Читать книгу Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд, Зиґмунд Фройд, Josef Breuer - Страница 5

Вельмишановні добродійки і добродії! Минулого разу ми постановили розглядати хибні дії не в їхньому зв’язку з тими діями, які людина свідомо намірялась учинити і які зазнали перекручення, а самі по собі, і в нас виникло враження, що в окремих випадках хибні дії нібито мають свій власний сенс, тож ми казали, що, якби на більшій кількості прикладів пощастило підтвердити, що хибні дії справді мають сенс, той сенс став би для нас цікавішим, ніж дослідження обставин, за яких виникають хибні дії.

Узгодьмо ще раз, що нам слід розуміти під «сенсом» психічного процесу. Це не що інше, як намір, якому він служить, і його місце – в ряду інших психічних процесів. У більшості наших досліджень слово «сенс» можна ще заміняти словом «намір», «тенденція». Але що це – оманлива видимість чи поетичне звеличення похибки, – коли ми починаємо вірити, ніби їй притаманний певний намір?

Лишаймось і далі у сфері мовних похибок і перегляньмо ще більшу кількість спостережених випадків. Тут ми виявимо цілу категорію випадків, у яких намір, тобто сенс мовної похибки, цілком очевидний. Насамперед це випадки, коли на місці задуманого з’являється його протилежність. Голова сповіщає у вступній промові: «Я оголошую засідання закритим». Ці слова однозначні. Сенс і намір його словесної похибки в тому, що він прагне закрити засідання. «Він сам так сказав»,[5] – можна було б процитувати, ми тільки зловили його на слові. Лишень не уривайте мене запереченням, ніби це неможлива річ, бо ми, мовляв, добре знаємо, що він хотів не закрити, а відкрити засідання, і що сам він – тут ми повинні визнати його за найвищий авторитет – може підтвердити, що справді хотів відкрити. Бо, вчинивши так, ви б забули, що ми з вами погодились розглядати похибки насамперед самі по собі; про їхній зв’язок із наміром, якому вони перешкодили, мова буде згодом. Ви б тоді завинили в логічній помилці і завдяки їй просто спекалися б проблеми, яку слід з’ясувати, англійською мовою про це кажуть «begging the question».

В інших випадках, коли, схибивши словом, людина висловила не прямо протилежне задуманому, в мовній похибці однаково виявляється протилежний сенс. «Я не згоден навіть оцінювати заслуги мого попередника». «Не згоден» не є протилежністю «не годен», але це відверте признання, яке гостро суперечить тому, що слід було б казати професорові в такій ситуації.

У наступній групі випадків мовна похибка просто додає ще один сенс до задуманого. Фраза тоді звучить як стягнена, скорочена, згущена конструкція, утворена з кількох речень. Як-от у випадку з енергійною дамою: «Він може їсти і пити все, що я хочу». Це те саме, якби вона сказала: «Він може їсти і пити все, що хоче. Але чого йому ще хотіти? Замість нього хочу я». Мовна похибка часто створює враження такого скорочення; приміром, один професор анатомії після своєї лекції про носову порожнину запитав, чи все зрозуміли його слухачі, і, діставши загальну ствердну відповідь, повів далі: «Мені важко повірити, бо людей, що розуміють будову носової порожнини, навіть у мільйонному місті можна на одному пальці… перепрошую, на пальцях однієї руки порахувати». Та вкорочена фраза мала свій власний сенс: є тільки одна людина, що знає будову носової порожнини.

На відміну від випадків, у яких мовні похибки самі виявляють свій сенс, є випадки, коли похибка начебто позбавлена всякого змісту, тобто вочевидь суперечить нашим сподіванням. Коли хто, помилившись словом, перекручує чиєсь власне ім’я або вимовляє невживані звукосполучення, то, здається, вже цього одного дуже поширеного явища досить, щоб на питання, чи всі мовні похибки мають певний сенс, відповісти негативно. Та коли пильніше придивитись до таких випадків, виявиться, що досить легко можна зрозуміти й ці звукові перекручення, і навіть різниця між цими неясними випадками та попередніми зрозумілими не така вже й велика.

Одного добродія запитали, як почувається його родич, і він відповів: «Ох, це, мабуть, трунатиме… триватиме ще один місяць». Коли ж добродія запитали, що, власне, означають ці слова, він пояснив, що подумав про смерть, труну, і поєднання слів «триватиме» і «труна» дало слово «трунатиме» (Мерінґер і Маєр).

Інший добродій розповідав про певні вчинки, які засуджував, і мовив: «І тоді стали гидомі деякі факти…» Коли його розпитали, він підтвердив, що справді хотів назвати ті вчинки «гидотою». «Відомі» і «гидота» утворили разом чудернацьке слово «гидомі» (Мерінґер і Маєр).

