Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 13

Одразу після їхнього від’їзду кілька днів мені ввижалося, чітко й невідворотно, наше домашнє майбутнє: будинок-печера, кістки тварин розкидані по підлозі, як на початку «Одіссеї», а ми з батьком спілкуємося риком і виттям. Потрібні були зусилля з мого боку, щоб нам уникнути цього скочування в деградацію, і в мені несподівано прокинулося бажання порядку. Швиденько я розібрався, для чого потрібна вентиляційна шафа, як працює термостат, як перезапустити індикаторну лампочку на бойлері. Перша груда блідо-рожевих шкільних сорочок навчила мене, як важливо відділяти кольорову білизну від білої, а груда нерозпечатаних конвертів, переважно на мамине ім’я, що зростала, навчила мене підробляти її підпис.

Хотів би я сказати, що навчився готувати. Радше навчився замовляти їжу. «Різноманітний і збалансований раціон» у нашому випадку означав строгу черговість індійської, китайської та італійської їжі (а саме піци), яку ми замовляли циклічно протягом трьох днів, а четвертий був присвячений «доїданню залишків» – такий собі глобальний буфет заново розігрітих харчів. Телефонні номери я знав напам’ять, але навіть таке задоволення, як дешева поганенька їжа, скоро опинилося за межами наших можливостей, тож великі світові кухні доповнило щось під назвою «Татова паста “Бол”» – велика каструля недовареного спагеті, що злипалося жмутами, немов могутні кабелі підвісного моста, із розмішаним у каструлі кубиком «Оксо» й половиною тюбика томатної пасти, або іноді, дуже пізно вночі – із чайною ложечкою пасти карі, що перетворювало це на «Татову пасту “Мадрас”». Упевнений, у єлизаветинську добу моряки харчувалися здоровіше й збалансованіше. І хоча ми ніколи не голодували – пхали їжу до рота, не встигали наші тарілки опинитися в нас на колінах, наче це було змагання, – та незабаром ми мали наліт на язиці й сальні, жовтуваті обличчя людей, що вживають песто замість овочів. Ми скочувалися до життя, нездорового з будь-якого погляду, та не заперечую, що було в цьому і якесь нице задоволення.

– Тарілку візьми, – казав тато, якщо бачив, що я їм холодне карі з контейнера із фольги, – ми ж не печерні люди.

Ще ні, але було вже недалеко.

Час від часу ми повставали проти цього життя – долали зайву милю до гіпермаркета й укидали до кошика сочевицю, яблука, цибулю, селеру між білого нарізаного хліба та економ-м’яса. Крокували додому, сповнені планів на наваристі супи, печені з ячменем, страви, які бачили по телевізору: таджини, паельї, ризото. Батько вмикав якийсь божевільний, апокаліптичний музичний супровід від Джина Крупи або Бадді Річа.

– Наведімо лад у цій хаті, – казав він, зовсім як тоді, коли я був маленьким і мама от-от мала прийти додому, і з тим самим духом взаємодії та виклику ми протирали фруктову вазу й наповнювали її грушами, персиками, ківі та ананасами. Останні кілька цигарок відправлялися у смітник – я виловлював їх пізніше, – і попільниці було вимито й заховано на верхній полиці.

– Ми добре справляємося, так? – казав батько. – Хлопці разом. Ми справляємося, – і вмикав черговий запис. Музика була чітким і надійним показником батькового настрою, як термометр – показником температури. Я був зобов’язаний слухати – ні, справді слухати, сидячи прямо, без газет, ні на що не відволікаючись, – «A Love Supreme» або «The Amazing Bud Powell», що линуло з обох боків, адже «велике кіно не дивляться наполовину». Він стояв біля програвача, хитаючи головою, підіймаючи палець – «слухай оце, зараз буде!» – і дивлячись мені в обличчя, щоб бачити, чи я теж це почув. І часом, дуже випадково, ніби відчуваючи тягу припливу, я майже, майже забувався. Здебільшого, однак, це було тренування поблажливості, докладання зусиль, щоб уподобати щось, що любить він.

