Читать книгу Малиновий пелікан - Владимир Войнович, Володимир Войнович - Страница 10

Ми проїхали нашою Північною алеєю, повернули на Середню, де я уздрів згаданого вище Тимофія Семигуділова, що брів просто серединою дороги. Він – рідкість нашого селища і не лише його.

Ось його портрет: старик мого віку, крупний, на зріст під два метри, плечистий, сутулуватий, зморшкувате обличчя, мішки під очима, а очі завжди запалені від ненависті до всього живого. Ходить восени у фуфайці, ялових чоботях і конусоподібній повстяній, очевидно, монгольській шапці, з великою сукуватою палицею, не зрізаною десь у лісі, а спеціально для нього обструганою, відшліфованою і покритою лаком. Палицю він носить не для додаткової точки опори, а щоб відбиватися від випадкових собак. Але випадкових собак у нашому селищі немає. До недавнього часу були не випадкові і не бездомні, а, я б сказав, безгоспні, але пригодовані дві, чотири, потім число їх зросло до шести. Ми, жителі селища, збирали гроші, а наші охоронці варили собакам кашу з м’ясом. Біля своєї будки вони збудували і тваринам три таких самих, тільки менших за розміром, без грубок і без телевізорів. У своїх конурах собаки практично не жили, лиш ховалися від дощу, а взимку грілися з охоронцями чи в їхній сторожці чи на ґанку, а влітку подовгу лежали на асфальті посеред дороги, не боячись машин, котрі акуратно їх об’їжджали. Ходили собаки завжди гуртом, ситі, тому й не злі, навіть кішок не чіпали. Усіх, хто гуляв селищем, весело стрічали, виляючи хвостами, і супроводжували на невеликі віддалі. І майже всі наші мешканці до них ставилися добре, всіх знали по іменах: Чук, Гек, Хлопчик, Джек, Туман і Лінда. І раптом якийсь мерзотник нагодував їх отруєним м’ясом. П’ятеро з них здохли в жахливих муках, а Лінда вижила тому що, уявіть собі, була вегетаріанка. Так ось я й кажу, загибеллю собак все наше селище було вражене і підозрювали якраз Тимоху чи його дружка і нашого депутата народного Олексія Чубарова, які часто висловлювали невдоволення тим, що селищем ходять бездомні, на їх думку, собаки без поводків, нашийників і намордників. Причому Семигуділов свого ротвейлера Рекса водить без намордника, а з повідка часто спускає, і той раз по раз заводить гризню з іншими собаками поменше, а якось покусав нашого охоронця Бориса Петровича.

Стосовно Чубарова, то згодом він був покараний, правда, не за отруєних собак, а за жадібність і підлість в сукупності. Річ у тому, що він, знісши куплену ним у бабусі, яка з’їхала з глузду, за безцінь, як на нинішні поняття, стару дачу, збудував тут розкішний терем з сибірського кедра. Найняв узбеків, які приїхали на заробітки, забрав у них паспорти, запевняв, що влаштує всім реєстрацію, годував і обіцяв розрахуватися наприкінці. Узбеки трудилися півроку, а коли роботу закінчили, Чубаров грошей не заплатив, реєстрації не зробив, а викликав поліцію, і будівельники, як нелегали, були відправлені на батьківщину. А через певний час терем, у який Чубаров ще, на жаль, не переселився, запалав і при підходящому вітрі швидко згорів дотла. Слід сказати, що ніхто з жителів нашого селища, включаючи навіть Семигуділова, не засудив паліїв, яких поліція шукала, але не знайшла, оскільки всіх, кого можна було запідозрити, вислали задовго до пожежі.

Але я відволікся і повертаюся до Семигуділова.

Він ішов, тримаючи палицю немов посох, себто, не опираючись на неї, а втикаючи її просто перед собою. Заглиблений у свою думу, він не чув, як ми під’їхали. І не бачив, мабуть, спалахів нашої мигалки. Водій Паша пригальмував і певний час повз за Тимохою, виказуючи обурення тим, що кидав кермо, розмахував руками, повертався до нас, вивергаючи лайку, в якій головними були слова: йо-мойо, блін, козел і придурок.

– Ну що ти лаєшся, блін! – не витримала Зінуля. – Не можеш йому бібікнути?

– Ти шо, блін? – озвався Паша. – Ніч же. Люди, блін, сплять.

Він помигав фарами. Семигуділов продовжував свою неквапну ходу.