Пригадайте випадок із молодиком, що хотів «погуляювати» з незнайомою дамою. Ми дозволили собі розкласти це словоутворення на «погуляв» та «погультяював» і були цілком певні такого тлумачення, навіть не вимагаючи підтверджень. Із наведених прикладів ви побачили, що й ці, такі незрозумілі випадки мовних похибок можна прояснити з допомогою зіткнення, інтерференції двох різних намірів, які збиралися висловити. Різниця полягає тільки в тому, що в одному випадку один намір цілком заступає другий, як-от коли мовна похибка свідчить про протилежне помисленому, а в другому випадку внаслідок похибки тільки перекручується або змінюється первісний сенс, виникає словесний покруч більш-менш затемненого змісту.

Тепер нам здається, ніби ми вже збагнули таємницю великої кількості мовних похибок. Твердо дотримуючись цього погляду, ми зможемо пояснити й інші, досі ще загадкові різновиди похибок. Наприклад, при перекрученні прізвищ не можна припускати, ніби завжди йдеться про суперництво двох схожих і все-таки різних прізвищ. Але однаково, той другий намір відгадати не важко. Перекручення прізвищ досить часто трапляється й без мовних похибок; до нього вдаються, щоб прізвище стало немилозвучним або нагадувало про щось непристойне; це поширений спосіб глузування, якого дуже швидко навчаються уникати освічені люди, хоча відмовляються від нього нерадо. Таке перекручення часто прибирає форми «дотепу», проте вкрай невисокого ґатунку. Щоб дати вам грубий і відразливий приклад такого перекручення прізвищ, я нагадаю, що прізвище президента Французької республіки, Пуанкаре, змінили в наші часи на «Кабанкаре». А звідси вже недалеко до припущення, що й при мовній похибці, як і при перекрученні прізвищ, зберігається цей глузливий намір. Якщо й далі дотримуватись нашого тлумачення, такі ж пояснення годяться і для окремого різновиду мовних похибок із комічним або безглуздим ефектом. «Нашому вельмишановному шефові – многі, многі, мно-гімно літа!» Святковий настрій у цьому випадку порушується найнесподіванішим утручанням слова, яке пробуджує неестетичні картини, і, маючи перед собою зразок відомих глузливих і лайливих слів, можна припустити тільки те, що тут прагне виявитись певна тенденція, яка гостро суперечить випнутій на передній план шанобливості і немов стверджує: «Не вірте моїм словам, я кажу це все жартома, чхати мені на того чолов’ягу й т. ін.». Те саме слушне й щодо похибок, унаслідок яких безневинні слова обертаються в непристойні й сороміцькі, як-от Apopos замість Apropos або «підблягузнюватись» замість «підлабузнюватись»[6](Мерінґер і Маєр).

Ми знаємо, що така тенденція притаманна багатьом людям, зумисне перекручення безневинних слів у непристойні становить для них своєрідну втіху, і вони вважають це за дотепність; тобто чуючи такі речі від людей, передусім слід з’ясувати, чи вони зумисне кажуть таке задля жарту, а чи це лише ненавмисні мовні похибки.

Що ж, коштом більш-менш невеликих зусиль нам пощастило розкрити таємницю похибок! Це не випадковості, а поважні психічні акти, що мають власний сенс і виникають унаслідок взаємодії – чи, може, краще, протидії – двох різних намірів. Але тепер я вже добре бачу, що ви хочете накинутись на мене зі зливою запитань, на які слід відповісти, і сумнівів, які треба розвіяти, перше ніж можна буде радіти цим початковим результатам нашої роботи. Я, звичайно, аж ніяк не жену вас до поквапних висновків. Розгляньмо ж усе це по порядку, одне за одним, тверезо зваживши.

Про що, власне, ви запитали б мене? Чи, на мою думку, ці пояснення годяться для всіх різновидів мовних похибок, чи тільки для окремих груп? Чи можна таке тлумачення поширити й на решту хибних дій, тобто й на похибки читальні та письмові, на забування, випадки, коли людина або не за те хапається, або не туди кладе, і т. ін.? Чи впливають якось утома, збудження, розвіяність, порушення уваги на психічну природу хибних дій? Крім того, всім очевидно, що з двох супротивних тенденцій хибної дії одна завжди ясна і зрозуміла, а друга не завжди. Що слід робити, аби розгадати цю другу тенденцію, а коли здається, ніби вже є розгадка, як довести, що вона не просто ймовірна, а єдино правильна? Є у вас іще запитання? Як нема, то я сам запитаю. Я нагадаю вам, власне, що самі хибні дії нас не дуже й цікавлять, вивчаючи їх, ми тільки прагнемо підступити до психоаналізу, дізнатися щось про нього. Через те я й запитую: що то за наміри чи тенденції, котрі можуть таким чином перешкодити іншим намірам та тенденціям, і які взаємовідносини існують між порушувальними тенденціями і порушеними тенденціями? Тільки після відповіді на це запитання можна знову братися до нашої роботи.

