Читать книгу Легіон Хронос - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 9

Учбовим центром Легіону Хронос виявилась досить велика будівля у ренесансному стилі. Вона була схожа на фортецю, що втратила своє військове значення і перетворилась на стилізований під старовину палац. Стрибок крізь простір, здійснений за допомогою комунікатора, знову вразив Дмитра, примушуючи вважати все навколо нереальним. Натомість вкрите мохом каміння, з якого було побудовано палац, навпаки, твердило: все відбувається насправді. Щоб позбавитись відчуття недовіри, Дмитро навіть підійшов до муру і погладив його рукою. Камінь був шорстким та холодним. Від нього пахло сирістю. Двоє легіонерів, які супроводжували Дмитра, почали прощатись.

– Ласкаво просимо до пекла, друже, – продемонструвавши усі тридцять два зуби, сказав один з них.

– Прошу? – не зрозумів Дмитро.

– На тебе очікують десять тижнів, які ти зможеш провести надзвичайно змістовно і динамічно! – реготнув другий.

Дмитро поглянув на свою долоню. На ній залишилися сліди вапнякової кришки.

– Де ми?

– Учбовий центр Легіону Хронос. На жаргоні рекрутів – пургаторій.[5]

Легіонери поглянули один на одного і розреготались.

– Що тут смішного?

– Побачиш, – легіонери розсміялись ще дужче.

– Послухайте, добродії, а ви могли б мене спровадити у більш пристойне місце?

– Боюсь, що ні, – насмішкувато покрутив головою один з них.

– Ну то не бачу необхідності скалозубити!

– Згодом ти його побачиш, новобранцю. По закінченню навчання, – легіонери віддали йому честь, приклавши правиці до грудей і зникли.

– Дякую за компанію, – зітхнув Дмитро, звертаючись до порожнечі, і почимчикував бруківкою до воріт палацу.

Він минув підвісний, збитий з грубих дубових колод міст перед надбрамною вежею, у якій було розташовано вже звичний броньований бункер з гарматами. Охоронці біля гармат, скоріш за все попереджені про його прибуття, тільки ліниво позирнули й продовжили гру в шашки. Лише один з них відійшов від гурту, і Дмитрові прийшлось пройти процедуру упізнання, що її провели за допомогою якогось чудернацького приладу.

– Проходь, – буркнув до нього нарешті охоронець і повернувся до решти вояків.

– Дякую за гостинність, – в тон йому сказав Дмитро і продовжив подорож. На охоронців слова прибулого не справили ніякого враження.

Опинившись на подвір’ї, він навіть зупинився, вражений побаченим видовищем. Тут не було гелікоптерів, винищувачів і бронемашин. Не було навіть озброєних бійців з карабінами у руках. І жодної аналогії з чистилищем. Натомість, серед широкого майдану, оточеного високими, повитими плющем стінами, розташувався водограй, струмені якого дзюркотіли і виблискували у променях сонця. Далі, за водограєм, майдан звужувався і перетворювався на дві, оточені охайно підстриженими кущами, алейки. Обидві вони, згинаючись ятаганом, добігали широких мармурових сходів. Сходи вели до триповерхового палацу з високими стрілчастими вікнами, майстерною ліпниною і витонченими скульптурами, що завмерли у нішах над карнизом. На чотирьох невеличких вежах, що увінчували кутки палацового даху, було встановлено флюгери у вигляді середньовічних герольдів, які, приклавши до вуст свої сурми, готувались пожбурити у простір дзвінку мідь. Дмитро швидко оглянув палац і перевів погляд на живу картину, яка цікавила його значно більше, аніж архітектурний витвір невідомого генія. Перед ним серед вимощеного бруківкою майдану зійшлись у поєдинку на шпагах двоє фехтувальників у білих шовкових сорочках, вузьких чорних бриджах і високих ботфортах. Придивившись уважніше, в одному з бійців Дмитро пізнав молоду симпатичну дівчину. Він нерішуче наблизився і почав спостерігати за двобоєм, мимоволі милуючись граційними рухами бійців.

А дивитись справді було на що! Фехтувальники, судячи з усього досить досвідчені, легко переміщались подвір’ям, пригинались у випадах, або приймали стійки для захисту від ударів супротивника, схрещували клинки і знову розходились, намагаючись перехитрити один одного під час чергової атаки. Загрозливого вигляду бойові шпаги з почорнілими від часу клинками і блискучими срібними ефесами відзивались розкотистим дзвоном, зустрічаючи клинок супротивника. Іноді вони з шипінням розрізали повітря, примушуючи Дмитра поморщитись. Цілковито поринувши у поєдинок, фехтувальники вигукували короткі іронічні фрази, сміялись і накручували один одного. Дмитра вони помітили не одразу. Коли все ж звернули на нього увагу, навіть не подумали зупиняти поєдинок. Лише по перебігу довгих десяти хвилин, розірвавши кінчиком шпаги сорочку на плечі у хлопця, фехтувальниця зупинилась і церемонно вклонилась супротивнику.

– Значно краще, Якоб, але маєш над чим попрацювати, – вона витерла спітніле чоло рукавом сорочки. – У випаді відкриваєшся значно більше, аніж потрібно.

– Інакше б я не був джентльменом, – той, кого назвали Якобом, недбало оглянув розірвану сорочку і криваву подряпину на плечі, після чого пішов геть, кинувши наостанок: – Схоже, нашого полку прибуло!

Дівчина закинула шпагу у піхви, які лежали неподалік від неї на кам’яній чаші з нарцисами, і підійшла до Дмитра.

