Читать книгу Малиновий пелікан - Владимир Войнович, Володимир Войнович - Страница 3

Якщо ви нічого не знаєте про мене, я вам дещо розповім. Мене звати Петро Ілліч Смородін, це мій псевдонім, а справжнє прізвище, Прокопович, мало хто знає. Серед них – наша листоноша Заїра, яка на початку кожного місяця приносить мені пенсію, та касирка «Аерофлоту» Людмила Сергіївна, у якої я раніше купував квитки до Берліна, куди літав до свого сина Данила. Багато років я користувався її послугами, розраховуючись додатково своїми книгами та набором цукерок, а нині купую квитки он-лайн. До мого віку люди зазвичай тупішають і новими технологіями оволодівають важко, але я себе вважаю користувачем комп’ютера, як то кажуть, просунутим. Років тридцять з гаком тому в Америці я купив свій перший «Макінтош», він звався «Мак-плюс» (екран розміром з пачку цигарок), і відтоді намагаюсь йти в ногу з часом, чим викликаю зневагу мого сусіда по дачі, одного з останніх допотопних мугирів мого покоління Тимофія Семигуділова, прізвище якого його ж соратники злегка переінакшують, заміняючи літеру «г» іншою, з котрої починається слово «мати». Тимоха вважає, що справжній письменник повинен писати лише «пірцем», маючи на увазі кулькову ручку. Своєю непроглядністю він вельми пишається і впевнений, що лише той, хто пише від руки, може вважати себе хоч якоюсь мірою належним до справжньої російської літератури. Досягнення Пушкіна і Тургенєва пояснює тим, що вони писали гусячим пером, а на комп’ютері ні «Євгенія Онєгіна», ні «Бєжин луг», на його думку, не напишеш. До всіх цих міркувань додає, що через комп’ютер йдуть флюїди (чому флюїди?) від диявола, а в того, хто пише «пірцем», є прямий контакт з Богом, хоча у нього самого, я підозрюю, якщо був контакт з чимось далеким, то через комутатор, установлений на Луб’янці. Щодо комп’ютера, то я гадаю, що і Пушкін, і Тургенєв залюбки його б опанували, але в будь-якому разі технічна тупість ще не ознака літературного таланту, що досвід нашого мугиря якраз і засвідчує. Він пише важко, незграбною мовою. Пройшов довгий шлях. Був колись зразковим радянським письменником. Писав про успішні колгоспи і вважався середньої руки нарисовцем. Тридцять років був членом КПРС і половину цього часу – секретарем партійної організації. Завжди демонстрував безмірну відданість радянській владі, за котру, як казав, готовий віддати власне життя та задушити будь-кого, хто мав про неї не дуже добру думку.

Ще будучи, як і я, студентом літінституту, взяв участь у цькуванні Пастернака. І цим звернув на себе увагу влади. У сімдесяті роки вишукував серед побратимів по перу інакомислячих, охоче брав участь у гоніннях на них та був вельми кровожерливим. У вісімдесятих, відчувши, звідки вітер віє, перекваліфікувався у мугирі, почав писати повісті про колективізацію та руйнування більшовиками російського села, тоді радянська влада подібне вільнодумство допускала. Більшовики у нього були суцільно з прізвищами, що натякали на їх єврейське походження. Писав, як і раніше, незграбно, але, як тоді багатьом здавалось, гостро, чим зажив тимчасову репутацію правдолюбця і навіть прихованого антирадянщика. А коли радянська влада захиталась, дуже заповзято її захищав, довівши цим, що йому, як казав Бенедикт Сарнов, у літературі без підтримки армії, флоту та КДБ робити нічого. У дев’яності, котрі він називає лихими, ненадовго затих, знітився, десь комусь пошепки пояснював, що завжди тайкома був лібералом і в доказ десь щось цитував зі своїх антиколгоспних опусів, але при передачі управління державою (разом з ядерним чемоданчиком) нашому теперішньому Перодеру (Першій особі держави) збадьорився духом, оголосив себе православним патріотом і нині шалено таврує американців та лібералів, захоплюється гідністю Володаря чемоданчика і за усіма ознаками з’їхав з глузду на мрії про православно-державну велич. І в його хворій голові якимось чином поєднуються уявлення про те, що країна зусиллями заокеанських політиків та наших лібералів лежить у руїнах, але й одночасно піднімається з колін, відроджується з попелу і ще покаже усьому світу, де раки зимують.

Колись Твардовський, з яким я у молодості був знайомий, казав, що людині називати себе самого письменником нескромно, тому що звання «письменник» припускає наявність в людині специфічних непересічних здібностей, котрі в сукупності називаються талантом. І насправді, в колишні часи те коло людей, яких іменують читацькою публікою, так і сприймали письменника, як істоту, наділену незвичайним і навіть надприродним хистом сягати в душу людини, розуміти її пориви, переживання, страждання, таємні потяги й таке інше. Але тепер це все залишилось у минулому і письменником називають ледь не кожного, хто пише дешеві детективи, жалісливі простенькі історії і навіть якісь брошурки, конспекти політичних промов, рекламні тексти. Всі вони письменники. Тому тепер я, долучаючи до себе це звання, ніякого збентеження не зазнаю. Та й як уявляти мені себе, який написав дванадцять романів, шість сценаріїв, чотири п’єси та сотні невеликих літературних текстів? Я – член Спілки письменників, член Пен-клубу, член ще якихось журі, комітетів, редрад та редколегій, де часто-густо просто значуся у ролі весільного генерала без усяких обов’язків та винагороджень. Крім того, перебуваю у двох іноземних академіях, є почесним доктором трьох університетів та лауреатом десятка премій. Сьогодні мене шанують, називають іноді навіть класиком, і романи мої у книжкових магазинах знаходяться у розділі «Класична література». Але був час, коли мене вважали дисидентом, відступником, ворогом народу, мене переслідували люди, імен яких давно ніхто не пам’ятає, казали, що я пишу книги за завданням ЦРУ та Пентагону (а тепер сказали б Держдепу), що книжечки мої нічого не варті й згниють разом зі мною або навіть раніше за мене на звалищі історії. На мене нападали могутні сили, погрожували усілякими карами, і все це я пережив і вижив, а задля чого? Чи не для того, щоб стати жертвою цієї маленької нікчемної членистоногої комахи?