Читать книгу Малиновий пелікан - Владимир Войнович, Володимир Войнович - Страница 14

Пригадані мною міркування Акуші навіяли мені смутні думки, що якщо він правий, то немає жодної надії, що у нас у хоч трохи осяжному майбутньому на вершині влади може опинитися чесна людина. В усякому разі мені до цього за допомогою кліща чи без нього вже не дожити.

Щоб відволіктися від таких думок, я переключився на дурницю: зосередив свою увагу на якомусь апараті, який зеленими і червоними індикаторами переморгується.

– Цікаво, – питаю Зінулю, – що це у вас за прилад?

– А я не знаю, – стенула вона плечима.

– Як не знаєте? – здивувався я. – Він для чогось же потрібен.

– Не знаю, навіщось, може, і був потрібен, а тепер так – бутафорія.

Ось кажуть, що асоціативний вид мислення це найнижчий вид мислення. Коли б я в це повірив, міг би померти від комплексу неповноцінності. Бо завжди мислю асоціативно. Зінуля сказала: прилад бутафорський. Я з нею негайно погодився і розвинув цю думку далі:

– У нас все бутафорське. Бутафорський уряд, бутафорський парламент, бутафорський суд, бутафорські вибори, бутафорська невідкладна медична допомога.

– Як ви мислите оригінально, – оцінила Зінуля. – Ви також письменник.

– Що значить також? – не зрозумів я.

– Ну, я маю на увазі Семигуділов письменник і ви також.

– Це я також? – обурився я до глибини душі. – Це він також. Якщо він взагалі письменник.

– Петро Ілліч, – втрутилася з поправкою Варвара, – не просто письменник. А дуже відомий письменник. Набагато відоміший за вашого Семигуділова.

– Ну, як це? – не повірила Зінуля. – Семигуділова знають всі, навіть ті, котрі книжок не читають.

– Саме ті, хто не читає, а дивляться безглузді ток-шоу по зомбоящику. А читачі книжок знають Петра Ілліча.

– А-а, – ставлення до сказаного Зінуля виявила незрозумілою, шанобливою, очевидно, емоцією. – А над чим ви зараз працюєте?

– Смішне запитання, – сказав я.

– Чому смішне?

– Тому, що цікавитися, над чим письменник працює зараз, є смисл тільки в тому випадку, коли знаєш, над чим він працював раніше.

– А над чим ви працювали раніше?

– Петро Ілліч, – знову втрутилася Варвара, – написав дванадцять романів. Але раз ви книжок не читаєте…

– До восьмого класу читала. А потім перша любов, перша вагітність, перший аборт, а далі було уже не до книжок.

– Але, може, ви до вагітності бодай роман «Зимове літо» прочитали? – зробила припущення Варвара.

– «Зимове літо»? – повторила Зінуля. – Аякже! Ще й як читала! В дитинстві. І серіал дивилася. Як раз по цьому, як ви кажете, зомбоящику. Разів два дивилася, не менше. А чого ж це ви одразу не сказали? Якби я знала, я би вас не тільки в академічну, в кремлівську лікарню влаштувала б.

– Та мені хоч у яку, аби швидше.

– А навіщо швидше? Вам що – кепсько? Та ви, я дивлюсь, зблідли. Паша, що ти як молоко везеш? Жми на залізку!