Читать книгу Легіон Хронос - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 8

Квіткова вулиця Квіткова зовсім не змінилась від того часу, коли Дмитро востаннє бував у цьому Богом забутому мікрорайоні. Ті ж калюжі на дорозі, брудний тротуар, неохайні кущі вздовж шеренги старих триповерхових будинків. Вулицю не сильно змінила навіть відсутність людей – їх і раніше тут можна було помітити нечасто.

Ліхтарів на вулицях не було, мабуть, від створення світу, тож нещасний джип, втративши фари під час нападу, не пропустив жодної вибоїни пошматованого шляху. Дмитро, лаючись у душі, відшукав будинок № 15, проїхав ще квартал і залишив автомобіль у невеличкому дворі з шеренгою кособоких комірчин і кущами висохлого бузку. Він пішки повернувся до потрібного будинку. Піднявся дерев’яними запиленими сходами нагору, освітлюючи собі дорогу за допомогою крихітного ліхтарика, що його відшукав у рюкзаку. У заваленому мотлохом під’їзді стояв сморід плісняви. Квартира № 34 знаходилась на останньому, третьому поверсі. Наблизившись, Дмитро потягнув за ручку, і двері відчинились. Він опинився у темній вітальні. Освітивши її непевним світлом ліхтарика, помітив на стіні цинковану балію і старий велосипед.

– І що далі? – зітхнув він, намагаючись зберегти рештки мужності. Ця квартира, темна і моторошна, лякала його самим своїм виглядом.

Не отримавши, як і очікувалось, відповіді на своє риторичне запитання, Дмитро пройшов темним коридором, в кінці котрого помітив кухню і двоє дверей до кімнат. Біля них, на побіленій крейдою і замацаній чиїмись руками стіні, знайшов вимикач. Уже простягнув до нього руку, коли зрозумів, що вигляд освітленого вікна приверне до себе зайву увагу – у жодному з сусідніх будинків світло не горіло. Він швидко оглянув меншу з кімнат, усім умеблюванням якої були старенький диван і письмовий стіл у кутку, після чого зайшов до великої кімнати. Тут, освітлені червонуватим світлом з вікна, стояли два плюшеві крісла з потертими лакованими ручками, сервант з фарфоровим посудом і круглий дубовий стіл, на якому розташувалась клітка для папуг. Клітка теж була порожня. Дмитро підійшов до картини, що висіла на одній зі стін. Звичайний собі натюрморт – ваза з червоними тюльпанами, накритий білосніжним рушником глечик і надрізаний пшеничний коровай. Взявшись за раму двома руками, зняв картину.

За натюрмортом було влаштовано схованку – невеличка ніша, прикрита фанерними дверцятами. Дмитро заглянув у схованку і взяв до рук єдину річ, яка там знаходилась. Нею виявився блискучий браслет. Точнісінько такий, який був на руці у загиблого незнайомця. Під час більш прискіпливого розглядання Дмитро помітив на його сріблястих пластинках кілька десятків кнопок з цифрами і незрозумілими символами, а також плескатий монітор завбільшки з коробку сірників.

Ліхтарик блимнув і згас. Втім, необхідності у ньому, здається, не було – очам, що вже звикли до темряви, вистачало червонястого світла ззовні.

– І що ж мені з тобою робити? – задумливо прошепотів Дмитро.

Він надягнув браслет на руку, мимоволі помилувався ним і, нарешті, вирішив натиснути кілька кнопок. Результату жодного. Схоже на іграшку, з якої витягли батарейки. Кілька хвилин Дмитро дивився на пустий монітор. Він нагадував рубін, який приховував у своїх глибинах іскри вишневого сяйва. Зацікавившись, Дмитро обережно торкнувся поверхні приладу пальцем і відчув тепло, яке плинуло від нього. Цього разу щось відбулось – над головою почулось виразне клацання, після якого монітор засвітився і по ньому побігли яскраві різнокольорові сполохи. Це сталось так несподівано, що першим бажанням Дмитра було скинути браслет з руки і пожбурити геть. Натомість він швидко опанував себе і продовжив ознайомлення з невідомим приладом, використовуючи старий перевірений метод «наукового тику».

Кілька секунд нічого не відбувалось. А потім…

– Бета Чотириста Тридцять Сім, – раптом почув Дмитро над головою невідомий голос. – Слухаю вас, легіонере.

Дмитро здригнувся усім тілом. Не розуміючи, звідки лунає голос, він покрутив головою. Ніде жодних ознак чиєїсь присутності.

– Вас слухають, говоріть! – повторив голос.

– Хто це? – зміг промимрити Дмитро не менше аніж за півхвилини.

– Диспетчер Бета Чотириста Тридцять Сім. Резервний канал зв’язку. Ідентифікуйте себе і повідомте просторово-часові координати.

– Але я їх не знаю…

– Ідентифікуйте себе, легіонере. Чи вам не знайомі правила?

– Тобто… Назватись?

– Так.

– Міщенко. Дмитро Міщенко.

– Ваше звання?

Дмитро зітхнув.

– Послухайте, шановний, хтось пояснить мені, що тут відбувається?

Позбавлений забарвлення голос відкашлявся:

– Хвилинку.

Над головою ще раз клацнуло і запанувала тиша. Нічого не розуміючи, Дмитро стояв посередині кімнати і намагався осягнути, чи насправді чув щойно голос, чи все це йому примарилось. Червонясте сяйво ставало все більш яскравим. Тепер воно нагадувало за потужністю червоний ліхтар у фотолабораторії. Дмитро підійшов до вікна, заглянув у нього і відсахнувся. Вулицею проїздив кабріолет з недавніми переслідувачами. Вони мали такий вигляд, ніби не здійснили годину тому прогулянку у лісосмугу, рухаючись на швидкості майже двісті кілометрів на годину. Кабріолет зупинився неподалік, і люди зайшли до під’їзду сусіднього будинку. Дмитро відчув, як у горлі у нього пересохло.

– Алло! – прошепотів він, підносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…

– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сім.

– Мене переслідують.

– Я попрохав хвилинку зачекати.

Дмитро відчув, як його опановує лють. Емоції, які володіли ним протягом багатьох годин, потребували виходу і знайшли його:

– Але у мене, чорт забирай, немає цієї хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не відповідаю!

– Не варто так хвилюватись, легіонере.

– Йди ти до біса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!

