Читать книгу Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд, Зиґмунд Фройд, Josef Breuer - Страница 6

Вельмишановні добродійки і добродії! Наші дотеперішні зусилля, здається, таки переконали нас, що хибні дії мають свій сенс, і цей факт стане основою наших дальших досліджень. Слід іще раз наголосити: ми не заявляємо – і для нашої мети така заява й не потрібна, – ніби кожна окрема хибна дія має сенс, хоча сам я гадаю, що це справді так. Для нас досить, коли ми доведемо, що такий сенс притаманний відносно великій кількості різних похибок. Бо ж окремі різновиди похибок різняться між собою принаймні в наступному аспекті. Похибки мовні, письмові й т. ін. ще можна обґрунтувати суто фізіологічними причинами, але при похибках, пов’язаних із забуванням (забування імен і намірів, так зване запихання речей тощо), я в такі причини не повірю; існує дуже велика ймовірність, що загубити річ можна й без ніякого наміру; а до оман, які трапляються в житті, можна загалом лише почасти застосувати наші принципи. Про ці обмеження не слід забувати, коли ми рушимо вперед, визнавши, що хибні дії – це психічні акти, які виникають унаслідок зіткнення, інтерференції двох намірів.

Це перший результат психоаналізу. Досі психологія нічого не знала про ці зіткнення й розмаїття наслідків, до яких вони можуть приводити. Ми значно поширили межі світу психічних явищ і відкрили для психології феномени, що їх давніше ніхто їй не приписував.

Замислімось на хвилину над твердженням, що хибні дії – це «психічні акти». Чи є в ньому щось більше, ніж у нашому попередньому висловленні, що хибні дії мають сенс?

Гадаю, ні, це твердження радше невизначене і незрозуміле. Адже все, що можна спостерегти в психічному житті, людина рано чи пізно назве психічними феноменами. І невдовзі ми з’ясуємо, чи справді окремі душевні порухи безпосередньо спричинені фізичними, органічними або матеріальними чинниками, а чи, може, вони прямо породжені іншими психічними процесами, за якими де-небудь відчувається вплив органічних чинників. Саме цей останній стан речей ми маємо на увазі, характеризуючи те або те явище як психічний процес, і тому доцільніше надати нашому висловленню такої форми: хибні явища не безглузді, а мають свій певний сенс. Під сенсом ми розуміємо значення, намір, тенденцію в ряду психічних взаємозв’язків.

Існує ще одна група явищ, дуже подібних до хибних дій, проте їм така назва вже не пасує. Ми їх називаємо випадковими, або симптомними діями. Їм так само притаманні немотивованість, неясність, незначущість, а до того ж тут виразно проступає ще й непотрібність. Від хибних дій вони відрізняються тим, що в них немає другого наміру, з яким вони конфліктують і який через них зазнає перекручень. З другого боку, такі дії, гостро не відмежовуючись, переходять у царину жестів і порухів, які ми вважаємо за вияви тих або тих душевних настроїв. До випадкових дій належать усі ті нібито безцільні рухи, коли ми, немов граючись, чіпаємо свій одяг, частини свого тіла, предмети, до котрих можна дотягтися рукою, і потім полишаємо їх, а також мелодії, які мугикаємо. Я недвозначно стверджую: всі ці феномени мають сенс і їх можна тлумачити так само, як і хибні дії, це незначні симптоми інших, важливіших психічних явищ, повновартісні психічні акти. Проте я не зупинятимусь на цих нових феноменах, що поширили царину психічних явищ, а повернусь до хибних дій, на матеріалі яких ми з куди більшою ясністю розглянемо важливі для психоаналізу проблеми.

Найцікавіші запитання, які ми поставили, вивчаючи хибні дії, і ще не дали на них відповіді, такі. Ми сказали, що хибні дії є наслідком зіткнення двох різних намірів, один з яких можна назвати порушеним, а другий – порушувальним. Порушені наміри не потребують якихось дальших запитань, але про ті, другі, ми прагнемо, по-перше, дізнатися, що це за наміри, котрі стають перешкодою для інших, а по-друге, який зв’язок між порушувальними намірами і порушеними?

Дозвольте мені знову скористатися мовними похибками як представниками всього класу хибних дій і відповісти спершу на друге запитання, а потім на перше.

При мовних похибках між порушувальними і порушеними намірами може існувати зв’язок за змістом, бо порушувальна тенденція заперечує, виправляє або доповнює порушену тенденцію. Або ж – це темніший і цікавіший випадок – порушувальна тенденція змістом ніяк не пов’язана з порушеною.