Так-от, чи охоплює це пояснення всі випадки мовних похибок? Я дуже схильний у це вірити, і саме тому, що кожного разу, досліджуючи ту чи ту мовну похибку, можна дійти до такого тлумачення Але це аж ніяк не свідчить, ніби без такого механізму мовної похибки не станеться. Адже відповідь може бути така: «З погляду теорії нам це байдуже, бо висновки, якими ми хочемо скористатись для вступу до психоаналізу, будуть слушні навіть тоді, коли нашим уявленням відповідатиме лише невелика кількість мовних похибок, хоч у даному разі тим уявленням відповідає переважна більшість їх». На наступне запитання, чи можна уявлення, сформовані при вивченні мовних похибок, поширити на інші види хибних дій, я наперед даю ствердну відповідь. У цьому ви й самі пересвідчитесь, коли ми візьмемося досліджувати приклади письмових похибок, помилкової діяльності й т. ін. Але суто з методичних причин я пропоную вам зачекати з цією роботою, поки ми докладніше ознайомимось із мовними похибками.

Запитання, що можуть означати для нас такі чинники (що їх дехто з авторів висуває на перший план), як-от порушення кровообігу, втома, збудження, розвіяність, нездатність зосередитись, якщо погодитись із запропонованим психічним механізмом мовних похибок, заслуговує на ґрунтовну відповідь. Зверніть увагу, що ці чинники ми не заперечуємо. Взагалі нечасто трапляється, щоб психоаналіз заперечував якісь твердження, що їх висуває інша сторона; здебільшого він тільки додає щось нове, і часом таки справді виявляється, що досі не помічене й лише нещодавно сформульоване – найістотніше. Слід незаперечно визнати вплив таких фізіологічних станів, як кепське самопочуття, порушення кровообігу, втома та виснаження, на виникнення мовних похибок; у цьому вас переконає ваш повсякденний особистий досвід. Але ж як мало цим можна пояснити! Передусім ці чинники аж ніяк не доконечні умови виникнення хибних дій. Мовні похибки трапляються й тоді, коли людина цілком здорова і почувається добре. Отже, ці суто соматичні чинники тільки полегшують роботу властивого психічного механізму мовних похибок і сприяють їхньому виникненню. Для пояснення відносин між цими чинниками і самими похибками я колись удався до порівняння і тепер повторю його, бо чогось ліпшого годі й придумати. Припустімо, я глупої ночі гуляв у безлюдному місці й мене перестрів волоцюга, що відібрав мій годинник та гаманець, і я, не спромігшись розгледіти до ладу обличчя напасника, в найближчій поліційній дільниці викладу свою скаргу такими словами: «Безлюдність і темрява щойно пограбували мене». Комісар поліції скаже мені на те: «Здається, ви не маєте рації, дотримуючись украй механістичних уявлень. Подаймо краще ситуацію отак: під покровом пітьми, скориставшись безлюдністю, невідомий злочинець відібрав у вас цінні речі. На мій погляд, найголовніше у вашому випадку – щоб ми доклали всіх зусиль і знайшли злодія. Може, тоді нам удасться вернути пограбоване».

Такі психофізіологічні чинники, як збудження, розвіяність, нездатність зосередитись, вочевидь дуже мало сприяють нам у пошуках пояснення. Це лише фрази, ширми, за які нам ніхто не боронить зазирати. Слід радше запитати, що саме спричинило те збудження, що саме відвернуло увагу. Так само треба визнати й певний вплив взаємодії звуків, схожості слів і поширених асоціативних зв’язків між словами.

Ці чинники сприяють мовній похибці, вказують шлях, на який вона може ступити. Та, коли переді мною якийсь шлях, хіба це неодмінно означає, що я стану на нього? Потрібний іще мотив, що схилив би мене до такої постанови, крім того, сила, яка поведе мене вперед. Отже, звукові та словесні співвідношення – однаково, що певні стани організму, які сприяють виникненню мовних похибок, і через те їх не можна вважати за безпосередню причину похибок. Подумайте лишень, у якій незліченній кількості випадків моїй мові ніщо не перешкоджало: ані звукова подібність ужитих слів до інших слів, ані їхній внутрішній зв’язок зі словами протилежного значення, ані поширені словесні асоціації. Тоді зостається припустити, разом із філософом Вундтом, що мовні похибки з’являються, коли внаслідок фізичного виснаження асоціативні схильності беруть гору над первісним наміром мовця. Все це звучало б дуже добре, якби не суперечило досвідові, згідно з яким в одній групі випадків немає фізичних чинників, а в другій – асоціативних чинників, які сприяли б виникненню мовних похибок.

