Читать книгу Малиновий пелікан - Владимир Войнович, Володимир Войнович - Страница 7

«Дар напрасный, дар случайный, жизнь, зачем ты мне дана?» – запитував Пушкін. Всяк, хто мислить, рано чи пізно завмирав над цим запитанням. При цьому хтось, природно, сподівався, що дар, можливо, не зовсім випадковий і зовсім не марний, а даний йому з якимсь таким смислом, можливо, навіть зі смислом особливим. Ну, припустимо, що життя Пушкіна мало особливий смисл, тому що… Ну, не стану пояснювати чому. Гаразд, давайте розпочнемо з Пушкіна і складемо список тих, хто зробив щось особливе в літературі, мистецтві, науці і залишив, як кажуть, свій слід. Але ж більшість людей ніякого окремого сліда ні в чому не залишили. Селянин вирощував хліб, ми його з’їли, перетравили, зосталось те, що зосталось. Двірник позамітав у дворі листя, воно знову нападало, він знову позамітав, почистив двір від снігу, настала весна, від його праці нічого не зосталося. Значить, життя його взагалі поминуло безслідно? А життя тварини, комахи, воно що ж, створено природою без усілякого смислу? Можливо, навіть і так. Все зі смислом чи все без смислу. Якщо друге, то і Пушкін без смислу, бо більшості людей і він не потрібний. Більшість живе, не задумуючись про смисл, і правильно робить, бо спроби знайти його призводять лише до даремних мук, а іноді й до гіршого.

Мій друг Костя Плотников був блискучим ученим-фізиком, автором деяких відкриттів, включаючи елемент, що поповнив таблицю Менделєєва. В звичайному житті він був легкою, товариською і розхристаною людиною. Але іноді задумувався над смислом життя, додумувався до того, що його немає, впадав у депресію і доходив до думки, що раз нема смислу життя, то нема й смислу жити. І тоді потрапляв до лікарні. Лікарі вникали в причину його депресій, виясняли деталі його життя, але все начебто було в нормі. І спадковість (тато хімік, мама піаністка) непогана, і в дитинстві нічим, окрім кору і свинки, не хворів, навчався на відмінно, в справах успішний, дружина прекрасна і діти гарно влаштовані. З сексом є проблеми, але річ не в тому. А в тому, що не бачить смислу в житті. Тоді виникали думки про самогубство. Якось його витягли із петлі і привезли до лікарні. Два дні він лежав обличчям до стіни, ні з ким не розмовляючи, але слухняно підкорявся медсестрам, які приходили зробити укол, виміряти тиск, температуру і взяти кров на аналіз.

Увечері третього дня його навідав завідуючий відділенням Геннадій Єремійович Цимбалюк, мужчина років п’ятдесяти з коротко підстриженими сивими вусиками на життєрадісному засмаглому обличчі, любитель жінок, рибалка і мисливець. Він щойно повернувся з Болгарії, де полював на косуль, результатом був цілком вдоволений, що позитивно позначилося на його настрої.

– Радий бачити вас ізнову, – сказав він, увійшовши до палати. – Вважав би за краще зустріти вас не тут, але тут вам також буде непогано. Весь персонал ставиться до вас з великою повагою і надзвичайною ніжністю. Як почуваєтесь?

– Навіщо мене сюди привезли? – запитанням на запитання відповів Костя.

Запитанню лікар не здивувався.

– Ми всього-на-всього виконуємо наші обов’язки.

– У чому вони полягають?

– Зокрема в тому, щоб стримувати людей від безповоротних вчинків.

– А чому ви повинні мене стримувати? Чому я, доросла людина, не можу розпорядитися своїм власним життям?

– Тому що рішення розпорядитися таким чином частіш за все виникає під дією миттєвих емоцій, і людина, яку стримали від самогубства, згодом буває вдячна тим, хто її стримав. Себто ми припускаємо, що якщо вас не стримати, ви б про це згодом пошкодували, якби змогли.

