній маєток, а самих панів перебила. Тих, хто намагався їх захистити, потопили у панському ставку, не пощадивши нікого. Марія не раз бувала в них, супроводжуючи пані Рудьковську, і мала приязні стосунки з їхніми служками, а конюший Стас навіть залицявся до неї. Та Марія не велась на ті домагання, бо душа віщувала долю не з ним.

Іван при її зізнаннях удавано сердито лоскотав її своїми пишними вусами та допитувався, а яким був отой Стас. А Марія голосно сміялась та промовляла:

– Дещо схожий на тебе, мій Іванко. Але ти – кремінь, а він – такий собі попихач… Тільки й умів коням хвости та гриви чесати!

Іван задоволено обіймав її, палко виціловуючи та пестячи круглий животик.

Щасливі зимові дні вже закінчувалися, наближалася середина лютого, і Іван приходив до хати в якійсь задумі. Чутливе серце Марії віщувало близьку розлуку.

Одного вечора він попрохав зібрати торбу з харчами, а сам довго вовтузився, готуючи пістолі та гострячи шаблі.

Зранку, задовго до світання, Марія вже проводжала його до Переяслава, де Богдан Хмельницький прийматиме послів з інших держав. Іван, ненадовго присівши на лаву, втішав свою кохану жіночку, голубив її личко, витирав сльози, які мимоволі котилися зі смарагдових очей, клявся незабаром повернутися живим та здоровим. Уже на порозі вона прилинула до його грудей і, здригаючись від плачу, все повторювала:

– Іванку! Повертайся… Ми ж не одні в цьому світі з тобою… Дитинка наша все чує… Удвох будемо чекати на тебе…

Іван ще раз притиснув жінку до себе і, відвівши її руки, пішов виводити Гнідка. За хвильку був уже в сідлі і, наостанок піднявши руку, почав спускатися до шляху. Через деякий час поглянув на пагорок, де була їхня хатина, а Марія все ще стояла побіля порога, проводжаючи його очима до останнього вигину шляху.

Він швидко дістався до майдану, де був призначений збір особливої сотні Гусака і, привітавшись з побратимами, чекав свого сотенного.

Нарешті він з’явився з десятком вершників. Оглянувши козаків, залишився задоволеним, почав намовляти їх перед дорогою:

– Хлопці! От і закінчився наш вишкіл – перемагати підступництво вороже! Рушаймо захищати своїх керманичів у Переяславі!

Музики бухнули в тулумбаси, і козаки, витягнувшись вервечкою, вирушили з вигону на Київський шлях.

Іван їхав у шерензі давно знайомих побратимів. З лівого боку рухався Олекса Петько, світловолосий козак з Обухівського куреня, що під Ромнами, а праворуч – Степан Кукута із Шульгівського куреня, що на Придніпров’ї.

Ще з часу їхньої зустрічі в Чигирині з Петром Гусаком вони разом вправлялися за особливим вишколом, вчилися таємно проникати у стан ворога, вміло перевтілюватися зі сміливого вояка на жебрака або якогось підпанка. Шлях був довгим, і Іван, погойдуючись у сідлі, почав пригадувати останні місяці служби в Чигирині під проводом сотника Гусака.

На третій день входин до своєї хатини Петро вже прислав вістового, аби Іван з’явився до свого сотника. У тісній хатині їх тоді набилося більше трьох десятків справних козаків. Вони, немов школярики, слухали настанови та повчання полковника Лавріна Капусти. Потягнулися дні науки, і їхніми вчителями були різні особи, навіть ксьондз розповів про католицьку віру, про особливо шанованих у цій вірі святих. Та найчастіше з ними проводив навчання полковник Капуста, і козаки полюбили його й завжди чекали з ним зустрічі. Розповіді полковника були близькими їхньому духу войовничості, бойовим хитрощам та спритності у важкий для вояка час.

Були дні, коли Лаврін Капуста примушував всіх говорити польською мовою, не забувати про шляхетні манери. При цьому чувся сміх, а хто схибив – діставав добрячої прочуханки, і тоді всім було вже не до розваг. Доводилося і люльку тримати по-іншому, і забувати про панібратське поводження.

Поволі вони почали звикати до поміркованих манер, і якщо хтось дозволяв собі бути нечемним, самі його зупиняли. Іван потоваришував з поміркованими хлопцями, з якими і їхав зараз в одній шерензі. Звичайно, всі здогадувались про свою подальшу долю: розвіятись десь по Речі Посполитій та бути наглядачами Хмельницького, бо не раз повторював полковник Лаврін Капуста, що вони будуть «очима та вухами» гетьмана.

Шлях був неблизьким, і сотник увесь час підстьобував різкими словами тих, хто з якоїсь потреби затримував рух сотні.

На третій день подорожі почалася відлига, і Гусак непокоївся, що вітер може зламати кригу на Переяславській переправі. Тоді їм доведеться довго чекати слушної години для переправи на лівий берег Дніпра. На п’ятий день шляху дісталися Трахтемирова і вже поночі розмістилися на відпочинок у монастирі. Кожен шукав собі зручне місце для нічлігу. В монастирі завжди було багато заїжджого люду, і козаки не особливо ремствували. Добре, що дісталося гарячої риб’ячої юшки і солодкого гарячого трунку з якогось зілля, відомого монахам. Іван, Олекса та Степан влаштувалися у стайні на сіннику і незабаром заснули, зморені виснажливим шляхом.

Вранці мороз знову скував льодом калюжі, і сотня, привівши себе до ладу, направилася до переправи. Тут уже порядкували умільці переправляти люд через Дніпро. Днина була сприятливою, і сотня розтягнулася, готуючись до переходу по льоду. Підійшла черга і трьох побратимів. Іван побачив широченну смугу переходу. Туди і сюди йшли люди, котилися вози, і подекуди коні тягли сани. Смуги переходу були поділені мотузками, що кріпилися на вмерзлих у лід паколах. Хлопці підвели коней до початку переходу, і підручні старших переправи розділяли гурти, витримуючи поміж ними відстань. Іван витяг з торби припасену мотузку і, прив’язавши її до повода Гнідка, почав наближатися до льодової переправи. На льоду суцільним покривом лежали вмерзлі у лід дошки, а понад настилом з боків були натягнуті дебелі мотузки.

Гнідко не виказував ніякого занепокоєння, і коли прийшов час ступати на настил, Іван сміливо рушив, ведучи коня на довгому поводі. З обох боків рухалася упряж сотенного обозу, вигупуючи по настилу коліщатами, обрамленими металевими смужками.

Над переправою стояв гуркіт, змішаний з вигуками старших переправи і козацьких десятників. Гнідко небоязко ступав за Іваном, але весь час хотів наблизитися до нього, і козак, озираючись, сердито покрикував:

– Чого ти тулишся, дрисло такий?! Це тобі не через річечки переправлятися… Забув, як через Дніпро плив?..

По льоду тягнулися чотири змієподібних вервечки, дві – в один бік, а дві – в інший. Звідти, де рухалися вози та сани, було чути більш нервові крики їздових та неспокійне іржання коней. Коли до лівого берега лишилося зовсім небагато, в Івана трохи відлягло від серця, а Гнідко, побачивши зовсім поряд землю, несподівано гучно заіржав. Іван засміявся і, підтягуючи його до берега, промовив:

– А ти боявся!.. Я ж з тобою! Скоро будемо в Переяславі!

