Читать книгу Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд, Зиґмунд Фройд, Josef Breuer - Страница 8

Вельмишановні добродійки і добродії! Отже, нам потрібні якісь нові шляхи, певний метод, щоб зрушити з місця в дослідженні сновидь. А тепер я вам зроблю одну виразну пропозицію. Приймімо як гіпотезу, що стане основою для всіх дальших пошуків, наступне твердження: сновиддя – не соматичний, а психічний феномен. Що це означає, ви знаєте, але що дає нам підстави визнавати таку гіпотезу? Ніщо, але й ніщо не заважає дотримуватися її. Річ ось у чому: якщо сновиддя – соматичний феномен, воно нас не обходить; воно нас може цікавити лише за умови, що це психічний феномен. Тому ми працюватимемо, гадаючи, ніби гіпотеза правдива, і побачимо, що з цього вийде. Самі результати нашої роботи вирішать, чи слід нам і далі дотримуватися свого припущення і вбачати в ньому вже цілком слушний висновок із проведених досліджень. А чого ми, власне, прагнемо досягти, навіщо працюємо? Ми прагнемо – і такою є мета взагалі всіх наукових досліджень – зрозуміти феномени, з’ясувати їхні взаємозв’язки і, нарешті, там, де можливо, поширити свою владу над ними.

Тож далі ми працюватимемо, спираючись на гіпотезу, що сновиддя – психічний феномен. У такому разі це вчинки і висловлення сновидця, але такі, що нічого нам не кажуть, бо ми не розуміємо їх. Що ви робите в тому разі, коли я вам скажу щось незрозуміле? Запитуєте мене, чи не так? А чом би й нам не вчинити так само: запитати сновидця, що означає його сон?

Пригадайте, колись ми вже опинялися в такій ситуації. Це було тоді, коли ми досліджували окремі хибні дії, певні випадки мовних похибок. Хтось сказав: «Стали гидомі речі», і ми його запитали, – ні, на щастя, не ми, а люди, які взагалі не мають нічого спільного з психоаналізом, – тож ті інші запитали його, що він мав на увазі, вживши ці незрозумілі слова. Той зразу відповів, що мав намір сказати: «То була гидота», проте згнітив свій намір і замінив його лагіднішім: «Стали відомі речі». Я вже тоді вам пояснював, що таке розпитування – модель усякого психоаналітичного дослідження, і ви розумієте тепер, що там, де йдеться про з’ясування загадок, техніка психоаналізу полягає в тому, щоб якомога заохочувати аналізованого самому давати на них відповіді. Тож треба самого сновидця запитати, що означає його сон.

Проте зрозуміло, що зі снами не все так просто. При хибних діях цей метод працює лише в певній кількості випадків; в інших випадках запитуваний відмовляється відповідати і навіть з обуренням відкидає відповідь, яку ми йому підказуємо. При сновиддях випадків першого роду просто немає, сновидець завжди каже, що нічого не знає. Відкинути наше тлумачення він теж не може, бо ми йому не пропонуємо ніякого. Що, невже ми знову мусимо полишити свої спроби? Якщо він нічого не знає, ми нічого не знаємо і хтось третій, напевне, теж нічого не знає, то нема жодної надії, що можна знайти якусь відповідь. Гаразд, якщо ваша ласка, відступайтеся. А коли у вас такого бажання нема, йдіть зі мною далі. Бо, запевняю вас, дуже можливо, ба навіть ще й як імовірно, що сновидець усе-таки знає, що саме означає його сон; він тільки не знає, що він знає, і тому думає, ніби нічого не знає.

Ви, певне, звернете мою увагу, що я тут знову запровадив припущення, вже друге в короткому викладі цього питання; вчинивши так, я послабив претензії на безперечну довіру до мого методу. Адже я спершу висунув гіпотезу, що сновиддя – психічний феномен, а потім ще одну, буцімто в психіці людини є таке, про що вона знає, сама того не знаючи, і т. ін.

