Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 8

Раніше я тут не бував. Утомлений підйомом, я спішився і помітив праворуч від себе стежку, тінясту й благословенно пласку. До того я вів свій велосипед крізь ліс, який швидко змінився пологим пасовищем із травою по пояс, коричнево-зеленим, пересипаним червоними цятками маків і блакитними… чогось іншого. Іван-чаю? Волошок? Я гадки не мав, але лука була нездоланно приваблива, тож я перетягнув велосипед через дерев’яний перелаз і поїхав далі, розтинаючи високу траву. Моїм очам відкрилася розкішна дерев’яна садиба, та, яку я помітив із кільцевої дороги, по нижньому краю обсаджена англійським садом. Я раптом відчув, що вдираюся на чужу територію, тож зліз із велосипеда й далі йшов пішки, доки не опинився у природній низовині, де можна було засмагати, курити й читати щось жорстке.

Величезна кількість вільних годин призвела до того, що вперше в житті я вдався до читання. Почав із трилерів і романів жаху з татової колекції – із загнутими кутками, зморщеними після ванни або пляжу сторінками, на яких секс пришвидшеними темпами чергувався з насильством. Спочатку книжки були другорядною розвагою (читати про секс і насильство було як слухати футбол по радіо), але скоро я щодня ковтав по роману, забуваючи їх майже одразу, окрім «Мовчання ягнят» і Стівена Кінга. Незабаром я доріс до меншого, трохи лячного відділення батькової бібліотеки під назвою «Наукова фантастика»: потертих примірників Азімова, Балларда і Філіпа К. Діка. Не можу сказати, звідки це прийшло, але я бачив, що ці книжки написані в іншому регістрі, ніж ті, що про велетенських щурів. І роман, який я щодня носив у сумці, почав здаватися мені захистом від нудьги, алібі для самотності. Було в цьому щось від утечі – читати у присутності друзів було б наче взяти флейту чи затанцювати сільський танок, – але тут мене ніхто не побачить. Тож сьогодні я дістав примірник «Бійні номер п’ять» Курта Воннеґута, обраний через слово «бійня» в заголовку.

Якби я покачався тут трохи в траві, то міг би зробити такий собі військовий бліндаж, невидимий із будинку нагорі чи з міста внизу. Прагнучи душевності, я вдивлявся у краєвид, пейзаж, що нагадував модель залізниці, де все було близько одне до одного: радше плантації, ніж ліс, резервуари, ніж озера, стайні, розплідники й собачі конури, ніж молочні ферми та вівці, що блукають. Пташиний спів змагався з ревом автомагістралі і дзижчанням електричних стовпів над головою, але з відстані це здавалося не таким уже поганим місцем. Із відстані.

Я зняв футболку й ліг, затягнувшись цигаркою, яку цього дня мав при собі, а потім, затуливши книгою очі від сонця, почав читати, раз у раз роблячи паузи, щоб струснути попіл із грудей. Високо вгорі за сталою схемою кружляли літаки з Іспанії та Італії, Туреччини та Греції, з нетерпінням чекаючи на посадку. Я прикрив очі й спостерігав, як плавають волокна проти екрана моїх повік, намагався простежити за ними до межі свого зору, де вони стрімко тікали, мов риба у струмку.

Коли я прокинувся, сонце стояло в зеніті, і я відчув важкість у голові й миттєво запанікував від ухкання і мисливських окриків із пагорба: банда. Вони з’явилися, щоб уполювати мене? Ні, я почув шерех трави й панічне задихання їхньої жертви, що тікала з пагорба в моєму напрямку. Я вдивився крізь високу траву. На дівчині були жовта футболка й коротка синя джинсова спідниця, що заважала їй бігти – я побачив, як вона підбирає її обома руками, а тоді озирається і нахиляється, щоб перевести подих, притискаючись лобом до своїх обдертих колін. Я не бачив виразу її обличчя, але раптом із хвилюванням усвідомив, що цей будинок – якась зловісна установа, притулок або таємна лабораторія, і що я міг би допомогти їй утекти. Знову крики й улюлюкання, і вона озирнулась, а тоді напружилася, ще вище задерла спідницю на своїх блідих ногах і побігла просто на мене. Я знову присів, але лише тоді, коли побачив, як вона знов озирнулась, аж раптом хитнулася вперед і впала обличчям у землю.

Соромно казати, але я засміявся, затиснувши рота долонею. Якусь мить було тихо, а тоді я почув, як вона застогнала й захихикала водночас.