Відійшовши подалі від переправи, Іван перевірив збрую, заходився оглядати коня. Потім відламав шматок коржа, пригостив зголоднілого Гнідка.

В одному місці швидко зібралася сотня, і доки підходила решта обозу, Петро виставляв верхових у похідну лаву.

Невдовзі сотня рушила до Переяслава і зупинилася на його околиці. До міста поїхав Петро Гусак з десяткою козаків, і серед них була трійка товаришів: Іван, Олекса та Степан. Швидко прямували до середмістя, аби дати звіт перед полковником Капустою про прибуття сотні козацьких осібників[5]. Іван встигав розглядатися навкруги, запам’ятовуючи шлях. Місто виглядало охайним і немовби святковим. Було досить людно, і ближче до середини міста Петро перейшов на стишену ходу. Пава рухалася поважно, обминаючи наставлені попід будинками ридвани та гурти люду, що сновигали по вулицях, куди не кинь оком.

– Оце, хлопці, нам діла буде… Дивіться, скільки тиняється люду. Більш ніж у Чигирині! – якось весело вигукнув сотенний і, побачивши ряд гарно вдягнених дозорців, спішився та підійшов до когось зі старшин.

Після перемовин з козацьким старшиною охоронного полку Богдана Хмельницького Петро Гусак наказав козакам спішитися і чекати на нього десь поблизу. Впевненою ходою заспішив до гетьманської резиденції і в супроводі охоронця зайшов в особняк.

Козаки знайшли місце для своїх коней, розмістивши їх на гетьманських конов’язах неподалік від резиденції. Багато тут скупчилося люду, і козаки, дожидаючись Гусака, підгодували коней сіном, запропонованим спритними хлопчаками. Залишивши біля коней Овсія Болбота, Іван та його товариші підійшли до гурту козаків, що також чекали своїх сотенних з розпорядженнями від гетьманської резиденції. Привітавшись, стали збоку, попихкували люльками та прислухалися до розмов. Тут були козаки звідусіль, навіть з віддалених полків Вінниці, Старокостянтинова та з міста Бара. Іван, вслухаючись у розмови посланців полків, зрозумів, що очікуваного миру з поляками годі чекати. Князі Вишневецький та Осолінський уже збирають, геть забувши про настанови короля Яна Казимира не сваритися з Хмелем, ополчення з посполитих і завдають ударів на лінії перемир’я – від Старокостянтинова до Шаргорода.

Козаки весело говорили про те, що й вони не дрімають. Кривоносенко, син полковника Кривоноса, добре трясе ляшків. З’явилися досі невідомі захисники Поділля, які зібрали загони під керівництвом козака Донця і дошкуляють ляхам своїми вилазками по той бік лінії.

Тут побратимів підізвав козак Овсій Болбот, що чатував біля коней, і всі разом спішно полишили гурт.

Петро вже сідлав свою Паву і на запитання хлопців весело вигукнув:

– На постій!.. Подалі від гетьманської резиденції, поряд з містом, понад річкою Трубіж. Там нам добре буде!

Добралися до своєї сотні і заспішили до Гайсина, де було наказано зупинитися. Пройшли місто околицею і по обіді вже розселялися по хатах, а їздові зайняли гарну панську стайню – як сказав Гусак, будуть і коней доглядати, і постіль там мати…

Іван з Олексою, Степаном та Овсієм розмістилися у вдовиці Христини, яка мала двох дітлахів. Житимуть у клуні. Там є кабиця для зігрівання, а через перестінок – худобина. Заходилися обштовувати своє житло, а коли в кабиці затріщали дрова і від неї пішов теплий дух, хлопці повеселішали, Олекса аж викрикнув від задоволення:

– Не пропадемо, хлопці, до Паски! А там сонце нас обігріє, дощик обмиє!

Гусак дозволив усім з дороги випити оковитої, а вранці явитися до стайні, де мешкали їздові, – для обговорення подальших дій. Добропорядна господиня Христина приготувала вечерю, не пожалівши докинути сальця в куліш. Вечеряли в хаті разом з дітлахами. Старшому, Маркові, було вже тринадцять рочків, і він весь час крутився побіля хлопців та прохав Івана, щоб дав потримати пістоля або витяг шаблю. Іван відмахувався від його домагань, а тоді спокійно мовив:

– Ти, Марку, поки що палицею вправляйся з хлопчаками. А тоді подивимось…

Марко ображено відстав зі своїми проханнями, а вже вечеряючи, звернувся до Івана:

– Так, дядьку Іване, ми вже завтра будемо битися на палицях. Ото ви побачите, як я рубатимусь!

Козаки, наминаючи кашу, підсміювались у вуса, а мала Уляна, Маркова сестричка, весело сміялася та раділа, що завтра в неї будуть розваги від тих хлоп’ячих побоїщ.

Після вечері Христина попрохала занести на ніч галуззя до хатини, і хлопці швидко впорались та позапихали його під піч, а що не помістилося – полишили в сінях. Явилися до їхнього гурту сусідки, передбачаючи вечірню гульбу та балаканину. Діти забралися на піч і принишкли там, боячись, що матір їх закриє ширмою та змусить спати. Лише у Христини не було чоловіка, поклав голову ще до Хмельниччини, а в сусідочок мужі відбували десь козацьку повинність. От промовила Галина, веселої вдачі молодиця:

– З’являється мій Терешко – діточок перерахувати та торбу харчем наповнити! – і всі засміялися, а Іван потупив голову, пригадавши свою Марію.

Хлопці, розігріті оковитою та присутністю молодиць, почали говорити про козацьке життя-буття. Зголосився розповісти про свою пригоду Петько Олекса. Спочатку таємниче оглянув усіх, потім підійшов до дверей і щільно причинив двері засувом, а потім ще й маленьке віконце прикрив ширмочкою. Навіть Іван з Овсієм примовкли, поглядаючи на таємничого Олексу. А той, присівши поміж молодицями, заходився пригадувати чудасію, яка минулого року трапилася з ним під Збаражем. І голос його звучав якось дивно:

– Облягли ми той Збараж з усіх боків, що й миша не пролізе, та все ж не вдавалося його взяти приступом. Та як почали добряче насідати козаки разом з повсталими, то пани кинулися втікати далі – до Львова, а то і до Кракова. Ми вже коней загнали до загибелі, за ними гасаючи по тих байраках та яругах, а вони все лізуть і лізуть: хто на своїх, а хто верхи на добрячих конях. Уже збиралися ми під вечір до свого обозу, бо кишки попідпирало без кулешу, а воду ще по обіді видудлили. Спішилися під байрачком та й «рвемо» очі, виглядаючи нашої зміни. Коней неподалік тримаємо, попасом вони побіля нас походжають. Коли це хтось із наших, що були в дозорцях, кричить, мовляв, на коней хутчіше, карета ляська від замку несеться. Та наш сотенний також був добре притомлений. Він без ніякого захвату підняв голову з підстеленого сіна та махнув рукою, мовляв, хто хоче, той нехай і женеться за тією каретою. Зголосилося нас троє дурнів, дідько нас смикнув за язик. Швидко знайшли своїх вороних і, піднявшись на гребень байраку, побачили, що карета вже ген-ген шалено котиться, підстрибуючи на вибоїнах, подалі від нас, чортополохів. Крикнув я своїм: «А що, настигнемо її чи нехай собі їдуть?» Та видно, що мало ми в той день в кульбаках сідниці товкли. Гейкнули мої хлопці, та понеслися ми за тим тарантасом, мов на звіриних ловах.

