Читать книгу Легіон Хронос - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 11

Як і попереджували, справжній жах почався наступного ранку. Двері у казарму відчинились, ледь за вікном почало сіріти.

– Підйом, рекрути! – пролунало зловісно і категорично.

Дмитро розплющив очі. Вздовж ліжок проходжувалась Нора.

– За п’ять хвилин бути готовими до початку занять! – Нора наблизилась до Дмитра і поглянула на нього з крижаною посмішкою. – І не запізнюйся, мачо, у нас надто багато роботи.

Дмитро нашвидкуруч умився над раковиною і вскочив у комбінезон. Не пройшло й п’яти хвилин, як він, у компанії решти рекрутів, яких виявилось не більше двадцяти чоловік, стояв біля брами, що вела за межі учбового центру. Там вже пантрувала Нора. Дочекавшись, коли зберуться усі, вона без зайвих коментарів повернулась і побігла стежкою. Тією самою, якою Дмитра привели сюди напередодні.

– Не відставати, рекрути! – підтримав її Якоб – учорашній суперник Нори у фехтуванні і, Дмитру вже розповіли, помічник інструктора з бойової підготовки. – Очікувати я ні на кого не збираюсь!

Ранковий крос спочатку не віщував нічого поганого. Навпаки, мальовничі пейзажі, свіже прохолодне повітря, все це додавало наснаги. Перших кілометра півтора Дмитро здолав без проблем, хіба трішки спітнів і захекався. Однак скоро стежина почала здиратись на досить крутий, порослий диким виноградом схил, і тоді стало важко по-справжньому. Не дивлячись на те, що підйом ставав все більш крутим, Нора і не думала зменшувати темп.

– Швидше! – категорично казала вона і продовжувала біг.

– Не відставати, не відставати! – немов папуга, вторив за нею Якоб.

Так тривало близько десяти хвилин. По їх перебігу повітря вже не здавалось свіжим і прохолодним. Воно обпікало легені і душило, а краєвиди втратили свою мальовничість і стали лише заднім планом пекла, серед якого опинився не звиклий до фізичних вправ Дмитро. Нарешті, відчувши, що далі не здатний зробити бодай одного кроку, він безсило повалився на траву. Рекрути, важко дихаючи, пробігали повз нього і лише Робо, сам блідий і спітнілий, зупинився і подав руку. Згодом до нього приєднався ще хтось, але Дмитро не бачив хто. Він просто сидів на землі і відхекувався. Нора досить швидко помітила замішання і повернулась, наказавши Якобу очолити колону рекрутів. Стала над Дмитром, дмухнувши на неслухняний локон, що вибився із зачіски, і метнула на нього презирливий погляд.

– Встань, ледащо! Негайно встати!

Дмитро, важко відсапуючись, підвівся. Вона підступила і видихнула йому прямо в обличчя:

– Ти гнилий. Молодий і гнилий. На тебе бридко дивитися! Ми не пробігли ще й трьох кілометрів.

Дмитро нарешті відчув, що сили поволі повертаються до нього, а разом з ними росте злість.

– У моєму світі, панянко, для пересування використовується автотранспорт.

– Мовчати! – перейшла на крик Нора. – Бережи дихання, блазень! Взяли це лайно, рекрути. І понесли. Подякуєте йому пізніше!

До Дмитра підійшов Робо і подав йому руку. Відчуваючи сором, Дмитро повернувся і пішов слідом за рештою рекрутів. Спочатку крокував, а згодом перейшов на біг, намагаючись не відставати від Нори. Хоч і з великими зусиллями, але зміг дістатися до галявини серед лісу, де учбовий загін зупинився для розминки.

Вправи, які Дмитро виконував, відчуваючи, що його зараз знудить, зайняли не більше десяти хвилин.

– Вперед! – скомандувала Нора по перебігу цього часу. – Не відставати!

На щастя Дмитра, тепер бігли у зворотному напрямку. Коли потрапили на подвір’я палацу, вигляд майже у всіх рекрутів був жалюгідним – мокрі від поту, з мутними очима, вони ледве тримались на ногах. Спітнів і важко дихав навіть Якоб. Але Дмитро, здається, перевершив своїм нужденним виглядом їх усіх. Що стосується Нори – здавалось, вона нікуди й не виходила, очікуючи на своїх нещасних учнів під кущами бузку на подвір’ї.

– Душ і сніданок, – крізь зуби кинула вона. – За сім хвилин очікую на вас у їдальні.

Закінчивши свою категоричну фразу, Нора повернулась і пішла геть.

– Есесівка, – буркнув навздогін Дмитро і поплентався у казарму.

Після прохолодного душу сюрпризи продовжились. Нора, яка стояла біля входу до приміщення їдальні, з загадковим виглядом заявила:

– На приймання їжі п’ять хвилин, рекрути. Після моєї команди дружно залишаємо залу їдальні!

– У нас літак за чверть години? – не витримав Дмитро. – Можливо, ми запізнюємося на зустріч усього нашого життя? Ви поясніть: для чого влаштовувати цей дитячий садочок суворого режиму?

Нора, як і під час ранкового кросу, наблизилась до Дмитра впритул і гаркнула йому в обличчя:

– Рекрут Міщенко!