Приклади першого з цих двох різновидів зв’язку можна без труднощів знайти, звернувшись до вже згаданих нами випадків та подібних до них. Майже завжди, коли внаслідок мовної похибки кажуть протилежне тому, що намірялися сказати, порушувальний намір є протилежністю порушеного, а сама похибка – виявом конфлікту двох непримиренних прагнень. «Я оголошую засідання відкритим, а найрадніше я відразу б і закрив його», – ось сенс мовної похибки голови. Політична газета, яку звинуватили в корупції, борониться в статті, що мала закінчуватися такими словами: «Наші читачі засвідчать, що ми завжди найбезкорисливішим чином дбали про добро всього суспільства». Проте редактор, котрому довірили написати статтю на захист газети, написав: «Найкорисливішим чином». Це означає, що він думав: «Хоч я й мушу таке писати, але знаю, що все інакше». Народний депутат, що вимагає, аби імператорові казали нещадну правду, певне, почув внутрішній голос, бо, злякавшись власної сміливості, схибив словом, вимовивши замість «нещадну» слово «нещиру».[12]

В уже знайомих вам прикладах, що створюють враження стягнення і скорочення, насправді відбувається виправлення, доповнення, продовження, завдяки яким друга тенденція виявляється поряд із першою. «Стали відомі речі», але краще було б сказати про це прямо: «Стало ясно, що то гидота», тому й утворилось: «Стали гидомі речі”. «Людей, що знають будову носової порожнини, можна на пальцях однієї руки порахувати»; та ні, є, власне, тільки один чоловік, що знає, отже: «На одному пальці порахувати». Або: «Мій чоловік може їсти і пити все, що хоче. Але ж, знаєте, я взагалі не терплю, коли він чогось хоче», отже: «Він може їсти і пити все, що я хочу». В усіх цих випадках мовна похибка сама випливає зі змісту порушеної тенденції або ж пов’язана з ним.

Другий різновид зв’язків між двома намірами, які зіткнулися, справляє дивне враження. Коли порушувальний намір не пов’язаний змістом із порушеним, то що його породжує, що спонукає його виявитися саме в цьому місці і стати перешкодою? Зі спостережень, які тільки й можуть дати відповідь, ми з’ясовуємо, що перешкоду спричиняє хід думок, якими незадовго до цього переймалася дана особа і які таким чином породжують своєрідну післядію, байдуже, чи їх уже висловили, чи ще ні. Тому це, по суті, можна назвати відлунням, проте не конче відлунням вимовлених слів. Отже, й тут не бракує асоціативної поєднаності між порушувальним наміром і порушеним, але в змісті її нема, цю поєднаність можна виявити тільки штучно, часто з допомогою утворення досить силуваних зв’язків.

Послухайте про один такий простий випадок, що його я сам спостерігав. Якось у наших чудових Доломітових Альпах я зустрівся з двома віденськими дамами, вбраними як туристки. Я трохи провів їх, і ми поговорили про втіхи, а також і про труднощі туристичного життя. Одна з дам призналася, що такий спосіб збавляти день пов’язаний із багатьма невигодами. “Авжеж, – казала вона, – немає нічого приємного в тому, щоб цілісінький день ходити на сонці, а ваші блуза й сорочка наскрізь просякають потом». У цьому реченні дама на хвилинку затнулася, а далі провадила: «Та коли приходиш nach Hose[13] і можеш передягтися…» Ми не аналізували цієї мовної похибки, але, гадаю, ви її легко зрозумієте. Дама намірялася зробити перелік повнішим і сказати: «Блуза, сорочка і штани», але з мотивів пристойності надумала не згадувати штанів. Та вже в наступному реченні, цілком незалежному за змістом, невимовлене слово проступило як перекручення подібного до нього за звучанням слова «Hause».

Тепер нам можна підійти до головного запитання, яке ми так довго відсували: що це за наміри, котрі виявляються таким незвичайним чином, стаючи перешкодою іншим намірам? Зрозуміло, вони розмаїті, проте ми прагнемо знайти в них щось спільне. Якщо з цього погляду вивчити низку прикладів, ми зразу ж побачимо, що вони поділяються на три групи. До першої групи належать випадки, коли порушувальна тенденція відома мовцеві, крім того, він її усвідомлював і до мовної похибки. Тож при похибці «гидомі» мовець не тільки визнав, що подумки засудив згадані вчинки, назвавши їх «гидотою», а й сказав, що справді мав намір, від якого згодом відступився, висловити свій осуд. До другої групи належать випадки, коли порушувальну тенденцію мовець також визнає за свою, проте не усвідомлював, що вона активізувалась у ньому саме перед мовною похибкою, тому він, хоч і згоджується з нашим тлумаченням своєї похибки, певною мірою все-таки чудується їй. Приклади такого поводження, мабуть, легше відшукати серед інших хибних дій, ніж безпосередньо в мовних похибках. У третій групі випадків мовець затято відкидає наше тлумачення порушувального наміру; заперечує не тільки наявність того наміру в себе перед мовною похибкою, а й стверджує, ніби намір йому цілковито чужий. Згадайте про приклад із «мно-гімно літа» і просто-таки зухвалого відкоша, якого я дістав від мовця, розкривши йому порушувальну тенденцію. Ви знаєте, що в розумінні таких випадків згоди ми ще не досягли. Я й нітрохи не зважатиму на заперечення чоловіка, що виголосив тост, і без вагань цупко триматимусь власного тлумачення, тоді як ви, гадаю, ще досі перебуваєте під враженням його опору і вагаєтесь, чи не слід узагалі відмовитись від тлумачення таких хибних дій і вважати їх за суто фізіологічні акти в розумінні, властивому допсихоаналітичній добі. Мені здається, я знаю, що відлякує вас. Моє тлумачення охоплює й припущення, що в мовця можуть виявитись наміри, про які він сам нічого не знає, але які я розкриваю, спираючись на непрямі свідчення. Тож ви й зупиняєтесь перед таким новим і таким важливим своїми наслідками припущенням. Я розумію вас і певною мірою визнаю слушність вашої реакції. Але з’ясуймо таке: якщо ви, дотримуючись уявлення про хибні дії, підтвердженого стількома прикладами, хочете бути послідовні, вам слід наважитись і визнати навіть це, чуже і незвичне для вас припущення. Якщо ви цього не зможете, то будете змушені зректися ще й не цілком здобутого розуміння хибних дій.

