Читать книгу Вітри сподівань - Володимир Кільченський - Страница 8

Цього дня до світання загуркотіла двоколка з Чигирина в бік Білої Церкви з чотирма товаришами на ній: Іваном Яровим, Степаном Кукутою, Олексою Петьком та Овсієм Болботом. До сьогоднішнього ранку не відав ніхто з них, що доведеться бути разом у ворожому лігвищі, й тому вони словесно розважалися, хилитаючись на солом’яній підстилці, яку їм дбайливо облаштував їздовий Григорій Падашуля. Позаду воза чвалали, нудьгуючи, двоє скакових коней, якими сотник Гусак обдарував їх, проводжаючи у далеку путь.

Через декілька днів вони наблизились до Білої Церкви, зіскочили з воза і на радощах побігли попереду нього, вітаючись покриками з містом, яке лежало перед ними на тлі вечірнього небосхилу. Зупинилися перед Замковою горою, й Іван, який уже бував у місті, вирушив підшукати постій.

Через якийсь час вони спали при дворі привітних господарів, виснажені, але нагодовані й упорядковані.

За декілька днів проїхали Чуднів, прямуючи до Ізяслава, і далі на Кременець, але зустрічний люд, який тікав з тих місць, попереджав про великі загони ляхів, які нишпорили навкруг Ізяслава. Їздовий, покумекавши з хлопцями, вирішив далі доправляти північніше – через Острог. Дякувати Богові, не зустріли ворожих роз’їздів і зупинились постоєм в Острозі, а вранці вже вирішували, як мандрувати далі. Вирішили гуртом добиратися до Берестечка, а там один з них (знали, що це Степан Кукута) залишиться по угоді з полковником, а чому – ніхто з хлопців його не розпитував.

Після Берестечка, та ще й полишивши в ньому свого товариша, хлопці занудьгували, але ненадовго.

Проминуло ще декілька днів у дорозі, і вже перед ними – містечко і фортеця Замостя. Вирішили до темряви підшукати зручне місце для ночівлі, не заходячи до містечка, як мовив їздовий Падашуля: «Ляське забороло…» – і вилаявся.

Прокинувшись вранці, Яровий побачив, що серед них немає ще одного попутника, – от хитрий Овсій Болбот! Все зрозумівши, він з посміхом поглянув у бік Олекси Петька та запитав:

– Олексо, а ти ще довго будеш за мною тягтися чи теж хутко зникнеш одного дня, а то й ночі?

Той весело засміявся і, поглянувши в бік їздового, мовив:

– Та майже під саму Варшаву, а там…

Тепер вони уже вдвох реготали, а Григорій поглядав на них та посміхався у вуса.

Після аж занадто заправленої сальцем каші, їздовий Григорій невесело мовив:

– Оце, хлопці, я вас і лишаю тут… Заради вас і тяглися позаду верхові коні.

– Добрячий гурт у нас був, а тепер кожен по собі… – невесело вже промовив Іван, і всі троє почали збиратися в дорогу.

Хлопці посприяли Григорію перевірити воза, піднявши спинами то один, то другий бік, і коли той задоволено потер долонями та подякував їм за поміч, попрощалися та роз’їхалися в різні сторони.

Іван з Олексою подалися шляхом на Люблин, тримаючись разом, але незабаром зрозуміли, що на них звертають увагу зустрічні військові та звичайні люди. Зупинившись у густому березовому гайку на спочинок, вони вирішили продовжити шлях окремо, відповідно кожний по своїй легенді. Не хотілося полишати один одного та ще в чужій стороні, але кожний відчував, що так буде безпечніше, і, обійнявшись на прощання, Іван першим виїхав на шлях, озирнувся і привітно махнув рукою Олексі Петьку.