– Цей випадок не для мене, – сказав Плотников. – Тому що в мене не емоції, а чітке усвідомлення, що моє життя жодного смислу не має. Та ви навряд чи зможете мене зрозуміти.

– Чому ж? – заперечив лікар. – Думка не така вже й оригінальна, як вам здається. Відсотків сорок наших пацієнтів охоче з вами погодяться. Але якщо ви продовжите ваші роздуми в цей бік, то дійдете висновку, що якщо немає смислу у житті, то в смерті його немає тим паче.

– І що із цього виходить? – запитав хворий, хоча не дуже цікавився відповіддю.

– А з цього виходить те, що коли немає смислу ні в тому, ні в іншому, то й взагалі немає смислу в тому, щоби добровільно міняти одну нісенітницю на іншу. Приносячи страждання своїм близьким.

– Я їм живий приношу ще більше страждань.

За своєю освітою і особистим досвідом лікар знав, що переконувати хворого, коли він у глибокій депресії, словами в будь-чому, а тим паче, в тому, що смисл життя є, даремна справа, що допомогти йому можуть лише ліки. І все-таки він втягнувся у розмову і, забувши, що він лікар, спробував подіяти на хворого логікою, тим паче, що той поступово також розговорився.

– І взагалі, що таке смисл життя? – казав лікар м’яким задумливим голосом, наче уперше обговорював цю тему і тепер міркував уголос. – Уявлення про це залежить від світогляду або навіть від настрою. Смислу життя можна не бачити ні в чому чи бачити в усьому. Кавказькі люди вважають, що людина виконала своє призначення, якщо побудувала дім, народила сина (дочка не рахується) і посадила дерево.

– Дім з часом зруйнується, – парирував Костя, – син і дерево помруть.

– Ми всі помремо. Але син побудує новий дім і народить свого сина, а дерево народить інше дерево. Одне помирає, інше народжується, але в цілому природа і всі її складові не помирають, а оновлюються і продовжуються в наступних поколіннях. То невже ви думаєте, що в усе це не внесено жодного смислу?

– Ким він внесений? Богом?

– А, я забув, що ви, здається, атеїст. Ну, припустимо, ви не вірите в Бога, але якщо ми виникли навіть просто з пилу, то чому б не припустити, що і цей процес відбувся зі смислом. Ну, не може ж бути, щоб наш світ, такий різноманітний, багатоголосий і багатоколірний створений і існує без всілякого смислу.

– А решта світів?

– Тобто?

– Увесь всесвіт. Увесь цей космос, зірки, планети, мертві, пустельні, холодні, сірі, в їх існуванні також якийсь смисл?

– Безумовно. Ви як фізик краще за мене знаєте, що рух у просторі небесних тіл, їх розташування відносно одне до одного і взаємна прив’язаність підкорені суворим законам, що їх ви, вчені люди, з подивом відкриваєте. Ви їх тільки відкриваєте, а створені вони ж бо не вами. Але їх створення було ж підпорядковано якомусь смислу.

– Я в цьому сумніваюсь.

– Ну, й сумнівайтесь скільки завгодно, але навіщо ж руки на себе накладати? Чому б вам просто не повірити своїм відчуттям? Життя ж буває всіляке: нудне, холодне, сіре, дощове і зі сльотою, але ж бувають й інші періоди, коли сонячно і світло, коли ви відкрили щось неймовірне, коли ви любите і любимий, коли ви лежите в засідці і на вас іде олень, красень з ось такими рогами… Господи, невже ж у такі хвилини варто думати про смисл життя, коли саме життя є смислом життя.