Діло було під вечір, а цей клятий ридван мчав щодуху на захід. Ми не бачили, що на задку стоять якісь непрості ляські посіпаки. Вечірнє сонце добре нам засліпило очі, а можливо, жадоба наша. Коли настигали вже цю розцяцьковану «гарбу», звідтіля і пальнули по нас, аж у мене понад вухом зашкварчало, що і кучма злетіла з мого «кабака». Один товариш полетів зі свого вороного головою до землі, а ми, засліплені бажанням будь-що відплатити кривдникам за нашого Остапа, мчали далі, прихиляючись до грив коней. А ті, бачачи, що від нас не відвертітися, почали знову палити, і ми смальнули по них. Злетів з ридвана один їхній, і мій вірний побратим Пархом також гепнувся на землю. Його кінь чимдуж поспішав за моєю Музою. Не мислив я на тім прогоні нічого, окрім посікти на січку цих посіпак і тих, кого вони так вберігали.

Не було чим палити по нас із Музою тому, хто лишився на приступці злощасного ридвана, і настигла моя шабля його голову, як він не вертівся. Того комонного, що сидів на одному з чотирьох коней і шмагав, вибиваючи з них останні сили, також «приголубив» своєю довгою шаблюкою. Не встиг він і Матку Боску призвати на поміч… Коні почали стишуватися, нікому було їх лупцювати батогом. Та вже й зовсім зупинилися, а мене острах бере: кат його знає, хто там в такому розцяцькованому ридвані висиджується. Роздумувати не було вже коли, от-от стемніє, а мене занесло від моєї сотні, як ото вихор курча від квочки. Спішився я і, просунувши пістоля у велику дірку у дверцятах, щосили заволав: «Хто в кареті, вилазьте, бо палити будемо… Живими засмажимо!» А у відповідь – анітелень, аж потім хтось жалібно так чхнув, що в мене аж дрижаки по спині побігли. Краще б пальнули з пістоля. Я з ляку смикнув ті дверцята і з пістолем туди… А там – нікого!

При цих словах Христина ледве не на ноги виперлась Олексі, а діти з печі заверещали, мов поросята, коли їх у торбу кидають. Іван з Овсієм як бувалі вояки – ані пари з вуст, проте обоє повитягували шиї, а Степан Кукута засіпався, шукаючи на боці шаблю. Тут ще й затріскотіла лампадка та почала гаснути, наводячи жах на присутніх. У гурті всі завмерли, поглядаючи на тремтливий вогник, що згасав. Першим оговтався Іван і крикнув металевим голосом:

– Христе! Підлий лою у світильник, а то згасне!..

Отямившись, господиня забігла в закуток печі і подала Іванові горщик. Іван підлив лою, і хата почала наповнюватися світлом. У гурті почулися зітхання, а потім всі разом взялися прохати Олексу, щоб розповідав далі.

Олекса не квапився. Було чути, як незвичайно забринів його голос і затремтіли пальці, коли підкручував вуса. Під зачарованими поглядами слухачок він прокашлявся і почав тихо говорити:

– Із середини ридвана війнуло на мене якимись пахощами, що міг би розчинитися в них від райської благості, і я, опустивши пістоля, вдивлявся в якусь істоту, що причаїлася в кутку, тримаючи поперед себе якесь порхало, немовби міх ковальський, тільки воно аж золотом відбивало… Осмілівши, я відвів маленьке рученятко з оцим порхалом і побачив білий як сніг ангельський лик ляської паняночки. Білі кучерики волосся прикривали її оченята. Я своєю п’ятірнею відвів їх убік і побачив, що це якась царівна. До того ж вона була гарна, як місяць на небі! Вона щось говорила мені, а я тільки бачив, як ворушаться її вуста і поблискують маленькі зубки – немовби в мишки.

Та щось її маленьке личко стало сердитим, і я здогадався, що вже досить витріщатися на неї. Почав я холонути від усього баченого і, вилізши з ридвана, замислився, а що ж воно далі буде. Темрява не чекала, допоки щось підходяще змикитю, і, взявши передового коня з цієї коляси, я повів його за собою до яру, на дні якого темніли кущі ліщини. Коней з коляси не випрягав, а стриноживши мою Музу і коня мого вірного товариша та настинавши трави підібраною ляською шаблею, підкинув її чотирьом жеребчикам. Покрутившись по ярку, знайшов струмок і почав носити коням напитися. Допізна провозився з чималою живністю і заходився влаштовуватися до сну під цією колясою. А щоби коні не сполохались нічного звіра та не понесли пані з колясою, під колеса приладнав добрячі каменюки.

Зручно примостився під панською колясою, і вже очі почали злипатися, проситися на спочин. Та якісь нічні звірюки завели завивання та шаркотіння, а як десь далеченько завив сіроманець зубастий, то й заплакала паняночка, аж коляса здригалася. Вилаявся я так голосно, що примовкли ті звірини, що насмілилися шурхотіти недалечко від нашого лігвища. Виліз я з нагрітого місця і сиджу, роззираючись, як сторожовий пес при отарі овець.

Невдовзі зірочки на небі стали тьмяними, а тоді й геть заховалися, і почав накрапати дощик. Спочатку досить дрібненький, що навіть радісно стало, але потім припустився такий, що я заліз у прихисток знову під панську колясу. Та тут дверцята скрипнули і почувся лагідний голосок паняночки: «Ходь до мне, мжичка крапає…» Повернувся я, а вона стоїть вся в білому, почув, як у неї від холоднечі аж зуби виклацують. Тут і мене самого почало колотити так, що ледве зуби не повибивало. Стою собі, ані пари з вуст, неначе заціпило. А вона тоді простягнула своє рученятко і вимовила: «Прошу пана до коляси…» Зрушив я свої задубілі ноги, безтямно вклонився їй та ступив на підніжок. За мить уже був усередині панської коляси.

У темряві намацав лаву і тихо присів, а коли поряд мене примостилася панянка, то й дихати перестав. Зверху по острішку коляси дріботів дощ, інколи долинали покрики невдоволених дощем нічних птиць. Раптом неподалік почулося вовче виття. Паняночка так і прилипла до мене. Коні, злякавшись того виття, сіпнулися було бігти, але через каміння, яким я обіклав колеса, тільки шарпалися. За своїх козацьких коней я був спокійний: повибивають зуби сіроманцям. Скинув я свого каптана і, обклавши плечі паняночки, притулився до неї. Хоч там і плечики ті немовби якісь палички, тільки тепленькі… Не знаю, як вона мене на нюх переносила після моїх денних скачок на коні, а від неї були такі духоти, що мені знову ледве не запаморочилось…

Тут Христина відсунулась від Олекси, сердито дивлячись на нього, а тоді, побачивши дітей, що звисали з печі з відкритими від цікавості ротами, сердито просичала:

– Геть під ліжник!.. Витріщилися!

Дитячі голівки миттєво заховалися, а жіночки одночасно з козаками підсунулись ближче до Олекси. Степан Кукута, не витримавши, штовхнув під бік Олексу:

– Не тягни… А далі що було?..