Паша ввімкнув сирену і тут-таки вимкнув. Вона вискнула немов поранена собака і змовкла. Семигуділов перепудився і відскочив убік. Ми порівнялися з ним, я попросив водія не обганяти і, висунувшись у вікно, голосно сказав:

– Привіт опівнічникам!

Він вдруге здригнувся, підвів голову, придивився і, упізнавши, відхрестився від мене, наче від дідька, сказавши при цьому:

– Цур тобі пек! Цур!

Я не здивувався. Я звик до того, що він вважає мене за нечисту силу, але при цьому йому мене не вистачає як постійного опонента в його важких роздумах про долю вітчизни, світу і всесвіту. У нього дружина алкоголічка, син дебіл, старша донька нещодавно отримала строк за утримання борделю і торгівлю наркотиками, а молодша, більш-менш нормальна, живе в Парижі, але він про сімейні проблеми думає мало, оскільки страждає від існування на світі Америки, гомосексуалістів, масонів, євреїв і лібералів. Євреїв і лібералів у нашому селищі представляю я, але я у нього опонент не єдиний. Безконечні і люті суперечки він веде по радіо й усіх каналах нашого, як кажуть, зомбоящика. І завжди, як показують спеціальні лічильники, виграє з великою перевагою. Мене це раніше дивувало. Невже, думав я, народ наш дійсно настільки темний і дурний, що без критики ковтає цю полову. Але знаючі люди пояснили, що голоси підраховують два лічильники з шестерінками. В одному лічильнику передача йде з малої шестерінки на велику, а в другому навпаки – з великої на малу. Втім, інші знавці стверджують, що це дурниця, жодних там спеціальних шестерінок нема і не потрібно, народ без всіляких лічильників переважною більшістю голосів з двох варіантів вибере дурніший.

– Чого це ти ночами бродиш? – запитав я Тимоху. – Не спиться чи як?

– Як тут заснеш! – відповів він з викликом. – Таку країну просрали.

Це він має на увазі дев’яносто перший рік, Біловезькі угоди по розділу СРСР на окремі держави.

– Згадав, – кажу йому, – коли ж це було!

– Відтоді і не сплю, – відповідає він.

– Ну, й даремно, – кажу йому. – Іноді мозковій системі слід передишку давати, а то, гляди, перегріється.

– Ну, так, звісно, ви, ліберали, на те й сподіваєтесь, що наші мізки заснуть і атрофуються, але ми іще підведемося, ми розігнемося, і тоді ви відчуєте всю міць народного гніву. – І далі, не слухаючи мене і не рахуючись з тим, що сказане важко припасувати до мене, несе все гамузом. – Розікрали Росію, розтягли, роздеребанили. Країна гине, армія принижена, народ злидарює і спивається.

На історію останніх десятиліть у нього і для його однодумців погляд стандартний. Була держава, велика і могутня. Але дві людини, Горбачов і Єльцин, розвалили країну, роззброїли армію, зруйнували промисловість, довели народ до злиднів, позбавили віри в будь-що і надії. Іноді до згаданих імен він додає Гайдара і Чубайса. В розширений список лібералів, які зруйнували країну, часом потрапляю і я, одверто кажучи, не по чину. А трапляється, в запалі полеміки він дає мені привід для надлишкового самолюбства і, забираючи зі списку усю решту злодюг, каже, що країну розвалив особисто я. Мені б загордитися. Але поки що чим-чим, але манією величності я не страждаю. Я намагаюся сперечатися логічно. Я кажу, що ж це за держава, яку міць вона мала, якщо її могли зруйнувати один-два, ну, навіть сто лібералів? Він за словом у кишеню не лізе і стверджує, що всі, які її розвалили, і я в тому числі, діяли не самі по собі і не без користі, а при підтримці і за гроші американців в особі Пентагону, Держдепу, Збігнєва Бжезинського і Джорджа Сороса.

Суміщаючи несумісне, він з надією дивиться на Перодера, який, досягнувши вищої влади, примусив нас співати давню пісню, вирівняв іще слабку і нестійку демократію, завертикалив її і засуверенив, що розбудило в середовищі Семигуділовських однодумців мрію про відновлення хоча б частково колишніх порядків і відновлення в якомусь оновленому вигляді втраченої лібералами Імперії, але уже не Радянської, а Російської. Про це він не лише мріяв, але й робив щось для цього. Разом зі своїми однодумцями він увійшов до складу напівлегального зборища, названого ними Соколине Полювання, і там вони будують неможливі плани відродження Великоросії, куди крім Росії мають входити Україна і Білорусія, а також частково Естонія, Латвія і Литва та північна частина Казахстану. Історична справедливість, вважають соколині мисливці, вимагає повернути ці простори Росії, створити великий російський світ, який, як пророчила убога Ванга (до речі, я забув про Болгарію), об’єднавшись, стане головною на планеті матеріальною, військовою і духовною силою, спокусливою і притягальною для всієї решти народів.

