Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 5

Частина перша. Червень
Тирса

Оглавление

Дискотека випускників славилася давньоримським рівнем розбещеності, яким поступалася лише польовим дослідженням із біології. Ареною нам був спортзал – місце таке просторе, що цілком умістило б пасажирський літак. Щоб створити ілюзію інтимності, між шведськими стінками натягли античні полотна, і дзеркальна куля звисала на ланцюзі, мов середньовічний ціп. Та все одно місце здавалося відкритим і порожнім, і впродовж перших трьох пісень ми сиділи рядками на лавах, пожираючи одне одного очима через обшмугляний і запилений паркет, наче воїни через поле бою, пускаючи по колу й сьорбаючи для хоробрості останні мінілікери Деббі Варвік, доки лишився тільки куантро – межа, якої ніхто не наважувався перетнути. Містер Гепберн, викладач географії, на диджейських містках відчайдушно метався між «I Will Survive», «Baggy Trousers» та навіть «Relax», доки містер Паско не сказав йому вимкнути це. Лишилася година й п’ятнадцять хвилин. Ми гаяли час…

Та ось зазвучали «Girls & Boys» групи «Blur», і, неначе за сигналом, люди хлинули на танцмайданчик. Усі шалено витанцьовували, а потім залишались і горлали під подальші хіти попгаузу. Містер Гепберн винайняв стробоскоп і зараз тиснув на кнопки великим пальцем, із лютою зневагою до здоров’я та безпеки. Ми у захваті дивилися, як грають у світлі наші пальці, втягували щоки й прикушували нижню губу, наче рейвери, бачені нами по телевізору, лупцювали повітря і тупцяли ногами, доки сорочки на нас не почали змокати від поту. Я побачив, що чорнильний напис «друзіназавжди» поплив, і, раптом відчувши жаль за цією реліквією, проштовхався назад до лави, де заховав сумку, схопив свій старий спортивний костюм, приклав до обличчя, щоб переконатися, що той відповідає базовим стандартам, і попрямував до хлоп’ячої роздягальні.

Якби, як навчали фільми жахів, стіни і фундамент приміщення всотували емоції своїх відвідувачів, то в цій роздягальні варто було б провести обряд екзорцизму. Тут коїлися жахливі речі. Тут валялася купа смердючих загублених речей, запліснявілих рушників і шкарпеток, що не підлягають опису, щільних і старих, як торф’яник, у все це ми заривали Коліна Смарта, а ось там – там було місце, де на Пола Банса натягнули труси, так грубо, що потім його доправили до травматології. Ця кімната була замкнутою ареною, де жоден удар, фізичний чи психічний, не підлягав забороні, і, сидячи на лаві востаннє, обережно притуливши голову між одежними гаками, які прийняли стільки жертв, я раптом відчув дивовижний сум. Можливо, це була ностальгія, але я сумнівався – ностальгія за шкільними пеналами, наповненими рідким милом, і лясканням мокрими рушниками? Радше це був жаль за тим, що не справдилося, за змінами, які не відбулися. Гусінь утворює лялечку, і всередині цієї твердої мушлі розчиняються стінки клітин, перевертаються і перегруповуються молекули, і кокон розкривається, щоб випустити нову гусінь – довшу, волохатішу й менш упевнену в майбутньому.

Нещодавно я впіймав себе на схильності до нападів такої душевної задуми, тож зараз прогнав від себе цей самоаналіз, буквально труснувши головою. Попереду чекало літо, і в цьому проміжку між жалем за минулим і страхом за майбутнє хіба не можна розважитися, пожити справжнім життям і зробити хоч щось? Цієї самої миті мої друзі були поряд і танцювали як заведені. Я хутко натягнув через голову свою стару футболку, озирнувся на написи, виведені на шкільній сорочці, і побачив у самому кінці, синім чорнилом, тонкі й ламкі, такі слова: «від тебе я плачу».

Я обережно згорнув її і поклав до сумки.

У залі містер Гепберн крутив «Jump Around» і танці стали шаленішими, агресивнішими – хлопці кидалися один на одного, немов вибиваючи двері.