Діти вже сховалися. Проте Олекса знав, що добряче всіх зачепив на свій «гачок», і, крякнувши, мовив:

– Добре було б цибухом затягнутися, а то щось морочно мені…

Та тут дістав стусана під бік від Івана, який сердито промовив:

– Не тягни вже. Скоро північ, а ти зі своєю панянкою…

Тільки жіночки якось дивно поглядали на Олексу, а той продовжив далі:

– Зігрівся я вже, хоч, ще раз промовляю, наче й грітися не було об що, але зуби перестали цокотіти. Чую, і вона вже неначе не так тріпотить… А та паняночка, як зігрілася, і шепче мені на вухо: «Чемний козак, шляхетського походження… Не позволить Стефу знівечить…» Та тут у мене неначе дідько й вселився: «Шляхетського, з діда й прадіда, – кажу їй. – Тільки за землю свою б’юся, аби не забрали…» А потім, неначе граблями, погладив її голівку і пригорнув до грудей. Вона мовчить і тільки здригається від плачу, мабуть, жаліє мене грішного. Сиджу я, тримаю її біля себе, плаваючи в її сльозах радості, що знайшла в мені прихисток. Далі втихомирилася та почала про щось розповідати мені, а я кивав головою і зрозумів лише, що говорить про якесь золото та славу від Речі Посполитої.

Тут він поглянув на жіночок, які готові були його розірвати на шматки за близькість до панянки, і мовив:

– Не ламайте собі голови, що я дозволив собі неподобство при моїх чеснотах. Отож далі… Спали ми чи не спали, навіть пригадати не можу, в якомусь заціпенінні й пройшла ніч. Почув тільки, як заспівали вранці пташки в окрузі і почали іржати коні, вимагаючи від мене уваги або ж сінця.

Відсторонив я легенько голову паняночки і зібрався вийти з коляси, а вона вчепилась у мене і щось вимагає. Дослухавшись, я зрозумів, що вимагає від мене якоїсь клятви… «Боже праведний! – думаю я. – Невже вночі без пам’ятства став їй мужем?» Згодився і на цей гріх, а вона, побачивши мою згоду, підіймає лаву, і я побачив якусь скриню, гарно оздоблену. Втупився в ту скриню і дивлюся, а що ж буде далі? Ця паняночка, Стефа, відкриває скриню, і навіть при тьмяному світлі я побачив, як звідти засяяли камінці і блиснуло золото! Звісно, що я оторопіло дивлюся на все це багатство, а вона лащиться до мене і цілує… в губи, так смачно, що я аж похитнувся. Зрозумів тоді я, що за клятву вона від мене вимагала і славу Речі Посполитої довіку!

Всі Олексині слухачі почали занепокоєно рухатися один побіля одного, але ні пари з вуст ні в кого не вирвалося. А Олекса вів далі:

– Так вона мене тримала у своїх маленьких ручках, що мені аж лячно стало: тут мене виціловує паняночка, а перед очима скриня аж сяє мені та переливається чарівним сяйвом. Тут мені і вдарило в мою дурну голову: та вона ж – відьма і чарівниця, тільки ляська, а я спокусився на її чари… Якась незбагненна сила тримала мене побіля неї, та я почав прохати святого Миколая заступитися за мене. І таки відсторонився від такої красуні. А вона почала щебетати щось і показує, що час нам їхати далі, подалі від цих холопів. Тут вже я не витримав, та й сонце якраз зійшло і освітило все довкола. Душа моя і звільнилася від чаклунських навіювань. Сердито підкрутивши мої рідні козацькі вуса, я аж крикнув, несподівано і для самого себе: «Панянко, Стефо! Ви в полоні козацькому… І стрибком до коляси! Відправлятиму вашу царську величність до Хмеля!» Від мого крику вона вмить змінилася в лиці, і вже побачив я не царівну вродливу, а якесь блякле кошеня, що ледве не вчепилося своїми пазурами мені в шию. Вона завищала і метнулася до коляси, а я за нею. Вихопила звідкілясь мушкета та ледве не вцілила в мене… Встиг я вдарити по тій тоненькій ручці, що мене голубила. Тепер мене вже вчити і чарувати не треба було: я хутенько обкрутив їй ручки біленькі і примотав її до риштака коляси…

Іван побачив, як порожевіло Христинине личко і вона знову почала непомітно для самої себе тулитися до Олекси. А той приголубив її легенько та продовжував далі:

– Напоїв я коней і, розкидавши каміння з-під коліс, почав виїздити з цього ярка. Ляські коні з неохотою витягли нас, і, прив’язавши моїх вірних козацьких коней до задка коляси, я поїхав до своєї сотні.

Дістався до свого обозу, і коли підкотив до куреня сотенного розцяцьковану колясу, зібралась вся сотня і ще з інших понабігали – поглянути на ляський тарантас. Сотенний стояв і задоволено дивився то на мене, то на колясу, а тоді весело гукнув: «Хлопці, а ми думали, що він уже і захолонув десь забитим!» Всі засміялися, а я з таємничим лицем напросився в курінь до нашого сотенного Савелія Киви. Розповівши про пригоди нашої трійці, що погналася за колясою, сповістив, де лежать наші хлопці. Він підізвав до себе десятника Лина та наказав розшукати хлопців і захоронити їх по-християнському. Тепер настав час сповістити про золото та про царицю ляську, що сиділа пов’язана в колясі.

Видихнув я з себе дух і кажу йому: «Пане Савелію, а в колясі – скарб у скрині і цариця ляська небаченої вроди… Підіть подивіться». Пан сотник поглянув на мене і мовчки вийшов з куреня, а я – за ним. Відчинив він дверці коляси і аж відсахнувся, так здивувався красі ляської цариці. Козаки почали товпитися побіля нас та заглядати в колясу і, цмокнувши язиками, відходили подалі. Оговтався наш сотенний і наказав розв’язати паняночку Стефу, а я йому і показав оту скриньку зі скарбом. Він щиро здивувався удруге.

Невідомо звідки з’явився посильний від нашого полковника із наказом – негайно доправити колясу і все, що там є, до нього. Довелося мені знову сідати за візничого і під насмішки супровідних козаків прямувати до полковника Небаби. Тільки-но ми наблизилися до табору, як підлетіли декілька козаків з його охорони і, забравши у мене віжки, доправили ридван до намету полковника. Почувши гомін, він вийшов, а я хутко – з ридвана, почав про все йому розповідати. «Добре підсобив ти всьому військові нашому. Сам Богдан дізнається про тебе, про твою чесність. Не піддався ти на сяйво ляського золота!» – щиро похвалив мене Небаба. Тепер уже всі докумекали, що я за один, а коли полковник наказав принести з куреня шаблю ляську з візерунками і вручив мені при всіх, то я ледь не заплакав від такої честі. Потім мені підвели мою вірну Музу, і, сівши на неї, я відчув себе майже козацьким звитяжцем. Що було далі з ляською царицею та тими скарбами, мені ніхто не говорив, а в Чигирині про мене згадали, і я опинився в сотні Петра Гусака…

Запричитали про пізні клопоти по господарству сусідоньки. Спішно понатягували валянці і одна за одною вискочили з Христининої хати. І четверо козаків неспішно почали одягатися, аби йти до свого нічного прихистку. Олекса, шепнувши щось на вушко Христині, вийшов останнім.

Вранці у двері клуні загупала Христина, і хлопці, прочумавшись від сну сніжком, весело ввалили до хати – снідати. Христина цитькнула на звеселілих козаків, показавши рукою на піч, де спали дітлахи.

