Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 11

Коли я був маленький – і ця історія ще здавалася правдоподібною, – батьки не раз розповідали мені про те, як закохалися. Вони були студентами: мати навчалася на медсестру, а батько проходив курс бухгалтерського обліку, який практично покинув, щоб грати на саксофоні в ансамблях коледжу різної якості, цього разу – «Воло», панк-фанк чи фанк-панк, у складі п’яти учасників, які заграли свій перший та останній концерт у спілці студентів Портсмутського політехнічного. Здавалося, панк і фанк доводили свою несумісність, але в ті миті, коли не дивилася в підлогу, моя мати помітила в ансамблі одного музику, котрому вистачало розуму ніяковіти: саксофоніста. Вона сміялася із сатиричних гримас, які він корчив за спиною соліста, і зауважила також, що він добре володіє своїм інструментом. Тож вирішила підійти до нього в барі, де він стояв, зсутулившись, і несамовито тер своє підведене око краєм пивного рушника, як людина, що намагається швиденько позбутися маскування. Вона взяла його під руку.

– Це було просто… – сказала вона, – жахливо.

І на мить він пильно придивився до неї, а тоді розсміявся.

– І це було воно, – не раз казав мені батько, – кохання з першого погляду. – А моя мама стогнала, закочувала очі й жбурляла в нього подушкою, та все ж мені подобалася ця історія: мама стала поряд із татом у барі, і завдяки цьому на світ з’явився я.

Ми маємо їхню світлину, зроблену незабаром після першої зустрічі – з однаковими цигарками й у шкіряних куртках, на пожежній драбині, в єдиній частині Ґоспорта, що нагадує Іст-Віллідж. Невисока, із чорними очима, що дивляться крізь чорну гривку, моя мати несамовита й нестримна на вигляд, а тато стоїть позаду неї, високо тримаючи цигарку, наче пише її ім’я у повітрі над її головою, і сміється своїми нерівними зубами: «Господи, погляньте на цю дивовижну жінку». Усім парочкам варто було б мати таке фото як обкладинку їхнього уявного альбому. Вони здаються непереможними, сповненими вогню та надії на спільне майбутнє.

Мама покинула батька навесні 1997-го, хоча, підозрюю, вже якийсь час планувала свій від’їзд. Батьків бізнес – маленька мережа музичних крамниць – нарешті луснув, і тією нещасною зимою, що слідувала за остаточним закриттям, ми все більше покладалися на мамину рішучість, стійкість і силу переконання. Як нам без неї впоратися? Думати про від’їзд було для неї, мабуть, як обирати мить, щоб зістрибнути з некерованого потяга: немає сенсу лишатись та неможливо зістрибнути без болю.

Тож вона трималася. Пам’ятаю, із яким бадьорим, несентиментальним запалом вона виносила ті рештки останньої батькової крамниці, які можна було врятувати, розкладала по коробках припаси, що лишилися, згортала килим, як у репортажах про родини, що оглядають збиток після катастрофічної повені. Пам’ятаю також усмішку, на яку вона спромоглася під час обережно сформульованого оголошення, яким повідомила нам, що ми виїжджаємо з родинного будинку. Продаж вивільнить трохи капіталу (що б це не було) на покриття боргів. Новий будинок, менший, інакший, але цілком приємний, дасть нам усім шанс почати заново. Перевести подих, заново стати на ноги: це був лексикон боксерського рингу, а мама була на ньому тренером, відданим і непохитним, тоді як тато, побитий і в синцях, зсутулився на табуреті в кутку.

Згодом тієї ночі, не в змозі заснути, я спустився й знайшов її на кухні за перебиранням паперів. Прагнучи заспокоєння, я змусив себе промовити це слово.

– То ми… банкрути?

Я побачив, як заціпеніли її плечі.

– Де ти це почув?

– Ви з татом говорили.

– Краще б ти не підслуховував.

– Ви кричали, тож…

Вона простягнула руку через спинку стільця і поманила мене до себе.

– Ну, технічно – так. Не ми, і вже точно не ти, а батько, позаяк бізнес значився на ньому, та насправді – це не катастрофа!

Я дозволив її запевнянням узяти гору наді мною.

– Банкрутство – це лише юридичний термін, спосіб розрахуватися з боргами, коли хтось не може – тобто не не може, а припиняє торгувати. Це чистий аркуш; це означає, що до нас не постукають у двері. Ми просто… ліквідуємо все й віддаємо кожному їхню частку.

– Частку чого?