– Це справді добре! – казав я, але не міг відрізнити доброго від поганого, а чув лише характерний ритм тарілок, який називав про себе музикою з «Рожевої пантери».

Але батьків оптимізм був ненадійним станом, і скоро я затямив, що такі піднесення тимчасові й за них доводиться платити рівнозначної сили пригніченням. Похмурість напливала, мов туман, музика змінювалася затяжним сидінням перед телевізором, який він дивився без цікавості й задоволення. Груші залишалися твердими, мов камінь, тоді як персики перетворювалися на кашу. Ківі бродили й лускали, ананаси висихали, і безіменна липка чорна рідина заливала дно вази. Батько викидав усе в смітник, укотре присоромлений черговою невдалою ініціативою повернути нашому життю, тому нашому рухові крізь цей світ хоч якусь пристойність. А тоді виходив по цигарки.

Що ж до мами, я досі ненавидів її за те, що покинула нас, але тепер у цій ненависті було щось умоглядне – наче її, як і шлюб, треба було плекати й підтримувати. Більш інстинктивно нагадував про себе зрадницький удар у спину, який я відчував гостріше щоразу, коли бачив матір, і приниження, що не був обраний до її команди.

Але, гадаю, я також відчував певну гордість за те, що є її представником у домі. Я ніколи не був бездоганним, та, мабуть, свою роль по дому я виконував. Ось чому мені подобалося знати, що вона приїздить, – щоб я міг створити враження здорової впорядкованості, збити подушки, викинути з холодильника всі контейнери із фольги, подбати про те, щоб батько або мав пристойний вигляд і був повністю одягненим, або, якщо в цей день він був поза досяжністю, – зовсім відсутнім. За попереднього сповіщення її відвідини мали характер інспекції. Я спостерігав, як її очі оглядають усе. Немає тарілок у мийці – добре; чисті чайні рушники, чиста білизна плескає на мотузці – приємно бачити. Її почуття провини було вкрай необхідним мені: я волів підтримувати його, як вогонь у печі, адже прагнув, щоб вона повернулася. Але не хотів, щоб вона повернулася через те, що ми безпорадні. Як би я не силкувався ненавидіти її, важливо було, щоб вона мною пишалася.

Того дня, коли я зустрів Френ Фішер, мама вже була на кухні й заповнювала полиці продуктами. Я спостерігав за нею, стоячи у відчинених дверях, коли вона нігтями дістала цвілу скоринку із хлібниці й викинула у сміттєвий пакет. Десь у цьому домі жирна м’ясна муха терлася головою об вікно в післяполудневому світлі, і мати, розпаковуючи речі, бурмотіла сама до себе зауваження з дрібною критикою та скаргами.

– Привіт, – сказав я.

Вона глянула через плече.

– Де ти був?

«Не твоє діло». Наша розмова містила підтекст, прочитати який було так само легко, як субтитри до іноземного фільму.

– Просто на вулиці. Катався на велосипеді.

– Тато теж кудись пішов?

– Схоже на те.

«Дякувати богу, його тут немає».

– Є гадки, куди?

– Не знаю.

«Якась божевільна прогулянка».

– Він багато спить?

– Гадаю, так.

«Але не вночі. На дивані, вечорами. Твоя провина».

– Бачиться з людьми?

– Лише зі мною.

«Теж твоя провина».

– Доглядає за собою?

– Так само як і завжди.

«Не голиться і забагато п’є; носить той самий одяг по кілька днів. Твоя провина».

– Він не згадував про можливість підшукати роботу?

– Згадував, так.

Це правда лише частково. У ті дні, коли наша спільна присутність у домі ставала нестерпною, батько хапав ручки й папір та перемикав телевізор на «Каталог вакансій» на Ceefax. Чи міг хтось із нас бути слюсарем-газовиком? Продавцем страхових полісів? Пірначем на нафтовій вежі? Ми розглядали нові професії так само, як це роблять діти: машиніст потяга, ковбой, астронавт – чи бачимо ми власні обличчя в цих ролях? Відповідь незмінно була «ні», і ця вправа водночас знеохочувала й завдавала глибокого дискомфорту. Пошук роботи – це не те, чим батько й син мають займатися разом, від цього ніяковієш більше, ніж від спільного перегляду постільних сцен, і невдовзі ми знову перемикали програму, змінювали тему й більше про це не згадували. Зараз тему змінив я.