Явившись до місця збору, яке призначив Гусак, хлопці побачили вже багато козаків, які ділилися своїми нічними пригодами в Гайсині. Сотник ще раз втлумачив козакам, що мають робити в місті, і всі ринулися підбирати собі селянське дрантя, щоб переодягненими селянами заповнити людні місця і «винюхувати», що діється в Переяславі.

Іван Яровий був за старшого в гурті, і йому їздові підігнали два вози з базарним крамом. На одному возі побачили мішки, набиті піском, а зверху – два мішечки зі збіжжям. На другому – різний реманент для обробки землі та висушені шкури.

Через деякий час, коли вже всі угомонилися, Петро Гусак, обійшовши валку селянських возів, не витримавши, зареготав, а за ним і всі, тицяючи один на одного пальцями. Та він підняв руку, і «селяни» вгомонилися, не зводячи очей зі свого ватажка.

– Я об’їжджатиму місто з десяткою козаків, а ви будете споглядати за людом, що копошитиметься побіля базару та ближче до гетьманської резиденції, – крикнув, щоб усі почули, Гусак, а потім, обвівши поглядом своє «військо», додав: – З Богом, козаки! Не дамо ляхам обдурити нас!

Вроздріб до дороги потягнулися вози з «селянами-базарниками». Іван, зачекавши, коли передній зник за деревами, підстьобнув коня, і два вози потягнулися до Переяслава. На передньому Іван був за їздового, а Олекса буцімто за найманого. Заднім возом правив Овсій Болбот, поряд сидів Степан Кукута, який був загальним веселуном сотні та ще й вигравав на всьому, що попадеться у руки.

По наїждженому шляху знайшли базар, і Іван почав покрикувати на своїх, аби щільненько ставили вози в один ряд з тими, хто приїхав торгувати. Шепнув своїм «наймитам», щоби, продаючи товар, «ломили» ціну, а то їм Петро Гусак голови постинає, якщо приїдуть порожніми. Ті кивнули головами, що зрозуміли, а він пішов уздовж рядів, прицінюючись до товару, який був і в нього на возі. Базар наповнювався людом, і через деякий час звідусіль уже доносився загальний ґвалт торгівців. Хтось лаявся з продавцями, а декотрі вже переносили куплений крам на свої вози.

Іван, тримаючи в руках батіг, де торгувався, а де прислухався до торгу. Сам увесь час роззирався, вишукуючи підозрілих гультяїв або ж покупців. На одному з возів признав їхнього козака із сотні і, підморгнувши йому, рушив видивлятися далі. Недалечко почулися вигуки, і Яровий, повернувшись, побачив, як поміж возами та санями їхав Петро Гусак у супроводі козаків, покрикуючи на тих, хто вештався поміж верховими. Тут Іван примітив, як на одному возі і біля саней заметушилися люди, накриваючи щось лахміттям та порожніми мішками. Він, вдаючи, що також не радий козачому об’їзду, зайшов за їхнього воза і став, немовби хотів вичистити чоботи від прилиплої багнюки та полаяти козаків, що проїжджали поряд.

Петро Гусак з десяткою козаків проїхали далі, і люди знову загомоніли, торгуючись поміж собою. Іван вийшов із-за воза і, кивнувши головою тим, хто був на ньому, рушив далі, придивляючись та сперечаючись за ціну з продавцями. Він не відставав від десятки, що прямувала за Гусаком. Прислухався до перемовин поміж селянами, коли ті говорили про козаків, а інколи і сам вставляв дошкульне слівце в їхній бік. «Подалися всі в козаки, а як от весна незабаром, так і сіяти нікому буде… А хлібця всім дай!» – бурмотів він то біля якогось воза, а то і побіля гурту роззяв.

Не примітивши більше нікого, хто б привернув його увагу, Іван непомітно обійшов верхових Гусака і став чекати біля крайніх саней. Наблизилися вершники. Показавши одному з них жестом, щоб їхав за ним, Іван зайшов за якусь халабуду і швидко сказав козакам триматися позаду нього, а там, де він поправить черес, пильно оглянути віз і сани поряд. Назад пішов хутчіше, інколи зупиняючись, перепитуючи вартість товару. Проходячи повз продавців, за возом яких нібито ховався від козаків, Іван поправив черес і рушив далі, не дивлячись в їхній бік. Зупинився побіля одного з гуртів гультіпак, звідки йому було видно, що діятиметься побіля його «знайомих», і почав прислухатися до розмов, не встряючи зі своїми репліками. Коли побіля місця, означеного Іваном, піднявся галас, від гурту швидко відійшов чолов’яга і попрямував у протилежний бік. Іван, нібито чогось злякавшись, пішов у тому ж напрямку. Чоловік чимдалі прискорював ходу, а Іван, озираючись у бік галасу, також став поспішати. Коли підійшли до возів їхніх хлопців, Яровий миттєво настиг чолов’ягу і, приставивши до боку пістоля, велів:

– Ані руш! Не сіпайся… Хутко йди за воза!

Хлопцям моргнув, аби вони не встрявали, і, швидко обшукавши бранця, витягнув у нього з-за череса холош пістоля.

– Гарна цяцька! – задоволено мугикнув Іван і, крикнувши вольовим голосом до продавців, щоб подали мотузку, замотав бранцю руки і прив’язав до воза.

– Ану пригляньте цього підляшка! – звернувся він до хлопців, немовби до чужих, а сам поспіхом пішов туди, де донедавна стояв гамір при огляді возів.

Звідси вже, спішившись, козаки викочували вози з ряду продавців, а тих, котрі не так давно стояли, вдаючи із себе селян, пов’язаними всадили на свій віз. Іван швидко підійшов до сотенного і сказав, що є один підозрілий гультяй і його треба допитати. Швидко влаштували затримання. Частина з десятки козаків супроводжувала сумнівних поселян, а решта «ярмаркувала» до полудня. Від Петра Гусака знову з’явилися двоє верхових і, подавши знак забиратися з базару, поїхали далі.

За рогом якоїсь споруди Яровий підсів на віз і попрямував до свого пристанища у передмісті.

Тут на них чекав запізнілий обід, і хлопці, навіть не переодягнувшись, накинулись на гаряче вариво. Незабаром з’явився сотник Гусак. Після гарячого кулешу підійшов до вже переодягнених козаків. Похвалив за ревну службу та повідомив, що по місту їхня сотня затримала більше десятка ворожих вивідувачів, а серед них були й наймані вбивці.

У Переяславі в цей час перебувала польська комісія з перемир’я на чолі з воєводою Адамом Киселем, і члени її проживали в місті, були вільно розміщені на квартирування у городян. Одночасно сюди зібралося декілька іноземних послів, у тому числі з Угорщини та Московії. Окрім того, що побіля їхнього житла постійно несли варту охоронці з гетьманського полку, треба було оберігати їхнє життя під час прогулянок по місту. А ще – приглядати за ними, аби не мали зустрічей з якимись непевними особами.

Так, побазарювавши ще три дні, Іван, підійшовши до Гусака, сказав йому, що їх уже весь базар знає, що здогадуються про них.

– Возимо, возимо ті ж самі мішки, а не торгуємо. Побіля нас уже товпляться селяни, щоб купувати… Ціни ломимо, а вони торгуються, – розповів Петрові стурбований Іван.