Вам досить лише не забувати про цілковиту необґрунтованість цих обох гіпотез, щоб утратити всякий інтерес до висновків, яких можна досягти, зіпершись на них.

Що ж, вельмишановні добродійки і добродії, я довів вас сюди не на те, щоб дурити вас або приховувати щось від вас. Я, щоправда, зголосився прочитати курс «Елементарних лекцій зі вступу до психоаналізу», але під ним я аж ніяк не розумів викладу in usum delphini,[15] де б я гладенько подав матеріал, старанно приховавши всі труднощі, заповнивши всі прогалини, і затер усі сумніви, щоб ви спокійно тішилися думкою, ніби вивчили щось нове. Ні, саме тому, що ви початківці, я хочу показати вам нашу науку такою, яка вона є, з усіма її прогалинами і труднощами, вимогами та сумнівами. Адже я знаю, що, як і в кожній науці, а надто на початку, чогось іншого там не може бути. Знаю й те, що викладачі інших наук попервах намагаються приховати від своїх учнів ці труднощі й недосконалості. Але в психоаналізі цього робити не можна. Так, я й справді висунув дві гіпотези, і то одну всередині другої, тож той, кому це все видається надто тяжким або непевним, хто звик до високого ступеня точності й елегантних висновків, може відступити від мене. Я б тільки порадив йому остаточно полишити психологічні проблеми, бо, боюся, тут він не доступиться до тих точних і певних шляхів, на які готувався стати. Крім того, на мою думку, наука, яка справді збагачує наші знання, не повинна водночас і дбати, щоб її чули, і вербувати шанувальників. Тільки досягнені результати повинні визначати ставлення до науки, а вона цілком може зачекати, поки ті результати привернуть до неї людську увагу.

Тим із вас, хто й далі прагне вивчати психоаналіз, я нагадаю, що мої обидві гіпотези мають неоднакову вагу. Сновиддя – психічний феномен, це перша гіпотеза, і, сподіваюсь, її підтвердить успіх нашої роботи; а другу гіпотезу вже доведено в іншій царині, і я лише набираюся зухвальства перенести її звідти й застосувати до наших проблем.

Але де, в якій царині брати докази, ніби є знання, про яке людина нічого не знає, як ми припускаємо у випадку зі сновидцем? Адже це був би дивовижний, приголомшливий факт, що змінив би всі наші уявлення про психічне життя, і його не годилося б ховати. А водночас це був би факт, що самим своїм проголошенням заперечував би себе, а проте претендував би на істинність, – як бачимо, постає contradictio in adjecto. Ні, таке годі було б приховати. Тож факт тут не винен, коли людина нічого не знає про нього й не виявляє до нього достатньої цікавості. Вона так мало переймається ним, що це наша провина, коли всі психологічні проблеми обмірковують люди, які цураються всіх спостережень і дослідів, які тільки й можуть дати остаточні висновки.

Доказ, про який я веду мову, можна взяти з царини гіпнотичних явищ. 1899 року я був присутній на надзвичайно разючих сеансах Лебо та Бернгайма в Нансі й бачив на власні очі такі досліди. Коли одного чоловіка ввели в сомнамбулічний стан, а потім примусили зазнати найрізноманітніших галюцинаторних переживань і опісля збудили, то зразу він ніби нічого не знав про те, що сталося під час гіпнотичного сну. Бернгайм тоді прямо звелів йому розповісти, що той пережив у гіпнотичному стані. Чоловік сказав, що не може нічого пригадати. Але Бернгайм наполягав, напирав на чоловіка, запевняв, що той знає і повинен усе пригадати, – й дивіться! – чоловік завагався, став замислюватись, пригадав спершу дуже невиразно одне з накинутих йому переживань, потім іще один фрагмент, спогади ставали дедалі виразніші й повніші, і нарешті він розповів усе, нічого не проминувши. Оскільки під кінець він знав усе, а доти йому ніхто не міг нічого підказати, можна висунути цілком обґрунтоване припущення, що ті спогади були в нього й раніше. Тільки вони були йому неприступні, він не знав, що їх знає, гадав, ніби не знає їх. По суті, це той самий випадок, що, на нашу думку, характерний і для сновиддя.

