Читать книгу Легіон Хронос - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 5

Такої гонитви йому досі переживати не доводилось. Дмитро біг пустими вулицями міста, відчуваючи скоріше серцем, аніж чуючи за допомогою вух швидкі кроки позаду. Аналізувати круговерть подій, у яку він потратив так несподівано для себе, не міг просто фізично. Потрібно було якнайскоріше відірватись від людей, які з легкістю рубають голови, а зараз переслідують його з невідомо якою ціллю.

Він пробіг кілька кварталів, пройшов через захаращений мотлохом прохідний під’їзд багатоповерхівки, минув дитячий майданчик і почав заспокоюватись – переслідувачів не було помітно. І хоча легені мало не розривались від нестачі повітря, а руки все ще тремтіли, він, намагаючись виглядати спокійно, йшов уздовж ряду багатоповерхівок і роздивлявся навсібіч. Одночасно з тим вирішував, чи варто звернутись у поліцію. Втім, з огляду на те, що жорстоке вбивство сталося у самісінькому центрі великого міста, про нього й так скоро дізнаються. Помисливши, Дмитро вирішив триматись осторонь. І справді, що він скаже у поліції? До мене звернувся молодий чоловік, який назвав себе легіонером і дав мені пістолет, зберігання якого несе за собою кримінальну відповідальність? А ще він діяв за наказом організації, яка носить назву Легіон Хронос і веде боротьбу з КВТП, агенти якого намагались мене вбити? Справді гарна промова для потенційного клієнта психіатричної лікарні. Отже, треба йти додому і спробувати владнати думки. Стоп! Додому не можна, там будуть очікувати. Куди ж податись? Дмитро пригадав, що легіонер наказував йому довго не перебувати в одному місці, тож покрокував тротуаром, намагаючись триматись подалі від освітлених місць.

У міру того як думки втрачали хаотичність і налаштовувались на логічне мислення, Дмитро почав помічати речі, на які раніше не звертав уваги. Наприклад на той факт, що від пори, коли він розпочав втечу з бістро, йому не зустрілось жодної людини і… знову стоп! Дорогою не проїхало жодного автомобіля. Справжній парадокс для міста, котре зазвичай знемагає від шляхових заторів. Навіть з огляду на те, що зараз пізній вечір. Щоб перевірити своє божевільне припущення, Дмитро зійшов з тротуару і вийшов на одну з людних колись вулиць.

Автомобілі стояли.

Стояли просто посеред проїжджої частини, і у салоні жодної з них не було людей. Дмитро завмер посеред вулиці і почав уважно оглядати все навкруги.

Вулиця, котру бачив раніше безліч разів, майже не змінилась. Ті самі каштани вздовж дороги, крамниці з вивісками, що сяяли різнокольоровими вогнями, чавунні вежі урн для сміття і миготливі рекламні банери. Ті самі лавки і квітники. Ті самі ліхтарі, що розганяли морок своїм непевним жовтавим світлом. Неподалік набережна і широке русло Дніпра, серед якого навіть звідси видно вогні бакенів на межах фарватеру. Все, як було раніше.

Якщо не рахувати однієї цікавої деталі.

Ніде не видно жодної людини. Мільйонне місто завмерло. Немає навіть бродячих собак, які раніше були незмінним атрибутом тротуару навпроти м’ясної крамниці. Дмитро відчув, як адреналін, що уже почав знижувати свій вплив на його свідомість, з новою силою викинувся у кров, примушуючи слухати удари пульсу у скронях. Він зрушив з місця і пішов, пришвидшуючи крок, після чого побіг. Потрібно було впевнитись у правдивості припущення остаточно, і для цього ніщо не підходило краще, аніж супермаркет. Ось де люди повинні бути обов’язково! Якщо не відвідувачі, то принаймні охорона і персонал.

