Читать книгу Легіон Хронос - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 2

Погода оптимізму не додавала – від початку ранкових сутінок йшов дрібний холодний дощ. Автомобілі, які діловито сновигали за вікном, мали неохайний вигляд. Підкидали похмурості картині осіннього ранку й каштани – вони захворіли ще під час літньої спеки і тепер стояли майже голі. Мокрі, безлисті і чорні.

Дмитро зітхнув і поглянув на годинник. Стрілки вказували на сьому тридцять. За годину він має бути в інституті. Сьогодні першою парою історія, а це, поєднуючись з непривітною картиною за вікном, примушувало гарячково відшукувати причину не виходити з дому. Втім, перегорнувши кілька з найбільш популярних «відмазок», Дмитро зрозумів, що жодна з них не підходить. На ГРВІ він «хворів» позаминулого тижня, а минулого понеділка прогуляв першу пару взагалі без вагомих на те причин. Тож тепер, ризикнувши ігнорувати відвідини предмету з назвою «Історія», цілком вірогідно міг наразитись на двійку у семестрі. А це вже проблема.

Дмитро не любив історію. Так було не завжди, раніше вивчання її навіть приносило задоволення. У сьомому класі він попросив батька принести з кафедри репродукцію картини Шарля Ленепве «Жанна д’Арк під час облоги Орлеана». Дмитро міг годинами роздивлятись репродукцію, уявляючи, якою насправді була героїня середньовічної Франції. І не лише Орлеанська діва цікавила його, являючись крізь глибину століть, були й інші улюблені персонажі. В розкішних античних вбраннях або закуті у залізо лицарських обладунків, позбавлені страху могутні воїни і мрійники-вчені, винаходи яких колись круто змінили хід історії. А як цікаво було слухати розповіді шкільного вчителя про часи, що давно минули! Слухати і уявляти себе то командиром римського легіону, який, сидячи у сідлі баского скакуна, спостерігає за залізними лавами солдатів, то галантним кавалером, центром уваги дівчат у пишних шовкових сукнях.

Але дитячі фантазії залишились у минулому. І справа зовсім не у тому, що змінився він сам. І не у тому, що інститутський викладач історії був зовсім не тією людиною, яка могла зацікавити студентів вивченням предмету. Хоча Буцефал (як потай кликали професора студенти) мав справжній талант налаштовувати проти себе людей і Дмитро від перших днів навчання конфліктував з ним, не вважаючи себе першопричиною розбрату. Однак була у нелюбові Дмитра до історичної науки ще одна вагома причина. Але без потреби він не любив згадувати про неї.

З кухні, відволікаючи Дмитра від невеселих думок, бадьоро засвистів чайник. Хлопчина зітхнув і почимчикував пити каву з бутербродами. На ходу з насолодою вимкнув телевізор, на екрані якого шикарна блондинка оповідала голлівудського вигляду чоловіку про переваги нового засобу від геморою з назвою «Проктозан».

Телефон задзвонив у ту мить, коли Дмитро, обпікаючи горлянку гарячою кавою, був схильним до діалогу найменше. Телефонувала, звичайно, тітка Віра.

– Ти ще вдома! – повним трагічності голосом мовила вона.

– Я вже збираюсь у інститут.

– Ти знову запізнишся.

Дмитро зітхнув.

– У мене ще є час.

– Молодий чоловіче, не сперечайся зі мною. Ти знову запізнишся, а зрештою тебе просто відчислять. Ти цього бажаєш?

– Тітко Віро, ви надто згущуєте фарби. Загроза відчислення доки що не є невідворотною.

– Ти завжди намагаєшся все перевести на жарт. Але мені не до жартів. Твої батьки, земля їм пером, мріяли бачити тебе освіченою людиною. Невже ти хочеш їх підвести?

– Ні. Саме тому я кладу слухавку і виходжу з квартири.