– Господи, Чарлі, – сказала міс Бутчер, викладачка драматургії, – це все так емоційно!

Упродовж дня знайомі пристрасті, зловтіха й сентиментальність, любов і хіть були розбурхані до нестерпної міри. Повітря гуло від них, і в пошуках якоїсь віддушини я видирався на поперечини, втискувався між сходинками драбини й згадував ті чотири охайні слова, написані дбайливо й цілеспрямовано. Я намагався пригадати обличчя, знайти його серед присутніх у залі, але це було як у тих детективах про загадкові вбивства: кожен має мотив.

Почалося нове шаленство: хлопці залізали на спини один одному й на повній швидкості врізалися один в одного, влаштовуючи поєдинки. Навіть понад музику чути було гримання хребтів об паркет. Розігралася справжня бійка. Я помітив ключі, затиснуті в чиїйсь руці, і заради громадського порядку містер Гепберн увімкнув «Spice Girls» – такий собі холодний душ для хлопців, які розбіглися по кутках, і їхнє місце зайняли дівчата, стрибаючи й махаючи пальцями одна одній. Містера Гепберна також замінила на містках міс Бутчер. Я побачив, як він помахав мені рукою і чкурнув через танцмайданчик, озираючись ліворуч та праворуч, немов перетинаючи шосе з напруженим рухом.

– Що скажеш, Чарлі?

– Ви змарнували своє покликання, сер.

– Втрата для клубного життя – придбання для географії, – він повиснув на поперечинах біля мене. – Тепер можеш називати мене Адамом. Ми обидва звичайні громадяни, або будемо за – скільки там, пів години? За пів години можеш називати мене як хочеш!

Мені подобався містер Гепберн, і я захоплювався його стійкістю перед лицем відвертої байдужості. «Без образ, сер, але який у цьому сенс?» З усіх учителів, які старалися, він найкраще виконував цей трюк – здаватися шляхетним, не прислуговуючись, кидати дражливі натяки на «великі вихідні» та інтриги вчительської, демонструючи лише мінімальні ознаки непокори – ослаблена краватка, щетина, скуйовджене волосся, – аби натякнути, що ми з ним товариші. Часом він навіть лаявся, жбурляючи погані слова, немов цукерки в юрбу.

І все-таки в жодному зі світів я не назвав би його Адамом.

– То як – хвилюєшся перед коледжем?

Я розпізнав початок мотиваційної промови.

– Не думаю, що вступлю, сер.

– Як знати. Ти ж подавав документи, адже так?

Я кивнув.

– Мистецтво, комп’ютерні науки, графічний дизайн.

– Мило.

– Але я не дістав оцінок.

– Що ж, ти цього ще не знаєш.

– Я цілком упевнений, сер. Я не з’явився на половину іспитів.

Він разок легенько стукнув мене по коліні кулаком, а потім передумав.

– Що ж, навіть якщо ні, є речі, якими ти можеш зайнятися. Почни заново, роби щось менш традиційне. Такі хлопці, як ти, з талантами…

Я досі плекав ту похвалу, якою він щедро винагородив мій вулканічний проєкт: «останнє слово, найновіше в сукупному дослідженні вулканів», наче я відкрив якусь фундаментальну істину, що роками оминала вулканологів. Але це був замалий гачок, щоб вішати на нього слово «талант».

– Ні, я влаштуюся працювати на повний день, сер. Дав собі час до вересня, а тоді…

– Я досі пам’ятаю ті вулкани. Подвійне штрихування було пречудове.

– Багато часу минуло з тих вулканів, – я знизав плечима й несподівано, із соромом усвідомив, що якийсь важіль зрушено, і я можу розплакатися. Спитав себе, чи не рвонути мені зараз драбиною вгору?

– Але, можливо, ти міг би цим якось скористатися.

– Вулканами?

– Малюванням, графічним дизайном. Якщо хочеш поговорити зі мною про це, коли надійдуть результати…

Чи не дертися на ту драбину, просто відштовхнути його? Тут недалеко падати.