– Я! – нахабно зазирнув їй у очі Дмитро.

– Зайві розмови заборонено. За порушення – наряд позачергово.

Дмитро промовчав, картаючи себе не так за отримання невідомого наряду, як за те, що не стримався і розпочав суперечку з дівчиною.

– Вперед! – вигукнула Нора, і рекрути бігцем потюпали у їдальню.

Місцем для приймання їжі виявилось досить просторе приміщення, увесь простір якого займали ряди довгих пластикових столів. На столах парував посуд з їжею, але жодної людини за ними не було – усі рекрути, яких Дмитро бачив зранку, а також десятки нових, раніше небачених, шикувались уздовж столів і очікували команду зайняти свої місця. Дмитро приречено зітхнув. Вигляд вишикуваних у шеренги людей з переляканими очима не надихав. Додавала наснаги Нора, яка з непроникним виглядом походжала вздовж столів. У руках інструкторка мала секундомір.

– Сісти! – сказала вона після паузи і натиснула на кнопку секундоміра.

Лише коли спільно з рештою своєї десятки Дмитро сів за стіл, він відчув несамовитий голод. Скоріш за все, давались взнаки наслідки пришвидшення обміну речовин. Хоч би як там було, але порція, яка раніше видалась би Дмитру надто великою, зараз такою не здавалась. Їжа була не надто вишукана, але цілком поживна. Сніданок складався з чогось схожого на кашу з м’ясом, порції овочевого рагу та чаю. Двічі не примушуючи себе запрошувати, Дмитро взявся до їжі, одночасно роздивляючись людей, які сиділи поряд з ним за столом.

Тут знаходились молоді люди, які навряд чи притягували б до себе увагу у натовпі. Середнього зросту, звичайної зовнішності, усі віком до тридцяти. Серед хлопців перебували і двоє дівчат. Непомітні й сіренькі. На усіх однакові комбінезони. Жодних розмов. Звичайні перелякані новобранці. Дмитро зітхнув і, пережовуючи страву, помітив:

– Початок занять вражає. Схоже, ми потрапили у божевільню.

– У Легіон, друже, у Легіон, – посміхнувся Робо.

– Справа лише у термінах.

Робо підсунувся ближче і по-змовницьки підморгнув.

– Якщо бути відвертим, мені теж було важко.

– Та невже?

– Ну, можливо, не настільки…

– Ще б пак! – нахабно втрутився у розмову коротко стрижений парубок з квадратним обличчям і низьким лобом, який сидів навпроти Дмитра. – Про початкову військову і фізичну підготовку бійця Глинкової Гвардії подбали німецькі інструктори. А заодно й про навички бандита і мародера!

Робо спохмурнів і продовжив сніданок мовчки. Дмитро, не розуміючи, що відбувається, вирішив загладити ситуацію.

– Глинкової Гвардії? Ніколи не чув.

– У нас це звикли іменувати загальним словом – фашисти! – знову втрутився у розмову той самий хлопчина. Робо зиркнув на нього, але одразу ж відвів погляд. Було помітно, що він не мав наміру загострювати конфлікт.

– Ти фашист? – здивувався Дмитро.

Робо похитав головою.

– Я лише жив у той час. І ніколи їх не схвалював.

Дмитро відчув, що зіпсований Норою настрій поволі покращується.

– Ти не повіриш, але я теж.

– Але ти ж казав, що твоя епоха – початок ХХІ сторіччя, – не зрозумів Робо.

– Саме так. З тією лиш різницею, що у наш час фашистами непорядні люди іменували порядних. Довго пояснювати.

– Надто все просто у вас! – знову втрутився у розмову парубок навпроти.

– Іван! – докірливо поглянула на хлопця одна з дівчат. – Вони такі ж, як і ми.

– Вони фашисти!

– Вони легіонери!

Хлопчина зиркнув на дівчину і потупив очі. Дмитро зрозумів, що той порушив якесь тутешнє правило.

– Я Маша Одинцова, – посміхнулась дівчина до Дмитра. А цей буркун – мій брат Іван. Насправді чудова людина.

– Ви нещодавно прибули? – запитав Дмитро.

– Тиждень тому. Але Івану були необхідними лікування і реабілітація, тому навчання ми розпочинаємо лише зараз.

– Лікування?

– Сталінград. Осінь 1942 року. Ми звідти.

– Тоді все зрозуміло, – знизав плечами Дмитро. – Якби ти дожив до 2014 року, солдате, мав би привід замислитись.

Іван у відповідь щось буркнув і втратив цікавість до розмови, усіма силами намагаючись показати, що склянка з чаєм займає його значно більше, аніж розмова з Дмитром і Робо.

– Мене записали до відділу технічної підтримки, – сказала Маша. – Але я не хочу. Адже «у полі» працювати значно цікавіше?

– Уявлення не маю, – знизав плечима Дмитро.

– У техніків теж доволі цікава програма, але вона зводиться головним чином до забезпечення дій великого підрозділу, як то центурія або навіть когорта. Але перебувати на вістрі подій, серед ворожого табору або серед громадян, які не здогадуються про твоє існування, це, напевне, дуже цікаво!