Читать книгу Легіон Хронос - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 3

Все розпочалось за годину до закінчення пар. Саме у той момент, коли Дмитро сидів за монітором у комп’ютерному класі й заглибився у цифрові джунглі мови для програмування під назвою C#. Поряд, щось мугикаючи собі під ніс, трудився за монітором свого комп’ютера Макс.

Тоді й прийшло повідомлення. На Фейсбук.

Дмитро клацнув «мишкою» на ярлику нового повідомлення, виводячи його на екран.

«Привіт. Нам потрібно зустрітись».

Дмитро поглянув на сторінку дописувача – фото відсутнє, ім’я Іван Іваненко ні про що не говорить. Якась маячня. Невже хтось з однокашників вирішив зайнятись дурними жартами? Ну, так легко його не візьмеш.

«Я вже зустрічаюсь з чарівною дівчиною. І не надто полюбляю таємничих незнайомців».

Дмитро натиснув клавішу «Enter» для відправки повідомлення і почав потай спостерігати за присутніми у кабінеті. Хто ж почне клацати клавіатурою? Клацали двоє – Андрій Петренко і Макс. Кандидатуру Петренка Дмитро відкинув одразу – цей худий, немов велосипед, «ботан» про почуття гумору знав не більше, аніж вчені про поверхню Марса. Макс, точно він! Зареєструвався під новим «ніком» і блазнює. Користується тим, що з одного робочого місця важко побачити те, що робиться на моніторі іншого. Дмитро відкрив вікно повідомлень до Макса і заклацав клавішами:

«Нудьгуєш?»

«З чого ти взяв?»

«Сам знаєш».

Макс знизав плечима і запитливо поглянув на Дмитра. Хотів про щось запитати, але цієї миті на його столі запищав телефон. Макс похапцем вимкнув слухавку і схилився до Дмитра.

– Димитріус, виручай!

Дмитро одяг на обличчя крижану посмішку.

– А що сталось?

– Не виступай, Дмитре, допоможи. Нічого не можу зрозуміти, – судячи з вигляду Макса, він зараз був далеко не в тому гуморі, щоб писати на Фейсбук всіляку маячню.

Дмитро швидко набрав у вікні для розмов з Максом потрібні формули і відіслав. Макс поглянув на нього вдячними очима і заклацав клавіатурою.

Невідомий дописувач озвався вдруге:

«Це не Макс».

У Дмитра виникло відчуття, що за ним спостерігає хтось невидимий.

«А хто?»

«Ми незнайомі. Але потрібно дещо обговорити. Питання вкрай важливе».

«Звучить надто складно».

«Раджу не зволікати. Це у твоїх інтересах».

Дмитрові набридла ця гра у шпигунів на самому початку. Він закрив діалогове вікно і заблокував сторінку Івана Іваненка. Близько чверті години осягав премудрості С#, після чого зберіг файл лабораторної роботи і скинув його на електронну адресу викладача – здорованя з високими залисинами і розумними очима – Андрія Сергійовича. От це викладач, не те що зануда Буцефал! Під його керівництвом навіть лабораторні з програмування можуть здаватись цікавими.

Андрій Сергійович визирнув з-за монітора, що стояв на столі викладача.

– Ти вже закінчив, Дмитре?

– Так, Андрію Сергійовичу.

– У такому разі не буду тебе затримувати.

Відчуваючи, що зіпсований на початку дня настрій значно поліпшився, Дмитро закинув на плече ремінь свого наплічника і пішов до дверей, не забувши глузливо підморгнути Максу.

Телефон задзвонив, коли він збігав сходами у промоклий осінній день, до метушні на тротуарах і співу клаксонів у заторах. Дмитро дістав з кишені слухавку. Абонента не було у списку телефонної книги.

– Слухаю, – буркнув Дмитро.

– Послухай, Дмитре, нам справді потрібно зустрітись, – мовив до нього невідомий чоловічий голос.

