Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 15

Частина перша. Червень
Ромео

Оглавление

Десь між подвір’ям і Великою галявиною Френ зникла. Не маючи змоги сховатися в лісі, я не мав інших варіантів, окрім як приєднатися до трупи й ніжитися на сонці, доки Ромео ораторствував про вимоги заголовної ролі, підперши свою гарну голову м’ясистим плечем. Заголовна роль, зауважував він, це не завжди найкраща роль, та все ж йому завжди трапляється грати саме протагоніста, і це його прокляття – бути протагоністом. Це слово він уживав так часто і з таким наголосом, що я почав гадати, чи немає в цій п’єсі когось на ім’я Протагоніст. «Дивіться, ось він лорд Протагоніст…»

– Тобто візьміть хоча б Отелло! – сказав він.

Алекс, кощавий чорний підліток, який «ліпив» мене, розсміявся.

– Майлзе, хотів би я побачити твого Отелло.

– Гей, це велика роль. Як білий актор, я б відмовився грати її…

– Дуже шляхетно з твого боку…

– …але роль Яго краща. І в цій п’єсі так само – у її назві ім’я мого героя, проте я гадаю: чи не ближчий я за своєю натурою до Меркуціо?

Алекс розсміявся знову.

– Ага, ти маєш на увазі мою роль? Роль, на яку затвердили мене?

– І, друже Алексе, ти будеш пречудовим. Але заголовна роль несе із собою такий тягар очікувань, ніби це все про мене.

Я дивився на нього з обуренням. Гадаю, він був красивий, із такою собі квітучою, по-старомодному гарною зовнішністю, як у старих фільмах категорії Б з битвами проти динозаврів у покадровому фільмуванні. «Красень, і знає це», – так сказала б моя мати, і, немовби почувши це, хлопець обернувся до мене й тицьнув пальцем, не потурбувавшись назвати моє ім’я.

– Яка роль краща: Ромео чи Меркуціо?

Я хотів знизати плечима, натомість здригнувся.

– Ти кого граєш?

– Я? Ще не знаю.

– До якої школи ходиш?

– Мертон-Ґрейндж, – сказав я, і Ромео кивнув, наче це давало якусь відповідь.

– Та сама школа, що й у нас, – озвався Колін Смарт, який увесь цей час обіймав свої коліна й дивився на хлопця.

– Чарлі в цьому трохи новачок, – гидким тоном промовила Люсі Трен. – Насправді він не своїм акторством відомий у Мертон-Ґрейнджі.

– Я Майлз, – назвався Ромео. – Я з Гедлі-Гіт, як і наш Джордж, онде він.

Майлз указав на зсутуленого хлопця, що сидів трохи оддалік, поїдаючи банан і читаючи «пінгвінівське» видання «Мадам Боварі» в милосердній тіні стіни.

– Гм? – хлопець глянув на нас крізь авіаційні окуляри з лінзами завтовшки як акваріумне скло. На ньому було щось схоже на білу шкільну сорочку під непотрібним джемпером. Волосся в нього було лискуче-чорне, немов перука у стилі «Бітлз», шкіра була запалена і навколо рота й носа мала колір малинового соку.

– Джордж – частина моєї команди, так, Джордже? – гаркнув Майлз.

Прищавий хлопець похитав головою.

– Ні, Майлзе, я не частина твоєї команди, – а потім, повернувшись до свого роману, додав: – Ти повний бевзь.

Майлз розсміявся дужим сміхом сера Ланселота, а тоді кинувся на хлопця, однією рукою придавив груди Джорджа, другою розчавив банан у Джорджевому кулаку. Розташована у п’яти милях від міста, із власним містечком, обнесеним високою стіною, школа Гедлі-Гіт належала до тих приватних закладів, чиїм назвам передує слово «мала». Із поважної причини її учні схильні були уникати міського центру та поводилися як сніжні барси – майже не чути було, щоб хтось спостерігав їхню поведінку зблизька. Ми сиділи й дивилися в ніяковому мовчанні, коли…

– Гей, Майлзе, – подав голос Алекс. – Майлзе, може, годі?

Майлз відкотився, витираючи руки об траву.

– Ми мали дуже сильне відділення драми в Гедлі-Гіт.

– Чому ти такий гівнюк, Періше? – буркнув Джордж.

– Класне студійне приміщення, справді розмаїте, і загалом робимо там багато всього – практично на колінах у публіки. Я грав там Приятеля Джої у «Приятелі Джої», Артуро Уї в «Артуро Уї», Сірано в «Сірано»…

– Заголовок у шкільній газеті: «Нездара Сірано».

– Не провокуй мене, Джордже! Ми щойно поставили «Вбивство в соборі»…

– Майлз грав собор, – вставив Джордж.

– Власне, я був Томасом Бекетом, а це справжнісінький марафон. Гаразд, це не Дейн, роль якого я хочу зіграти, але вона доволі серйозна.

– Який Дейн, Періше? – спитав Джордж, досі вибираючи банан зі свого волосся. – Протагоніст Дейн?

– Не змушуй мене повертатися, Джордже, ти, дрібний прище.

– Ти ж знаєш, що не обов’язково казати «протагоніст», можна казати «титульна роль». «Я був у титульній ролі»…

– Це просто така в біса відповідальність, знаєш? Тягти на собі виставу.

– Ось тільки тут є ще один персонаж, на ім’я Джульєтта, – сказав Алекс. – Вона теж доволі важлива.

– Гм, – скептично промовив Майлз.

– Який твій улюблений шекспірівський монолог, Майлзе? – урочисто спитала Люсі, і я побачив, як Гелен і Алекс закотили очі.