– Запитання незрозуміле.

Дмитро спересердя вилаявся і смикнув затвор автомата. Він абсолютно нічого не зрозумів, окрім одного – на тому кінці лінії зв’язку знаходиться бюрократ. І ще він зрозумів, що спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дії варварів під час майбутньої зустрічі передбачити було неважко.

Вони просто відкриють вогонь.

Пройшло кілька хвилин. Варвари вийшли з під’їзду і попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Він відсунув від стіни крісло і присів за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку. Одразу ж відчув полегшення. Так принаймні зрозуміло, що потрібно робити. На зміну люті прийшла якась дивна веселість. Веселість приреченого.

– Якщо це твій останній бій, Дмитре, – філософськи зауважив у порожнечу, – нікому буде написати героїчну оду присвячену твоїй пам’яті.

Внизу загупали сходами ноги переслідувачів. Двічі клацнули затвори. Дмитро поглянув на монітор браслету. Ним, як і раніше, пробігали різнокольорові сполохи.

– Бета, чи як там тебе, ти бюрократ!

Кілька секунд мовчанки, потім голос над головою промовив:

– Приготуйтесь до переміщення в локацію Легіону Хронос, громадянине.

– Та я вже до всього готовий! – в серцях вигукнув Дмитро і навів ствол автомата на двері, за якими чувся шурхіт.

Двері злетіли з петель, і перший з переслідувачів звів руку зі зброєю.

– Так-так-так! – виплюнув чергу його куций пістолет-кулемет.

– Дзень-дзень-дзень! – засвистіло у вухах від потужного голосу «калашникова», на гашетку якого натиснув Дмитро.

Варвар на мить зупинився, хитнувся, але продовжив наближатись, посипаючи кулями крісло, за яким принишк Дмитро. Його заросле щетиною обличчя, глибоко посаджені очі й масивне підборіддя немов пливли у порожнечі, наближаючись…

Він був уже на середині шляху, коли світло погасло, разом з собою забравши розмаїття звуків. Виразно запахло озоном, і Дмитро, кудись провалившись, упав і боляче ударився потилицею об невідомий, але до біса твердий предмет. Свідомість, нарешті змилувавшись над ним, полинула у чорну порожнечу.

Скільки він «відпочивав», Дмитро не знав. Відчуття повертались поступово, і першим з них був пульсуючий біль у голові. Дмитро голосно застогнав і почав обмацувати все навколо у пошуках автомата. І цієї миті темрява почала рідшати. Враження було таким, що у темну кімнату завітав світанок. Дуже швидкий світанок. Дмитро вражено піднявся, протер очі й почав роздивлятись кругом.

Кімната зникла, а він сидів посеред великої, порослої травою галявини. Предметом, об який він так боляче ударився, був великий, порослий зеленкуватим мохом камінь. Навколо росли кілька розложистих дерев, а не далі як за п’ять кроків проходила стежка. Вона збігала пологим схилом у долину. Там, серед кущів верболозу, дзюркотів ручай. Через ручай було перекинуто підвісний місток, а за містком височів справжній старовинний палац. З високим черепичним дахом, оточений мурами, що густо поросли плющем. І все це жодним чином не нагадувало холодний листопад, який саме стояв на дворі. Скоріше вже травень. З його веселим буянням природи і пахощами квітучих дерев.

Автомата поряд не було. Оглядаючи землю у пошуках зброї, Дмитро наштовхнувся поглядом на дві пари ніг. Взуті ноги були у чорні блискучі чоботи, далі йшли вузькі чорні бриджі з металевими наколінниками, чорні бронежилети і чорні військові шоломи з прозорими забралами. В руках незнайомці мали солідного вигляду карабіни, і коли погляд падав на їхні стволи, у голову мимоволі приходило порівняння з гарматою невеликого калібру. На плечі одного з незнайомців висів «калашников», що його не міг відшукати Дмитро.

– Не роби різких рухів, друже, – сказав незнайомець до Дмитра.

– Бета Чотириста Тридцять Сім, – мовив другий, підносячи до вуст браслет, що його мав на руці. – Це він?

– Так, – мовив невидимець над головою. – Запит на переміщення номер двісті тисяч триста двадцять один. Ідентифікація легіонера – негативна. Комунікатор номер…

Після того як невідомий Бета закінчив читати довгий рядок цифр номеру, один з незнайомців поглянув на Дмитра.

– Дмитро Міщенко?

– Ви не помилились, – Дмитро заходився струшувати з одягу порох.

– Просторово-часові координати – 03 жовтня 2017 року, 23.20.15.08, 48˚27́58˝ північної широти, 35˚01́31˝ східної довготи?

Дмитро повільно розігнувся і витріщився на незнайомця.

– Дмитро Міщенко це я. Стосовно решти – вам видніше. Хтось пояснить, що відбувається?

– Де Тревор і Павло? – пустив повз вуха запитання Дмитра незнайомець.

– Я не знаю, хто такі Тревор і Павло, – Дмитро зробив крок у напрямку незнайомців.

І одразу ж зупинився, побачивши перед собою стволи карабінів.

– Стояти! – досить жорстко сказали до нього.

– Стою, – Дмитро завмер на місці, маючи на меті очікувати подальшого розвитку подій. Принаймні ці люди спочатку попереджували, а не стріляли.

– Ти повинен прибути у супроводі легіонерів, де вони?

Дмитро пригадав розмову, бій поблизу бістро, фігурку легіонера, який вів вогонь, стоячи на коліні, короткий замах і голову, що покотилась мокрим асфальтом.

– Вони загинули.

Один з незнайомців вилаявся. Інший підніс до вуст браслет і близько хвилини спілкувався з людиною, яку іменував «друже Трибун». Дмитрові вдалось розібрати лише своє прізвище, а також слова «прибув» і «загинули».

– Слухаю, друже Трибун. Виконуємо! – закінчив розмову незнайомець і звернувся до Дмитра: – Ходімо, на тебе очікують.

Не залишилось нічого, окрім як підкоритись.

Йшли не надто довго. Дмитро навіть не встиг насолодитись травневим теплом, у якому опинився так несподівано, як вони досягли мети подорожі. Ворота фортеці, над якими височіла броньована вежа з вузькими бійницями, розчинились лише після того, як один з тих, хто проводжав Дмитра, про щось поговорив за допомогою браслета. За ворітьми знаходилось досить просторе подвір’я. Вони пройшли вузькою алеєю під яворами, що сплелися вітами, і попрямували до будівель в глибині саду.