Але вкрай цікаве для мене ваше наступне запитання: яким способом можна з’ясувати обидві тенденції, що зіткнулися між собою? Ви, певне, й не здогадуєтесь, яке це важливе запитання. І, мабуть, погодитесь, що одну з двох тенденцій – порушену – можна з’ясувати без ніякого сумніву: особа, яка скоїла ту або ту хибну дію, знає про порушену тенденцію і визнає її. Привід для сумнівів і вагань може становити тільки друга, порушувальна тенденція. Що ж, ми вже чули, і ви, сподіваюся, ще не забули, що в певній низці випадків ця друга тенденція також зрозуміла. Вона виявляється в ефекті, створенім мовною похибкою, якщо тільки ми зважимось і дозволимо тому ефектові промовляти від власного імені. Голова схибив словом і висловив протилежне, – таж ясно, що він хотів відкрити засідання, але не менш ясно, що він прагнув закрити його. Це так ясно, що більш нічого пояснювати не треба. Але як можна в інших випадках, коли порушувальна тенденція тільки перекручує первісну, не виявляючись цілком, розпізнати її за тим перекрученням?

У першому ряду випадків дуже простим і надійним способом, а саме тим, що з його допомогою ми з’ясовуємо й порушену тенденцію. Про неї безпосередньо сповіщає сам промовець: схибивши словом, він зразу ж відновлює первісне слово, яке задумав. «Це, мабуть, трунатиме… триватиме ще один місяць». Тут-таки можна дізнатися від нього й про порушувальну тенденцію. Ми запитуємо: «Гаразд, а чого ви спершу сказали “трунатиме”?» Він відповість: «Я мав на увазі, що вже треба готувати труну». А в другому випадку, коли промовець схибив словом і сказав «гидомі», він теж сповістить вам, що спершу намірявся сказати: «Це гидота», але потім стримався і пом’якшив вислів. З’ясувати порушувальну тенденцію тут не менш легко, ніж порушену. Я зумисне подавав приклади, що їх не описували й не пояснювали ані я, ані жоден з моїх прихильників. І все ж в обох випадках знадобилося певне втручання, щоб уможливити тлумачення. Слід було розпитувати мовця, чому він помилився словом саме так, як він пояснює свою похибку. Інакше він, певне, проминув би похибку, не намагаючись прояснити її. Та, коли запитати його, він пояснює похибку першим, що спало йому на думку. І тепер ми бачимо, що оце невелике втручання та його успіх – це вже психоаналіз, а водночас модель кожного психоаналітичного дослідження, яке ми проведемо в майбутньому.

Чи не занадто я помисливий, припускаючи, мовляв, тільки-но перед вами постає психоаналіз, у вас одразу народжується опір проти нього? Чи не кортить вам закинути мені, що, розпитуючи людину, яка схибила словом, її пояснення не можна вважати за безперечні? Звичайно, він намагатиметься, гадаєте ви, виконати вимогу і пояснити мовну похибку, але бовкне при цьому перше-ліпше, що спаде йому на думку й видасться годящим для такого пояснення. Адже доказів, що мовна похибка справді відбулася саме так, при цьому не отримують. Звісно, воно, може, й так, а може, зовсім інакше. Йому могло спасти на думку і щось інше, не менш підхоже, а то й краще.

Дивно, як низько ви, по суті, цінуєте факти психічної діяльності. Уявіть собі, хтось виконує хімічний аналіз речовини і з’ясував, що один із складників цієї речовини має певну вагу, стільки і стільки міліграмів. Знаючи ту вагу, вже можна зробити вірогідні висновки. Чи повірите ви, ніби якомусь хімікові спаде на думку засумніватись у тих висновках на підставі, що виділений компонент може мати й іншу вагу? Ні, кожен визнає факт, що виділений складник важить саме стільки, не більше й не менше, і без вагань використає це знання для побудови дальших висновків. Та, коли йдеться про психічний факт, коли опитуваний дає цілком визначену відповідь, назвавши певну асоціацію, ви берете і нехтуєте її, кажучи, ніби йому могло спасти на думку й щось інше! Ви тішитесь ілюзією своєї психічної свободи і не хочете відмовлятися від неї. На превеликий жаль, мої погляди на це питання гостро суперечать вашим.

Тут ви, певне, відступите, але тільки на те, щоб чинити опір уже в іншому місці. Ми зрозуміли, поведете ви далі, що специфічна техніка психоаналізу полягає в тому, щоб спонукати аналізованого самому розповісти про вирішення власних проблем. Візьмімо тепер інший приклад, той, у якому промовець на бенкеті зичить своєму шефові «мно-гімно літа». Ви сказали, що порушувальна тенденція в цьому випадку – глузування і вона суперечить виявам пошани. Але це лише ваше власне тлумачення, зіперте на спостереження, не пов’язані з мовними похибками. Бо, коли й у цьому випадку запитати винуватця похибки, він аж ніяк не підтвердить, ніби намірявся глузувати, а радше енергійно заперечить. Чому ж ви не відступаєтесь від свого недоведеного пояснення, почувши такі недвозначні заперечення?