Сотенний почухав потилицю і згодився з ним. Наступного дня не дозволив їм їхати на базар. Того ж вечора він підізвав Івана і з досадою мовив:

– На базарювання знайшлись охочі, а от як безперервно наглядати за місцем квартирування польської комісії – не можу домислити…

Іван окликнув свою трійцю козаків, і вони сиділи побіля кабиці, де весело потріскували від вогню дрова, та слухали бідкання Гусака щодо нагляду за поляками, які прибули з воєводою Киселем.

– Хтось із лиходіїв забив одного з них, а пляма падає на Хмеля. Не вбережемо – тяжко нам буде виплутатися, кари не минемо, – із сумом повідомив Петро і додав: – Завтра рушаєте шукати житло недалечко від цих ляхів. Нехай будуть у вас на очах. Згода? Гроші я вам виділю.

Після цієї розмови хлопці навідалися до своїх коней і, оглянувши їх, попрохали обозних пильно за ними стежити та робити вигони на околиці.

Після гарної вечері Іван підійшов до Христини, стримано повідомив, що вони на тиждень від’їздять по козацькій повинності. Жінка, знітившись, пустила сльозу та запитливо поглянула на Олексу. Іван з Овсієм, втямивши, що треба йти до своєї комірчини, спішно вийшли з хати.

– Важка жіноча доля… Прикипіла вона до Олекси, а ми – не володарі своєї долі… Хай хоч крапельку пийне пестощів чоловічих, – із сумом мовив Іван, а Овсій з видихом підтримав:

– Та й то правда…

Вранці на возах дісталися до міста і, розділившись по двоє, вирушили шукати дах над головою, домовившись говорити так: прийшли з-під Старокостянтинова, остерігаючись повернення панів. Запримітили придатний будиночок з господарськими будовами, і Іван почав стукати по дверях билом, що висіло просто на лутці. З будиночка виглянув чоловік і, ні про що не спитавши, запросив до господи. Коли хлопці повсідалися побіля дверей на лаві, доброзичливо промовив:

– Кажіть, чого стукали – міняти щось чи на постій? Від мене нещодавно вибрались одні. Чимало нині вашого брата, безхатченків ходить…

Домовились про ціну, і господар провів їх до притулку. У клуні були невеличка кабиця і широкий дощатий піл, такий, що могло і до десятка жильців розселитися. Іван з Олексою розташувались і вирушили на пошуки Степана з Овсієм. Зустрівшись із хлопцями на вулиці, намовили також проситися на постій до Трохима Негрія, так звали господаря будинку.

Того ж вечора Іван з Олексою попростували до шинку, де домовилися про зустріч з Гусаком. Петро сповістив, що завтра у Хмеля відбудеться урочиста церемонія: посли від ляхів вручатимуть йому гетьманські регалії. На майдані буде багато простого люду і козацького війська.

– Богдана є кому охороняти, а от ляхів можуть відлупцювати або ж і забити. Обібрали вони наш люд руський, – тихо говорив Петро Гусак, і хлопці кивали головами на знак згоди, попиваючи хмільний шинкарський мед.

Вранці наступного дня Петро майже всю сотню відправив слухати утреню, оскільки це був кінець першого тижня Великого посту. Іван і трійця його товаришів без снідання вирушили в Переяслав до храму. Вози залишили подалі від церковного майдану і, протиснувшись усередину храму, почали натхненно молитися та слухати молитовний спів батюшки. Іван стояв поряд з Олексою, і вони спільно благоговійно молилися. Після вінчання в Почаєві Іван не спромігся потрапити до храму і зараз, молячись, каявся у гріхах та згадував мимоволі щасливу мить вінчання з Марією.

Після закінчення літургії потягнулися віруючі – прийняти благословення батюшки, і хлопці також, поцілувавши правицю священика, просили благословення на ратну справу.

Тепер уже закалатали дзвони до зібрання козацької старшини та народу заради проведення урочистостей з врученням Богдану клейнодів Речі Посполитої та грамоти від Яна Казимира, якою він наділяв Хмельницького гетьманською владою всієї Русі.

Іван зі своїми хлопцями розмістилися поміж міщанами, які під час виходу на майдан Хмельницького з полковниками та старшиною рвонули ближче, аби розгледіти гетьмана, і ледве не розірвали ланцюг з охоронців. Ті були повернуті обличчями до народу, і під час натиску люду деяких звалили на спину. До них на допомогу кинулося з десяток дужих козаків. Нарешті народ угомонився, і тільки гамір висів над майданом. Іван також бачив їхнього гетьмана, який стояв у розкішному соболиному кобеняку цегляного кольору і в гарно оздобленій шапці з пір’їнами. Охоронці у червоних жупанах винесли бунчуки і два прапори та поставали навколо гетьмана і декількох полковників. Іван бачив, як на дахи ближніх будиночків і дерев вилазили дорослі та дітлахи, і майдан наче обквітчався з усіх боків людьми. По обидва боки від особистої охорони щільними рядами стояло по сотні козаків. Їхні голови були повернуті у бік гетьмана. Окремим гуртом стояли незвично одягнені люди. Спостерігаючи за їхньою манерою поводження та чемністю, Іван зрозумів, що то були посли з інших держав.

Та враз над майданом заграли сурми, вдарили литаври, і збоку, в супроводі почту, з’явилися польські комісари, які йшли за хорунжим, котрий ніс прапор Речі Посполитої. Слідом за ним – воєвода Адам Кисіль. Позаду нього несли широку тацю, покриту синьою китайкою із золотавими китицями. Велично карбуючи кроки, простував яскраво одягнений, високий на зріст жовнір. Іван розгледів, що на таці лежала гетьманська булава, і коли воєвода, вручивши грамоту Хмельницькому, взяв булаву і підняв на огляд люду, вона засяяла золотом і коштовним камінням.

По натовпу прокотилися схвальні вигуки, і Кисіль, вклонившись Богданові, двома руками подав булаву. Богдан передав грамоту Іванові Виговському, що стояв поруч, і прийняв символ гетьманської влади, притулившись вустами до руків’я. Та за мить підняв її над головою і, вклонившись до війська та до людей, голосно промовив:

– Річ Посполита визнає наші вольності!

Козаки тричі заволали: «Слава Богдану!», а новгород-сіверський хорунжий, старий Кисіль, підніс малинового прапора з білим орлом і також вручив гетьману. Хмельницький прийняв прапор і швидко передав козацькому хорунжому, який підійшов до нього. Виговський прочитав грамоту. Після закінчення вичитування над майданом стало тихо, буцімто і не стояло тут більше тисячі люду. Народ неначе обмірковував ту королівську грамоту. І раптом над майданом почулися голоси: «Навіщо нам оці ляські цяцьки? Хочете знову нас у неволю затягнути?» Водночас майдан загудів невдоволеними голосами, і подекуди над головами Іван помітив підняті кулаки з погрозами ляським комісарам.

Серед старшин, які стояли поряд з гетьманом, також почалися якісь суперечки, й Іван розгледів, як Богдан щось невдоволено каже в їхній бік. Кисіль все ще стояв перед Хмельницьким і щось урочисто промовляв, а гетьман стримано кивав йому головою, розглядаючись навсібіч. Один з полковників східної зовнішності (Іван впізнав у ньому Джеджалія) говорив щось різке Киселю і перебивав промову до гетьмана. Та Хмельницький, врешті-решт зрозумівши, що втихомирити люд вже не вдасться, махнув рукою і, повернувшись, пішов з майдану. За ним рушили охоронці з хоругвами і щойно отриманим малиновим прапором. Позаду них щільненько задріботіла польська комісія з перемир’я, не відстаючи від Адама Киселя.