Зупинімося ж на тому, що об’єднує всі три групи, що є спільного в трьох механізмах мовних похибок. На щастя, помилитися тут – неможлива річ. В обох перших групах мовець визнає наявність порушувальної тенденції; в першій навіть іще до того, як та тенденція безпосередньо виявилась у мовній похибці. Але в обох випадках її згнічено. Мовець вирішив не висловлювати думку, і тоді сталася мовна похибка, тобто згнічена тенденція виявилася супроти його волі – або змінивши вияв дозволеного наміру, або змішавшись із ним, або просто заступивши його. Ось який механізм мовної похибки.

Не відступаючи від своїх поглядів, я можу привести в цілковиту гармонію зі щойно описаним механізмом і процес, який відбувається в третій групі. Мені тільки треба припустити, що ці три групи різняться різним ступенем згнічення наміру. В першій групі намір існує і мовець усвідомлює його ще до того, як заговорив. Дивно, вкрай дивно, це аж ніяк не заважає намірові спричинити мовну похибку! І саме завдяки цьому нам легше пояснити процес, що відбувається в третій групі. Я наберуся відваги припустити, що в мовній похибці може виявитись тенденція, яка вже довгий час, можливо, навіть дуже довгий, була згнічена, мовець не помічав її і тому може прямо заперечувати її. Але, навіть полишивши проблему третьої групи, ви, простудіювавши інші випадки, повинні дійти висновку, що притлумлення вже наявного наміру щось висловити – доконечна умова виникнення мовної похибки.

Тепер уже можна заявити, що ми досягли дальшого поступу в розумінні хибних дій. Ми не тільки знаємо, що це психічні акти, в яких можна виявити сенс та намір і які постають унаслідок зіткнення двох різних тенденцій, а знаємо, крім того, ще й те, що одна з цих тенденцій, щоб виявитися, ставши перешкодою для другої, повинна зазнавати певного згнічення, яке не дає їй проступити. Щоб стати порушувальною, спершу вона сама має бути порушена. Звичайно, це аж ніяк не вичерпне пояснення феноменів, які ми називаємо хибними діями. Ми бачимо, як зразу виникають наступні запитання, і здогадуємось: що далі ми просуваємось по шляху розуміння, то більше з’являється приводів для нових запитань.

Можна, приміром, запитати, чому це все не відбувається простіше. Якщо існує намір згнітити певну тенденцію, замість дати їй виявитись, згнічення має бути таким успішним, щоб тенденція зовсім не виявлялась, або ж відбуватися так невдало, щоб згнічена тенденція проступала цілком. Але хибні дії – явища компромісного характеру, вони свідчать про половинний успіх і половинну невдачу кожної з обох тенденцій; загрожений намір і не притлумлений цілком, і – крім нечисленних винятків – не проступає зовсім неушкодженим. Можна припустити, що для виникнення таких інтерференційних, чи то компромісних, явищ потрібні особливі умови, проте ми не можемо здогадатись, які саме. До того ж я не вірю, ніби можна розкрити ці невідомі нам обставини з допомогою дальшого вивчення хибних дій. Набагато доцільніше дослідити спершу ще одну темну царину душевного життя. Тільки аналогії, які ми там помітимо, додадуть нам сміливості сформулювати припущення, потрібні для куди докладнішого пояснення хибних дій. І це ще не все! Навіть робота з незначними симптомами, яку ми звичайно провадимо в цій царині, пов’язана з певними небезпеками. Є така психічна хвороба, як комбінаторна параноя, при якій використання незначних симптомів переходить усякі межі, і я, звісно, не скажу, ніби висновки, зіперті на такі підстави, цілком слушні. Уникнути небезпек можна, лише поширивши базу спостережень, збираючи схожі свідчення з найрозмаїтіших царин психічного життя.

Тож на цьому ми полишимо аналіз хибних дій. Але я мушу попросити вас іще про одне: запам’ятайте метод, із допомогою якого ми вивчали ці феномени, він вам придасться як взірець. Із цього прикладу можна виснувати, яка мета у нашої психології. Ми прагнемо не тільки описувати і класифікувати явища, а й зрозуміти їх як вияви боротьби психічних сил, як ознаки цілеспрямованих тенденцій, що або працюють у супрязі, або перешкоджають одна одній. Ми прагнемо виробити динамічне уявлення про психічні феномени. Згідно з цим нашим уявленням, ті пориви, які ми ще тільки розкриваємо, важливіші за сприймані феномени.