– Хто ти?

– Я тобі щойно писав.

– Я зрозумів. Але це нічого не пояснює.

– Я знаю, як це виглядає. Але повір – я бажаю тобі добра.

– Яка рідкість у наш час. Послухай, давай почнемо з початку: хто ти такий?

– Це не телефонна розмова. Нам потрібно зустрітись. Вважай – тобі загрожує небезпека. Смертельна небезпека.

– Хто б мав сумнів. Нехай тобі щастить, Робін Гуде! – Дмитро відімкнувся і вирішив більше не здіймати слухавку у разі, коли телефонуватимуть незнайомі номери.

На зупинці Дмитро замислився. Їхати додому було зарано, та й не хотілось. Програму він майже дописав, залишилось роботи усього на кілька днів. Максимум через тиждень він зможе, нарешті, передати її замовнику і отримати гроші. Перспектива провести вечір перед телевізором також не гріла. Залишалась можливість провештатись кілька годин містом, залишаючись на самоті серед багатолюдних натовпів. Дмитро звик до самоти. Відтоді, як три роки тому його життя круто змінилось, раніше, аніж потрібно викидаючи Дмитра у дорослий світ, він навіть віддавав перевагу самотності.

Батьки Дмитра летіли у закордонне відрядження, коли літак, у якому вони перебували раптово зник з радарів наземних служб… Все відбувалось наче у страшному сні для Дмитра, якому щойно виповнилось шістнадцять. Тривожне очікування чергового випуску новин, репортажі, що їх передавали з укритого уламками поля журналісти усіх каналів новин. Нарешті похорон і розмова з тіткою Вірою, яка відтепер стала офіційним опікуном Дмитра. Тоді він відмовився переїздити до неї і довів, що зможе жити у батьківському домі сам. І, потрібно віддати належне тітці, вона змогла зрозуміти його, тож залишила можливість після втрати родини зберегти хоча б рідні стіни. Хоча й, з властивою лише їй прискіпливістю, намагалась проконтролювати кожен крок племінника і навіть завела знайомство з деякими його інститутськими викладачами. Крім того, вона неодноразово нарікала Дмитру за недостатню пошану пам’яті загиблих батьків. Відвідання могили батька і матері усього раз на рік під час провідної неділі, стверджувала тітка Віра, не є достатнім вшануванням для люблячого сина. Звісно, Дмитро погоджувався з нею, але нічого поробити з собою не міг. Його просто не тягнуло на кладовище за містом. Головним чином тому, що завдяки якомусь неясному шостому відчуттю він знав – вони не померли. Дмитро не вдавався у подробиці, просто знав, і все. А з огляду на неймовірність власних переконань не поспішав ділитись ними зі сторонніми. Нинішні загадкові повідомлення і дзвінок сколихнули в душі у Дмитра ті давні переживання, а разом з ними й підозру, що буденний сірий світ, де йому доводиться жити, є лише декорацією, якою від нього намагаються щось прикрити.

Роздумуючи про це, Дмитро вирішив зайти у кав’ярню і випити чашку кави. До такого рішення спонукав дрібний холодний дощ, який почав засівати вулиці міста – вочевидь у небесній канцелярії вважали, що вогкий вересень вивергнув на них надто мало вологи.

Замовивши каву, Дмитро почав розмірковувати про дзвінок незнайомця. Можливо, слід було поспілкуватись і з’ясувати, що йому потрібно? Втім, це зробити не пізно – номер телефону незнайомця зафіксовано у пам’яті мобільного. Але він не хотів продовжувати перерваної розмови, навіть боявся її продовження. Чому? Цього Дмитро не знав. Мабуть, все те ж шосте відчуття, що було у Дмитра значно більш розвинуте, аніж у його однолітків. Йому, наприклад, не складало жодних труднощів відгадати результати футбольного матчу, який щойно розпочався, а це, у свою чергу, викликало щире захоплення знайомих. Або той випадок з Олечкою Павлишиною, коли він відважився запросити її на побачення. Чомусь Дмитро від початку знав, що вона не прийде, а буде, розташувавшись з подругою на терасі літньої кав’ярні неподалік, сміятись з його безглуздого вигляду. Ще б пак, як у анекдоті – під годинником, з букетом квітів і розгубленими очима. Проте її очі виглядали не менш розгубленими, коли Дмитро раптово з’явився у неї за спиною, пожбурив на стіл букет і покрокував геть.