Через тиждень важкого шляху наодинці Іван Яровий зупинився неподалік Варшави, побіля малопримітного містечка Юзефува і перед тим, як заїхати до Варшави, вирішив привести себе до ладу. Знайшов зручне місце неподалік шляху, побіля мальовничої річки Свідер, накупався вволю та зголив вуса й бороду, бо пам’ятав, що Стас, за якого він себе видаватиме, не мав вусів. Під вечір він зі своїм верховим конем мали такий вигляд, ніби щойно з приємного виїзду. Свого нового коня Іван назвав ще по дорозі на свій лад, і той тепер на свою кличку Багряний відзивався, особливо коли він його погладжував попід шиєю. Кінь дуже любив доброзичливе ставлення до себе, і коли новий господар за ним старанно доглядав, він терся об Івана головою та вдячно пофоркував, признаючи його своїм володарем.

Цього дня не було куди поспішати, й Іван, прокинувшись від вранішнього співу птахів, відв’язав повід з руки і лежав на спині, слухаючи пташине різноголосся. Думкою полинув до своєї любої Марії, що залишилась у Чигирині без його опіки й ласки. Хотілося підглянути, якби те було можливим, що зараз робить його жіночка, а чи згадує про нього, і так щемливо стало під серцем, захотілося пригорнутися до неї і послухати штовхання їхнього маляти…

Та раптом він почув, що пташиний спів змінився, а сороче скрекотання перебивало заспокійливі пташині голоси. Швидко схопившись, за одну мить досяг коня і, взявши його за вузди, завів у кущі, причаївшись в очікуванні. Пролунало декілька пострілів, і Іван, забувшись, потягся рукою, де мав бути пістоль, та, спохопившись, що він без зброї, хутко замотав поводом морду Багряному. Незабаром почулися вигуки, зовсім поряд загупали ноги, й на галявину вискочив гарно одягнений панич, та не встиг він сховатися, як постріл звалив його на землю. На краю галявини з’явився якийсь чолов’яга, на вигляд розбійник, побачив, що куля зробила свою справу, задоволено вигукнув і зник у напрямку шляху. А на шляху чулися жіночі жалібні крики та плач. Тільки зараз Іван пожалкував, що не мав із собою зброї, окрім звичайного ножа, і сидів, прислухаючись, що буде далі. Та коли від шляху почулися вже не плач, а моління про помилування і зловтішні чоловічі голоси, він не витримав. Залишивши Багряного в прихистку, кинувся до забитого панича, забрав у нього шаблю й мушкета і подався до шляху, сторожко оглядаючись навкруг. Побіля шляху стояла панська коляса під чотирма кіньми, а з неї викидали якісь речі двоє грабіжників. Третій стояв поряд, тримаючи оголену шаблю, загрожуючи нею панянкам, які застигли перед ним на колінах, тримаючи голови в покорі. Ніхто не помітив, як Іван легким бігом беззвучно опинився поряд з грабіжниками. Один з них раптом побачив Івана і застиг з роззявленим ротом та коробом у руках, видавивши з себе якийсь загрозливий покрик. Той, що стояв із шаблею побіля панянок, повернувся в бік Івана і порухом руки хотів відбитися від нападу, але від разючого удару Івана звалився, немов сніп.

Панянки все ще стояли на колінах головами донизу і почули тільки глухе гупання тіла забитого їхнього ката. Не второпавши, що скоїлось, вони заверещали так, що в одного грабіжника вивалився з рук короб і гепнув його по ногах. Він заволав від болю та переляку від побаченого, а його поплічник кинув торбу і, завивши з жаху, пустився навтіки, аж п’яти заблищали. Іван підбіг до того, що звалив собі на ноги короба, бо побачив, як його рука потягнулася до пістоля, але не встигла і висмикнути його з-за череса, як Іванова шабля випередила його наміри. Огледівши місце події, Іван підійшов до заціпенілих панянок і кінцем шаблі перерізав сиром’ятину, якою в них були пов’язані за спиною руки. Від несподіванки вони обидві попадали лицем вниз і витискували з себе якесь схлипування, не зовсім схоже на жіночий плач. Іван підняв одну з них, роблячи спроби поставити на ноги, але вони в неї підкошувалися, і він несподівано навіть для самого себе вигукнув:

– Проше, пані, тримати ноги, скоріш додома!

