Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 10

Я знаю, де вона зараз. Я таки повернувся, бо ніяк не уявляв собі, що більше не побачу її обличчя, і якщо заради цього треба було пів дня провести в театрі «Спорт», то я готовий був сплатити цю ціну.

Але, можливо, все не зовсім так. Можливо, я забув би її вже скоро. Коли розповідають такі історії – любовні історії, – важко не приписати значущості і невідворотності цілком невинним випадковим подіям. Ми буквально романтизуємо: один погляд – і щось змінилося, спалахнуло полум’я, зчепилися коліщатка у великому небесному механізмі. Однак підозрюю, що поняття «кохання» і «кохання з першого погляду» застосовуються лише в ретроспективі, розкладеній, подібно до оркестрової партитури, коли результат історії відомий і погляди, усмішки, дотики рук одне одного можна наділити значенням, навряд чи властивим їм у ту мить.

Це правда, я вважав її гарненькою, але такими я вважав кого-небудь разів п’ять-десять за будь-який окремий день, і навіть на самоті, коли дивився телевізор. Це правда, що протягом нашої першої зустрічі чіткий наполегливий голос у моїй голові твердив: «Зосередься, це буде важливо, зосередься», – і правда також, що частково це був, імовірно, лише секс, чий поклик супроводжував мало не кожну з моїх тодішніх розмов із дівчатами – немов автомобільна сигналізація, яку неможливо вимкнути. Частково це було не таке палке, більш шаблонно романтичне бачення, миттєвий калейдоскоп уявних сцен із майбутнього (тримання за руки, спільні прогулянки торговим центром або сміх разом на гойдалці в Парку Собачого Лайна), і було цікаво, яка на вигляд і на смак уся ця компанія.

Ніколи в житті, до або після того, я не був аж таким готовим закохатися. Я був упевнений, що, впіймавши цю гарячку, отримаю щеплення від усіх інших турбот та страхів. Тужив за перемінами, за тим, щоби щось сталося, якась пригода, і закоханість видавалося більш прийнятною, ніж, скажімо, розслідування вбивства. Та навіть при тому, що я вважав її гарненькою, мене не торкнулася ніяка чарівна паличка, не було переливів арфи, і світло навколо не заграло іншими барвами. Якби я був більш зайнятий того літа або щасливіший удома, то міг би й не думати про неї так сильно, але я не був ані зайнятий, ані щасливий, і тому піддався.

Пам’ятаю, як хвилювався, що не зможу запам’ятати її обличчя. Їдучи на великій швидкості крізь стробоскоп тієї лісової стежки, випрямляючись у сідлі, доки вітер бив мені у груди, я намагався прив’язати те, що згадував, до знайомого образу, до когось із телевізора, чиє обличчя міг узяти за шаблон. Але жодне з них по-справжньому не підходило, і, перш ніж я доїхав до перехрестя і звернув до міста, її обличчя почало танути, немов незакріплена фотографія, – форма носа, відтінок синього, сколотий зуб, великий вигин черепа, точне розташування цяток і ластовиння; як я міг запам’ятати? Я мав тривіальну ідею намалювати її, щойно доїду додому, – кілька штрихів, один жест, те, як вона осмикує ззаду свою джинсову спідницю або закладає гривку за вухо. Доти я зосереджувався переважно на зомбі та інопланетних комахах. Напевно, Френ Фішер стала для мене першим серйозним сюжетом, «чимось справжнім», що радила намалювати Гелен, і я і далі потроху збирав докупи її риси, подібно до того, як намагаються запам’ятати телефонний номер – «форма носа, відтінок синього, сколотий зуб, вигин, розташування»…

Номер телефону. Чому я не попросив у неї номер телефону? Це все, що було мені потрібно. Візьму його наступного разу, коли побачу її.

Наступного разу.

Пам’ятаю, як відчув величезний наплив ревності до її хлопця, не знаючи, хто він та чи існує взагалі. Звісно, у неї мав бути хлопець, адже кожна дівчина із Четсборна ходила з хлопцем рівнозначної краси та статусу, постійно займаючись цим у басейнах їхніх батьків або на вгашених безсонних ночівлях. У Мертон-Ґрейндж теж були діти, які мали «стосунки», але ті швидко перетікали в якусь пародію на сімейне життя, із чаєм на колінах перед телевізором та ходінням крамницями, мов у пастці занадто старанної гри в маму й тата. Діти із Четсборна, навпаки, були розбещені, шалені й вільні, як золота молодь із «Втечі Лоґана» або учні-іноземці за обміном. З усіх маркерів на шляху до дорослості – голосування, водіння машини, законного вживання алкоголю – найбільш невловимим для хлопця з Мертон-Ґрейндж було побачити бретельку бюстгальтера й не смикнути її. Не бути козлом: великий ритуал переходу, який нам ще належало подолати. Навіть якщо вона була сама, чого б це Френ Фішер зацікавилась таким хлопцем, як я?

Нарешті прийшло усвідомлення, що всі ті емоції, на які я міг навмання вішати ярлик «кохання», були такі ж малозначущі й неактуальні, як коробка дитячих іграшок. Бекі Бойн, Шерон Фіндлей, Емілі Джойс – про що я раніше думав? Це була цілковито нове почуття, і якщо зарано було ще називати це коханням, то я готовий був назвати це надією.

Ніщо із цього не можна було казати вголос – та й кому? – і, до того ж, я мав небагато часу, щоб розмірковувати над цим, адже, повернувшись на Текерей-Кресент, я побачив новенький червоний «Міні» і в його задньому вікні – обличчя моєї сестри Біллі, яка підіймала очі від своєї книжки.

Мама приїхала в гості.