– Вітаю, рекруте, нас повідомили про тебе. Як добрався?

– Швидко, – знизав плечима Дмитро.

– Я Нора. Наступних кілька тижнів буду займатись твоєю бойовою підготовкою. А для початку витягни руки з кишень і стань струнко!

Від несподіванки Дмитро мало не розкрив рота. Ним намагалась командувати дівчина! Ним, Дмитром Міщенком, який не дозволяв подібного з собою обходження навіть тітці Вірі і набридливому Буцефалу!

– Мені й так непогано чути, – насмішкувато сказав він.

Нора у відповідь знизала плечима, ступила крок назустріч і поглянула на Дмитра впритул.

– Подана команда струнко, рекруте! – повним металу голосом вигукнула вона. – А це значить, що ти, маленький шматок лайна, повинен витягти свої руки з кишень і виконати наказ! І можеш повірити – я маю досить засобів домогтись виконання моїх наказів!

Не дивлячись на те, що Нора була на півголови нижча, Дмитрові раптом здалось, що вона нависає над ним. Він кілька секунд дивився їй в очі, після чого, з виглядом переможеного, опустив погляд і виструнчився.

– Так краще, – відступила на крок Нора. – Нічого особистого, рекруте, але ти повинен затямити – дисципліна понад усе! Повтори!

«Так, сюрпризи починаються з порога», – подумав Дмитро, а вголос перепитав:

– Що зробити?

– Повтори!

– Дисципліна понад усе!

– Так краще. І на майбутнє пам’ятай: ти прибув не до інституту благородних дівиць. Це Легіон, затямив?!

– Затямив, – відповів Дмитро.

– Не чую!

– Я сказав: затямив!

– Не чую!

– Так точно!

Нора помовчала, після чого повернулась і пішла до сходів, даючи Дмитру зрозуміти, що він мусить рухатись слідом. Крокуючи за нею, він відчув злість. На себе, на це дівчисько, що зустріло його з гостинністю прусського фельдфебеля, на обставини, завдяки яким опинився у цьому місці.

– Послухай, Норо, – сказав він, маючи єдиним наміром помститись за слабкодухість, яку виявив щойно під час розмови.

– Слухаю.

– У тебе гарні сідниці.

Вона повернулась і кинула на Дмитра насмішкуватий погляд.

– Повір, хлопче, за кілька днів тобі буде не до цього.

– Ти впевнена?

– Цілковито.

– Але я якось не звик втрачати інтерес до дівчини, яка мені подобається.

– Для тебе я не дівчина.

– Справді? Тоді хто?

– Інструктор з бойової підготовки.

– Що ж поробиш, коли інструктор з бойової підготовки така гарна особа.

На мить Дмитру здалося, що у погляді Нори зник начальницький блиск і проглянула зацікавленість. Але лиш на мить. Наступної секунди вона напустилась на нього з новою силою:

– Припинити розмови, рекруте! Коли я буду мати необхідність отримати від тебе відповідь, я поставлю запитання!

– Так точно! – вдруге виструнчився Дмитро.

– Ходімо.

І він скорився. Опустивши голову, крокував за Норою коридорами палацу, потайки роззираючись навсібіч. Дивувався разючій несхожості цих просякнутих ностальгією до минулого інтер’єрів від тих, що їх бачив дорогою до кабінету Марка Светонія. Тут не було білих стін і блиску полірованого металу. Їх замінювали важкі складки оксамитових гардин на вікнах, портрети невідомих Дмитру людей, що поглядали зі стін задумливими поглядами, дерево і бронза. Враження було таким, ніби він потрапив у музей. Надзвичайно багатий і добре доглянутий музей. І чомусь цієї миті Дмитрові пригадалась мандрівка до Парижу. Як же це було давно, а він досі пам’ятав тривожне очікування, коли батько, одного разу повернувшись з роботи, повідомив, що на вихідні вони вирушають до європейського Диснейленду. Як рахував дні, як уявляв собі це небачене чудо, цю країну мрій, у якій дитячі фантазії мали перетворитись на реальність, а улюблені персонажі диснеївських мультиків ожити. Однак, попри весь зовнішній блиск імперії розваг, розташованої неподалік від Парижа, не вона запам’яталась найбільше дванадцятирічному Дмитру. Чомусь значно більше вразив Лувр. Величний і розкішний, блискучий і сповнений тієї витонченості, яка відрізняла епоху європейського Ренесансу. Цієї миті, подорожуючи коридорами палацу, що його недавні конвоїри іменували глузливим словом «пургаторій», Дмитро пригадав відвідини Лувра настільки детально, ніби це відбулось напередодні. Багатющі, витончені інтер’єри, скульптури античних майстрів, картини художників епохи Відродження. А найбільше – статую французької народної героїні Жанни д’Арк, про яку вперше почув саме тоді, під час екскурсії у Лувр. Він не міг сказати, чим саме так вразила його пофарбована у колір золота скульптура, яка зображувала затягнуту у лицарські обладунки дівчину верхи на коні, з мечем при поясі і штандартом у руках. Пригадував, як роздивлявся її і намагався уявити, якою ж була вона, ця таємнича й чарівна дівчина колись, до того, як завмерла на постаменті навпроти Лувру, втілена у бронзу. Про що думала, стискаючи у руках свій штандарт, кого бачила перед собою, задумливо позираючи вдалечінь. Той день він запам’ятав на все життя. І тепер чомусь пригадав. Пригадав і відчув, як його випробуване шосте відчуття настирливо заворушилось у свідомості, натякаючи на щось досі невловиме й ефемерне.