Отож тепер не заглиблюймось далі у вивчення хибних дій, а киньмо наостанок побіжний погляд на всю широчінь цієї царини, щоб побачити вже знайоме нам і вийти на слід нового і непізнаного. При цьому дотримуймось поділу на три групи, вже зробленого на початку курсу: мовні похибки разом із підпорядкованими їм формами письмових, читальних і слухових похибок; забування із своїми різновидами, які відповідають забутому об’єктові (власних назв, чужомовних слів, намірів, вражень); помилкова діяльність, запихання, гублення. Омани, тією мірою, якою цікавлять нас, належать почасти до забування, почасти до помилкової діяльності.

Хоча мовні похибки ми вже досить докладно розбирали, треба, однак, дещо додати. З мовними похибками пов’язані незначні афективні феномени, і вони ще й як для нас цікаві. Нікому не до вподоби, що в нього сталася мовна похибка; людина часто не чує своєї похибки, зате завжди чує похибки інших. Мовні похибки певною мірою заразливі: важко читати про мовні похибки і не скоїти їх самому. Мотивацію найнезначніших мовних похибок збагнути неважко, хоча саме вони нітрохи не сприяють з’ясуванню потаємних психічних процесів. Коли, приміром, унаслідок байдуже як мотивованої перешкоди хтось вимовив наголошений склад як ненаголошений, то, надолужуючи це, наголошує найближчий ненаголошений склад, коячи ще одну мовну похибку. Те саме відбувається й тоді, коли хто нечисто або недбало вимовить дифтонг: наприклад, eu або oi як ei; він намагається компенсувати неточність і тому наступне ei змінює на eu або oi. За цими явищами стоїть озирання на слухача, щоб той часом не подумав, ніби мовцеві байдуже, як він володіє рідною мовою. Намір другого, компенсаційного, перекручення полягає в приверненні уваги слухача до першого й запевненні, що мовець і сам помітив свою похибку. Найчастіші, найпростіші і найнезначніші випадки мовних похибок – це стягнення і випередження, які виявляються в неістотних за своєю вагою компонентах речення. Наприклад, у дуже довгому реченні людина хибить словом так, що останнє слово, яке мало б закінчувати речення, зринає десь попереду. Це полишає враження певного нетерпіння, бажання чимшвидше вимовити речення і свідчить загалом про нехіть висловлювати дану фразу, а то й промову в цілому. Таким чином ми підходимо до межових станів, у яких стирається різниця між психоаналітичним і загальнофізіологічним розумінням мовних похибок. Ми припускаємо, що в цих випадках є порушувальна тенденція, яка суперечить мовному намірові; але вона може тільки засвідчити свою наявність і не розкрити власний зміст. Спричинене нею порушення може піти якимсь шляхом взаємовпливу звуків або асоціативних зв’язків, і тоді його можна витлумачити як відхилення уваги від мовного наміру. Але ні це порушення уваги, ні справді виявлені асоціативні зв’язки не передають суті явищ. Їхня роль полягає в тому, що вони правлять лише за вказівку на існування якогось іншого наміру, що порушує мовний намір, і природу цього порушувального наміру вже не можна з’ясувати з його виявів, як, приміром, у найяскравіших випадках мовних похибок.

Письмові похибки, до яких я зараз переходжу, так цілковито узгоджуються з мовними, що годі сподіватися виробити якийсь інший погляд на них. Можливо, нам придасться тільки один невеликий додаток. Досить поширені дрібні письмові похибки, стягнення, висування наперед пізніших і надто останніх слів знову-таки свідчать про небажання писати взагалі й нетерпляче прагнення чимшвидше дописати до кінця. Коли ж вияви письмової похибки мають добре визначений характер, можна з’ясувати природу і наміри порушувальної тенденції. Люди загалом знають: письмові похибки в листі свідчать, що не все гаразд у його автора. Та що саме – не завжди щастить з’ясувати. Ті, хто коїть письмові похибки, часто так само не помічають їх, як і похибки мовні. Упадає у вічі таке спостереження: декому властива звичка перечитувати перед відправкою кожного написаного листа. Інші про це не дбають, та коли, як виняток, візьмуть і перечитають свого листа, то завжди знаходять досить прикметну письмову похибку й виправляють її. Як це пояснити? Здається, ті люди все ж знають, що, складаючи листа, припустилися письмової похибки. Чи справді нам вірити такому?