– Дмитре… – Дмитро, не дослухавши останньої фрази, зміст якої йому був відомим наперед, поклав слухавку. Він змахнув зі столу хлібні крихти, помив чашку і, поставивши її на полицю, пішов одягатись.

На зупинці маршрутного таксі, як завжди, було не проштовхнутись – ранкова година пік: усі їхали зі спального мікрорайону Березинка, де мешкав і Дмитро, у центр. Щоб зайняти місця у навчальних аудиторіях, офісах, за прилавками крамниць, або верстатами заводів. І хоч Дмитро здогадувався, що саме таку картину спостерігатиме на зупинці, в душі все ж вилаявся. Так, як лаявся вчора, і як, напевне, лаятиметься завтра. Хоча завтра настрій буде не таким кепським – п’ятниця і розуміння факту, що цілих два дні він матиме можливість забути про заповнену натовпом зупинку і обридлий кабінет з портретами великих істориків минулого.

Перше маршрутне таксі, як того і слід було очікувати, не зупинилось. Лискучий жовтий автобус поважно продефілював повз зупинку, демонструючи Дмитру абсолютну ним незацікавленість. Подібним чином вчинив і другий, запам’яталась лише розпластана по бічному склу чиясь спина – вона була схожа на метелика, котрого готують для колекції. Доля змилувалась лише хвилин через десять – третя маршрутка все ж зупинилась і Дмитро у супроводі кількох товаришів по нещастю розпочав її стрімкий штурм.

Коли, спітнілий і добряче пом’ятий, Дмитро заходив до аудиторії, стрілки годинника докірливо показували, що він спізнюється на десять хвилин. Це одразу ж помітив викладач – той самий товстун на ім’я Петро Олексійович, у студентському середовищі відомий під назвиськом Буцефал.

– А ось і наш довгоочікуваний Міщенко! – з посмішкою, яка не віщувала Дмитру нічого доброго, викладач повернувся спиною до недбало витертої дошки і поклав руки на поручні крісла. – Втім, як завжди. Яку версію своїх неймовірних пригод ви нам оповідатимете цього разу?

Дмитро відчув роздратування. Він ніколи не був схильним до віртуозної брехні, тож неймовірних історій, як це полюбляли робити деякі інші студенти, пояснюючи запізнення, не складав. Та це жодним чином не цікавило Петра Олексійовича. Дмитру навіть здавалось, що усі напучування, що їх доводилось вислуховувати від історика, були лише спробами того похизуватись власним красномовством.

– Вибачте, Петро Олексійович, але транспорт… – Дмитро знав, що виглядає жалюгідно, але погоджувався на таку жертву. – Півгодини простояв на зупинці.

– Дмитро, ви не оригінальні.

– Але чесний.

– Можливо. А вас не лякає той факт, що чесність не завжди допомагає уникнути покарання за здійснені вчинки?

З райка почулись ліниві смішки – колеги раділи короткочасній інтермедії, котра відстрочувала нинішнє покарання у вигляді опиту на тему «Гетьман Богдан Хмельницький та його політика після укладення Зборівської угоди 1649 року».

– Зауважу, Дмитре, проблеми з транспортом легко вирішуються більш завчасним виходом з дому, – продовжив Петро Олексійович з самовдоволеним виглядом. – Ви не цінуєте часу. А він такого відношення не терпить!

– Мені це відомо.

– Маю надію. Що ж, сідайте на своє місце, молодий чоловіче. Я залишаю за собою право детально побесідувати з вами на тему домашнього завдання.

Дмитро зрозумів, що поганий настрій вранці був лише передчуттям біди, яка зараз набувала реальних обрисів – його знання політики гетьмана Хмельницького не витримувало жодної критики. Як до Зборівської угоди 1649 року, так і після неї. Втім, до часу аудієнцію у викладача було закінчено, і Дмитро, повісивши мокру парасольку на вішалку, почимчикував за свій стіл. Сів поряд з Максом – приятелем, поряд з яким сидів від початку навчання в інституті.