Так, цього разу вам пощастило висунути сильний аргумент. Я уявляю собі цього незнайомого промовця: він, либонь, асистент того шефа, на честь якого справляють учту, може, вже навіть приват-доцент, молодик із найкращими перспективами. Я натисну на нього й запитаю, чи не відчуває він чогось такого, що могло б суперечити його закликові вшанувати шефа. І в якій я ситуації опинюсь? Він розсердиться, а потім як нагримає на мене: «Кладіть край своїм допитам, бо інакше мені терпець урветься! Своїми підозрами ви мені всю кар’єру зіпсуєте. Я просто сказав “гімно літа” замість “многі літа”, бо в цій самій фразі я вже двічі вимовляв склад “мно” після “гі”. Це те, що Мерінґер називає відлунням, і нема чого тут шукати ще якихось тлумачень. Ви зрозуміли мене? Годі вже». Гм, досить несподівана реакція, справді завзяте спростування. Бачу, що з молодика вже нічого не витягнеш, а потай собі думаю, що сам він аж надміру зацікавлений у тому, щоб його мовній похибці не приписали жодного сенсу. Вам, певне, видається, що молодик не має слушності, так грубо реагуючи на суто теоретичне дослідження, але зрештою, подумаєте ви, кому ж, як не йому, знати, що він хотів сказати, а що ні.

Невже й справді він повинен знати? На це запитання ще треба відповісти.

Тепер вам здається, ніби ви вже зловили мене за руку. «Так ось яка ваша техніка», – чую я ваші голоси. Коли людина, що схибила словом, дає пояснення, які вам підходять, ви проголошуєте її остаточним і незаперечним авторитетом: «Він сам так сказав!» Та коли її слова не пасують до вашого краму, тоді ви проголошуєте, ніби вони нічого не варті, ніби їм не слід вірити.

Здається, все й справді так. Але я можу вказати вам на ще один приклад такої страхітливої поведінки. Коли обвинувачений зізнається на суді в скоєних злочинах, суддя вірить йому, а коли заперечує свої злочини, суддя не вірить йому. Якби все відбувалось інакше, не було б ніякого судочинства, тож попри помилки, які вряди-годи трапляються, ви змушені визнати, що система загалом працює добре.

А що, коли ви суддя, а той, хто сподіяв мовну похибку, ваш обвинувачений? А далі з’ясуймо: йдеться про мовну похибку чи переступ?

Можливо, нам не треба відкидати й цього порівняння. Але погляньте, яких відмінних поглядів ми доходимо, заглиблюючись у, здавалося б, таку безневинну проблему хибних дій, і ми досі анітрохи не знаємо, як можна їх примирити. Я пропоную вам тимчасовий компроміс на основі порівняння з суддею та обвинуваченим. Ви, певне, скажете мені, що сенс похибки не лишає жодного сумніву, коли аналізований тлумачить його сам. Я на те відповім: коли аналізований відмовляється бодай щось повідомити і так само, звичайно, коли він відсутній і не може нічого розказати, прямих доказів, що сенс саме такий і такий, здобути не можна. Отже, як і в судочинстві, ми змушені звернутися до непрямих доказів, спираючись на які, дійдемо більш-менш близьких до правди висновків. Із суто практичних міркувань суд проголошує когось винним у скоєному злочині й на підставі лише непрямих доказів. Для нас такої необхідності нема, але ніхто й не змушує нас відмовлятися від використання непрямих доказів. Хибно було б вважати, ніби наука складається лише з незаперечно доведених тез, і вимагати цього від неї ми не маємо права. Таку вимогу підносять ті, хто прагне схилятись перед авторитетом, хто відчуває потребу замінити свій релігійний катехізис якимсь іншим, нехай навіть і науковим. Але наука має у своєму катехізисі лише кілька аподиктичних тверджень, усе інше – це судження, яким властивий більший або менший ступінь імовірності. Адже сама здатність задовольнятися тими наближеннями до істини і провадити плідну роботу, незважаючи на брак остаточних доказів, є ознакою наукового мислення.

Але на що ми зіпремо свої тлумачення, звідки наберемо непрямих свідчень, щоб на них будувати докази, у випадку, коли в словах аналізованого немає нічого, що пояснювало б сенс похибки? З різних джерел. Передусім із подібності до феноменів поза сферою хибних дій, приміром, коли проголосимо, що перекручення прізвищ у вигляді мовної похибки має той самий глузливий сенс, що й зумисне перекручення їх. Крім того, з психічної ситуації, в якій сталася хибна дія, з наших знань про характер особи, що припустилася хибної дії, з почуттів, які опановували її перед хибною дією і які, можливо, й призвели до самої дії. Здебільшого ми тлумачимо похибку, спираючись на загальні принципи, але попервах це тільки припущення, здогад, і ми потім підтверджуємо його, проаналізувавши психічну ситуацію. Часом ми навіть змушені чекати дальших подій, про які немов провістила похибка, і лише тоді можемо підтвердити наші припущення.