Люди почали тиснути на ланцюг охорони і, розхитавши, прорвалися туди, де нещодавно стояли проводирі народу. Кров прихлинула до Іванової голови, і серце гучно закалатало, ледве не вискакуючи. Та він розгледів, як зімкнулася шеренга козаків декількома рядами і люди зупинилися, розчаровано роззираючись, на кому б вимістити свою злість.

Іван з хлопцями, вдаючи із себе невдоволених, побродили ще трішки на майдані, а потім, разом з натовпом, попрямували до свого помешкання.

Дійшовши до обійстя Негрія, хлопці трохи охололи і заходилися лаяти тих ляшків, через яких могли б бути затоптаними своїм же людом. Закрилися на засув і тут уже дали волю своєму невдоволенню. Олекса, через силу вимовляючи слова, волав:

– Бачили, бачили, як підскочив вилинялий ляшок? А побіля нього оті рудуваті, аж в спину штовхали, аби скоріше сховатися…

Степан Кукута з Овсієм Болботою щось оповідали один одному, не прислухаючись, про що хто говорить. Іван дивився на них, посміхаючись у вуса, а коли всі, наговорившись, почали вгомонятися, гучно мовив:

– От нам пощастило, хлопці… Якби пробилися люди до ляхів і затовкли їх, то і нас би наказали забити, як баранів!

Козаки подивилися на Івана, а тоді один по одному потяглися за тютюном…

Наступного дня після урочистостей на майдані в місті було тихо. Можливо, навтішалися люди, виливши свою злість учора, а може, через те, що був піст і за вірою християнською треба було в ці дні поводити себе чинно. Іван з Олексою під вечір зазирнули до шинку, в якому майже не було пияків, і, примостившись у кутку, чекали на появу сотника. Петро з’явився стривоженим і, відмахнувшись від нав’язливого шинкаря, почав оповідати хлопцям про подальші справи. З Переяслава будуть відправлятися посли, і допоки вони не покинуть місто, за них відповідатиме і сотня одноосібників Гусака. З бесіди Іван зрозумів, що вони завтра сновигатимуть по вулицях, де має проїхати посол молдавського господаря Ракоці зі своїм оточенням.

На ранок пішов сніг і подув східняк, з таким підсиленням, що в трубі неначе дідьки завивали. Іван вийшов зі свого помешкання і загупав у двері до господаря. Двері відчинилися, й Іван разом з поривчастим вітром та снігом ввалився до хати. Звернувся до Негрія:

– Трохиме! Один з нас буде сидіти біля шибки, видивлятися вулицю. – А тоді, помовчавши, додав: – Гадаю, що ніякий дідько в таку хуртовину не попхається. А втім…

Негрій розуміюче закивав головою, й Іван рушив до свого житла. Проте Трохим, притримавши його за плече, якось значуще мовив:

– А я відчув, що ви – не простацькі хлопці… То все буде гаразд!..

Іван нічого не відповів, та вже побіля дверей попрохав:

– Трохиме! А може, коли з нашого збіжжя кулешу нам наварите, а то охлянемо, годуючись сухарями…

Хлопці по черзі бігали до господаря – зирити на вулицю, та під вечір намело так, що тільки ворог міг би вигнати в степ людину.

На ранок, опісля хурделиці, надворі сяяло сонце, а зі стріх закапало. Побіля дворів мешканці заходилися прокопувати стежки, а по вулиці неспішно пройшла сотня верхових. Назад поверталися чвалом, перебиваючи снігові замети.

Четвірка товаришів спішно вийшла за ворота і попрямувала, розтягнувшись ланцюгом, у напрямку майдану. Іван побачив, як по вулиці знову неквапливо їхали верхові, а за ними – до десятка саней, двоє з яких були напнуті халабудами.

Хлопці спинилися, притулившись до стіни будиночка, і дивилися на сани, котрі одні за одними пронеслися в бік Київського шляху. Яровий полегшено зітхнув і, повернувшись назад, підійшов до Олекси та радісно промовив:

– Понеслися… Гайда до Трохима!

Галасливо зайшли до Трохима Негрія. Іван домовився про те, що вони разом з жінкою Юстиною готуватимуть хлопцям гаряче вариво. Мовчазна та низько запнута хустиною Юстина подала до столу полумиски – один на двох їдоків, і Іван з Олексою, а Степан з Овсієм почали завзято сьорбати гарячий куліш.

Наступного дня хлопці угледіли, що знову з десяток саней весело промчали по вулиці, а через якийсь час від’їздили і московські посли. В обозі московитів було до п’яти десятків саней і стільки ж возів. Вони довгою вервечкою тягнулися по дорозі, а міщани висипали на вулицю та привітно махали послам, що від’їжджали.

Люди, які стояли поряд з хлопцями, говорили поміж собою: «Прийшли малим обозом, а від’їжджають – ого-го яким… Вози аж ломляться! Обдарував Богдан московитів».

Увечері, знову зустрівшись із Петром Гусаком, Іван почув від нього несподівані слова:

– Щось не так у Богдана з ляхами. Полковники тиснуть на нього, аби запровадив їх до Кодака!

Яровий слухав Петра, мислячи, як би втнути все непомильно та собі на краще. Ляхів розмістили нарізно по місту, і неподалік будинку Негрія залишились тільки ксьондз кармелітський Леонтовський та воєвода Кисіль зі своїм небожем та князем Четвертинським. Івану та його хлопцям доручалося спостерігати за ними надалі.

Із самого ранку, поївши гарячого, хлопці думали відпочити, проте Трохим, глянувши у вікно, підізвав Івана. Побіля будинку, де квартирував воєвода Кисіль, стояли козаки з полку Богдана і ляські комісари. Хто встиг доїсти, а хто ні – всі вискочили з Трохимової господи і почали прожогом одягатися та прилаштовувати зброю. Поляки рушили піхом по вулиці у бік майдану в супроводі кількох охоронців, а Яровий та його хлопці вийшли за декілька хвилин і попрямували за ними слідом.

Комісари походили по місту, завітали і в православну церкву, проте швидко звідти вийшли. Далі попрямували до костьолу єзуїтів і там затрималися. Їхня охорона вже почала тупцювати на місці, зігріваючись від холоду. Від костьолу поляки, чимось пригнічені, попрямували до свого житла, і до вечора ніхто з них більше не відлучався.

Цього вечора Гусак прийшов прямо до хлопців. Загуркотів у двері, і всі миттю схопилися за зброю. Проте за дверима обізвався сотенний, і його впустили до житла. Петро розповів:

– У Переяславі вже забили декілька ляських слуг, які самостійно ходили на базар за харчем, і чернь погрожує перебити всю комісію до ноги… З Києва прийшли вісті про тамтешні погроми і непослух. З’явилися поводирі з черні, які б’ють посполитих, топлять і рубають ляхів – і чоловіків, і жінок… Костьоли поруйнували, ксьондзів грабують… А хто не підкоряється – забивають до смерті. Про жидів і зовсім мовчу…

Сотник помовчав трохи, роззирнувся навколо і додав:

– Богдан невдоволений свавіллям, і, можливо, йтимемо до Києва. У Переяславі лишилися тільки зо два десятки ляхів разом з їхнім воєводою. Сидітимуть ці комісари ще довго. Хочуть і полонених у Богдана виторгувати. П’ять сотень тут, а серед них імениті є…

У кінці розмови Гусак повідомив, що козакам належить на завтра бути готовими до від’їзду, а їхніх коней доглянуть у дорогу їздові.