На дворищі маєтку, який разюче нагадував своєю архітектурою велике старовинне місто, було досить людно. Солдати, екіпіровані точнісінько так, як і його конвоїри, займались своїми буденними справами. Дмитро зацікавлено роздивлявся цих людей, розглядав блискучі, немов зроблені з хромованої сталі, вежі з чудернацькими куцими гарматами, що охороняли підступи до палацу. Не менш екзотично виглядали зловісні силуети бронемашин і літаків, які застигли на асфальтованих майданчиках вздовж муру. Вони були стрімкими, хижими і досконалими, як може бути досконалою позбавлена усього зайвого, окрім бойової доцільності, військова техніка. Водночас жодна з машин не була схожою ні на що бачене Дмитром раніше. Тут не було фарбованих у хакі сталевих монстрів на гусеницях або літаків зі стріловидною геометрією крила. Якби Дмитра хтось попрохав, у цей момент він навіть не зміг би з точністю описати те, що бачить, настільки незвично виглядали машини, біля яких порались люди у дивних військових одностроях. В одному сумніву не було – його ведуть територією військової бази. І не просто бази – навіть не надто гарно розбираючись у бойових машинах, Дмитро міг заприсягтися: жоден з побачених зразків зброї не належить до початку XXI сторіччя. І, якщо припустити, що це не знімальний майданчик дорогого фантастичного екшену десь у Голлівуді, висновок надходив сам собою.

Він у майбутньому.

І це майбутнє зовсім не схоже на безхмарні райські картини, намальовані у дитинстві творами Кіра Буличова.

І тут війна є реальністю.

А коли так, що пророкує статус полоненого, ймовірно наданий йому від моменту прибуття у це неймовірне місце?

Тим часом Дмитрові проводжаті підійшли до збудованого у стилі бароко палацу, що гордовито височів у центрі споруд фортечного комплексу, піднялись гранітними сходами, обабіч яких були розташовані строкаті квітники, і зупинились біля двох вартових з карабінами, що охороняли вхід. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім підійшов ще один військовий – кремезний чоловік у білосніжному комбінезоні. Він оглянув Дмитра недовірливим поглядом, після чого запитливо позирнув на одного з конвоїрів. Той щось упівголоса йому доповів, конвоїри віддали честь, приклавши стиснуті у кулак правиці до грудей, і пішли геть. Чоловік у комбінезоні холодно подивився на Дмитра.

– Ходімо, – коротко сказав він і натиснув кнопку дзвінка біля дверей.

Двері відкрив ще один озброєний карабіном солдат. Пильно оглянувши Дмитра і його проводжатого, без слів змахнув головою, мовляв, проходьте. Дмитро, намагаючись не пропустити жодної деталі побаченого, зайшов всередину похмурого палацу, одразу ж здивовано відзначивши, що нетрі цієї споруди зовсім не пасували до її зовнішнього стилю. Тут архітектуру скоріше можна було віднести до футуристичної, аніж до прадавнього бароко. Лише бездоганна білизна і блиск. Скло і полірований метал на фоні холодних тонів, від яких ставало не по собі. Деякий час крокували широкими, освітленими м’яким сяйвом коридорами, після чого підійшли до довгого ряду металевих розсувних дверей.

«Очевидно, ліфти, – подумав Дмитро. – Дивно, ззовні не скажеш, що будинок надто високий».

Підтверджуючи гіпотезу Дмитра щодо ліфтів, чоловік у білосніжному комбінезоні приклав до освітленого сенсорного віконця великий палець правиці, і двері однієї з кабінок розчинились.

– Прошу, – вказав він Дмитрові й ступив слідом за ним у кабіну.

Двері тихо зачинились і кабіна провалилась у безодню з таким прискоренням, що Дмитро ледве втримався на ногах.

«Ну, звичайно, як я одразу не здогадався, ми їдемо не вгору, а униз».

Їхали досить довго – не менше п’яти хвилин. Нарешті кабіна зупинились і двері нечутно відчинились. Та ж картина футуристичної бездоганності. Чорт забирай, куди ж він потрапив?

– Це шахта? – запитав Дмитро у проводжатого, аби хоч якось розпочати розмову.

– Ні, – коротко відповів він.

– А що?

Замість відповіді незнайомець у комбінезоні вказав рукою на коридор, запрошуючи слідувати за ним. Дмитрові не залишалось нічого іншого, як скоритись. Вони ще кілька хвилин кружляли, подекуди зустрічаючи озброєних людей, які не звертали на Дмитра жодної уваги, і, нарешті, зупинились біля дверей, на яких красувалась табличка з написом «Консул».

– Прошу пройти, – вказав на двері проводжатий.

– Дякую за товариство і дружню розмову, – буркнув Дмитро і, не примушуючи себе просити двічі, штурхнув двері кабінету.

Перед ним знаходилось яскраво освітлене приміщення, умеблювання якого складалось із стола і кількох шаф, виконаних у все тому ж футуристичному стилі. На стінах мигтіли численні монітори, серед яких, немов випадково опинившись в товаристві високотехнологічної електронніки, розташувалась картина. На ній було зображено римського легіонера у повному обладунку, зі щитом і списом у руках. Напис під картиною проголошував: «TEMPORA MUTANTUR, ET NOS MUTAMUR IN ILLIS».[3] Дмитро на якусь мить так захопився величчю античного воїна, що не помітив уважного погляду господаря кабінету. Нарешті відвів очі від закутої у сегментовану лоріку[4] постаті легіонера і відкашлявся.

– Здрастуйте… – ніяково промимрив він, зрозумівши, що потрапив перед очі якогось високого начальства.

За столом, обпершись спиною на високу спинку оббитого чорною шкірою крісла, сидів невеличкий лисий чоловік у білосніжному комбінезоні з золотими стрічками на рукавах. На обличчі мав великі окуляри у старомодній роговій оправі, пальцями правиці барабанив до столу. Відгукнувшись на вітання Дмитра, господар кабінету вказав на один із стільців, які стояли у ряд вздовж стіни.

– Радий вас бачити, Дмитре. Присядьте, у нас буде довга розмова.