Переконати мені вас у цьому нелегко, якщо я обмежуватимусь тільки мовними похибками, але і в цій сфері можна знайти напрочуд добрі приклади. Молодик, що хотів погуляювати з дамою, напевне, несміливий; даму, чий чоловік може їсти і пити все, що вона хоче, я знаю як жінку енергійну, що тямить, як заправляти в домі. Або візьмімо наступний приклад. На загальних зборах «Конкордії» один юний член виголошує палку опозиційну промову, в якій звертається до керівництва як до грошовних членів проводу; в цьому покручі вочевидь поєднані слова «грошовитий» і «шановний». Ми припускаємо, що в молодика виявилась порушувальна тенденція, спрямована проти його опозиційності, і вона, мабуть, якимсь чином пов’язана з грошима. Від свого інформатора ми й справді довідались, що в промовця завжди було сутужно з грошима і саме тоді він намагався позичити їх у когось. Тобто порушувальний намір можна, по суті, висловити такою думкою: «Будь поміркованіший у своїй опозиційності, це ті самі люди, які мають давати тобі гроші».

Перейшовши до інших різновидів хибних дій, я зможу подати вам набагато більше прикладів таких непрямих доказів.

Якщо хто забуває чиєсь, перед тим добре йому відоме власне ім’я або, попри всі намагання, насилу пригадує його, неважко припустити, що він зачаїв якісь недобрі почуття до власника того імені й не хоче про нього думати; додайте до цього ще й згодом з’ясовану психічну ситуацію, в якій сталася така похибка:

«Добродій Y безнадійно закохався в одну даму, яка невдовзі вийшла заміж за добродія X. Хоча добродій Y певний час уже був знайомий із добродієм X і навіть мав із ним ділові стосунки, він завжди забуває його ім’я, тож не раз, коли виникала потреба написати листа, був змушений дізнаватися те ім’я від чужих людей».[7]

Добродій Y вочевидь нічого не хоче знати про свого щасливого суперника. «Не думати – оце йому судилось».

Або: одна дама розпитує лікаря про спільну знайому, але називає при цьому її дівоче прізвище. Прізвище, яке та знайома взяла після шлюбу, дама забула. Натомість сповіщає, що була дуже невдоволена тим шлюбом і терпіти не могла чоловіка своєї приятельки.[8]

Про забування імен ми ще чимало говоритимемо у зв’язку з іншими питаннями, а тепер нас цікавить головно психічна ситуація, в якій відбувається забування.

Забування намірів можна загалом приписати протилежним почуванням, які не дають виконати намір. Такої думки дотримуються не тільки психоаналітики, а й люди взагалі, визнаючи в своєму повсякденному житті все те, що відкидають у теорії. Підопічний аж ніяк не виправдає свого покровителя, коли той вибачиться, що забув виконати його прохання. Підопічний одразу подумає: «Його це нітрохи не обходить; він тільки пообіцяв, але навіть не думав виконувати». Отже, в окремих випадках забування і в житті вважають гідним осуду, різниця між популярним і психоаналітичним розумінням цієї похибки, здається, зникає. Уявіть собі господиню, що зустрічає гостей отакими словами: «Як, ви прийшли сьогодні? А я геть забула, що запросила вас на цей день». Або молодика, якому треба пояснити коханій, що він забув прийти на заздалегідь призначене побачення. В цьому він, звичайно, не признається, а радше вигадає найнеймовірніші перешкоди, які не дали йому тоді прийти й не дозволили сповістити її опісля. Всі ми знаємо – і визнаємо слушність такого трактування, – що на військовій службі, коли хто щось забув зробити, не зарадять і не врятують від кари ніякі вибачення. Отже, в таких ситуаціях усі враз погодяться, що окремі хибні дії мають сенс, і вкажуть, який саме. Чому ж люди не досить послідовні, щоб поширити цей погляд на інші похибки і цілком та відверто визнати його? Звичайно, є відповідь і на це запитання.

Якщо сенс забування намірів такий безперечний навіть для невтаємничених, ми ще менше здивуємося, дізнавшись, що письменники використовують ці похибки, розуміючи їх так само. Той із вас, хто бачив або читав «Цезаря і Клеопатру» Б. Шоу, пригадує, що в останній сцені, коли Цезар від’їжджає, йому не дає спокою думка, ніби він щось іще намірявся зробити, а тепер забув. Нарешті виявляється, що саме: попрощатися з Клеопатрою. Цією незначною деталлю поет хотів приписати великому Цезареві те почуття зверхності, якого він ніколи не мав і якого ніколи не прагнув. Адже з історичних джерел можна довідатися, що Цезар підготував усе, аби Клеопатра поїхала слідом за ним до Рима і жила там з малим цезарятком, а коли Цезаря вбили, вона була змушена тікати з міста.