– Справді, у мене все буде добре.

– Гаразд, Чезе, усе добре, але дозволь відкрити тобі таємницю… – він хитнувся до мене, і я відчув запах світлого пива з його рота. – Ось що. Не має значення. Все це, що зараз відбувається, неважливо. Тобто, це важливо, але не так, як ти гадаєш, а ти молодий, дуже молодий. Можеш вступити до коледжу, або повернутися, коли будеш готовий, але в тебе так. Багато. Часу. О хлопче… – він із чарівною усмішкою притулився щокою до дерев’яної рами. – Якби я прокинувся, і мені знову було шістнадцять, о хлопче…

І, дякувати богові, тільки-но я зібрався відстрибнути, як міс Бутчер знайшла стробоскоп і увімкнула його довгим-довгим спалахом. Здійнявся вереск і раптове заворушення в юрбі, утворилося панічне коло, і в блиманні світла й під звук «М-м-м-боп!» Деббі Варвік закашляла й вивергнула біле, як магнезія, блювотиння, заляпавши туфлі в кілька швидких стоп-кадрів, наче в якомусь пекельному кіно, а її притиснута до рота рука лише розширила поле потрапляння, як буває, якщо затиснути пальцем шланг. Нарешті вона лишилася згорблена й самотня посеред кола підлітків, які реготали й верещали водночас. Лише тоді міс Бутчер вимкнула стробоскоп і навшпиньки увійшла в коло, щоб потерти спину Деббі самими кінчиками пальців своєї витягнутої руки.

– Якась «Студія 54»[2], – промовив містер Гепберн, спішно спускаючись із поперечин. – Забагато світломузики, бачиш?

Музику зупинили, доки діти терли свої ноги наждачними рушниками, а Паркі, з обслуговування будівлі, підійшов розкидати тирсу й дезінфектант, що тримав під рукою для вечірок.

– Лишилося двадцять хвилин, пані та панове, – сказав містер Гепберн, заново посівши своє місце на містках. – Двадцять хвилин, а це означає, що час трохи сповільнитися…

Повільні пісні надавали схвалену школою можливість прилягти одне на одного, стоячи при цьому на ногах. Перші ж акорди «2 Become 1» розігнали всіх із танцмайданчика, але на його краях між тим тривала серія панічних домовлянь. Милістю лабораторних техніків на нас вивергнули невеличку порцію сухого льоду – такий собі засіб прикриття, що завис на рівні пояса. Першими крізь туман пробиралися Саллі Тейлор і Тім Морріс, потім Шерон Фіндлей і Патрік Роджерз – піонери шкільного сексу, чиї руки постійно були запущені глибоко під паски одне одного, наче обоє тягли лотерейні білети; слідом ішли Ліза Боден («Боді») і Марк Соломон, Стівен Шенкс («Шинка») і «Королева» Елісон Квінн, блаженно перестрибуючи через тирсу.

Але ці в наших очах були давно одруженими парами. Юрба вимагала новизни. Із далекого кута долинали ухкання та улюлюкання, коли Малюк Колін Смарт узяв за руку Патріцію Ґібсон, і коридор розступився, доки її виштовхували-тягли під прожектори. Вільною рукою вона, як могла, прикривала обличчя, ніби обвинувачувана по прибутті до суду. По всьому залі хлопці й дівчата, наче камікадзе, розпочинали свій останній захід, і іноді залицяльників приймали, а іноді відкидали, й вони котилися геть, важко всміхаючись під ліниві оплески.

– Ненавиджу цю частину, а ти?

До мене на поперечинах приєдналася Гелен Бівіс, дівчина з мистецького корпусу й чемпіонка із хокею, висока й сильна, іноді відома під прізвиськом Цегла, хоча її ніколи не називали так в обличчя.

– Диви, – сказала вона. – Ліза намагається всю свою голову запхати в рот Маркові Соломону.

– А в нього, закладаюся, там досі жуйка…

– Просто перекочує її туди-сюди. Така собі партійка в бадмінтон. Пок-пок-пок.