Він завжди розмовляє зі мною, як зі смертельним ворогом, при цьому я знаю точно, що він жити без мене не може. Я гадаю, що коли б йому трапилась можливість мене розстріляти, він, особисто це зробивши, потім обов’язково пошкодував би, що позбувся такого зручного опонента. Коли я часом кудись їду, він, як розповідає мені Шурочка, часто стовбичить біля наших воріт, а іноді не витримує і запитує, начебто так, до слова, слухай, красуне, твій барин коли повернеться? До мене дійшли чутки, що він з Шурочкою не лише мимохідь спілкується, але й провадить з нею довгі розмови, коли вони за моєї відсутності удвох прогулюють вона нашого Федора, а він свого Рекса. Називаючи мене барином, він має на увазі, що я живу в ситості і розкоші, чим, вочевидь, намагається вплинути на класову самосвідомість Шури. Сам при цьому, за його словами, вдовольняється скромним способом життя, ледь не аскет. Хоча живе в триповерховій кам’яній дачі, їздить на «мерседесі» з казенним шофером, невідомо ким оплачуваним і невідомо за які заслуги, і ще має нерухомість в Маямі і в Ризі, і володіє двома ресторанами, записаними на старшу доньку, ту, що сидить в тюрмі. І все ж зображає із себе безсрібника, котрий живе виключно духовними інтересами, що зводяться у нього до мрій про велику і страшну Росію, яка вже розігнулась і невдовзі підніметься на весь свій богатирський зріст, як би не противились тому все ті самі Америка, Гейропа, масони, євреї і ліберали. Ви – євреї, каже він мені. В молодості мене часто приймали за єврея, бо в мене було темне кучеряве волосся і ніс з горбинкою. Я ніколи не заперечував і нікому нічого не доказував. Але йому якось сказав, що я не проти, але виключно заради правди повідомляю, що я не зовсім те, що він думає. Моє прізвище Прокопович попівське, декілька поколінь моїх предків аж до прадіда були священиками в селі Чільдяєво Самарської губернії, а дід подався в більшовики і до арешту очолював Союз активних безбожників. Мати моя Поліна в дівоцтві Нечипоренко була з кубанських козаків, а її батько, себто мій другий дід, навпаки, воював з більшовиками і в двадцятому році був розстріляний чекістами.

– Так що, – кажу я Тимосі, – відносно мого єврейства ти влучив пальцем у небо.

– Нічого подібного, – відповідає він, нітрохи не знітившись. – Хто ти по крові, мені все одно, для мене єврей не національність, а світогляд. Зізнаюсь, євреї бувають хороші. Правда, рідко. Ти в їх число не потрапляєш.

Коли у нього знайшли рак, він їздив лікуватися до Ізраїлю. Повернувся під великим враженням. Захоплений. Я запитав, чи поміняв він свою думку про євреїв. Він запитав, з чого б це? Ну, все ж таки тебе євреї, як ти сам кажеш, гарно приймали і вилікували.

– Мене, – заперечує він, – лікували не євреї, а ізраїльтяни, мужні і достойні люди, не ліберали. Мені їхня філософія – око за око, зуб за зуб – припала до серця.

– А ти не захотів там зостатися? – запитав я його.

– Не сподівайся, – заперечив він. – Я людина тутешня. Расєйського розливу. І я за Росію буду боротися. До останнього подиху. Ви народ розорили, ви його принизили, ви його добиваєте, але ми, патріоти, все одно своє візьмемо.

Так він каже, але те, що він каже, взагалі не значить нічого. До останнього подиху він колись обіцяв боротися за радянську владу, але боровся за неї виключно на закритих партійних зборах, а коли вона впала, сховав свій партбілет подалі і якийсь час називав себе навіть демократом. Про демократизм свій скоро забув, однак став стверджувати, що радянську владу, створену більшовиками (в підтексті знову ж таки євреями), завжди ненавидів, але особисто Сталіна обожнював і період його правління вважав і вважає часом блискучих перемог і імперської могутності, яка зусиллями його і його однодумців-патріотів неодмінно буде відновлена.