Випадки забування намірів загалом такі зрозумілі, що ними навряд чи можна скористатися для нашої мети: висновувати непрямі докази існування того чи того сенсу похибки з наявної психічної ситуації. Тому звернімося до однієї з украй неоднозначних та неясних хибних дій – до випадків, коли людина щось губить або запихає так, що не може знайти. Ви, певне, не повірите, що, й загубивши річ і часом навіть гостро переживаючи таку прикрість, ми вже мали якийсь певний намір. Проте чимало спостережень свідчать на користь цієї тези. Один молодик загубив олівця, що надто вже припав йому до вподоби. За кілька днів до цього він отримав листа від свого шваґра, що закінчив його такими словами: «Поки що я не маю ні бажання, ні часу потурати твоєму легкодумству й лінощам».[9] А олівець був подарунком саме від того шваґра. Без такого збігу обставин ми, звичайно, не могли б запевняти, що до цієї втрати причетний намір позбутися речі. А подібні до цього випадки трапляються дуже часто. Людина губить речі, як розсвариться з тим, хто колись дарував їх, і вже не хоче навіть згадувати його або як ті речі стануть осоружні їй самій і вона шукатиме притичини, щоб замінити їх іншими і кращими. Та сама неприхильність до предметів виявляється, звичайно, й тоді, коли якась річ випадає з рук, ламається й розбивається. Хіба можна назвати випадковістю, що школяр саме перед своїм днем народження губить, ламає, розбиває свої повсякденні речі, приміром шкільного портфеля чи кишенькового годинника?

Хто не раз тяжко мучився, не мігши знайти якусь річ, що її сам десь поклав, той також не повірить, що таке запихання речі відбувається навмисне. І все ж не такі вже рідкісні випадки, коли супровідні обставини ясно засвідчують тенденцію тимчасово, а то й надовго заховати річ. Ось, може, найкращий такий приклад.

Один не старий іще чоловік розповів мені: «Кілька років тому в нашій родині виникли непорозуміння, дружина, як на мене, була надто холодна, і хоча я охоче визнавав за нею дуже позитивні риси, наші взаємини втратили всяку ніжність. Якось вона вийшла на прогулянку й купила для мене книжку, гадаючи, що та книжка зацікавить мене. Я подякував за такий вияв «уваги» до мене, пообіцяв прочитати, поклав книжку десь скраю і відтоді не міг знайти. Так проминуло кілька місяців, часом я згадував про запхнуту книжку і марно намагався знайти її. Десь через півроку захворіла моя люба матінка, що жила окремо від нас. Моя дружина полишила дім і піклувалася про свекруху. Стан хворої був дуже тяжкий, і дружина мала неабияку нагоду виявити свої найкращі риси. Одного вечора я повернувся додому, щиро захоплений відданістю дружини і повнячись удячності до неї. Я підійшов до свого письмового столу, без ніякої мети, але з певністю сновиди висунув одну шухляду і побачив зверху в ній книжку, яку колись запхнув і не міг знайти».

Коли не стало мотивів, річ, засунута невідомо куди, одразу знайшлася.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я можу до безмежності збільшувати кількість прикладів, проте тут я цього не робитиму. В моїй «Психопатології повсякденного життя» (перше видання 1901 р.) ви й так знайдете вкрай багату добірку матеріалів до вивчення хибних дій.[10] Усі ті приклади знов і знов показують вам те саме: переконують, що хибні дії мають певний сенс, і навчають, як, спираючись на супровідні обставини, можна з’ясувати або підтвердити той сенс. Сьогодні я буду стислий: адже ми обмежились наміром вивчати ці феномени тільки на те, щоб ближче підступитися до психоаналізу. Проте мушу зупинитись іще на двох групах явищ: на згромаджених та комбінованих хибних діях і на підтвердженні наших тлумачень дальшими подіями.

Згромаджені і комбіновані похибки – найкращі приклади з-поміж усього розмаїття хибних дій. Якби ми прагнули тільки довести, що похибки мають сенс, ми б із самого початку обмежились ними, бо їхній сенс очевидний навіть для непрозірливого розуму і здатний вплинути на найприскіпливіших критиків. Повторення певних виявів свідчить про затятість, яку навряд чи можна приписати простій випадковості, але яка цілком відповідає намірові. Крім того, заміна одних різновидів хибних дій іншими показує нам, що саме найважливіше і найістотніше в похибці: не її форма і не засоби, що ними вона послуговується, а намір, якому вона служить і який вона може реалізувати найрізноманітнішими способами. Отже, я наведу вам приклад повторюваного забування: Е. Джонс розповідає, що колись він з незрозумілих причин усе не відсилав листа, який кілька днів лежав на його бюрку. Нарешті він зважився відіслати, але лист повернули з «Dead letter office», бо він забув написати адресу. Написавши й адресу, він поніс його на пошту, але цього разу забув наклеїти марку. Тут він уже був змушений визнати, що йому взагалі не хотілося відсилати листа.