Ми вже робили кілька сором’язливих спроб потоваришувати, Гелен і я, хоча нічого не виходило. У мистецькому корпусі вона була однією з тих прикольних дітлахів, які малюють великі полотна із заголовками на кшталт «Розмежування», в яких завжди щось сушиться в гончарній печі. Якщо в мистецтві йшлося про емоції і самовираження, то я був просто «добрим малювальником»: детальні, важко заштриховані ескізи зомбі, космічних піратів і черепів, завжди з одним живим оком в очниці, вихоплені уявою з комп’ютерних ігор та коміксів, наукової фантастики й жахів – усі ті хитромудро насильницькі образи, що привертають увагу психологів навчальних закладів.

– Скажу тобі одне, Льюїсе, – розтягнуто промовила одного разу Гелен, тримаючи якогось міжгалактичного найманця на відстані витягнутої руки, – ти таки вмієш малювати чоловічий торс. І плащі теж. Уяви, що б ти зміг, якби намалював щось справжнє.

Я тоді не відповів. Гелен Бівіс була надто розумною для мене, у той непоказний особистий спосіб, який не вимагає підтвердження купонами на книжки. Вона була також кумедною, з усіма найкращими жартами, які буркотіла півголосом для власного задоволення. Її речення містили більше слів, ніж було треба, і кожне наступне слово було парадоксом, тож я ніколи не знав, має вона на думці одне чи щось протилежне. За певного значення її слова бували доволі важкими, і якщо наша дружба на чомусь трималася, то це на моїй нездатності угнатися за її думкою.

– Знаєш, що потрібно цьому спортзалові? Попільнички. Вбудовані врівень на кінцях брусів. Гей, то нам уже дозволено курити?

– Ні, лише за… двадцять хвилин.

Як і більшість наших спортсменів, Гелен Бівіс була затятим курцем, палила цигарки здебільшого біля воріт. Її «Мальборо» з ментолом дрижала, наче люлька Попая, коли вона сміялася, і я бачив, як одного разу вона затиснула пальцем одну ніздрю і висякалася на добрі три метри через живопліт. Гадаю, вона носила найгіршу стрижку з усіх, що я бачив, із їжачком на маківці, довгим і прилизаним волоссям на потилиці й двома підкресленими баками, наче примальованими на світлині кульковою ручкою. За законами таємничої алгебри старшокласників, погана зачіска плюс творчий нахил плюс хокей плюс неголені ноги означали лесбійку – міцне слово для тогочасних хлопців, здатне породити жвавий інтерес до дівчини або відбити будь-який. Існувало два – лише два – типи лесбійок, і Гелен не належала до тих, яких можна було знайти в журналах Мартіна Гарпера, тож хлопці звертали на неї небагато уваги, що, я впевнений, цілком її влаштовувало. Але мені вона подобалась, і я хотів вразити її, навіть якщо від моїх спроб вона лише злегка хитала головою.

Нарешті вивісили дзеркальну кулю, що оберталася на ланцюзі.

– О. Це чарівно, – промовила Гелен, киваючи на танцюристів, які повільно кружляли. – Завжди за годинниковою стрілкою, помітив?

– В Австралії рухаються у зворотній бік.

– А на екваторі просто стоять на місці. Дуже сором’язливі.

«2 Become 1» розтануло в теплому сиропі «Great Love of All» Вітні Г’юстон.

– Жах, – мовила Гелен і повела плечима. – Заради всього святого, сподіваюся, що діти – не наше майбутнє.

– Не думаю, що Вітні Г’юстон мала на увазі конкретно цю школу.

– Ні, мабуть, що ні.

– І ще дещо, чого я ніколи не доганяв у цій пісні: чому «навчитися любити себе» – це «любити як нікого»?

– Більше сенсу, якщо чуєш це як «губити», – сказала вона. Ми прислухалися.

– «Навчитися губити себе…»

– «…це губити як нікого». Ось чому цього легко досягти. А дивовижно те, що це спрацьовує майже з усіма піснями про любов.