Дмитро, схиливши голову, пройшов кабінетом і сів на вказаний стілець. Нарешті хтось хоче йому пояснити, що відбувається. О, у нього є безліч запитань. Море, лавина запитань! Дмитро вже розкрив було рота, але чомусь не зміг вичавити з себе жодного звуку. Господар кабінету з табличкою «Консул» мав над ним якусь дивну владу, примушуючи поводитись так, як зазвичай поводиться підлеглий у кабінеті керівника. Дмитро лише безпорадно глянув на співрозмовника і вирішив очікувати, що скаже той. Маленький лисий чоловічок посміхнувся, мовляв, я все розумію, поставив лікті на стіл перед собою і сплів пальці рук.

– Отже, ми нарешті зустрілись. Насамперед давайте познайомимось. Я Консул організації, яку ми звикли іменувати Легіон Хронос. Сподіваюсь, вам вже доводилось чути цю назву?

– Так, хоча…

– Моє ім’я Марк Светоній. Ви, як мені відомо, Дмитро Міщенко?

– Саме так, – відповів Дмитро, взявши себе до рук. – Залишається додати: який абсолютно нічого не розуміє.

Марк Светоній співчутливо посміхнувся.

– Не переймайтесь. Ви тут якраз для того, щоб отримати усі потрібні пояснення. Останні події вас е-е… здивували?

– Вони мене шокували, пане Марк.

– Саме так. На жаль, це завжди відбувається саме так, і ми безсилі вплинути на процес. Громадяни не мають права здогадуватись про існування нашої організації, це записано у законі. Тож підготувати вас до майбутніх подій ми просто не мали права. Крім того, все відбувалось занадто стрімко – Преторій мало не втратив контроль над ситуацією.

Дмитро, вирішивши, що вдавати з себе бідного родича йому все ж не з руки, вільніше розмістився на стільці, дістав з рюкзака пляшку мінералки і відкоркував її.

– Не бажаєте водички?

– Ні, дякую.

Дмитро зробив кілька ковтків, після чого заховав пляшку назад у рюкзак.

– Не хочете розповісти про все з самого початку?

– З радістю. Отже, як ви вже могли здогадатися, світ, до якого звикли ви, не є унікальним і єдиним з точки зору теорії просторово-часового континууму. Все значно складніше і, я б сказав, заплутаніше.

– Це я помітив у першу чергу.

Марк Светоній блиснув поглядом крізь окуляри.

– Ви не могли б спочатку вислухати?

– Так, звичайно.

– Дякую за увагу, – сказав Марк Светоній повним сарказму голосом і за мить продовжив розповідь: – Уявіть собі, що час не є незворотною величиною. Тобто він може рухатись вперед і назад з різною швидкістю, а може й зупинятись. Все, що для цього потрібно, уміти ним керувати. Ми це вміємо. Ми – Легіон Хронос. Коротко кажучи, ми можемо зазирнути в минуле або у майбутнє на необмежений проміжок часу. Звісно, не втручаючись у хід подій.

Так і є, подорожі у часі. Поклавши руку на серце, Дмитро повинен був визнати, що саме про них він очікував почути відтоді, коли така здогадка вперше прийшла йому на розум. Попри всю неймовірність, саме про це твердили усі факти. Не знаючи, як має себе повести після такого фантастичного відкриття, Дмитро вирішив продовжити плавання за течією, з’ясовуючи усі подробиці. До найменших дрібниць. Можливо, саме така лінія поведінки дозволить згодом осягнути картину в цілому. Він продемонстрував господарю кабінету блискучу посмішку і знизав плечима:

– Круто. А яким чином ваші феноменальні здатності пов’язані з тим, що з поверхні Землі пропали люди, а час зупинився?

– Ніяк не пов’язані. Скажу більше: ніхто нікуди не зникав. Це відбулось тільки у вашому суб’єктивному сприйнятті. Якщо сказати простими словами, ви випали з просторово-часового континууму і стали свідком конфлікту між нашою організацією і КВТП.

Дмитро зітхнув. Перше враження, яке панувало над ним під час подорожі у футуристичне підземелля, поступово втрачало свою владу. Залишалась лише підозра, що він опинився у центрі якогось неймовірного розіграшу. Та чи справді розіграшу? Бандити, переслідування яких йому ледве вдалось уникнути, зовсім не були схожими на лагідних жартівників.

– Все це так неймовірно… – зітхнувши, зізнався Дмитро.

– Лише на перший погляд. Для нас це реальність. Не забувайте – стереотипне мислення далеко не завжди відкриває істину. Тож спробуйте для початку поставитись до моїх слів з відповідальністю. Ми з вами у надто серйозній грі, щоб недооцінювати її наслідків.

Дмитро змушений був погодитись. Принаймні до того часу, коли не отримає підказки з приводу своєї подальшої поведінки.

– А хто такі ці КВТП? – запитав він. – І чому, чорт забирай, вони намагались мене убити?!

Марк Светоній почав барабанити пальцями по столу.

– Про все за порядком, – сказав він згодом. – Спочатку ви повинні запам’ятати, що варвари з КВТП – погані хлопці. Організація, яка намагається порушити закон про Час, використовуючи фізичні властивості континууму у власних цілях. Цілі найрізноманітніші. Це збільшення політичного впливу у різні епохи, збагачення тощо. І, як наслідок, численні спроби зміни майбутнього. Їх діяльність несе загрозу існуючому балансу сил. Зараз ця загроза велика як ніколи. Я думаю, перед тим, як переміститись, ви мали змогу спостерігати у континуумі свідоцтва цього.

– Ви маєте на увазі червоне сяйво на обрії?

– Саме його. Не здогадуєтесь що це?

– Жодною мірою.

Марк Светоній вдоволено посміхнувся.

– Звичайно, звичайно. Так і повинно бути. Що ж, я вам поясню – ви стали свідком спроби зміни майбутнього. Пам’ятаєте оповідання Рея Бредбері «І вдарив грім»?

– Я не надто цікавлюсь науковою фантастикою… Там щось про роздушеного метелика?

– Саме так. Темпоральний мандрівник роздушив у Мезозої метелика, що й призвело до кардинальних змін у майбутньому. В нашому випадку ви стали свідком спроби варварів змінити майбутнє на початку ХХІ століття. Криваво-червоні сполохи на обрії це візуальний ефект, викликаний збудженням у темпоральному полі. Саме тому ми змушені були вдатись до радикальних заходів, тобто до введення червоного коду.