– Знаєш, що смішно? – сказав Майлз, потираючи підборіддя – насправді потираючи. – Ти не знайдеш мого улюбленого Шекспірівського монологу в жодній п’єсі. Тому що… – і коронна фраза: – насправді це сонет!

– Бодай мене, – пробурмотіла Гелен.

– Люсі, – прошепотів Джордж, – ти хоч уявляєш собі, якого монстра ти вивільнила?

– «Її очей, – промовив Майлз, повертаючи своє обличчя до неба, – до сонця не рівняли!»[7]

І тоді я ліг на спину на галявині й заплющив очі, вже склеївши губи у мовчанні й невігластві. Якщо ця творча справа мала зробити нас повільнішими та більш упевненими, чому тоді я ніколи не почувався таким сором’язливим і скутим, як зараз? Аліна казала щось про те, що ми навчимося рухатися крізь цей світ, природно реагуючи на інших, і це миттєво прикувало мою увагу: для хлопця, який не здатен перетнути залюдненого місця, або розділити диван із батьком, або стояти поряд із дівчиною, яка йому подобається, не втрачаючи дару мови, це був дар, вартий надбання. Але я не придбаю його, мнучи чиєсь незнайоме обличчя, або вдаючи, що мої кістки зникають одна за одною, або слухаючи Шекспіра у тріскучому виконанні якогось самовпевненого богемного покидька, який завчив поезію напам’ять. Я лише хотів знати, що робити зі своїми руками, ось і все. Куди мені подіти руки?

Якщо моє завдання було приречене, то тепер до того ж здавалося, що в ньому є щось нечесне та безславне. Я брав участь в обряді ініціації до спільноти, до якої не бажав приєднуватись і яка не потребувала мене у своїх лавах. Гелен мала рацію: нечесно марнувати їхній час. Я із чемності дочекаюся кінця дня, а тоді піду, не отримавши номера телефону. Образ Френ поблякне, почуття теж, як при одужанні від легкої застуди. Чи, може, збожеволію – вже скоро я про це дізнаюся.

Сидячи на землі зі схрещеними ногами, Майлз розповідав сумні історії про смерть королів, а я слухав, підставивши обличчя сонцю. Якщо не вмію цитувати Шекспіра, то принаймні можу засмагати.

Я відчув прохолоду тіні на обличчі.

– Чарлі, можна тебе на одне слово?

Я заснув. Інші давно пішли, і зараз Аліна з Айвором сиділи навпочіпки біля мене, мов детективи над тілом на пляжі.

– Звісно, – сказав я, підвівся і став між ними, хоч мені паморочилося в голові. Холодний піт котився по спині, коли вони вели мене до будинку. Вони бачили мої папери й знають, що вони фальшиві, і тепер мене відведуть на альпійську гірку й розстріляють.

– Гей, чудово попрацювали сьогодні, – сказав Айвор, і я спитав себе, у якій частині було чудово. Бути листком, що сохне на сонці? Робитися таким маленьким, яким тільки зможу?

– Ми хотіли, щоб ти поглянув на це, – сказала Аліна, простягаючи мені переплетений документ. – Це текст, яким ми користуємось. Ти, звісно, знаєш цю п’єсу.

Я похитав головою і кивнув водночас.

– Що ж, у понеділок у нас читання п’єси. Нема про що хвилюватися, ми не вимагаємо відшліфованого виступу…

– Але ми хотіли б, щоб ти поглянув на хлопця на ім’я Самсон, – сказав Айвор. – Він один із клану Капулетті.

– Трохи самовпевнений хлопець, – додала Аліна.

– Однак і веселун.

– Купа брудних жартів.

– І він практично відкриває п’єсу.

– Просто дай собі спробувати.

– Без тиску.

Це був мій шанс: «Дякую, та я не повернуся, це не для мене». Але Айвор був такий обнадіяний і Аліна дивилася на мене з такою напругою, що я проґавив свій шанс (і не востаннє). Кивнув – звісно, гаразд, – і решту дня провів, удаючи із себе парову машину.

На кінець дня я був виснажений, відчував ломоту в несподіваних місцях, весь у пилюці від біганини й повзання, але так і не наблизився до магії телефонного номера чи хоча б коротенької розмови. Мабуть, Френ уникала мене, і доки решта трупи стояла навколо та обіймалися, я збирав свої речі й залишки гордості.

– Чудових вам вихідних, люди! – крикнув Айвор. – Але пам’ятайте: понеділок – день Шекспіра. Ми зануримося в текст і будемо рити глибоко. Рівно о дев’ятій в оранжереї. Але не забувайте – ніякої гри не дозволено! Ми читаємо, лише читаємо…

Мій велосипед був там, де я його й залишив, покинутий під одним зі старих тисів, що росли обабіч дороги. Я сховав п’єсу по інший бік дерева, як свій лист про звільнення, і сів на велосипед, щоб забратися геть, але гравій піді мною поїхав, і я гепнувся на землю, що стало остаточним актом мого падіння. Із-за спини почулися сміх та оплески.

– Богемні кретини, – буркнув я під ніс, а тоді обернувся й побачив, як до мене хутко наближається Френ.

– Привіт.

– А, привіт.

– Ти забув оце.

Покинута п’єса.

– А, так. Дякую.

– Сподіваюся, це було випадково.

Вона простягла її, наче контракт на підпис.

– Так, я, мабуть… – я глянув ліворуч і праворуч, неохоче приймаючи п’єсу.

– Мій батько щовечора забирає мене внизу стежки. Тобто, якщо це тебе влаштує. Якщо не поспішаєш…

Я не поспішав.

7

Переклад Дмитра Паламарчука.

Солодка печаль

Подняться наверх