Суперечка затяглася. Раз по раз до палати зазирала чергова медсестра Галя з пропозицією зробити укольчик. Лікар подавав їй знак, і вона щезала. Лікар наводив аргументи, хворий їх заперечував і наводив свої. Обидва сперечальники були людьми розумними, освіченими. Докази кожного були переконливі, але і контрдокази були такими ж. Зрештою обидва стомилися, а тим часом проклюнувся досвіток. Лікар спохопився, що минула ціла ніч, а йому вранці знову на роботу, попрощався зі співбесідником і пообіцяв, що вони зустрінуться вранці під час обходу. Лікар пішов, хворий заснув і спав довго. Прокинувся він від сонячного світла і свіжого повітря. Це санітарка Наталя відчинила вікно, щоб провітрити палату. За віконницями були ґрати з товстих металевих прутів, і тінь від них лежала на підлозі, що її мокрою шваброю протирала Наталя. Потім вологою ганчіркою вона протерла столик у кутку, стілець і спинку ліжка, на якому лежав Костя. Потім стала на стілець, щоб закрити вікно.

– Не треба, – сказав їй Костя.

– Що не треба?

– Не треба закривати вікно.

– Гаразд, – сказала Наталя і вийшла.

Костя лежав на ліжкові, мружився від сліпучого сонця і раптом зрозумів, що це дуже і дуже приємно відчувати тепло сонячного проміння і вдихати свіже весняне повітря і слухати шуми міського руху за вікном, чиїсь голоси, стукіт каблуків, шелест листя і каркання ворон. Він згадав про свою спробу самогубства і уявив собі, що зараз він був би не тут, а в морзі, голий і синій на цинковому ложі, і сонячний промінь, проникнувши крізь кватирку, лежав би на його мертвому білому обличчі. І на секунду уявивши собі цю картину, він здригнувся від жаху. І подумав, що невже насправді спало йому на думку самому добровільно відмовитися від життя, яке таке прекрасне у всіх своїх проявах. Він згадав свою нічну розмову з Геннадієм Єремійовичем Цимбалюком. Все, що казав йому лікар, зараз здавалося Кості надзвичайно мудрим і переконливим. А його власні заперечення дурнуватими і безглуздими. Тепер він точно розумів, що смисл життя невідомий, але він є, а коли його немає, то й не потрібно. Не треба ніякого смислу, треба просто жити, насолоджуючись сонцем, повітрям, природою, квітами, музикою, любов’ю, роботою, випивкою, їжею і читанням розумних книг. Все це він негайно хотів розповісти Геннадію Єремійовичу і з нетерпінням чекав 9 ранку, коли той з’явиться з ранковим обходом. Але о дев’ятій лікар не з’явився, а близько десятої зайшла лікар, що вела Костю, Оксана Габріелівна. Очі в неї були заплакані, і це дуже не сподобалося пацієнту. Йому здавалося, що такого чудового ранку всі мусять радіти життю і нічого, що б затьмарювало радість, ні в кого не має бути. Вона виміряла тиск і запитала, як справи.

Хворий сказав:

– Добре.

Вона, схоже, здивувалася і перепитала:

– Добре? У якому смислі?

– У тому смислі, що я добре себе почуваю.

Вочевидь, його відповідь не співпала з її очікуваннями, і вона вирішила уточнити:

– А як настрій?

– Піднесений, – сказав він. – А у вас щось трапилось?

Так він запитав і напружився, дуже не хотілося почути щось смутне.

Вона не відповіла і запитала наступне:

– Я чула, що ви ледь не всю ніч говорили з Геннадієм Єремійовичем?

– Так, – охоче відказав хворий, – говорили.

– І яким він вам видався?

– Не знаю. Можливо, він володіє гіпнозом чи ще чимось таким. Я ніколи не думав, що на мене хтось може так сильно подіяти словами. А він мене переконав у тому, що життя чогось таки варте.

– Здається, ви переконали його в протилежному, – сказала вона і пішла до виходу. Вже взявшись за ручку дверей, озирнулася, зустріла запитальний погляд Кості і повільно, відділяючи слово від слова, голосом диктора, що читає останні вісті, повідомила:

– Геннадій Єремійович Цимбалюк сьогодні вранці застрелився у своєму кабінеті.