Червоний код. Про нього говорив щось загиблий легіонер, якого конвоїри називали Тревором.

– Що таке ваш червоний код?

Марк Светоній, не зморгнувши оком, одразу ж посипав фразами, схожими на цитати з наукового довідника:

– Червоний код є назвою ситуації, під час якої проводиться відокремлення від просторово-часового континуума певного його проміжку. Клонована модель штучної реальності може існувати певний час, відтворюючи, до певної межі, реальний світ, щоправда, з деякими винятками. Фізичні явища видозмінюються пропорційно часу існування моделі і можуть варіюватися в залежності від поставлених під час моделювання задач. Така собі петля часу, що завмер. В ній ви й опинились, юначе. Для вас час застиг, а решта земної кулі продовжила свій рух за часовою координатою. Все просто. Разом з вами залишились наші легіонери і два агенти КВТП, помічені нами під час спроби зміни майбутнього. Що ж стосовно до намірів вас убити, навряд чи варвари ставили перед собою подібну ціль.

– Ви не повірите, люб’язний Марк… як вас там… Светоній, але вони дуже ретельно намагались у мене влучити з цілком вогнепальної зброї.

– І все ж мушу наголосити – ніхто не мав наміру вас убивати. Ви просто не здогадуєтесь, на якому рівні знаходиться медицина у КВТП. Вони мали на меті вас підстрелити й викрасти. Повернути вас до життя навіть за умови серйозних поранень – справа кількох діб.

Дмитро відчув, як по його спині стікає холодний піт. Так просто все – підстрелити, а потім вилікувати. Як медведя, що утік з зоопарку й зазнав обстрілу транквілізаторами.

– Добре, якщо навіть все так, як ви кажете, навіщо комусь мене викрадати?

Марк Светоній похитав головою.

– Поки це закрита інформація. Скажіть краще, мої люди… мені доповідали, що вони…

– Вони загинули, – зітхнув Дмитро.

Марк Светоній встав з-за столу і повернувся до Дмитра спиною, розглядаючи щось у великому панорамному моніторі. Від хлопця не приховалось, що співрозмовник знаходиться у стані сильного душевного хвилювання. І цієї хвилини Дмитро відчув до нього якщо й не приязнь, то принаймні співчуття. Можливо, він дарма ставиться до нового знайомого так, як зазвичай ставиться затриманий правопорушник до свого слідчого.

– Як це сталось? – запитав за хвилину Марк Светоній.

Дмитро коротко переповів обставини зустрічі у бістро і убивства легіонера на ім’я Тревор. Згадав також, що той говорив про смерть свого напарника. Марк Светоній кілька секунд мовчав. Коли повернувся, його очі були вологими.

– Мушу визнати, у нашій роботі це звичне явище. Велика ціль потребує великих жертв, – мовив він глухим голосом.

Дмитро деякий час мовчав.

– Ви мені вибачте, пане Марк, але погодьтеся – все це виглядає досить дивно. Надто вже скидається на маячню душевнохворої людини.

– Що саме?

– Все. Від початку і до кінця.

– Лише для вас. Для мене це звичайна буденність.

– Легіонери, варвари… Я хотів би знати, яким боком до цього звичайний студент третього курсу технічного факультету?

– До цього ми повернемося пізніше. Боюсь, у двох словах мені важко буде вам все пояснити, тож робитимемо все поступово. На початковій стадії ви будете знати лише те, що вам необхідно знати. І повірте мені, ситуація, у яку ви потрапили, не є чиїмось дурним жартом. Все дуже й дуже серйозно.

– Судячи з того, що я бачив на подвір’ї вашої резиденції, жартами тут і не пахне.

– Саме так. Ми ведемо війну, і від її наслідків залежить надто багато. І ви опинилися тут зовсім не випадково. Просто наша війна торкнулась і вашого життя, хотіли ми того чи ні.

Марк Светоній говорив загадками, але Дмитро не поспішав вимагати на них відповіді. Натомість, спробував зайти з іншого боку.

– Скажіть, а чому саме Легіон?

Консул повернувся за стіл. Сів у своє «міністерське» крісло і відкинувся на спинку.

– Вас непокоять терміни?

– Не лише. Головним чином сам факт вашого існування. Але терміни також.

– З термінами все просто. Щоб не видумувати велосипед, під час створення Легіону Хронос наші попередники перейняли ієрархію, яка існувала у легіонах Давнього Риму. На мій погляд – найбільш бездоганну з тих, які пам’ятає військова історія людства. Командувач Легіону носить звання Консула, йому підпорядковується Легат, який, у свою чергу, є безпосереднім начальником для шести Військових Трибунів. Кожному з трибунів підпорядковується п’ятдесят дев’ять Центуріонів. Центурія нараховує сотню легіонерів. Є ще молодші офіцери, але зараз ми тут з вами не для того, щоб детально вивчати структуру і тактику дій нашої організації.

– А КВТП? Чому така назва?

– Вони самі себе так іменують, – знизав плечима Марк Светоній. – Конгрес Вільного Темпорального Простору. Як я вже казав, ці люди намагаються перебудувати світ під себе і не цураються жодних засобів. Спочатку вони були слабкими… Ми могли з ними впоратись без великих зусиль. Але поступово все ускладнювалось, тож зараз нагадує повномасштабні бойові дії. З десятками загиблих і сотнями поранених. Мені шкода, Дмитре, але ви, самі того не сподіваючись, попали у центр конфлікту.

– Пощастило, нічого казати.

– Ми не обираємо свою долю. Вона обирає нас.

Намагаючись перетравити інформацію, отриману за останні кілька хвилин, Дмитро помовчав.

– Я так думаю, це далеко не все, що вас цікавить?

– Звісно.

– Не переймайтесь, юначе, ви ще будете мати багато часу для того, щоб отримати відповіді на свої запитання.

– Ну, так просто ви мене не позбудетесь, – рішуче помотав головою Дмитро. – Де ми з вами знаходимось?

Консул зітхнув.