Скляні двері супермаркету слухняно ковзнули врізнобіч, запрошуючи його зайти у приміщення. Дмитро, оглядаючись, увійшов до величезної зали, заставленої безкінечними рядами полиць з товаром. І одразу ж зрозумів, що припущення було вірним. Він повільно крокував поміж касами і забитими різноманітним крамом прилавками, минав вітрини і охайні стопки пластикових ящиків, але ніде не бачив бодай однієї живої душі. Все ще не в змозі осягнути, що діється, дістав з кишені мобільний телефон і увімкнув його. Батарея ще зберігала заряд, якого вистачить на дві-три хвилини роботи. Що легіонер казав про червоний код? Байдуже, хтось же повинен взяти слухавку! Набрав навмання номер. Ним виявився телефон Олечки Павлишиної. У слухавці залунали довгі гудки. На мить здалось, що ось зараз вона здійме слухавку і скаже: «Міщенко, якщо ти вважаєш себе оригінальним – це твоя помилка. На годинник дивився?»

Слухавку Олечка не підняла. Пусте, вона й раніше не часто це робила. Можливо, Макс? Цей точно не спить.

Макс слухавку не взяв, як і Олечка. Не підняла її навіть тітка Віра. Не відгукнувся жодний з абонентів телефонної книги Дмитра. Нарешті телефон писнув і вимкнувся остаточно.

– Так, спокійно, – прошепотів він і злякався власного голосу, таким гучним той видався у порожньому супермаркеті. Лише тепер звернув увагу, що його оточує абсолютна тиша. Жодних звуків, навіть гудіння морозильників та кондиціонерів.

– Рано чи пізно все з’ясується. Отже, все, що я почув від того нещасного, – істина. Щоправда, почув надто мало. Що ж, будемо чинити так, як він радив. Перше – не залишатись на одному місці. Ну, це я зможу.

Дмитро швидко відшукав на полицях пляшку мінералки, кинув її у рюкзак, після чого пройшовся торговими рядами, крадькома оглянув вихід і хотів уже вийти на вулицю.

І саме у цю секунду почув кроки.

Йшли двоє. Від виходу і прямо до нього. Дмитро швидко роззирнувся і одним кидком опинився під прилавком відділу готової їжі. Обережно дістав з-за пояса пістолет і дослав набій у патронник. Кілька хвилин слухав кроки, що наближались.

– Він тут, – сказав хтось неподалік.

– Обережно з ним, не покаліч, – відповів другий голос.

– Байдуже, вилікуємо.

«Але я, без сумніву, бачив, що в одного поцілили! – промайнуло в голові у Дмитра. – Скільки ж їх тут»?

Кроки віддалились і затихли. Дмитро перевів подих. Коли йому вже почало здаватись, що переслідувачі пройшли повз нього, чиясь рука з силою охопила гомілку Дмитра і потягла. Мить, і він стояв перед колишніми переслідувачами. Тими самими, включаючи бандита, у котрого влучив легіонер.

– Стій спокійно, – наказав бандит. – Тобі не буде вчинено шкоди.

Дмитро, який у останній момент встиг заховати руку з пістолетом за спину, переводив погляд з одного на іншого.

– Де комунікатор? – запитав у нього по хвилині мовчанки другий з переслідувачів.

– Який комунікатор? – нарешті витиснув з себе Дмитро. Він пригадав, з якою легкістю цей громило рубає людям голови, тож спробував вдати з себе стороннього. – Панове, якщо ви про мінералку, я розрахуюсь. Жодних проблем! Просто тут нікого не було, і я не міг заплатити. Але якщо ви наполягаєте…

– Заткни пельку і не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунікатор?

«Хоч би вони не помітили пістолет!» – майнула думка у Дмитра, який все ще не міг наважитись відкрити вогонь.

Один з переслідувачів витяг з кишені схожий на авторучку сріблястий предмет і спрямував його в обличчя Дмитрові, після чого останній відчув кволість і неймовірне бажання спати. У очах затьмарилось і він міг дивитись лише на блискучий циліндрик в руках чоловіка.