– Ну ти даєш! – зашепотів Макс. – Хіба не знаєш, що Буцефал зранку не в гуморі?

Дмитро не відповів. Звичайно, він це знає.

– Тюхтій, – змахнув рукою Макс.

– А тобі лише позубоскалити, – буркнув Дмитро і виклав на стіл кілька зошитів.

Макс, з виглядом ображеної чесноти, приклав руки до грудей.

– Я – само милосердя. Не переймайся. Зараз Олечка Павлишина ще більше отримає.

Немов у відповідь на його слова, двері відчинились і до кабінету забігла Олечка. Рожевощока і перелякана.

– Петро Олексійович, я…

– Що, Олю?! Що знову?! – голосом мученика обізвався зі свого кутка викладач.

– Вибачте, я запізнилась!

– Я помітив це, Олечко. А ще я помітив, що ви запізнюєтесь з істинно німецькою пунктуальністю! Просто геніально запізнюєтесь – на чверть години кожного дня. Меншого ви просто не можете собі дозволити! Я, здається, скоро почну вдаватись до заходів!

– Але, Петро Олексійович…

– Ніяких «але», Олю. Ідіть на своє місце. Від завтрашнього дня запізнення більш як на три хвилини буду карати з середньовічною жорстокістю. Тебе, Міщенко, це теж стосується!

Оля, ще більш рожевощока, аніж хвилину тому, пішла до свого столу, намагаючись не помічати сяючих посмішок одногрупників. Хоча могла б звикнути. Вистава, яка мала місце щойно, проходила без перерв і значних змін сценарію протягом багатьох місяців.

Дмитро зітхнув і зручніше примостився, намагаючись стати непомітним для Буцефала. І потерпів цілковите фіаско.

– Пане Міщенко, не бажаєте розповісти нам тему домашнього завдання?

Дмитро мужньо витримав Максове поплескування по плечу, після чого поплентався до дошки.

– Отже, що ви можете повідомити нам про внутрішню політику великого гетьмана після підписання трактату у Зборові? – Буцефал не говорив, він смакував слова.

Суд, вирок і страта не зайняли більше трьох хвилин. Буцефал з задоволенням вліпив Дмитру двійку і, дивлячись поверх своїх окулярів, сказав:

– Просто феноменальна недбалість. Ви, молодий чоловіче, вперто ігноруєте мене і мій предмет. І не який-небудь предмет, а історію! Те минуле, без якого немає майбутнього. Адже ще древні казали… – Буцефал посипав латиною, і Дмитро відверто занудьгував.

– А для вас, я бачу, мої слова лише пустий звук? – лиховісно притишив голос Петро Олексійович. – Під час заліку я знайду можливість продемонструвати, що ви чините не зовсім пристойно.

Дмитро відчув, що з нього досить.

– Послухайте, Петре Олексійовичу, а ви не перебільшуєте значення вашого предмету у моєму наступному житті?

– Що? – глипнув очима Буцефал, замовкнувши на півслові.

– Я маю на увазі той факт, що на дворі XXI сторіччя. А гетьман Хмельницький і його політика – це лише порох на архівних полицях. Я розумію, що історію потрібно знати, але ставитись до неї як до фетишу не надто розумно.

– До фетишу?! – вражено прошепотів Буцефал.

– Саме це я мав на увазі. Тож чи не краще мені, як людині, котра готується стати інженером-програмістом, звернути свою увагу на більш актуальні речі?

Буцефал від несподіванки навіть зняв окуляри.

– Але… Як ви смієте?! – промимрив він.

Дмитро змахнув рукою і пішов на своє місце.

– Я й не сподівався на ваше розуміння.

– Ох і пожалкуєте ви про свої слова і недбале ставлення до історичної науки, молодий чоловіче! – зарипів за спиною голос Буцефала.

Якби ж Дмитро міг знати, що чує цієї миті справжнє пророцтво!