З практичним значенням мовних похибок пов’язана дуже цікава проблема. Ви, певне, пам’ятаєте про випадок з убивцею Г., що, видаючи себе за бактеріолога, спромігся дістати з наукових закладів зразки культур украй небезпечних збудників хвороб і використовував ті культури, щоб найжорстокіше прибирати з дороги своїх ближніх. Якось цей чоловік поскаржився керівництву одного з таких закладів на неефективність висланих йому культур, але при цьому схибив на письмі і замість слів «під час моїх дослідів на мишах і морських свинках» можна було виразно прочитати «під час моїх дослідів на людях». Лікарі в інституті звернули увагу на цю письмову похибку, проте, наскільки мені відомо, не зробили з неї ніяких висновків. Гаразд, а що на це скажете ви? Чи не слід було лікарям сприйняти цю письмову похибку як зізнання й розпочати слідство, завдяки якому вбивцю вчасно схопили б за руку? Чи незнання нашого розуміння похибок не стало в цьому випадку причиною вкрай тяжкого недогляду? Ні, гадаю, така письмова похибка мені б і справді видалась украй підозрілою, але розуміти її як зізнання заважають дуже важливі обставини. Тут не так усе просто. Письмова похибка – це, безперечно, непряме свідчення, але для початку слідства її самої не досить. Щоправда, похибка свідчить, що чоловік переймався думкою інфікувати людей, але з неї годі виснувати, чи та думка вже набула ваги виразного злочинного наміру, чи це тільки пуста фантазія. Крім того, цілком може трапитись, що чоловік, припустившись на письмі такої похибки, заперечуватиме цю фантазію, висуваючи найслушніші суб’єктивні виправдання, казатиме, мовляв, вона абсолютно чужа йому. Коли згодом ми зупинимось на різниці між психічною і матеріальною реальністю, ви навчитеся краще розуміти можливі варіанти. Але це знову-таки випадок, коли похибка з часом набирає такого значення, про яке ніхто й не здогадувався.

При читальній похибці ми бачимо психічну ситуацію, що істотно відрізняється від ситуації при похибках мовних і письмових. Одну з двох конкурентних тенденцій тут заступає збудження чуттів, і, мабуть, через те в нього й менша опірність. На відміну від написаного, те, що людина читає, – аж ніяк не продукт її власного психічного життя. Тому у великій кількості випадків читальна похибка полягає в цілковитій заміні. Слово, яке слід прочитати, людина заступає іншим словом, навіть коли між текстом і продуктом мовної похибки немає зв’язку за змістом; як правило, це наслідок схожості двох слів. Ліхтенберґів приклад: «Agamemnon замість angenommen» – найкращий у цій групі. З’ясовуючи порушувальну тенденцію, що призвела до читальної похибки, слід зовсім відкласти хибно прочитаний текст і зосередити аналітичне дослідження на таких двох питаннях: що саме найперше спадає на думку у зв’язку з результатом читальної похибки і в якій ситуації трапилася похибка? Іноді самого знання цієї другої обставини досить для пояснення читальної похибки, приміром, коли хто, гостро прагнучи справити певну потребу, блукає незнайомим містом і раптом на великій вивісці на рівні другого поверху читає: «Klosetthaus». Бідолаха ще встигає подивуватись, чому вивіску прибили так високо, аж поки помічає, що там написано, власне, «Korsetthaus». В інших випадках саме такі, цілком незалежні від змісту тексту читальні похибки потребують докладного аналізу, який неможливо здійснити без практичного знайомства з психоаналітичною технікою і довіри до неї. Але здебільшого пояснити читальну похибку не так уже й важко. Слово-замінник, як, приміром, Agamemnon, досить виразно вказує на той хід думок, що спричинив перешкоду. А, наприклад, у теперішні воєнні часи стало звичайним явищем усюди, де тільки трапляються схожі словоутворення, прочитувати назви міст, прізвища генералів і різні військові вирази, що лунають з усіх боків. Те, що цікавить і займає людину, стає на місце чужого й нецікавого. Тіні [давніших] думок скаламучують нове сприйняття.

При читальних похибках, проте, не бракує й випадків іншого роду, коли сам прочитаний текст пробуджує порушувальну тенденцію, причому текст здебільшого обертається в свою протилежність. Комусь треба прочитати щось прикре, і аналіз переконує нас, що велика нехіть читати той текст призводить до його зміни.

У першому, більш частому різновиді читальних похибок можна виділити два чинники, яким ми приписуємо важливу роль у механізмі похибок: конфлікт двох тенденцій і згнічення однієї з них, що натомість надолужує втрачене, спричиняючи похибку. І при читальній похибці теж не відбувається нічого, що суперечило б цьому принципові, але набагато більше впадає у вічі настирливість того ходу думок, що призводить до читальної похибки, ніж згнічення, якого, певне, зазнавали думки до цього. Саме ці два чинники найвиразніше постають перед нами в найрізноманітніших ситуаціях, коли хибна дія пов’язана з забуванням.

Забування намірів трактують цілком однозначно, як ми вже чули, навіть невтаємничені витлумачують його правильно. Тенденція, що перешкоджає намірові, – це завжди супротивний намір, небажання, про яке нам зостається тільки дізнатись, чому воно не виявляється в іншій і не в такій прихованій формі. Але наявність такого небажання для нас незаперечна. Часом почасти вдається і з’ясувати мотиви, які змушують приховувати це небажання, а проте через хибну дію вони таки досягають свого, прориваються з пітьми, бо така ухильність видається їм безпечнішою, ніж пряме заперечення. А коли між наміром і його виконанням відбулася важлива зміна психічної ситуації, внаслідок чого вже навіть мови нема про виконання наміру, тоді забування намірів виходить за межі хибних дій. Такому не дивуються: адже зрозуміло, що пригадувати намір було зайвим, бо він тимчасово, а то й надовго просто зник. Забування намірів тільки тоді можна назвати хибною дією, коли нема ніяких підстав вірити в таке уривання наміру.