– Майна, всього, що в нас лишилося для продажу.

Я згадав порепаний килим, полиці, коробку CD-дисків із ярликом «Світова музика». Я не мав особливих ілюзій щодо боржників, і все ж знав, що мій батько патологічно порядний у питаннях грошей. Він вліз у великі борги, щоб урятувати бізнес, і коли кожна з крамниць по черзі закривалася, необхідність сплати боргу вимагала подальшого боргу на таємних кредитних картках, переказу особистих заощаджень на ділові рахунки, доки вже не залишилося що приховувати. Дитиною я крадькома виймав із тарілки овочі, які не бажав їсти, і просто впускав на підлогу. Стратегія мого батька навряд чи була більш витонченою. Він був архітектором піраміди, у якій виявився водночас шахраєм і потерпілим, а коли все це невідворотно розвалилося, так і залишився стояти, ошелешений несплаченими боргами, несплаченою орендою, несплаченими податками. Неспроможність купити собі порцію випивки в пабі була для нього справжньою мукою, а отже, не платити своїм співробітникам… незважаючи на статус «чистого аркуша», пропонованого банкрутством, ця неспроможність перетворила його на злочинця, на крадія.

І все ж мама не здавалася:

– Насправді це прихована можливість. Якщо все зважити, це дійсно добра річ.

І це змусило мене замислитись: як ми можемо впоратися, якщо станеться щось лихе?

Отже, Текерей-Кресент був таким собі покаранням, і саме так це й відчувалося. З першим рясним дощем на стінах спалень розповзалися великі сірі розетки вологи. Бюджетні обігрівачі змушували нас корчитись і пітніти о третій ранку й дрижати з посинілими носами о четвертій дня. Коли нам уперше показали дім, тато пояснив, як підводники разом у тісноті впродовж довгих службових відряджень долали клаустрофобію тим, що брали із собою лише кілька особистих речей та одразу прибирали їх після користування, і завжди на своє місце. Але замість того, щоб жити в дусі ефективного мінімалізму, ми постійно силкувалися знайти, куди покласти наші речі. Ми оглядали цей дім неумебльованим, і зараз гнуті стіни призвели до того, що меблі, пральна машинка й телевізор – усі вони окупували приміщення, немов наступаючи на нас. Усе було не врівень, усе здавалося неправильним. Сотня дрібних роздратувань: дверцята шафки, що не зачиняються, мийка, надто мілка, щоб наповнити чайник, ванна, надто мала, щоб мама могла витягнути в ній свої, хай і короткі, ноги.

– Я просто хочу пласкої стіни, щоб повісити картину! І кут, кут, куди можна поставити крісло!

Мама завжди володіла вмінням сміятися зі скрути, згорнувшись у продуваному вітром наметі в Ексмурі або чекаючи на автомеханіка на узбіччі автостради, проте зараз цей дар відмовляв їй, і вона грюкала дверима, копала стіни, жбурляла взуття:

– Чому воно тут? Ми не ставимо сюди взуття!

Das Boot [5], називала це мама. Не дивно, що підводники божеволіли. Виною був не дім, та все одно я питав себе, скільки колись стабільних родин дали тріщину через нікудишні склопакети, травматичне зміцнення фундаменту, дрібні спалахи гніву, із яких починається кожен день.

Батьки стали нам чужинцями, наче їх викрали й перепрограмували у ворогів. Я завжди вважав, що з віку, скажімо, двадцяти одного до шістдесяти п’яти, коли офіційно старішають, дорослі лишаються переважно однаковими, і батьки зокрема. Хіба це не визначення дорослості – кінець змін? Хіба не їхня робота – бути постійними? А тепер мій батько, відомий своєю здивованою, розгубленою м’якістю, ставав усе злішим – емоція, якої дотепер ми майже не спостерігали. Маючи в розпорядженні забагато часу, він не на жарт перейнявся «облаштуванням житла», намагаючись замінити закіптюжене дзеркало у ванній, слухові вікна, що протікали, душову штангу, що постійно падала. Кінцем ложечки він угвинчував полиці в гіпсокартонні стіни, а утворені через це шпарини латав шпаклівкою, замішаною в мисці з-під каші, – наносив ножем для масла, а відтак забивав мийку залишками шпаклівки, і тоді двері грюкали з новою силою, нові крики лунали крізь тонкі стіни.