Сподіваюсь, ви вражені цим доведеним фактом і запитаєте мене: «Чому ви не згадали цього доказу давніше, ще тоді, як ми вивчали хибні дії та дійшли до випадку з чоловіком, котрий схибив словом, і приписали йому намір висловити й те, що не мало входити до промови, намір, про який він нічого не знав і який заперечував? Коли хто гадає, ніби він нічого не знає про переживання, спогади про які він усе-таки носить у собі, то вже не видається таким неймовірним, що він нічого не знає й про інші психічні процеси, які відбуваються в його душі. Цей аргумент безперечно вплинув би на нас і дав би нам змогу краще зрозуміти хибні дії». Звичайно, я міг би послатися на цей доказ ще тоді, але я беріг його, щоб ужити в іншому місці, де він буде потрібніший. Хибні дії почасти самі себе пояснюють, почасти навівають нам думку, що, аби з’ясувати, чим же зумовлені ці феномени, потрібно припустити існування таких психічних процесів, про які людина і сном, і духом не знає. А розглядаючи сновиддя, ми змушені шукати пояснення десь-інде в інших царинах, крім того, гадаю, тут вам легше погодитись із доказом, перенесеним із царини гіпнозу. Стан, у якому ми коїмо хибні дії, повинен видаватися вам нормальним, він нітрохи не подібний до гіпнотичного. Натомість між гіпнотичним станом і сном, що є передумовою сновидь, існує виразна спорідненість. Адже гіпноз – це, власне, штучний сон, гіпнотизованій особі ми наказуємо: «Спіть», а те, що ми навіваємо, цілком можна порівняти зі сновиддями природного сну. Психічні ситуації в обох випадках і справді аналогічні. У природному сні ми відвертаємо свої інтереси від усього зовнішнього світу, в гіпнотичному сні – знову-таки від усього світу, за винятком однієї особи, яка нас гіпнотизує і з якою ми перебуваємо в особливому зв’язку. Нормальним відповідником гіпнотичного сну є принаймні так званий сон годувальниці, коли та перебуває в особливому зв’язку з немовлям і прокидається тільки від його рухів та звуків, – тому й перенесення того, що відбувається при гіпнозі, на природний сон, не видаватиметься вам надто сміливим заходом. Припущення, ніби сновидець знає про своє сновиддя, але те знання йому недоступне, і він навіть сам не вірить, що воно в нього є, – аж ніяк не вигадка. Тим часом зауважмо, що тут нам відкрився третій шлях до вивчення сновидь: ми вже розглядали подразники, які порушують сон, сни наяву, а тепер дійшли й до сновидь, навіюваних у гіпнотичному стані.

Тепер, можливо, ми з більшою довірою повернемось до нашого завдання. Отже, цілком імовірно, що сновидець знає про своє сновиддя; йдеться тільки про те, щоб дати йому можливість відшукати своє знання й повідомити його нам. Ми не вимагаємо, щоб він одразу розкрив нам сенс своїх сновидь, але він може вказати нам на їхні джерела, на те коло думок та інтересів, які породжують їх. Пригадайте, що при хибних діях, коли чоловіка запитали, як сталося, що він схибив словом і сказав «гидомі», той пояснив це все першою асоціацією, яка спала йому на думку. Техніка, до якої ми тепер удамося при вивченні сновидь, дуже проста, і цей випадок правитиме нам за взірець. Ми запитаємо сновидця, чому йому таке приснилося, і його перші слова нібито й цього разу нам усе пояснять. Ми, крім того, не зважатимемо на те, вірить чи не вірить сновидець, ніби він щось знає, і трактуватимемо ці обидва можливі випадки однаково.