В іншому випадку поєдналися такі похибки, як помилкова діяльність і запихання. Одна дама поїхала до Рима разом із своїм шваґром, відомим художником. Німецька громада, що жила в місті, радо привітала митця й зокрема подарувала йому золоту античну медаль. Дама стала бідкатися, мовляв, її шваґер навіть не тямить поцінувати таку гарну річ. Коли ж їй на зміну приїхала сестра і вона повернулася додому, то, розпакувавши речі, виявила, що – навіть не знати як – прихопила медаль із собою. Вона миттю сповістила про це шваґра листом і повідомила, що наступного ж дня вишле завезену річ назад до Риму. Та другого дня дама так вправно запхнула кудись медаль, що не могла ні знайти її, ні відіслати, і тоді їй уже стало розвиднятися: її «розвіяність» означає не що інше, як бажання привласнити ту річ.[11]

Я вже згадував вам раніше про приклад поєднання забування з оманою, коли молодик першого разу забув про побачення, а другого разу, маючи твердий намір не забути, прийшов не на ту годину. Про один цілком подібний до цього випадок із власного життя розповів мені мій приятель, що, крім наукових, має ще й літературні зацікавлення. Він розказував: «Кілька років тому я погодився з тим, що мене обрали членом ради одного літературного товариства, гадаючи, ніби воно колись допоможе мені поставити в театрі мою п’єсу, і відтоді регулярно, хоча мені було не дуже цікаво, щоп’ятниці ходив на засідання. Кілька місяців тому мене запевнили, що мою п’єсу поставлять у театрі в Ф., і після того я став раз у раз забувати про засідання товариства. Прочитавши вашу працю на цю тему, я відчув сором за свою забудькуватість, почав картати себе, мовляв, ницо цуратися людей, що вже тобі непотрібні, і постановив неодмінно прийти на засідання найближчої п’ятниці. Я весь час пам’ятав про цей намір, аж поки його виконав, зупинившись перед дверима зали засідань. На мій превеликий подив, двері були замкнені, засідання вже відбулося. Я прийшов не в той день: була вже субота!»

Було б досить спокусливо подати ще кілька таких прикладів, але я змушений іти далі; я хочу привернути вашу увагу до випадків, коли наше тлумачення підтверджують дальші події. Зрозуміло, головна обставина в таких випадках – наше незнання наявної психічної ситуації і неможливість дізнатися про неї. Тож наше тлумачення має вартість лише як припущення, якому ми й самі не надаємо великої ваги. А потім стається якась подія, що доводить, яким слушним було наше тодішнє тлумачення. Колись я прийшов як гість до однієї нещодавно одруженої пари і почув, як молода дружина, сміючись, розповідала про свою останню пригоду. Після весільної подорожі вона зайшла до своєї ще не заміжньої сестри, щоб, як і давніше, походити разом з нею по крамницях, поки її чоловік залагоджував справи. Раптом на тому боці вулиці вона побачила якогось добродія і, пхнувши сестру, проказала: «Поглянь, он іде пан А.». Вона забула, що той пан уже кілька тижнів, як став її чоловіком. Я здригнувся, почувши таку розповідь, і не зважувався передбачувати наслідки. Я згадав про ту пригоду лише через кілька років, коли цей шлюб скінчивсь якнайтрагічніше.

А. Медер розповів про жінку, що за день до свого весілля забула приміряти весільну сукню і, на превеликий розпач кравчині, згадала про це лише пізно ввечері. Він пов’язує це забування з фактом, що невдовзі та дама розлучилася зі своїм чоловіком. Я знаю тепер уже розлучену з чоловіком жінку, що, порядкуючи своїми майновими справами, часто підписувала документи дівочим прізвищем – за кілька років до того, як справді повернула його собі. Я чув і про іншу жінку, що під час весільної подорожі загубила обручку, і знаю, що дальше подружнє життя надало тому випадкові сенс. А тепер іще один яскравий приклад, але з кращим кінцем. Кажуть, ніби один славетний німецький хімік не одружився тому, що забув про годину церемонії і замість церкви подався в лабораторію. Йому не забракло глузду вдовольнитись однією спробою, і він помер старим парубком у похилому віці.

Може, і вам сяйнула думка, що в цих прикладах похибки немов заступали знамення й призвістки, що їх так ушановували античні народи. І справді, частину тих знамень становили не що інше, як хибні дії, наприклад коли хто спіткнеться чи впаде. Зате друга частина має характер об’єктивних подій, а не суб’єктивних учинків. Але ви не повірите, як тяжко іноді визначити, до якої саме групи належить той або той конкретний випадок. Адже вчинки вкрай добре маскуються, скидаючись на нейтральні події.

Кожен з вас, озирнувшись на свій більш-менш багатий життєвий досвід, мабуть, розповість, що він уник би багатьох розчарувань і прикрих несподіванок, якби мав досить сміливості й рішучості тлумачити дрібні похибки в людських взаєминах як призвістки, як вияви властивих людям поки що потаємних намірів. Здебільшого на таке не наважуються: адже виникає враження, ніби кружним шляхом через науку людина знову стає забобонною. Крім того, не кожна призвістка справджується, і з наших теорій ви збагнете, що кожній призвістці не конче і справджуватись.