– «Вона тебе губить…»

– Саме так.

– Дякую, Гелен. Тепер це видається мені більш змістовним.

– Мій тобі подарунок.

Ми знов обернулися до танцмайданчика.

– Тріш начебто щаслива, – ми дивилися на Патріцію Ґібсон, яка досі прикривала рукою очі, примудряючись водночас танцювати й задкувати. – Цікаво на Коліні Смарті штани сидять. Навряд чи він там тримає набір для геометрії. Бздинь! – дзенькнула Гелен. – У мене одного разу таке було. На різдвяній дискотеці у методистів, із кимось, чиє ім’я я не вільна повторювати. Це неприємно. Наче тебе тицяють у стегно кутком коробки з-під взуття.

– Гадаю, хлопці отримують від цього більше, ніж дівчата.

– То піди й потрися об дерево чи ще щось. Це дуже грубо, я маю на увазі – нечемно. Викинь це зі свого арсеналу, Чарльзе.

Куди не глянь, скрізь чиїсь руки намацували сідниці й або лежали на них, безвольні й налякані, або м’яли плоть, мов тісто на піцу.

– Це справді найогидніше видовище. І не лише через моє хвалене лесбійство.

Я засовався на поперечині. Ми не звикли до чесної та відкритої дискусії. Краще не звертати уваги, а за мить…

– То як, хочеш потанцювати? – спитала вона.

Я насупився.

– Ні. Мені й так добре.

– Еге, мені теж, – мовила вона. Минуло трохи часу. – Якщо хочеш піти запросити когось іншого…

– Справді. Все гаразд.

– Жодної пасії, Чарлі Льюїсе? Ніщо не рветься із твоїх грудей у ці останні миті?

– Я насправді не займаюся цими… речами. А ти?

– Я? Ні, я практично мертва всередині. Все одно кохання – це буржуазний конструкт. Усе це… – вона кивнула на танцмайданчик. – Це не сухий лід, це туман феромонів стелиться. Понюхай. Кохання – це… – ми принюхалися до повітря, – куантро та дезінфектант.

Фідбек – і загримів голос містера Гепберна, надто близько до мікрофона.

– Остання пісня, пані та панове, ваша найостанніша пісня! Нехай кожен танцює з кимось – сміливіше, люди!

Залунав «Careless Whisper», і Гелен кивнула на тісну компанію, із якої саме вибивалася самотня дівчина. До нас ішла Емілі Джойс, і вона заговорила, не встигнувши підійти досить близько, щоб ми її почули.

– …

– Що?

– …

– Я не…

– Привіт! Я просто сказала «привіт», ось і все.

– Привіт, Емілі.

– Гелен.

– Привіт, Емілі.

– Що робите?

– Ми спостерігачі, – сказала Гелен.

– Що?

– Спостерігаємо, – сказав я.

– Бачили, як Марк сунув руку під спідницю Лізі?

– Ні, боюся, що це ми проґавили, – сказала Гелен. – Але бачили, як вони цілувалися. Це справді дещо. Ти колись бачила, як сітчастий пітон ковтає маленьку чагарникову свиню, Емілі? Вони явно вивихують щелепи, он там…

Емілі дратівливо покосилася на Гелен.

– Що?

– Я кажу: ти колись бачила, як сітчастий пітон ковтає маленьку…

– Слухай, ти хочеш потанцювати чи як? – нетерпляче гримнула Емілі, тицяючи мене в коліно.

– Про мене не турбуйся, – сказала Гелен.

Мабуть, я тоді надув щоки й видихнув повітря.

– Ну гаразд, – погодився я і зістрибнув на підлогу.

– Не послизніться на блювотинні, голубки, – мовила Гелен, коли ми прямували до танцмайданчика.

2

«Студія 54» – нічний клуб, що діяв у Нью-Йорку у 1977—1986 рр.; усесвітньо відомий завдяки зірковим відвідувачам та шаленим вечіркам із дискотекою і наркотиками.

Солодка печаль

Подняться наверх