– Де комунікатор?

Думки Дмитра стали схожими на швейцарський сир – в них утворились велетенські отвори, у які провалювалась його здатність мислити тверезо. Він не мав абсолютно ніякого уявлення, про що його запитують, але відчув щире бажання допомогти. Йому навіть захотілось заплакати від думки, що не може відповісти на запитання і встановити місцезнаходження злощасного комунікатора.

– Я справді не знаю, – кволим голосом відповів Дмитро.

Агент заховав циліндрик у кишеню і сказав до колеги:

– Очевидно, ми прибули надто рано, і чортів легіонер не встиг передати комунікатор цьому бовдуру.

– Лайно, свій прилад він встиг ліквідувати. А могли б отримати добрячу купу грошей. Комунікатор легіонера – це тобі не іграшка.

– Байдуже, доправимо його на базу. Нехай там ламають собі голову, як з нього витиснути потрібну інформацію. А тут нам робити нічого.

– Ти маєш рацію.

Обидва повернулись до Дмитра і в один голос заявили:

– Ходімо з нами.

І здивовано закліпали очима, натикнувшись на потертий ствол ТТ.

– А тепер слухайте мене, блазні! Стали на коліна і поклали руки на потилиці! – Дмитро, який відчув після вимкнення невідомого гіпногенератора дикий головний біль, нарешті вирішив діяти рішуче.

– Поклади зброю, – загрозливо сказав один з агентів і поліз у кишеню.

Дмитро посміхнувся крижаною посмішкою і повільно похитав головою.

– На твоєму місці я б цього не робив!

– Поклади зброю, і ми все забудемо, – рука другого з незнайомців опустилась, і у ній з’явилась блискуча, схожа на шовк речовина, яка швидко перетворювалась, змінюючи форму. Пройшло не більше секунди, і Дмитро побачив, що пальці бандита стискають руків’я відмінно загостреного ножа. Далі зволікати було б подібним до смерті. З таким відчуттям, ніби це робить хтось інший, Дмитро вистрілив чотири рази – по двічі у груди кожному з агентів. Після цього, не оглядаючись, помчав до скляних дверей супермаркету.

Два автомобіля, що стояли найближче до виходу, навряд чи можливо було використати – їх припаркували біля бетонної балюстради, тож на втечу знадобиться кілька зайвих секунд, яких Дмитрові ніхто не подарує. Не дивлячись на те, що він стовідсотково влучив у ціль усіма чотирма кулями, відчував: надто великої шкоди переслідувачам не заподіяно, тож очікувати на їхню появу потрібно з секунди на секунду.

І не помилився.

Скло дверей вилетіло з гуркотом і дзвоном, а за мить вони вже бігли автостоянкою. Швидкі і безжалісні. Дмитро вистрілив навмання ще двічі і побіг до великого чорного позашляховика, який стояв за кілька кроків. У ту мить, коли в асфальт поряд з його ногами вдарили перші кулі, заскочив у салон і повернув ключ запалювання.

– Давай! Ну давай, красуне!!! – заволав, слухаючи, як стартер прокручує колінчастий вал.

Двигун буркнув і замовк.

Агентам до нього не більше двадцяти кроків. Якщо двигун не заведеться протягом трьох секунд – він покійник. З глухим стуком у кузов позашляховика вдарились ще дві кулі.

– Ну, заводься вже, шматок лайна!

Двигун ревонув саме тієї миті, коли перший з агентів вдарився грудьми у водійські дверцята. Дмитро рвучко відпустив зчеплення, і автомобіль з несамовитим вереском шин рвонув з місця. На коротку мить відчув на шиї пальці, відхилився і крутнув кермо. Невдовзі вже мчав заповненою порожніми автомобілями вулицею. У дзеркалі заднього огляду бачив чоловіка у шкірянці. Той дивився услід утікачеві й тримав у руці єдиний трофей, який залишився у нього від колишнього бранця – комір Дмитрової сорочки.