– Ай! Ай-ай-ай, ідіотка! Ай-й-й-й!

Вона була, мабуть, метрів за три-чотири від мене, її подих переривався болісним сміхом, і я раптом згадав про свої голі груди, рожеві, як консервований лосось, і про піт та цигарковий попіл, що разом прилипли до шкіри. Я почав робити викрутаси, щоб якось одягтися, залишаючись при цьому розпластаним на землі.

Із будинку на пагорбі почувся зловтішний голос:

– Гей! Ми здаємося! Ти виграла! Повертайся до нас! – і я подумав: «Це пастка, не вір їм».

Дівчина застогнала сама до себе:

– Тримайся!

Ще один голос, жіночий:

– Ти чудово впоралася! Обід! Повертайся!

– Не можу! – промовила вона, вже сидячи. – Ай! До дідька!

Я ще глибше втиснувся в землю, коли вона спробувала встати, сперлася на щиколотку й скрикнула від болю. Мені довелося б розкрити себе, та, здавалося, немає буденного способу вистрибнути на когось у лузі. Я облизав губи й незнайомим голосом гукнув:

– Агов!

Вона охнула, крутнулася на здоровій нозі й одразу ж упала на спину, зникнувши у траві.

– Слухай, не треба казитись, але…

– Хто це сказав?!

– Просто коли вже ти знаєш, що я тут…

– Хто? Де?

– Тут. У високій траві.

– Але хто ти в біса такий? Де ти?

Я швидко натягнув футболку, встав і навприсядки, наче під обстрілом, підібрався туди, де вона лежала.

– Я намагався не налякати тебе.

– Що ж, тобі не вдалося, психу!

– Гей, я тут перший був!

– Що ти взагалі тут робиш?

– Нічого! Читаю! Нащо вони за тобою женуться?

Вона скоса глянула на мене.

– Хто?

– Ті люди, нащо вони за тобою женуться?

– Ти ж не в компанії?

– У якій компанії?

– У тій Компанії, ти туди не входиш?

«Компанія» звучало зловісно, і я питав себе, чи, зрештою, міг би їй допомогти. «Ходімо зі мною, якщо хочеш жити».

– Ні, я…

– Тоді що ти тут робиш?

– Нічого, я просто поїхав кататись на велику і…

– Де твій велик?

– Он там. Я читав і заснув. Хотів дати тобі знати, що я тут, не налякавши тебе.

Вона повернулась до огляду своєї щиколотки.

– Що ж, у тебе вийшло.

– Взагалі-то це не приватна стежка. Я маю таке саме право бути тут…

– Чудово, але я маю справжню причину.

– То чому вони женуться за тобою?

– Що? А-а. Дурна гра. Не питай.

Великими пальцями вона обмацала кістки щиколотки.

– Ай!

– Боляче?

– Так, до біса боляче! Бігати в лузі – це клята смертельна пастка. Я втрапила ногою в кролячу нору і впала.

– Так, я бачив.

– Невже? Ну, дякую, що не сміявся.

– Сміявся.

Вона звузила очі.

– То… я можу допомогти? – спитав я, намагаючись загладити провину.

Вона оглянула мене з голови до ніг, буквально водячи очима вгору-вниз, із таким оцінюванням, що я машинально спробував запхати кінчики пальців у кишені.

– Поясни мені ще раз, нащо ти тут? Підглядаєш?

– Я просто… Слухай, я читаю! Диви!

І я попростував назад до своєї нори, щоб дістати книжку й показати їй. Вона роздивилась обкладинку, звіряючи її з моїм обличчям, наче то був паспорт. Задоволена, спробувала звестися на ноги, скривилася й знову завалилася на спину, і я спитав себе, чи варто запропонувати їй руку, як для рукостискання. Але цей жест здавався абсурдним, натомість я опустився навколішки біля неї та – що було, мабуть, не менш абсурдно – взяв її ногу, наче приміряючи на неї скляну туфельку: кросівка «Адідас» у блакитну смужку, на босу ногу, бліда шкіра. Я відчув поколювання свіжої щетини, чорної, мов залізна стружка.

– У тебе там усе добре? – спитала вона, не зводячи очей із неба.

– Так, лише хотів перевірити, чи… – з виглядом лікаря я обмацував ногу спритними пальцями.

– Ай!

– Вибач!

– Скажіть мені, лікарю, що саме ви шукаєте?

– Шукаю, де саме болить, а потім тицяю туди. Власне, я перевіряю, чи не стирчить із м’яса кістка.

– То як?