Випадки забування намірів загалом такі одноманітні й прозорі, що саме через це вони анітрохи не цікаві для нашого дослідження. Та все ж у двох аспектах із вивчення цих похибок можна довідатись і дещо нове. Ми сказали, що забування, тобто невиконання наміру свідчить про існування якогось супротивного наміру. Це безперечна правда, але, як доводять наші дослідження, супротивний намір може бути двох різновидів: прямий і опосередкований. Те, що слід розуміти під опосередкованим наміром, найкраще пояснити на одному або на двох прикладах. Покровитель забуває замовити за свого підопічного слово перед третьою особою – це стається, власне, тоді, коли він не дуже переймається підопічним і через те не має великого бажання говорити про нього. В усякому разі принаймні так витлумачує підопічний забудькуватість свого покровителя. Але все може відбуватись і складніше. Небажання виконувати намір може виникнути в покровителя з зовсім інших причин і спрямовуватись в інший бік. Йому не конче бути пов’язаним із підопічним, воно може спрямовуватись проти третьої особи, перед якою слід замовити слово. Тут ви знову бачите, які заперечення можна висунути проти практичного застосування наших тлумачень. Попри правильність тлумачення похибки підопічному все ж загрожує небезпека стати надміру недовірливим і тяжко скривдити свого покровителя. Або ж іще один приклад: якщо хто забув про побачення, яке сам призначив і пообіцяв прийти, то за найприроднішу причину звичайно править відверте небажання бачитися з тією особою. Але аналіз може дати докази, що порушувальна тенденція нітрохи не пов’язана з особою, а спрямована проти місця, де мало відбутися побачення, бо з тим місцем асоціюються якісь прикрі спогади. І знову: коли хто забуває відіслати листа, супротивна тенденція може бути спрямована й проти змісту листа; проте аж ніяк не можна відкидати й того, що лист сам по собі безневинний, а супротивна тенденція з’явилася тільки через те, що в ньому щось нагадує про інший, раніше написаний лист, який і справді породжував безпосередній спротив. Тоді можна сказати, що спротив із давнього листа, де він був добре обґрунтований, перейшов на теперішній лист, супроти якого, власне, він нічим не мотивований. Отже, як бачите, вдаючись до наших цілком обґрунтованих тлумачень, слід виявляти стриманість і обережність; рівновартісне з погляду психології може мати різне практичне значення.

Такі феномени видаються вам, певне, дуже незвичайними. Можливо, ви навіть схильні припускати, що самого «непрямого» спротиву вже досить, щоб назвати такий процес патологічним. Але я запевняю вас, що він відбувається в межах здоров’я і норми. Принаймні зрозумійте правильно: в мене навіть думки немає, ніби наші психоаналітичні тлумачення ненадійні. Згадана неоднозначність забування намірів існує тільки тоді, коли ми не аналізуємо конкретні випадки, а лише спираємось на загальні принципи. А коли особу, що забула намір, проаналізувати, то майже в кожному випадку ми з достатньою певністю з’ясуємо, чи спротив безпосередній, а чи зумовлений іншими причинами.

Другий аспект такий. Коли ми на великій кількості випадків з’ясуємо, що забування намірів породжене спротивом, то наберімося ж духу поширити цей висновок на ще одну групу випадків, у яких аналізована особа не підтверджує, а заперечує визначену нами наявність супротивної волі. Візьмімо тут за приклад таке дуже поширене явище, коли людина забуває повернути позичені книжки, оплатити рахунки чи борги. Ми насмілимось припустити, що в того, хто чинить таке, є намір привласнити книжки й не сплачувати боргів, і він, дарма що зрікатиметься цього наміру, однаково не зможе пояснити свої вчинки по-іншому. Тоді ми наполягатимемо, що він мав намір, але не знав про нього; нам, проте, досить, що цим своїм забуванням він його виказав. Але той суб’єкт одно повторюватиме, мовляв, він просто забув. Тепер ви впізнали ситуацію, в якій опинялися й раніше. Коли й далі послідовно дотримуватись нашого тлумачення хибних дій, підтвердженого стількома прикладами, ми неминуче будемо змушені припустити, що в людей є тенденції, які можуть виявлятись, хоча люди й не знають про них. Але такий наш висновок суперечить усім поглядам, що панують у житті та психології.

Забування власних та чужомовних назв і слів також можна пояснити через наявність супротивного наміру, безпосередньо або опосередковано спрямованого проти забутої назви. Раніше я вже подавав вам кілька прикладів такої прямої неприхильності. Але досить часто в таких випадках забування зумовлене непрямою причиною, і для її з’ясування здебільшого потрібний ретельний аналіз. Приміром, у теперішні воєнні часи, що вже змусили нас відмовитись від багатьох колишніх уподобань, тяжко постраждала й наша здатність пригадувати власні назви, і причини тут найдивовижніші. Недавно зі мною сталась одна оказія: я не міг пригадати назву безневинного моравського містечка Bisenz, і аналіз показав, що причина полягає не в якійсь безпосередній нелюбові, а в співзвуччі назви містечка з назвою палацу Bisenzi в Орвієто, де я давніше не раз залюбки зупинявся. Як мотив тенденції, спрямованої проти пригадування назви, тут уперше постає перед нами принцип, що згодом виявить усю свою величезну вагу у спричиненні невротичних симптомів: відкидання спогадів, небажання пригадувати те, що пов’язане з прикрими почуттями і здатне, поновившись у пам’яті, знову відродити страждання. Цей намір уникнути страждань, пов’язаних зі спогадами або іншими психічними актами, цю психічну втечу від прикрощів можна вважати за першопричину не тільки при забуванні назв, а й при багатьох інших хибних діях – помилковій діяльності, оманах тощо.