Іван випровадив сотенного і, поглянувши на Олексу, зрозумів, що той хотів би ще поквартирувати у Христини. Із сумом мовив:

– Бачу, Олексо, тобі добре було б у Христини. А мені в Чигирині мило, але така в нас з тобою доля!..

Вийшло на Олексине – після обіду Петро Гусак прислав за ними сани. Поспіхом розпрощалися з Трохимом Негрієм і виїхали у передмістя.

Увечері відбулася бажана зустріч четвірки козаків з господаркою їхнього прихистку. Хтось зі своїх попередив Христину про повернення хлопців, і це вони зрозуміли відразу: стежка до клуні була звільнена від снігу. З клуні, де вони мешкали, вибігла радісна Христя і запросила до себе в гості опісля влаштування. Іван першим зайшов у нещодавно полишене помешкання і від здивування аж прицмокнув язиком.

– Так от чому Олекса рвався на квартирування саме сюди! Погляньте, хлопці, тут можна і надовго лишатися!

У клуні було тепло, стіни підбілено, а на долівці лежали новенькі квітчасті рядна. Олекса, роззираючись, задоволено посміхався собі у вуса, а потім, не витримавши, мовив:

– Бачите, хлопці, як ми до людей – так і вони до нас!

Іван з Овсієм переглянулися і, сміючись, почали витягати з мішка нехитре козацьке приладдя, аби причепуритися з дороги. Проте першим роздягнувся Петько Олекса і, діставши ляську бритву, заходився мантачити її об шкіряний черес, закріпивши один з його кінців до дверного руків’я.

– Оце так понесло тебе, Олексо!.. Дивись, від поспіху вуса собі не повідхвачуй, а то завтра Муза тебе не признає, – по-доброму пожартував Іван.

Всі зрозуміли, що сьогодні можна в Олексу пускати шпильки і він не сердитиметься, тож кожен з хлопців свого не упустив, щоб не поглузувати з побратима. Навіть молодий Степан Кукута і той таки зачепив Олексу:

– Олексо! Ти поглядай за Христиною, а то я як заграю – вона до мене аж прискаче!

Нарешті терпець Олексі увірвався, і він напутив Степана:

– Молодий ти для неї… Твоя справа – вигравай собі, а ми повеселимося! Правда, хлопці?

Всім сподобалась влучна відповідь Олекси, тож відчепилися від нього зі своїми словесними «колючками».

Через деякий час уже всі хлопці причепурилися і чекали Степана, який щось «ворожив» у кутку, посвистуючи на дудці. Нарешті дістав зі свого мішка ще й бубон і простягнув Болботу:

– Тримай, Овсію, будемо вибивати! Ось тобі й колотилка.

Веселим гуртом перейшли подвір’я і, зайшовши до хати, привіталися, мов якась рідня. Марко з Уляною вже виглядали з печі і ладні були стрибнути вниз, до козаків на плечі, якби не суворий погляд матері.

Христина запросила до столу, і всі дружно потягнули по чарчині, за господарку, та заходилися вечеряти. Не забарилися і сусідочки: вони одна за одною завітали до господи та присіли на долівку. Згадали Олексину пригоду з тією шляхтянкою і вволю насміялися, просячи, щоб розповів ще якусь кумедну історію зі свого козацького життя-буття. Але тут втрутився Степан, що так і совався по лаві, шукаючи слушної хвильки, аби вклинитися у розмову.

– Я хоч і молодший від вас, але бачу, що вам би тільки різні небилиці слухати, а як у музики вже і пальці сверблять, щоби заграти, то того не бачите. Ох і заграю! – вирвалось у Степана, і він, витягнувши з торби сопілку, заграв.

Всі притихли і, примостившись зручніше, приготувалися слухати. Хату наповнила чарівна мелодія сопілки, що якось одночасно причарувала усіх і вирвалася в лютневу ніч та попливла поміж засніженими хатами, неначе провісниця скорої весни.

Коли закінчилася ця мелодія, яка навіяла радість і сум одночасно, по хаті розляглася весела й більш знайома мелодія.

Затихла сопілка, і тут Овсій Болбот, який до цього часу тільки тримав у руках бубон, заторохкотів ним поверх голови і крикнув Степану:

– Танцювальної вріж!

Засвистіла свиріль, ударив бубон, підхопився Іван, а за ним – Павлина, і завертілося двоє, а в решти тільки п’яти свербіли, та піч «стояла посеред хати».

Заспівала Галина дзвінким голосом, і разом всі підхопили приспів:

Завзято «водили» одне одного по танцювальному колу Іван та Павлина, та все ж музики зажаліли їхні чоботи і, сповільнивши гру, зупинилися. Розпалені танцем, Іван з Павлиною не бажали відпочивати, та Христина заспокійливо мовила:

– Досить… Хату рознесете. Поспіваємо краще!

І в оселі довго ще лунали пісні: веселі й сумні, козацькі й жіночі.

Ранок наступного дня приніс тугу розлуки Олексі з Христиною та багатьом іншим парам, що вже встигли здружитися і прикипіти одне до одного душами. Подекуди було чути плач і причитання за козаками, що від’їжджали. Вільні від цієї туги були ті, хто не поглядав на дівок і плекав надію на зустріч із коханою або беріг козацькі застороги щодо жіноцтва.

Сотня швидко збиралася до переправи. Петро послав туди Ярового – визначитися з можливістю переходу на правий берег до обідньої пори. Іван з Олексою, осідлавши застояних коней і доручивши Овсію зі Степаном збиратися в дорогу, помчали вчвал до Дніпра.

Побіля переходу через ріку купчилося багато козацьких верхових і простого люду. Іван знайшов старшого з цього боку переправи і домовився про перехід поза чергою, як підійде сотня одноосібників. Ударили по руках, і Яровий заручився підтримкою Якова Пересунька, який свого часу був сотником на Низу. Вертаючись до своєї сотні, хлопці зустрілися з нею по дорозі на переправу і, доповівши Гусаку про домовленість, вихором помчали звільняти підхід. Маючи досвід долати ріку по льоду, сотня швидко перебралася на правий бік і, зібравшись, вирушила в напрямку Чигирина.

Шлях видався важким через денні відлиги. Вранці вирушали в дорогу по замерзлому шляху, а вже до полудня місили багнюку, і забрьохані коні та вершники раніше спинялися на ночівлю, і не одного разу – десь у луговині чи при якомусь переліску. Поспішали в першу чергу очистити коней до вечірнього приморозку, а вже поночі нашвидку займалися собою.

Під кінець шляху лиця у всіх витягнулися та засмагли під першими теплими променями сонця. Тож, коли збіг тиждень дорожніх поневірянь і попереду показався Чигирин, почулися заохочувальні вигуки верхових, і сотня хутко заглибилась у місто, переминаючи підталу багнюку вулиць.

Іван Яровий наблизився до Гусака, домовився про один день перепочинку і, відокремившись від сотні, що поспішала до місця постою, звернув до своєї хати…