Пані почала приходити до тями, а за нею і її служка, як здогадався Іван. Служка зараз же кинулась до своєї пані і повела її до коляси. Іван зрозумів, що тут він поки що не потрібний, і заспішив на галявину дізнатися про стан того пана, що в нього палили з пістоля. Піднявши його з землі, побачив, що пан уже віддав Богу душу і, зваливши важке тіло на спину, заспішив до шляху. З розчинених дверцят карети виглядала служка і, коли побачила, що Іван несе закривавлене тіло пана, злякано заховалася всередину. Поклавши ношу побіля карети, Іван швидко оглянув коней, які при наближенні до них схвильовано косили на нього очима. Упряж була непошкодженою, і, повернувшись у кущі, Іван забрав свого Багряного та прив’язав позаду карети. Заглянув усередину карети і, побачивши, що пані все ще не при собі, запитав служку, яка перелякано дивилась на нього:

– Куди єхац?

Та махнула невизначено рукою, не проронивши ані слова. Поклавши тіло пана позад місця візничого, Іван, взявши віжки, вйокнув на коней, і вони зрушили з місця. І вчасно. Збоку почулися тупіт коней та погрозливі крики. На шлях навперейми вискочило декілька вершників з пістолями в руках. Зрозумівши, що спасіння тільки у скорій втечі, Іван піддав батогом по крупах коней, і вони понеслися, набираючи швидкість.

Декілька вершників, що вискочили на шлях, побачили, що на них щодуху несеться карета під чотирма кіньми, і звернули зі шляху. Та серед них виявився і відчайдух, який спрямував свого коня навстріч, та віжки тримав не звичайний візничий – і Іван, піднявшись на ногах, без промаху «всадив» кулю в цього сміливця. Кінь забитого, відчувши себе вільним від свого володаря, звернув убік, і карета пронеслася повз нього. Позаду почулися постріли та перелякане іржання коня.

Іван поглянув назад і побачив, що переслідувачі зупинились, а Багряний слухняно чвалає за каретою. Попереду замигтіли будиночки, і незабаром карета вкотилася в якесь містечко. Натягнувши віжки, Іван зупинився на майдані побіля невеликого костьолу. Зістрибнувши з підніжки, примотав віжки до стовпа, який і стояв тут для того, щоб прив’язувати до нього вози та карети. Широко відчинив дверцята карети і, побачивши, що обидві пані вже отямилися, мовив, роблячи рукою запрошення:

– Проше, панночки, на вільне повітря!..

Служка простягнула руку до Івана, і він допоміг їй зійти сходинками на землю, а тоді вони вдвох, ставши з боків побіля дверцят, допомогли зійти вниз блідій, немов полотно, пані. Вона роззирнулась навкруг і з якоюсь пересторогою запитала:

– Мій Бронко докад подетіся од мене?

Служка стояла, понуро опустивши голову, а Іван зрозумів, що доведеться йому говорити правду про її чоловіка. Він узяв її під руку і, підвівши до місця візничого та вантажу, кивнувши головою в бік покійника, відійшов назад. Зрозумівши, що її Бронек лежить мертвий, вона заголосила з невимовною тугою за любим їй мужем. Зачувши голосіння пані, на майдан почали збиратися люди, а до неї підійшов ксьондз і, заспокійливо взявши її за плечі, відвів подалі від карети. Двоє дужих хлопців опустили пана Бронека на землю, а потім поклали до однокінки, яка під’їхала невдовзі. Осміліла служка наказала Іванові їхати каретою за ними до обійстя. Весь люд, що зібрався, зупинився побіля садиби з двоповерховим кам’яним будинком і високим муром. Відчинилася залізна брама, і звідти миттю вийшли дворові побігачі, один з них узяв провідного коня за вузду і, кивнувши Івану головою, аби той залишався на місці візничого, повів карету в глибину двору до стайні.

Іван чув, як у дворі заголосили люди, оплакуючи смерть пана, а коли карета зупинилась, він із сумом поплескав по крупові одного з коней та заходився одв’язувати свого Багряного, аби їхати далі у своїх справах.