– Технологія, подібна до червоного коду, але значно більш складна. Саме завдяки їй створено локацію, відокремлену від решти просторово-часового континууму. Ми її іменуємо просто – локація Легіону Хронос. Цілком реальний світ, який існує у просторі і часі незалежно від світу, з якого прибули ви, мій друже. Механізми утворення подібних місць вам поки що знати не обов’язково, достатньо буде сказати, що наші технології дозволяють це зробити. Просторово-часові координати невідомі нікому, окрім командування і людей, які мають потрібний рівень доступу. Таких пересторог, як можете здогадатись, мусимо дотримуватись через діяльність КВТП. Дізнавшись координати, вони зможуть завдати удар у саме серце нашої організації, тож ніякі перестороги не можуть бути зайвими. Орієнтовно, якщо вам це цікаво, ми знаходимося на кілька часток секунди позаду реального часу, десь у XVIII сторіччі. Гарна екологія, відсутність великих міст, знаєте…

– Не любите галасу?

– Можна і так сказати.

Дмитро дивився на співрозмовника і не знав, вірити йому чи ні. Все, кожне слово, кожний окремий звук, сказаний цим плішивим чоловічком, суперечив тому, що Дмитро звик вважати здоровим глуздом. Маячня! Проте, чи весь час, що минув після того, як він отримав повідомлення від покійного нині Тревора, не був запереченням здорового глузду, абсурдним сновидінням? Гонитва навперейми зі смертю, зникнення людей, дивне місце, у якому він зараз знаходився… Все вимагало пояснень і додаткової інформації. Дмитро безсило охопив голову руками.

– Пане Марк, скажіть, звідки ви взялись? З іншої планети? Відповідайте, я просто не переживу подальшого перебування у невідомості. Мені здається, що мій мозок не витримає. Я хочу знати все!

Господар кабінету з розумінням махнув головою.

– Що ж, ви маєте на це право. Справді не бажаєте відпочити і отримати відповіді пізніше? За останній час, наскільки мені відомо, у вас не було надто багато можливостей для відпочинку.

– Розповідайте.

Консул хитнув головою.

– Що ж, приготуйтесь, це займе деякий час.

– Я готовий.

Марк Светоній відкашлявся.

– Чудово. Отже, почнемо. Усі, з ким ви зустрічались після введення червоного коду і зустрінетесь у подальшому, є землянами. На жаль, теорія зоряних мандрівок так і залишилась теорією. Відстань, що відокремлює нас від найближчих зірок, є нездоланною. Що не скажеш про мандрівки у часі. Одного не надто гарного дня принцип переміщення у просторово-часовому континуумі було відкрито і досліджено. Тоді все і почалось. Я маю на увазі страхіття, з яким ми зараз ведемо боротьбу.

– Чому ж страхіття? Я, навпаки, думав, що здатність подорожувати у часі дарує людству великі можливості. Взяти хоча б перспективу уникнути фатальних помилок, що їх усі ми, час від часу, учиняємо.

– Типово ідеалістична точка зору, – розвів руками Марк Светоній. – І ви не перший, хто робить подібну помилку. Бачите, у можливості запобігти цим, як ви висловились, фатальним помилкам є зворотній бік. Скажіть, ви ніколи не замислювались, отримуючи, наприклад, виграш у лотерею, що все могло скластись інакше?

– Я не є шанувальником лотерей.

– І все ж?

– Так, його величність випадок може бути непередбачуваним.

– Ось! – звів догори вказівний палець Марк Светоній. – З появою теорії переміщень у часі його величність випадок втрачає вплив на ситуацію. Відтепер вона стає схожою на перегони у зворотному напрямку. Ти купуєш лотерею, але подібну купує й невідомий тобі Ікс. Після того як проголошено виграшну комбінацію, ти повертаєшся у той час, коли заповнював свій лотерейний квиток, і робиш так, щоб у ньому стояла саме та комбінація, яка має виграти. Але подібну мету має той самий таємничий Ікс, котрий, не менш, аніж ти, хоче зірвати джек-пот. Між вами відбувається боротьба, під час якої ступінь впливу на минуле збільшується у геометричній прогресії. Першопричини і наслідки все більше заглиблюються у безодню часу, перетворюючись на справжнє протистояння. Поступово у грі опиняються ваші предки, їхні предки, сторіччя розкручуються проти часової стрілки, а ви все намагаєтесь бути першими у сліпому намаганні перемогти. І вас зовсім не турбують наслідки тієї несамовитої гонитви. Навіть не дивлячись на той факт, що причина вашої гонитви давно зникла і майбутнє, яке ви намагаєтесь змінити на свою користь, вже встигло перетерпіти таких корегувань, що у ньому, наприклад, взагалі ніхто не чув про таку річ, як лотерея. Розумієте, що я маю на увазі?

– Здається, так, – задумливо сказав Дмитро.

– У тому й річ. А тепер помножте все це на число мешканців земної кулі і у результаті отримаєте хаос. Ви будете жити у світі, у якому, просинаючись, ви не знатимете свого минулого, а будь-який вчинок зможе призвести до абсолютно непередбачуваних наслідків. Я скажу більше – вкладаючись спати, ви взагалі не будете знати, чи прокинетесь наступного ранку, позаяк цілком можливо, що ваш рід перервано чотириста-п’ятсот років тому завдяки якомусь шукачу пригод, що вирішив змінити континуум, користуючись власними уявленнями про доцільність. І навіть це ще не все. Скажіть, Дмитре, ви вважаєте, що право на приватне життя є природною необхідністю окремо взятої людини?

– Саме так.

– Маю надію, вам не потрібно пояснювати, що відбудеться з приватним життям кожного з членів суспільства у тому випадку, коли все його життя можна буде не лише прослідкувати, а й відзняти на кіноплівку. Стіни наших домівок стануть прозорими вітринами такого собі тераріуму на виставці, куди зможе заглянути кожен бажаючий. У світі просто не залишиться таємниць, і ми опинимось голими перед кожним, хто забажає більш прискіпливо поглянути на наше життя. Як вам перспектива жити у такому світі, Дмитре?

Дмитро немов прокинувся.

– Це просто жахливо, пане Марк.

– Я знав, що ви оціните, – з сумною посмішкою сказав Марк Светоній. – Але навіть не у цьому головна загроза, як не дивно.

– У чому ж вона?