Звісно, ця техніка дуже проста, але, боюсь, вона викличе у вас якнайсильніший спротив. «Іще одна гіпотеза, вже третя! – скажете ви мені. – Причому найнеймовірніша з усіх! Невже ви справді гадаєте, що, коли запитати сновидця, що спадає йому на думку у зв’язку з побаченим сновиддям, уже перша його відповідь стане для нас жаданим поясненням? Але ж йому може нічого не спасти на гадку або спаде бозна-що. Ми не бачимо, на що можуть спиратись отакі сподівання. Це тільки свідчить про завелику віру в провидіння там, де годилося б додати більше критики. Крім того, сновиддя – це не окрема мовна похибка, воно складається з багатьох елементів. Тож на котрій тоді першій асоціації слід зупинятися?»

Ви маєте слушність в усьому другорядному. Сновиддя й справді відрізняється від мовної похибки розмаїттям своїх елементів, і на це має зважати наша техніка. Тож я пропоную поділити сновиддя на елементи і досліджувати кожен з тих елементів окремо; тоді знову буде відновлена аналогія з мовною похибкою. Ви маєте слушність і в тому, що на запитання про окремі елементи сновиддя сновидець може відповісти, що йому на думку нічого не спадає. І справді є випадки, коли ми задовольняємося такою відповіддю, і згодом ви почуєте, які саме. Прикметно, що це якраз ті випадки, про які ми самі можемо скласти цілком певну думку. А загалом тому сновидцеві, котрий стверджуватиме, ніби йому нічого не спадає на думку, ми будемо заперечувати, будемо тиснути на нього, переконувати, що в нього повинні бути якісь асоціації, – і матимемо слушність. Він висловить якусь думку – нам цілковито байдуже яку. Найохочіше він викладе ту інформацію, яку можна назвати історичною. Сновидець скаже: «Тут є те, що сталося зі мною вчора» (як-от в обох уже нам відомих «розважливих» сновиддях). Або: «Це мені нагадує одну недавню подію», – і таким чином ми помітимо, що сновиддя набагато частіше пов’язані з враженнями попереднього дня, ніж ми спершу гадали. Кінець кінцем у зв’язку зі своїм сном сновидець пригадає й події, які трапилися трохи давніше, а зрештою навіть давноминулі.

Проте в головному слушності ви не маєте. Ви тяжко помиляєтесь, гадаючи, ніби нерозумно припускати, що вже перша думка сновидця дасть нам відповідь чи принаймні вестиме до неї, ніби та думка може бути цілком довільною й не матиме зв’язку з тим, чого ми шукаємо, і ніби, коли я сподіваюся чогось іншого, це тільки свідчить про мою сліпу віру в провидіння. Я раз уже дозволив собі зазначити, що вам притаманна глибоко вкорінена віра в психічну свободу і сваволю, що ця віра цілком ненаукова і мусить поступитися вимогам детермінізму, який панує й над усією цариною психічного життя. Я прошу вас поважати факт, що запитаному спадає на думку саме та асоціація, а не якась інша. Проте я не відступаюся від давньої віри задля нової. Можна довести, що асоціація, про яку згадує запитаний, не довільна, не незначуща й не така, що не має зв’язку з тим, чого ми шукаємо. А недавно я й справді довідався – хоча не надаю цьому фактові великої ваги, – що навіть експериментальна психологія вже виробила такі докази.

Оскільки матеріал дуже важливий, я закликаю вас до якнайпильнішої уваги. Коли я прошу сновидця сказати, що йому спадає на думку з приводу того чи того елемента сновиддя, то вимагаю, щоб він віддався вільному потокові асоціацій, невідступно дотримуючись вихідної думки. Це вимагає особливого роду уважності, цілком відмінної від тієї, яка потрібна при роздумах, і навіть несумісної з роздумами. Чимало людей без труднощів спромагаються на таку уважність, інші, силкуючись досягти її, виявляють просто-таки неймовірну невправність. Існує ще вищий ступінь свободи асоціацій, а саме: я полишаю навіть вихідні думки і з’ясовую, може, тільки вид і рід потрібних мені асоціацій, скажімо, прошу кого повести асоціації від якоїсь власної назви або числа. Такі асоціації мають бути ще довільніші, ще непередбачуваніші, ніж ті, які ми використовуємо в нашій техніці. Проте можна довести, що кожної миті вони суворо детерміновані важливими внутрішніми настроями, які невідомі нам, поки вони тривають, так само невідомі, як порушувальні тенденції при похибках і тенденції, що призводять до так званих випадкових дій.