– Ні, все добре. Це розтягнення.

– І я зможу колись знову танцювати?

– Зможеш, – сказав я, – але тільки якщо справді захочеш цього.

Вона розсміялася, дивлячись у небо, а я почувався таким люб’язним і задоволеним собою, що розсміявся теж.

– Так мені й треба за те, що ношу це, – сказала вона, обсмикуючи джинсову спідницю вниз до колін. – Красуюся. Яка ідіотка. Краще мені повертатися. Можеш уже відпустити мою ногу.

Надто раптово я випустив її і стояв поряд із дурнуватим виглядом, доки вона намагалася надати собі вертикального положення.

– Є шанс, що ти міг би?..

Я підняв її на ноги й подав руку, доки вона обережно торкнулася землі своїм гострим пальцем, знову скривилася, знову спробувала, а я тим часом намагався роздивитись її, ніби дивлячись при цьому в інший бік. Трохи нижча за мене, але не надто, шкіра бліда, волосся чорне й коротке, але з довгою гривкою, зараз закладеною за вухо, охайно виголена знизу потилиця, що надмірно підкреслює вигин її черепа, суворо й гламурно водночас – така собі Жанна д’Арк щойно із салону краси. Не думаю, що колись раніше помічав чиюсь потилицю. Крихітні чорні гвіздки в кожному вусі з двома додатковими дірочками для особливих випадків. Оскільки мені було шістнадцять, я зробив розсіяний погляд, аби приховати, що дивлюся на її груди, впевнений, що досі жодна дівчина не помітила цієї хитрості. Емблема, начебто «Адідас», на яскраво-жовтій футболці з дуже короткими рукавами, так, що на м’якій плоті зверху її плеча я розгледів шрам від БЦЖ, рифлений, як карбування на римській монеті.

– Агов? Мені знадобиться твоя допомога.

– Можеш іти?

– Можу стрибати, але із цього небагато користі.

– Хочеш, на спині підвезу? – мовив я, шкодуючи про це «підвезу». Мав бути якийсь крутіший термін. – Чи, ну, знаєш, як пожежник – на руках віднесу?

Вона подивилась на мене, і я трохи випрямився.

– Ти пожежник?

– Я вищий за тебе!

– Але я… – вона смикнула спідницю донизу, – гладкіша. Зможеш підняти власну вагу?

– Авжеж! – я розвернувся і підставив свою спітнілу спину, клацнувши пальцями, мов автостопник.

– Ні. Ні, це буде геть дивно. Але якщо ти не проти, щоб я на тебе сперлася…

Наступним жестом, якого ніколи не робив ні доти, ні після, я виставив лікоть убік і якось кивнув на нього, взявшись у боки, мов сільський танцюрист.

– Ну, дякую тобі, – сказала вона, і ми пішли.

Шерех довгої трави здавався невиправдано голосним, а пошук чіткої стежки дав мені кілька нагод обернутись і подивитися на неї, хоч зараз це було мов нездоланний потяг. Вона йшла, затуливши гривкою обличчя, опустивши очі в землю, але на короткі миті я бачив, що вони сині, химерно сині – чи колись я так гостро помічав колір чиїхось очей? – і шкіра навколо них теж мала синюватий відтінок, наче залишки вчорашнього макіяжу, прокреслені зморшками від сміху або гримас, як від…

– Ай! Ай, ай, ай.

– Упевнена, що я не можу тебе понести?

– Тобі справді кортить когось поносити.

У неї було кілька розколупаних або зідраних прищиків на лобі й один на підборідді, а її рот здавався дуже широким і червоним на тлі блідої шкіри, з маленьким рельєфним швом на нижній губі – складочкою, наче після якоїсь операції. Рот був напружений, наче вона от-от збиралася розсміятися, або вилаятися, або і одне, й інше заразом. Її щиколотка підверталася набік, наче дверна петля.

– Я справді міг би понести тебе.

– Я тобі вірю.

Скоро попереду замаячили ворота до англійського саду, химерний будинок здавався тепер більш пишним і більш загрозливим, тож я поцікавився:

– Ти тут живеш?

– Тут? – вона розсміялася всім своїм обличчям, без тіні збентеження. Серед моїх дрібних забобонів було підозріливо-обурливе ставлення до людей із дуже добрими зубами – усе це квітуче здоров’я здавалося якоюсь показухою. Зуби цієї дівчини, помітив я, рятувала від досконалості щербинка на лівому різці, немов заломлений кутик сторінки. – Ні, я тут не живу.