– У тому, що природа просторово-часового континууму досі не досліджена до кінця. Тож втручання у нього є чимось на зразок спроби демонтувати працюючий ядерний реактор. Цілком можливо, що, змінюючи щось у перебігу подій, ми просто зруйнуємо Всесвіт. І от для того, щоб запобігти усім цим прикрим побічним ефектам науково-технічного прогресу, створено Легіон Хронос. Час створення – осінь 4628 року від Різдва Христового. Через кілька місяців після того, як людиною на ім’я Бенджамін Джефферсон було винайдено теорію темпорального переміщення. Проте, як можете зрозуміти, зараз прив’язувати наше існування до будь-якої з епох безглуздо. Ми можемо існувати у Тріасовий період і в еру Біотехнологій. Легіон – це явище, яке неможливо вписати у будь-яку епоху. Ми охороняємо Історію. Єдина наша мета – заборонити втручання в її плин антропогенних факторів. Все повинно відбуватись так, як встановлено вищою силою Всесвіту.

Дмитро відчув, що в роті у нього пересохло, і був змушений знову полізти у рюкзак. Це не заховалось від очей Марка Светонія.

– Я попрошу принести чаю?

– Ні, не варто, – похитав головою Дмитро. – Краще продовжуйте. Мені справді цікаво. А ця ера Біотехнологій, про яку ви згадували, вона…

Марк Светоній похитав головою.

– Ця інформація теж поки що закрита. Я вже казав – не будемо поспішати.

– Зрозуміло. Але що вам потрібно від мене? Чому я тут?

Марк Светоній уважно поглянув на Дмитра.

– Я маю честь запропонувати вам, молодий чоловіче, прийняти почесне запрошення Легіону Хронос і вступити на службу. І, клянуся своєю честю, – подібне запрошення отримує далеко не кожен з громадян.

Дмитрові стало весело.

– Я захисник історії? Насмішили. Ви просто не отримали характеристики на мою особу від інститутського викладача на призвісько Буцефал. Та й з фізкультурою у мене…

– Боюсь, ви мене не зрозуміли, молодий чоловіче, – похитав головою Марк Светоній. – З огляду на все вищесказане, ви могли б здогадатись, що ми знайомі з вами значно більше, аніж Петро Олексійович.

– Так, так, звичайно, – потер підборіддя Дмитро. – Ви підглядали за моїм життям? Але ж це…

Марк Светоній іронічно посміхнувся.

– Ну от, ви й на собі відчули негативні наслідки темпоральних подорожей. Втім, повинен вас заспокоїти. Ваше життя було розглянуто лише у тій мірі, у якій цього потребувала ваша ж безпека.

Дмитро зітхнув.

– Слухайте, перше, що мені приходить у голову, це просити вас повернути все у зворотному напрямку. Я не хочу знати ні про який Легіон Хронос і мені плювати на КВТП. Я не хочу у Тріасовий період. Я хочу у 2017 рік. Можливо, я одружусь. За кілька років у мене народиться карапуз і все піде, як у мільярдів представників людської раси. Навіщо мені все те, що ви пропонуєте?

Марк Светоній обдарував Дмитра співчутливою посмішкою.

– Боюсь, ви не маєте такої можливості. Не забувайте – таємниця існування Легіону є непорушною. Жоден з громадян не має знати про наше існування, це закон.

– А якщо я скажу ні?

– Тоді залишитесь довіку жити у локації, у якій ми зараз з вами знаходимось. У колонії варварів.

– І велика колонія?

– Кілька тисяч людей. У їхньому розпорядженні цілий континент – Північна Америка. Не найгірший спосіб провести життя, однак, як на мене, надто нудно.

– Тобто ви хочете сказати, що маєте тут кілька тисяч людей, які свого часу відмовились стати легіонерами?

Марк Светоній метнув на Дмитра швидкий погляд. Очі його звузились і запалали.

– Я не кажу про відмову. Я повторюю – честь стати легіонером надається далеко не кожному. Ті люди – знешкоджені агенти КВТП або випадкові свідки діяльності Легіону, які за своїми інтелектуальними і психофізичними здібностями нам не підходять. Ви інший випадок. Повірте, ваші батьки мали б змогу пишатися вами! Отже, вибирайте.

– Що? – на мить Дмитро забув про все сказане перед цим, сконцентрувавши увагу на останніх двох словах. – Що вам відомо про них?

– Не надто багато, – знизав плечима Марк Светоній, і Дмитру здалося, що Консул щось намагається приховати. Він встав і наблизився до столу.

– Ви маєте якесь відношення до їхньої загибелі?

– Не зовсім так…

– Пам’ятайте: це важливо для мене. Важливіше, аніж ваш чортів Легіон!

Марк Светоній подивився на Дмитра впритул.

– Заспокойтесь. І сядьте. Повірте, молодий чоловіче, ми з вами по один бік барикад.

Дмитро повернувся на своє місце і спробував опанувати себе.

– Вибачте, – сказав він похмуро.

– Нічого. Розумієте, Дмитре, великий період вашого минулого життя дійсно розглядався нами досить прискіпливо. Можливо, ми навіть втручались в його перебіг. Але це робилось виключно з позиції суворої необхідності. І боюсь, що на значну частину ваших запитань я не зможу дати відповідей. Так потрібно. Але все попереду. На даному етапі найголовнішим є питання: ви приймаєте пропозицію стати легіонером?

– Ви казали, що легіонери часто гинуть? – бовкнув Дмитро лише для того, щоб виграти час і зібратись з думками.

– Так, це правда. Наша робота іноді буває небезпечною. Жодних гарантій безпеки я дати не зможу. Але цей факт вас не зупинить. Я маю рацію?

– Хіба обіцянка, яку я дав тітці Вірі, щодо моєї участі в АТО, – і хоча настрій Дмитра був зовсім не таким, щоб переводити все на жарт, він не покидав спілкуватися у своїй звичній манері.

– Участі у чому? – не зрозумів Марк Светоній.

– У антитерористичній операції. Так сором’язливо у моєму світі називають війну з сусідньою країною, жителі якої масово втратили здоровий глузд. Втім, тітку Віру я ніколи не слухав.

Дмитро відчув, як частина його свідомості, саме та, що з дитинства примушувала вірити у декорації, якими від нього намагаються прикрити справжнє життя, почала вимагати негайного прийняття пропозиції. Мало того, шосте відчуття, яке вже не раз приходило йому на допомогу, тепер не підказувало, волало, прохаючи пристати на пропозицію Марка Светонія. Чорт забирай, а чому б і ні? Принаймні, життя стане значно більш цікавим, аніж під час штурму маршрутного таксі або вечірнього сидіння перед телевізором. Тим більше, вибору у нього не залишається. Він ніколи не зможе погодитись на довічне помешкання у колонії невдах, навіть якщо ця колонія володіє цілим континентом! Крім того, цей натяк на долю батьків. І той сон, вони були немов живі… Дмитро, внутрішнє погоджуючись на пропозицію, вирішив випитати у співбесідника все, що зможе:

– Скажіть, Марк, а чому саме я?