В обійстя набилося люду, бо, вочевидь, пан був значущою людиною, й Іван, не привертаючи до себе уваги, повів Багряного до воріт. Вже побіля воріт його зупинила служниця і, залопотівши щось, махнула рукою, щоби Іван прямував за нею. Знову повернулися до стайні, і наймичка, сказавши, щоб Іван залишив коня при стайні, запросила його йти за нею. Опинилися побіля невеличкого кам’яного будиночка. Служниця голосно промовила:

– Проше пана, лаштуйтесь до ютра, вєчєряті тутзє!

Поспішати не було куди, і він поволі пішов подивитися, як конюх облаштував його Багряного. Той якраз порався з виїзними кіньми з панської карети, й Іван, назвавшися Стасом, запропонував підносити воду з криниці, зруб якої виднівся на причілку конюшні. Конюх радо кивнув головою і кинув на ходу, не перестаючи очищати голінки коня від багнюки:

– Штефан назвисько маю.

До вечері впорались зі Штефаном з усією роботою, та найважче було порядкувати побіля заплямованої кров’ю карети. Штефан попрохав зробити це Івану і, коли закінчили обмивати, із вдячністю поплескуючи по плечу, мовив:

– Дзенкую, Стасе! Лячно мені було!

Незабаром прийшла служниця Сташка, як її назвав конюх, і повідомила:

– Вечером всі побіля пана Бронека, канонік заказані праца!

Нові знайомі обмили один одного від бруду і заспішили до панського будинку, де отець канонік відспіває загиблого Бронека.

Три дні Іван пробув у Дралєвських, допомагаючи в панських клопотах. Їздив зі слугами на пошук тіл забитого візничого та супровідного на тому нещасливому виїзді до рідні пані Павліни, знайшли та поховали з честю, відповідно до католицького обряду.

На четвертий день слуги прийшли проводити Івана до старого Генрика Дралєвського, який чекав на нього у себе в будинку. Старий Дралєвський вигляд мав молодцюватий, але було видно, що події останніх днів підкосили його здоров’я. В довгій розмові він розпитав про смерть сина, Івану довелось прикрашати обставини останніх хвилин життя його сина. Далі розмова пішла про Іванове життя, і він впевнено розповів про життя Стаса, який був слугою у панів Важинських у Бондижі під Замостям. Іван відчув, що розмовою пан Генрик залишився задоволений, і наприкінці звернувся до пана з проханням залишити їхню садибу та їхати до Варшави, де він сподівається влаштувати своє життя як фахівець з верхових коней. Пан Генрик доброзичливо кивнув головою і мовив, що завтра він усе вирішить по-доброму.

Після вечірнього облаштування стайні та доглядання коней Іван зі Штефаном полягали на траву побіля криниці, і Штефан несподівано сказав:

– Стасе, а пан наказав пильно оглянути збрую і сідло на твоєму Багряному.

Іван замислився, а тоді ніби знехотя запитав:

– То і що ти там угледів на моєму Багряному?

Штефан хитрувато посміхнувся і задоволено відповів:

– А що було глядіти? Збруя польська, і сідло на наш лад, а кінь у тебе добрий, панський…

Через якийсь час, помовчавши, додав:

– Пана бере сумнів, ти ж русин…

– Русин. То й що? Я з малолітства при Важинських, бо сиротою лишився, а вони мене прихистили, – сумно відказав Іван, і обоє замовкли.

Другого дня пан Генрик робив огляд обійстя після кількаденної перерви і сам підійшов до Івана, який саме порядкував коло верхового жеребця.

– Стасе, застоялись мої верхові, час уже прогнати їм кров… А ти відклади дорогу до Варшави, у мене пропало двоє гарних помагачів, а коні мають потребу в людських руках… – сумно мовив пан, дивлячись поверх голови Івана.

Від цих слів Іван внутрішньо напружився, гарячково думаючи, як йому відповісти.

– Воно можна було б, заробіток мені он як потрібен. Уже багато часу, як панів моїх не стало, нікому дбати за мене, – відповів Іван і перехрестився, бо згадав небіжчиків.