Я, а після мене й чимало інших дослідників не раз проводили такі дослідження з власними назвами і числами, причому асоціації вели без будь-якої вихідної, опірної думки, декотрі з цих досліджень опубліковані. Метод тут такий: ім’я, що виринуло, породжує низку асоціацій, і ті асоціації вже не зовсім вільні, а пов’язані – так само як пов’язані асоціації з окремими елементами сновиддя; низка асоціацій тягнеться доти, доки згасне імпульс, що витворює їх. До того часу ви вже поясните мотивацію і значення вільних асоціацій, поведених від імені. Досліди знов і знов приводять до одного результату, зібрана інформація часто охоплює багатющий матеріал і потребує ґрунтовного опрацювання. Асоціації з числами, які спонтанно виникають, мабуть, найпереконливіші: вони змінюють одна одну так швидко і з такою незбагненною певністю йдуть до якоїсь прихованої мети, що просто приголомшують вас. Я розповім вам тільки про один приклад такого аналізу імен, бо якраз він, на щастя, не дуже насичений матеріалом.

Одного разу, лікуючи молодика, я заговорив на цю тему і висловив твердження, що, попри очевидну довільність вибору в таких ситуаціях, нам не може спасти на думку жодного імені, про яке не можна було б довести, що воно суворо зумовлене безпосередніми обставинами, рисами особистості піддослідного й ситуацією, в якій він на той час перебуває. Оскільки молодик засумнівався, я запропонував йому негайно провести такий дослід на собі. Я знав, що він підтримує дуже численні й розмаїті стосунки з жінками та дівчатами, і сказав, що в нього буде вкрай багатий вибір, коли йому спаде на гадку якесь жіноче ім’я. Він погодився. На мій, або радше на його подив, на мене аж ніяк не ринула лавина жіночих імен, а сам він, з хвилину помовчавши, признався, що йому спало на гадку тільки одне ім’я – не яке інше, як Альбіна. «Дива, та й годі, але що у вас пов’язане з цим ім’ям? Скількох Альбін ви знаєте?» Дивно, він не знав жодної Альбіни і не мав ніяких асоціацій, пов’язаних із цим ім’ям. Тож можна припустити, ніби аналіз не вдався, – але ні, він уже просто закінчився, дальші асоціації були непотрібні. Цей чоловік сам був надзвичайно білявий, і, розмовляючи з ним під час лікування, я не раз жартома називав його альбіносом; крім того, саме тоді ми вийшли на слід жіночих елементів у його конституції. Отже, сам молодик був тією Альбіною, жінкою, яка цікавила його на той час якнайдужче.

Так само можна довести, що й мелодії, які спонтанно виникають у голові, теж зумовлені певним ходом думок і належать до нього; ті думки з якоїсь причини займають людину, а вона навіть не здогадується про таку активність. Тоді буде легко довести, що зв’язок з мелодією полягає або в словах, які належать до неї, або в джерелах її походження; проте я повинен виявляти обережність і не поширювати цього твердження на справді музикальних людей, бо трапилося так, що мені ніколи не доводилось лікувати їх. У таких людей сама музикальна вартість мелодії може сприяти її виринанню у свідомості. Але найчастіше можна спостерігати випадки першого роду. Скажімо, я знав одного молодика, якого певний час просто-таки переслідувала мелодія, до речі, досить чарівна: арія Паріса з «Прекрасної Гелени» [Офенбаха], аж поки аналіз звернув увагу молодика, що в колі його інтересів на той час відбувалася боротьба між «Ідою» та «Геленою».