– Я подумав – може, вони твоя родина, ті люди, що гналися за тобою.

– Еге, ми постійно це робимо, я, мама й тато – тільки-но побачимо поле…

– Ну, я не знаю…

– Це була дурна гра. Довга історія.

Зміна теми:

– Ще раз: що ти там робив?

– Читав. Просто гарне місце для читання.

Вона кивнула зі скепсисом.

– Природолюб.

Я знизав плечима.

– Зміна оточення.

– А як же «Бійня номер п’ять»?

– Нормально. Не така вже й бійня.

Вона розсміялася, хоч я лише частково жартував.

– Я чула про неї, але не читала. Не люблю узагальнювати, але я завжди вважала, що це хлоп’яча книжка. Так?

Я знову знизав плечима…

– Тобто якщо порівнювати з Етвуд або Ле Ґуїн…

…бо якщо вона зібралася говорити про літературу, то я міг із тим самим успіхом штовхнути її в кущ і втекти.

– Отже. Про що вона?

«Чарлі, ти можеш щось розповісти класові про намір автора в цьому абзаці? Своїми словами, будь ласка».

– Про одного чоловіка, ветерана війни, якого викрали інопланетяни, і тепер він в інопланетному зоопарку, але постійно повертається у спогадах до сцен із війни, де він у полоні…

«Так, це сама дія, але про що вона каже? Продовжуй, Чарлі, будь ласка».

– Але це також про війну, і про бомбардування Дрездена, і така собі фатальність – не фатальність, гм, фаталізм? – щодо того, чи важливе життя, або чи свобода волі – це омана, ілюзія. Тобто твір, звісно, жахливий, про смерть і про війну, та водночас кумедний.

– До-обре. Таки справді трохи схоже на хлоп’ячу книжку.

«Добери кращі слова».

– Сюрреалістична! Ось яка вона. І справді добра.

«Дякую, Чарлі, сідай, будь ласка».

– До-обре, – промовила вона. – Добре. Зазвичай, коли люди кажуть «інопланетний зоопарк», я вимикаюся, але цю, мабуть, прочитаю. А ти читав…

– Ні, але кіно дивився.

Вона скоса глянула на мене.

– Жартую, я лише хотів сказати, що небагато читаю. Я не бозна-який читач.

– Що ж, – мовила вона, – це добре, – а потім, наче тут був якийсь зв’язок: – У якій школі навчаєшся?

Це було нудне, але законне запитання, і я подумав, що найкраще буде бовкнути:

– Щойно закінчив Мертон-Ґрейндж.

Сказав і дивився, очікуючи типових емоцій, виразу обличчя, немов призначеного для тих, хто каже, що тільки-но вийшов із в’язниці. Правду кажучи, я і тіні цього не помітив, та все ж відчув наплив роздратування.

– А ти із Четсборна, так?

Вона заклала гривку за вухо й розсміялася.

– Як ти здогадався?

Тому що діти із Четсборна – пафосні богемні наркомани, хіпі. Діти із Четсборна ходять до школи у власному одязі, тобто у вінтажних сукнях із квітковим візерунком та іронічних футболках, які наштампували самі собі вдома. Діти із Четсборна розумні та слиньки – слиньки, бо розумні, вся школа складається із самих старост, які поїдають вегетаріанську печеню із саморобних горняток на меблях, що їх змайстрували з переробленої деревини. Агенти з нерухомості розхвалюють включення житла до району цієї школи ще до того, як згадують кількість спалень, і впливовість, упевненість, крутість можна колами позначати на його мапі, мов радіаційні зони. Пройдіться цими вулицями ввечері влітку – і ви почуєте, як скрипка, віолончель і класична гітара перегукуються між собою на рівні восьмого класу. З усіх наших племінних інстинктів, понад вірність команді або ярлику політичної партії, найсильнішою була вірність школі, і навіть якщо ми ненавиділи цей заклад, зв’язок із ним лишався невитравний, як татуювання. Менше з тим, я вже сумував за короткими митями до того, як ми увійшли в ролі хлопця з Мертон-Ґрейндж і дівчини із Четсборна.

Ще трохи ми йшли мовчки.

– Не турбуйся, не вкраду я твоїх грошей на обід, – сказав я, і вона всміхнулася, та при цьому й насупилася.

– Я ж нічого такого не казала?

– Ні, – прозвучало це зле. Я спробував ще раз.

– Я не бачив тебе в цих місцях, – мовив я так, ніби тинявся вулицями в пошуках дівчат.