Проте забуванню назв нібито сприяє чимало психофізіологічних чинників, і воно трапляється навіть у тих випадках, коли не можна виявити втручання прикрих мотивів. Коли хто схильний забувати власні назви, через аналітичне дослідження можна з’ясувати, що імена випадають у нього з пам’яті не тільки тому, що нелюбі або ж нагадують про щось прикре, а й тому, що певне ім’я належить у нього до іншого асоціативного кола й тісніше пов’язане з ним. Ім’я міцно зачеплене в тому колі й не піддається іншим асоціаціям, активним цієї миті. Згадавши про методи мнемотехніки, ви з подивом побачите, що імена забувають унаслідок тих самих асоціативних зв’язків, до яких зумисне вдаються в мнемотехніці, щоб застерегтися від забування. За найочевидніші приклади тут правлять власні імена людей, бо ж природно, що для різних осіб вони мають неоднакову психічну валентність. Візьмімо, наприклад, таке ім’я, як Теодор. Для декого з вас воно нічого не означає, для інших – це ім’я батька, брата, приятеля або ж і власне. Аналітичний досвід покаже вам, що цій першій групі не загрожує небезпека забути, що якийсь чужий чоловік має таке ім’я, тоді як другій групі всякчас властива схильність відмовляти чужим людям у цьому імені, що, як їм видається, існує лише для їхніх інтимних взаємин. А тепер припустіть, що таке асоціативне гальмування може збігтися з дією принципу страждання і, на додачу, ще й з непрямим механізмом, – тільки тоді можна як слід уявити собі всю складність причин, які призводять до тимчасового забування власних назв. Але проведений аналіз до останку викриє все те складне розмаїття.

Забування вражень і переживань іще виразніше й безперечніше, ніж забування власних назв, свідчить про тенденцію усувати зі спогадів усе прикре. Звичайно, до царини хибних дій воно належить не цілковито, а тільки тією мірою, якою ми, спираючись на свій життєвий досвід, вважаємо його за дивне і необґрунтоване, приміром коли забувають надто свіжі чи надто важливі враження або ж такі, зникнення яких утворює прогалину в загалом добре пригадуваній послідовності подій. Чому і як нам узагалі властива здатність забувати, й зокрема ті переживання, котрі, безперечно, полишили щонайглибше враження, – як-от події перших дитячих літ, – це вже зовсім інше питання, в якому певну роль відіграє захист від прикрих почуттів, хоча далеко не все можна пояснити ним. Те, що прикрі враження забуваються дуже швидко, – незаперечний факт. На це звертав увагу не один психолог, а великий Дарвін так гостро це усвідомлював, що виробив для себе «золоте правило»: найретельніше нотувати спостереження, які нібито суперечать його теорії, бо був переконаний, що саме вони випадатимуть йому з пам’яті.

Той, хто уперше чує про принцип захисту від прикрих спогадів через забування, рідко проминає нагоду заперечити, що, навпаки, на своєму досвіді він не раз пересвідчився, буцім найтяжче забуваються всякі прикрощі, всупереч людській волі вони знову і знову повертаються, завдають людині мук, – скажімо, спогади про образи та приниження. Факт і справді відповідає дійсності, але заперечення неслушне. Важливо з самого початку зважати на ту обставину, що психічне життя – це арена, справжнє бойовище, де відбувається боротьба взаємопротилежних тенденцій; або, коли висловлюватись не так динамічно, воно полягає в суперечностях і поділене на пари протилежностей. Докази існування однієї тенденції аж ніяк не відкидають наявність супротивної; місця для них обох вистачає. Тепер ми підходимо до питання, як взаємодіють ці протилежності, які вияви властиві їм обом.

Гублення і запихання вкрай цікаві для нас завдяки своїй багатозначності, а також розмаїттю тенденцій, яким можуть служити ці хибні дії. Спільне в усіх випадках те, що якусь річ прагнуть загубити, різниця тільки в тому, з якої причини і задля якої мети. Часом річ гублять тому, що її зіпсовано, що є намір замінити її на кращу, що вона перестала подобатись, дісталася від особи, з якою погіршилися стосунки, або що її здобуто за обставин, про котрі вже не хочеться згадувати. Тій самій меті служать і випадки, коли людина випускає річ із рук, псує її, ламає. Приглянувшись до суспільного життя, можна пересвідчитись, що небажані і нешлюбні діти куди хворобливіші, ніж народжені за щасливіших обставин. Щоб пояснити цей факт, не потрібно згадувати грубих методів матірок, котрі спроваджують на той світ нерідних дітей, цілком вистачить дрібки недбалості в піклуванні про дітей. А з піклуванням про речі відбувається те саме, що й з піклуванням про дітей.