Якщо навіть отакі, абсолютно вільні асоціації – детерміновані й належать до точно визначеної системи взаємозв’язків, ми маємо цілковите право виснувати, що асоціації, тісно пов’язані з певною вихідною (чи то опірною) думкою, мають бути детерміновані не меншою мірою. Дослідження й справді показують: крім пов’язаності, що її ми накинули їм у вигляді вихідної ідеї, вони мають ще й другу залежність – зв’язок із тими колами думок та інтересів, які мають велику афективну вагу і які можна назвати комплексами, про чий вплив на той час нічого не відомо, отже, ми не усвідомлюємо його.

Асоціації з такою однією пов’язаністю стали об’єктом дуже повчальних експериментальних досліджень, що відіграли видатну роль в історії психоаналізу. Школа Вундта запровадила так звані асоціативні експерименти: піддослідний мав чимшвидше відповісти якимсь словом-реакцією на запропоноване йому слово-подразник. При цьому можна було вивчати часові інтервали між подразником і реакцією, помилки, які з’являються згодом при повторному проведенні експерименту й т. ін. Цюрихська школа на чолі з Блейлером та Юнґом дійшла до пояснення реакцій, спостережуваних при асоціативних експериментах, вимагаючи, щоб піддослідний із допомогою дальших асоціацій витлумачував ті свої реакції, які видавалися незвичайними. При цьому з’ясувалося, що ці незвичайні реакції найсуворіше зумовлені комплексами піддослідних осіб. Цими дослідженнями Блейлер та Юнґ перекинули перший міст від експериментальної психології до психоаналізу.

Почувши про таке, ви, певне, зауважите: «Тепер ми вже визнаємо, що вільні асоціації детерміновані, а не довільні, як здавалося нам раніше. Це саме ми вважаємо за слушне й у випадку асоціацій, пов’язаних з елементами сновидь. Але не це нас непокоїть. Ви проголосили, що й асоціація, пов’язана з окремим елементом сновиддя, теж детермінована – через незнану нам психічну основу, яка підтримує саме той елемент. Проте це твердження видається нам недоведеним. Ми вже сподівалися, що нам доведуть, як асоціацію до певного елемента сновиддя зумовлює якийсь комплекс сновидця, але яка нам з цього користь? Це сприяє не розумінню сновидь, а, як і асоціативні експерименти, поглибленню наших знань про ті так звані комплекси. Тільки як це все пов’язане зі сновиддям?»

Ви маєте слушність, але недобачили одного істотного чинника – саме того, через який я відмовився починати виклад цього матеріалу з асоціативних експериментів. У цих експериментах ми довільно обираємо слово-подразник, яке й визначає реакцію. В такому разі реакція становить своєрідний посередник між тим словом-подразником і комплексом, пробудженим у піддослідного. В сновиддях слово-подразник замінене чимсь таким, що й саме породжене психічним життям сновидця, походить із якихось невідомих йому джерел, – тобто дуже ймовірно, що його можна вважати за «похідне від комплексу». Тому й немає нічого фантастичного в сподіванні, що навіть дальші асоціації, пов’язані з окремим елементом сновиддя, зумовлені не чим іншим, як тим самим комплексом, що зумовив і сам той елемент, і ці асоціації сприятимуть розкриттю згаданого комплексу.