Консул сумно посміхнувся самими лише куточками губ.

– Є деякі обставини.

– Які саме?

– Я можу розповісти далеко не все.

– Буду вдячний за будь-яку інформацію.

– Добре, нехай буде по-вашому. Напевне, ви вже здогадались, що спроба змінити майбутнє, у яку ви були втягнуті, пов’язана саме з вашою особою?

– Так, я зрозумів це давно.

– Тоді вас не здивує той факт, що о двадцять третій двадцять дві, якби не відбулась ваша зустріч з легіонером, ви мали загинути. Кабріолет вилетів з-за рогу на високій швидкості. Водій не впорався з керуванням і протаранив автобусну зупинку біля бістро «Троянда», на якій ви мали стояти. Видовище не для слабкодухих.

– Але ви самі щойно казали – у цих людей не було наміру мене вбивати.

– Викрадення мало відбутись у петлі континуума, яка відокремилась від основної матриці о двадцять третій двадцять. Що ж стосується реального світу, все відбулось саме так. Винуватців аварії, до речі, так і не знайшли. – Марк Светоній зустрівся з Дмитром очима і останній зрозумів – він каже правду. Можливо, знову шосте відчуття, а можливо, просто щось було у погляді Консула. Дмитро кілька хвилин сидів мовчки, намагаючись звести докупи думки, які розбігались, немов таргани під електричним світлом.

– Але для чого їм була потрібна моя смерть? Я простий, нікому невідомий студент. Не політик і не полководець! Що їм могла дати моя загибель?

– Ми часто недооцінюємо нашу роль у житті навколишніх, – розвів руками Консул. – Ви саме такий випадок. Мова йде про династію. Її представники у майбутньому стануть справжнім головним болем для КВТП і славою для Легіону Хронос!

– Династію?!

– Ви здивовані?

– Більше аніж вам здається.

– І все ж це правда. Згадайте Булгакова: «Ах королева, питання крові – найбільш складні питання у світі! І коли б розпитати деяких прабабусь і особливо тих із них, що користувались репутацією смиренниць, найдивніші таємниці розкрились би, шановна Маргарита Миколаївна. Я жодним чином не погрішу, якщо, кажучи про це, згадаю колоду карт, що її хитро тасує картяр…»

– І що?

– У вас схожий випадок.

Дмитро потер скроні. Він раптом відчув таку нелюдську втому, що ледь-ледь не застогнав.

– Добре, зараз я не у тому стані, щоб розмірковувати про Булгакова і картярські фокуси. Але як же тітка Віра, мої знайомі? Їм ця подія завдасть болю.

– Звичайно, завдасть. Але цей факт нічого не змінює. Я ж казав – громадяни не можуть знати про існування Легіону Хронос. Це закон і закон вкрай необхідний для збереження статус-кво просторово-часового континууму. Ми все влаштували так, щоб ваше зникнення вони сприйняли як цілком тривіальний, хоча й, безумовно, трагічний випадок. Ваш клон там, у континуумі, зайняв своє місце під могильним горбком. Не переймайтесь – проста імітація людського тіла, без інтелекту і свідомості.

– Тобто вони стануть свідками моєї смерті? Точніше – її постановки? Але ж це жорстоко!

– Життя взагалі жорстока річ.

Дмитро присвиснув.

– Цікаво сюжет закручено. Мене просто прибрали з власного життя.

– Це не наша вина, Дмитре, – Марк Светоній почав передивлятись якусь документацію, даючи зрозуміти, що аудієнція підходить до кінця. – До того ж, повірте мені – те, що вам пропонують, значно краще, аніж ваше минуле життя. Але ми забарились, а у мене багато справ.

– І це все, про що ви можете розповісти?

– На даний момент все.

Марк Светоній поглянув на Дмитра повним офіціозу поглядом.

– Дмитро Міщенко, ви приймаєте високу честь стати легіонером і присвятити своє життя захисту Історії?

– Так, – знизав плечима у відповідь Дмитро. – Хоча ще вчора не очікував би від себе подібної відповіді.

– Поздоровляю вас. А тепер вирушайте на підготовку, вас супроводять. Зустрінемось після присяги, перед вашим першим завданням. Успіхів, майбутній легіонере!

Дмитро подякував Консулу легким нахилом голови, повернувся до дверей і тієї ж миті відчув, як його щось несильно кольнуло у шию.

– Ай! Що ви собі дозволяєте?! – поглянув він на чоловіка у білому комбінезоні, який матеріалізувався з повітря.

– Стандартна процедура, – поспішив заспокоїти його Марк Светоній. – Не переймайтеся. Вам пізніше все пояснять.

Він видалив помахом руки невідомого у комбінезоні, після чого той, натиснувши одну з кнопок на своєму браслеті, зник так само раптово, як і з’явився. Дмитро потер місце уколу. Шкіра там ледь відчутно свербіла, проте болю не було.

– Ще раз бажаю успіхів у навчанні, – сказав Консул, і Дмитро пішов геть.

Після того як двері за ним зачинились, Марк Светоній кілька хвилин сидів, про щось замислившись. Нарешті зітхнув і натиснув кнопку переговорного пристрою на панелі столу.

– Ви чули нас, Геліодоре?

– Так, друже Консул.

– Що скажете?

– Казка про династію легіонерів виглядала не зовсім переконливо.

– Можливо. Але ж ви розумієте, що я не міг розповісти юнакові про те, що його батьки знаходяться у полоні варварів і їх могли б шантажувати у разі, коли б змогли до нього добратись.

– Чому б ні? Він має стати легіонером, а не благородною дівицею.

– Він надто багато пережив з тієї пори, коли його батьки приєднались до наших лав. Тож будьте до нього менш вимогливим.

– Як скажете, друже Консул, – хмикнув Геліодор. – Проте, маю великі сумніви, що з цього розумника ми зможемо виховати легіонера.

– Побачимо. – Марк Светоній вимкнув мікрофон, відкинувся на спинку крісла і втомлено заплющив очі.