Крім того, можна дійти постанови загубити річ навіть тоді, коли її цінність нічим не надщерблена, – це стається, коли виникає намір пожертвувати щось долі й захиститись таким чином від інших можливих утрат, яких ми боїмося. Як свідчить аналіз, такі заклинання долі трапляються серед нас іще досить часто, тому ці втрати – здебільшого добровільні жертви. Втрати можуть виконувати також певну роль при виявах упертості та самопокараннях; одне слово, всі найвіддаленіші мотиви, що спонукають позбутися речі через її втрату, не можна навіть оком охопити.

Помилкові дії, як і решта оман, часто служать справдженню бажань, що їх людині слід зрікатися. Намір тут маскується під щасливий випадок. Приміром, чоловік, до речі, мій приятель, вочевидь не бажаючи навідати знайомих, які жили недалеко від міста і до яких треба добиратися залізницею, на станції пересадки помилково зайшов у поїзд, що знову повертався до міста. Або коли хто, подорожуючи, захоче надовго зупинитись на одній з проміжних станцій, але певні зобов’язання перешкоджатимуть здійсненню цього наміру, тоді він проґавлює потяг або ж не встигає на нього сісти і далі вже просто змушений задовольнити своє бажання й перервати подорож. Або чоловік – це сталося з одним з моїх пацієнтів, – котрому я заборонив дзвонити по телефону до коханої, хотів зателефонувати мені, але «помилково», «мимохіть» назвав не той номер, і його раптом з’єднали з коханою жінкою. А ось випадок з одним інженером – чудовий і практично важливий приклад прямої помилкової дії, що спричинила матеріальні збитки.

«Якийсь час тому я з кількома колегами працював в університетській лабораторії, провадячи низку складних дослідів із вивчення пружності, і ця робота, до якої ми взялися доброхіть, згодом почала вимагати більше часу, ніж ми сподівалися. Якось удвох із колегою Ф. я йшов до лабораторії і він мені пожалівся, мовляв, як прикро марнувати стільки часу саме сьогодні, коли вдома на нього чекає сила роботи; я міг лишень погодитись із ним і, маючи на увазі випадок, що стався минулого тижня, напівжартома додав: «Сподіваймося, машина знову поламається і ми зможемо припинити роботу й раніше повернутись додому!»

При розподілі роботи сталося так, що колега Ф. мав регулювати вентиль тиску, тобто, обережно відкриваючи вентиль, мав повільно впускати стиснену рідину з нагромаджувача в циліндр гідравлічного преса. Керівник досліду стояв біля манометра і, коли тиск досяг потрібної величини, гучно крикнув: «Стоп!» Почувши таку команду, Ф. ухопився за вентиль і з усієї сили крутнув його ліворуч (а всі без винятку вентилі закриваються праворуч!). Через те весь тиск із нагромаджувача миттю пішов у прес, система сполучних трубок на це не була розрахована, і одне з’єднання зразу розірвалося – шкода ніби й не велика, а все ж ми були змушені припинити роботу й розійтись по домівках.

Цікаве тут те, що згодом, коли ми обговорювали цей випадок, мій приятель Ф. зовсім не пам’ятав моїх слів, які я виразно пригадував».

З цього можна виснувати: коли руки прислуги стають небезпечними ворогами хатніх речей – це аж ніяк не безневинні випадковості. Можна ще й запитати, чи завжди це просто випадковість, коли людина заподіює собі шкоду або навіть калічиться. Але це припущення, що їх ви, провадячи аналіз, при нагоді й самі перевірите.

Вельмишановні слухачі! Це далеко не все, що можна було б сказати про хибні дії. Тут є ще чимало простору для досліджень та обговорень. Але я вдоволений, що наші дотеперішні пояснення хоч трохи похитнули ваші давніші погляди і ви певною мірою вже готові перейняти нові. А я, зрештою, змушений полишити вас перед іще не вирішеними проблемами. Нам незмога довести всі наші принципи, спираючись на вивчення самих хибних дій, ми жодного доказу не можемо ґрунтувати тільки на цьому матеріалі. Величезне значення хибних дій для нашої мети полягає в тому, що це дуже поширені явища, які можна спостерігати навіть на власній особі, і їхнє виникнення ніяк не зумовлене хворобами. Перше ніж закінчити, я хочу вам нагадати про одне запитання, на яке я ще не відповів. Якщо люди, як у цьому ми не раз мали нагоду пересвідчитись, стоять так близько до розуміння хибних дій і часто поводяться так, немов прозирають їхній сенс, то як можна ці феномени трактувати загалом як випадкові, як позбавлені змісту та значення й затято відкидати їхнє психоаналітичне пояснення?

Ви маєте слушність, таке й справді вражає і потребує пояснення. Але я вам його не подаватиму, а радше поволі підведу до тих взаємозв’язків і залежностей, що й без моєї допомоги пояснять це питання.