– О, я живу… – і вона невизначено махнула рукою в бік дерев.

Ми пройшли ще трохи.

– Твоя школа колись улаштовувала бійки з нашою, – мовила вона.

– На закритому дворі, біля китайців. Знаю. Я колись ходив туди.

– Битися?

– Ні, просто спостерігати. Особливої бійки там ніколи не було. Всі говорили: «леза, будуть леза», але то лише якщо вважати лезом транспортир. Переважно там просто діти жбурлялися водою та чипсами.

– Ніколи не брала транспортира на водну бійку.

– Мертон-Ґрейндж, до речі, завжди перемагала.

– Так, – сказала вона, – але невже в цьому хтось справді виграє?

– Війна – це пекло.

– Бійки на закритому дворі – це трохи схоже на «Акул» проти «Ракет», так? Ненавиджу таке. Дякувати богу, все позаду, і я за цим не сумуватиму. До речі, поглянь на нас двох тепер – зовсім невимушені…

– Просто розмовляємо…

– Шукаємо спільну мову, ламаємо кордони…

– Це дуже зворушливо.

– То як, на твою думку, ти склав свої іспити?

На щастя, ми вже досягли території великого будинку, за іржавими металевими воротами відкривалася строката галявина з величезною дерев’яною садибою позаду, достатньо приголомшливою, щоб дати привід відволіктися.

– Мене туди пустять?

– На землю господині? Так, авжеж, юначе.

Я притримав ворота для неї, а тоді завагався.

– Я не можу видертися на той пагорб без тебе, – сказала вона. – Ти у прямому сенсі моя опора.

Ми пішли далі, перелізаючи через осілі земляні насипи під назвою «ха-ха» – водночас джерело кволих жартів і відповідь на них, починаючи з 1700-х. Зблизька декоративні сади виявилися ріденькими й вигорілими на сонці; висохлі трояндові клумби, колючий, побурілий зверху кущ вовчих ягід.

– Бачиш? Це славетний лабіринт.

– Чому ж ти там не сховалася?

– Я не аматорка!

– Що це за будинок такий – із лабіринтом?

– Шикарний. Ходімо, представлю тебе господарям.

– Мені треба вертатися, мій велик досі там, унизу…

– Ніхто не поцупить твого велика. Ну ж бо, вони справді милі. До речі, тут є люди з твоєї школи, можеш привітатися.

Ми йшли через галявину у двір. Я вже чув голоси.

– Мені справді треба додому.

– Просто привітайся, хвилинна справа.

Я вже помітив, як вона обвила рукою мою руку – для підтримки чи, може, щоб не дати мені втекти, і за мить ми опинилися на центральному подвір’ї з двома столами на козлах, уставленими їдлом, і зграєю з близько десяти незнайомців, що сиділи спинами до нас, – таємничі закриті ритуали Компанії.

– Он вона! – проревів червонощокий молодик у незаправленій сорочці без коміра, відкидаючи велике пасмо з очей. – Чемпіонка повертається!

Він був мені звідкілясь знайомий. Аж тут усі учасники шабашу розвернулися з радісними криками та оплесками, доки дівчина шкутильгала до них.

– Боже мій, що сталося? – спитав молодик, беручи її під руку, а літня жінка з підстриженим сивим волоссям нахмурилася і щось процідила, наче травма була моїх рук справою.

– Я впала, – пояснила дівчина. – Цей хлопець допоміг мені повернутися. Пробач, не знаю твого імені.

– Це Чарлі Льюїс, – сказала Люсі Трен, в’єтнамська дівчина з Мертон-Ґрейндж, стиснувши губи у щирій неприязні.

– Чорт забирай, це ж Чарлі Льюїс! – викрикнув інший голос. Гелен Бівіс хихикнула й тильним боком долоні змела до рота салатне листя. – Геть звідси, психу!

– Я просто катався на велику в полі, і…

– Привіт, Чарлі, ласкаво просимо на борт! – озвався Малюк Колін Смарт, єдиний хлопець у шкільному драмгуртку, а молодик із гривкою вже маршував до мене, із темними плямами під пахвами, простягаючи руки з такою рішучістю, що я відступив на крок до стіни.

– Привіт, Чарлі, то ти новобранець? Сподіваюся, що так! Ти потрібен нам, Чарлі! – і він міцно стиснув мою руку своєю і засмикав угору-вниз. – Візьми трохи салату, і подивимось, куди тебе розподілити, – мовив він, і я збагнув, де бачив цього типа раніше і що він уособлює. Збагнув, що треба тікати.