Від думок відірвав телефонний дзвінок. Невже знову незнайомець? Напевне все ж варто вислухати. Ніколи не пізно піти, якщо розмова виявиться розіграшем, або ще чимось непотрібним. Дмитро поставив на стіл чашечку з кавою і дістав слухавку мобільного. Телефонувала тітка Віра.

– Ну, що я тобі казала? – зловісним голосом розпочала вона читку моралі.

– Про те, що я можу спізнитись.

– От! Ти ніколи мене не слухаєш. А я, між тим, завжди бажала тобі лише добра. Тож заявляю тобі, Дмитре, цілком офіційно – ти безвідповідальний, недисциплінований і невдячний юнак!

– Так, тітко Віро, ви маєте рацію.

– І все? Я просто маю рацію і все?!

– Так.

– Як тоді пояснити двійку з історії, отриману тобою не далі як сьогодні вранці?

Їй про все відомо. І про запізнення, і про двійку. Втім, цей факт до шостого відчуття не мав жодного відношення – тітка Віра просто була знайома з Буцефалом і той про все їй наскаржився. Скоріш за все і про фетиш.

– Мало того, ти ще мав нахабність привселюдно назвати викладача фетишистом! Ну що мені з тобою робити, Дмитре?

– Я не називав Буцефала фетишистом, – Дмитрові стало весело.

– Кого?!

– Петра Олексійовича.

Тітка Віра на тому кінці театрально зітхнула.

– Це переходить усілякі рамки, юначе! Запам’ятай, подібна поведінка ні до чого доброго тебе не виведе. Тебе відчислять, ти потрапиш до війська. Будеш будувати дороги.

– А чому саме дороги? – здивувався Дмитро.

– Чи що там ще будують будівельні війська?

– Таких військ не існує, тітонько.

– Яка різниця! Ти хочеш до війська?

– Я ще не вирішив. Зрештою, на сході війна, тож, цілком можливо, я там буду корисним.

У відповідь на останню фразу тітка Віра видала таку ґрунтовну лекцію про безвідповідальність і кару, яка за нею обов’язково настає, що Дмитро змушений був покласти слухавку на стіл і взяти до рук чашку. Близько двох хвилин насолоджувався напоєм, роздивляючись у вікно натовп пішоходів, що тік повз вітрину кав’ярні. Закінчивши, сказав у телефон:

– Я зрозумів вас, тітко Віро. І обіцяю виправитись найближчими днями.

– Нарешті. Нарешті я достукалась до твоєї свідомості! Повір, я турбуюсь про тебе.

– Мені про це відомо. Дякую, тітко Віро, я намагатимусь виправити двійку.

Голос тітки пом’якшав:

– Ти ж розумний юнак, Дмитре. Отже, намагайся чинити так, щоб твої батьки, якби вони були живі, могли б пишатися тобою. І ця твоя фраза про бажання потрапити на війну… Вона мене лякає. Ти ж не зробиш цього?

– Чим я кращий за хлопців, які боронять батьківщину там, тітко Віро? – відповів Дмитро запитанням на запитання.

– Але ти не можеш…

– Можу. Але доки не переймайтесь, – додав він, почувши у слухавці схлипування, – у найближчих планах маю закінчення інституту. Буцефал не заслуговує на таку приємність як моє відчислення.