Реакцією мами на весь цей тиск було зібратися із силами й розірвати пута. Без жодних, здавалося, зусиль вона отримала роботу в місцевому гольф-клубі, де допомагала координувати заходи – весілля, річниці, вечірки з нагоди сімдесятиріччя. Це був один із тих закладів, які мама колись відкидала як провінційні та міщанські. Але вона завжди була діяльною, вміла переконувати й виявляти надзвичайну чарівність, і гроші тут платили набагато кращі за ті, яких вона могла сподіватися в лікарняних палатах. Якщо ви працювали нічну зміну в переповненому геріатричному відділенні, казала вона їм, то щорічними зборами клубу Ротарі вас не налякаєш. Власне, це практично те саме! Таким був її задум, і він спрацював, а ми звикли до того, що суботнього ранку мама взуває пару туфель на високому підборі, і звикли чути, як повертається її машина в неділю на світанку. Вона почала фарбувати нігті й прасувати блузку перед телевізором. Блузку! Сама думка про те, що мама володіє такими речами, як блузка, комбінація, спідниця-олівець, органайзер, власна електронна адреса (вперше, коли я почув про таку річ), була химерною, але із цим можна було жити, якщо завдяки їм ми менше переймалися рахунками за електрику. Напевно, можна було навіть звикнути до теперішньої занепокійливої присутності вдома батька, несамовитої та маніакальної веселості, з якою він подавав нам сніданок, перевіряв домашнє завдання, ходив по великі закупи. Ми переводили подих, знову ставали на ноги.

Та все ж глибокий неспокій висів у повітрі, і ми з Біллі лежали на наших койках, крутячись від тривоги, доки слухали голоси, якими він по черзі гаркав, скрикував, утішав.

– Гадаю, тато божеволіє, – сказала якось уночі Біллі. – Божевільний тато.

І це стало нашим таємним паролем для тих моментів, коли ми помічали, як він просто стоїть і нерухомо дивиться, дивиться.

Мама не здавалася. Заводила нових друзів, працювала більше годин. Вона здобувала похвалу й перепрацьовувала, змінювала одяг та зачіску, а тато це бачив і ставав нетипово злим і саркастичним. Вона завжди твердо й без сентиментів відстоювала ліві погляди. Нині ж її цікавило, чи можливо посадити літак нареченої на 18-те поле… Батьки тепер уникали дивитися одне одному у вічі, окрім тих випадків, коли мама відповідала на дзвінки на свій мобільний – мобільний! – телефон у неробочі години, і тоді вони зиркали одне на одного з ледь стримуваною люттю, доки вона говорила голосом, якого батько більше не впізнавав. Це не просто кохання згасало. Так само зникали повага й розуміння, а ми ніяк не могли цього зупинити, і страх за те, чим це може скінчитися, почав огортати мене й отруювати кожну мою думку.

Перед самим Великоднем мого останнього навчального року, одного нічим не примітного дня я повернувся до мовчазного будинку. Гадав, що будинок порожній, тож був ошелешений і голосно скрикнув, підійшовши до дивана й побачивши, що на ньому лежить батько. Його обличчя було червоне, руки сховані до рукавів джемпера.

– Мама пішла, Чарлі, – сказав він.

– Куди, на роботу?

– Вона зустріла когось іншого. Мені шкода.

– Про що ти кажеш, тату?

– Будь ласка, любий мій, не змушуй мене це казати. Вона пішла. Пішла з кимось іншим.

– Але ж вона повернеться, так? Вона повернеться?

Я бачив кілька разів, як плаче батько, але лише на вечірці чи весіллі, і то було сентиментальне почервоніння очей, а ніяк не жахлива гримаса. Таке теж траплялося, я впевнений, але за зачиненими дверима. Аж ось він згорнувся клубком, немов захищаючись від ударів, і хотів би я сказати, що інстинктивно обійняв його або спробував якось утішити. Натомість я стояв на певній відстані від нього – сторонній спостерігач, непідготований до дії та неохочий втручатися, надто переляканий, щоб зробити хоч щось, окрім як вибігти надвір, заскочити на свій велосипед і помчати звідси.

У двір саме в’їжджала Біллі, повертаючись зі школи.

– Що сталося, Чарлі?

– Піди й подивися на тата.

Її очі широко розчахнулися.

– Чому, що сталося? Що сталося?!

– Йди! – гаркнув я і, озирнувшись, побачив, що вона кинулася навздогін. Моя дванадцятирічна сестра знала, що робити. Я наліг на педалі, забираючись геть із цього району, кільцевою дорогою, коли побачив, що вона нарешті відстала.