Дозвольте мені на іншому прикладі показати, що у випадку зі сновиддям факти й справді відповідають нашим сподіванням. Забування власних назв – напрочуд удатний приклад того, що відбувається при аналізі сновидь, тільки в першому випадку це стосується однієї особи, а при тлумаченні сновидь – уже двох. Якщо я тимчасово забув якесь ім’я, в мене принаймні є впевненість, що я те ім’я, однак, знаю; такої впевненості щодо сновиддя можна набути тільки кружним шляхом через Бернгаймові експерименти. Але забуте і все ж відоме ім’я мені не доступне. Невдовзі досвід переконує мене, що, хоч як інтенсивно думати про забуте ім’я, це нічому не зараджує. Проте щоразу замість забутого імені мені може спасти на гадку якесь інше ім’я або навіть кілька імен. Тільки тоді, коли це інше ім’я виринає спонтанно, стає очевидною подібність цієї ситуації до ситуації при аналізі сновидь. Адже елемент сновиддя – не те, чого я шукаю, це тільки замінник чогось іншого – власне того, чого я не знаю, але хочу виявити з допомогою аналізу сновидь. Різниця знову-таки полягає тільки в тому, що при забуванні назв я чудово знаю, що назва-замінник – не та, яка мені потрібна, тоді як до такого уявлення про елемент сновиддями доходимо лише після тяжких зусиль. Тепер і при забуванні назв з’являється шлях, яким можна дістатися від назви-замінника до поки що прихованої правди – забутої назви. Якщо я скерую свою увагу на ту назву-замінник і шукатиму дальших, пов’язаних із нею асоціацій, то після довгих чи коротких блукань натраплю на забуту назву і при цьому з’ясую, що всі ті назви-замінники, які спонтанно спадали мені на гадку, певним чином пов’язані з забутою назвою, детерміновані нею.

Зараз я подам вам приклад такого аналізу. Одного дня я помітив, що не можу пригадати назви невеличкої країни на Рів’єрі, столиця якої – Монте-Карло. Це вкрай мене дратувало, але так воно сталось. Я почав пригадувати все, що знав про ту країну, думав про князя Альберта з дому Лузіньянів, про його шлюб, про його любов до підводних досліджень і взагалі про будь-що, чим я міг би скористатися, але ніщо мені не зараджувало. Тоді я полишив роздуми і замість утраченої назви став сподіватися інших, які спадали б мені на гадку. Вони не забарилися: саме Монте-Карло, далі П’ємонт, Албанія, Монтевідео, Коліко. Спершу мою увагу привернула Албанія, але її швидко заступило Монте-Негро,[16] мабуть, через протиставлення білого та чорного. Потім я зауважив, що чотири з цих назв-замінників містять той самий склад «мон», і миттю пригадав забуте слово, вигукнувши: «Монако!» Отже, назви-замінники й справді походять від забутої: чотири перші – від першого складу, а остання відтворює послідовність складів і кінцевий склад у повній формі. Крім того, я легко з’ясував, що саме тимчасово відібрало в мене ту назву: Монако – це італійська назва міста Мюнхен, і саме думки, пов’язані з цим містом, створили перешкоду, якої не могла здолати моя пам’ять.

Приклад, безперечно, чудовий, але дуже простий. В інших випадках до першої назви-замінника слід підбирати довгу низку асоціацій – тоді аналогія з аналізом сновидь проступала б виразніше. Такий досвід також у мене є. Колись один чужинець запросив мене випити з ним італійського вина, але в шинку виявилось, що він забув назву того вина, яке намірявся замовити, дарма що мав про нього найкращі спогади. З великого розмаїття назв-замінників, які спадали йому на гадку, заступаючи назву забуту, я спромігся виснувати, що пригадати назву вина йому перешкоджали думки про якусь Гедвіґу, і він не тільки підтвердив, що вперше куштував це вино в товаристві тієї Гедвіґи, а й завдяки цьому відкриттю пригадав назву вина. На той час він щасливо одружився, а та Гедвіґа належала до давніших часів, про які він згадував нерадо.

Можливе при забуванні назв має бути можливим і при тлумаченні сновидь; від замінника через низку пов’язаних з ним асоціацій ми повинні доходити до справжнього об’єкта наших пошуків. Виходячи з того, що відбувається при забуванні назв, можна припустити, що й асоціації, пов’язані з елементом сновиддя, зумовлені не тільки самим цим елементом, а й неусвідомленими справжніми думками. Якби нам пощастило це довести, ми б бодай трохи обґрунтували нашу техніку.