– Як Джонатан?

Джонатан – цілком приємне ім’я, і важко промовляти його з насмішкою.

– Усе добре, дякую, що спитав, – зважено сказала мама, захряснувши дверцята шафки долонею, а тоді зробила це знов і знов, доки ті нарешті припинили відчинятися. Бах-бах-бах. Вона перепочила мить, спершись обома руками на стільницю. – Знаєш, що найкраще в тому, щоб жити там? Ніякого джазу, і скрізь гарні кути!

– Ну, якщо ти щаслива, мамо, – відповів я, але знав, що варто їй слово сказати – і я в одну мить побіжу нагору збирати речі. Напевно, мама знала це теж, адже зараз тему змінила вона.

– Що робиш улітку? Я маю на увазі – взагалі.

– Катаюся на велику. Читаю.

– Читаєш? Ти ніколи особливо не читав.

– Що ж. А тепер читаю.

– Усі ті роки ми насідали на тебе, щоб читав…

– Що ж, може, у тому й проблема – ви насідали на мене.

– Гм. Так, тепер я бачу, що то була моя провина. Принаймні ти буваєш на вулиці. Проводиш час з іншими людьми?

«Я щойно зустрів дивовижну дівчину», – чи міг я коли-небудь сказати це? Мені доводилося чути, що існують люди, здатні говорити відкрито й чесно зі своїми батьками, чиї розмови – не лише довгі порції сарказму й самовдоволення. Але, направду, хто вони, ці ненормальні? Навіть якби я відшукав потрібні слова, зараз це було б неможливо. Ми чули голос батька знадвору, штучно бадьорий та гучний.

– Гей, Біллі! Що ти там робиш?

Опанувавши себе, мати розвернулася спиною до шафок.

– Не сваріться, – прошепотів я, але тато вже стояв, притулившись до дверей, із виразом гордого виклику на обличчі, якого не міг позбутися до кінця.

– Досі тут, еге ж? – мовив батько.

– Ні, Браяне, я пішла п’ятнадцять хвилин тому.

– Я повернувся лише тому, що думав: тебе вже нема.

– Ти хіба не бачив моєї машини перед будинком? Машина невелика, і все ж я гадала, що ти її помітиш.

– Що ти забереш цього разу?

– Власне, я принесла всіляке – їжу, із тих, що не подають на таці з фольги. Завжди можу забрати її назад.

– Будь ласка.

– Це для Чарлі, здебільшого…

– Чарлі добре й так. Нам обом, дякую.

Не відриваючи очей від шафки, вона тримала над головою відкриту банку малинового варення, із якої, наче цукрова вата, стирчали пасма білої цвілі. Із грюканням вона жбурнула банку в мийку.

Я вже знав, як усе це скінчиться: гучність зростатиме, а тоді обірветься грюканням дверей. Тож я пішов до маминої автівки, де сиділа Біллі, опустивши голову, і читала, затиснувши рота долонею, наче кляпом. День досі був спекотним, але вікно підняте, тож я мусив двічі постукати кісточками пальців, і вже це одне засмутило мене більше, ніж усе інше, що сталося того дня. Чи були ми близькі? Коли ми жили разом, то, очікувано, щипали й дражнили одне одного, але в темні часи перетворення батьків наша гризня поступилася втомленій солідарності, і ми шепотілися між койками, наче рядові піхотинці під командою п’яних і некомпетентних офіцерів. Тепер же альянс розпався і навіть найбезглуздіша домашня розмова здавалася переобтяженою. Щастя в її новому домі здалося б зрадою, нещастя – просто черговою причиною для злості.

Біллі чекала, доки вікно опуститься до кінця.

– Усе добре?

– Так.

– Вони сваряться?

– Зараз лише починають, – сказав я і глянув на годинник, наче ця подія мала статися за графіком.

– Як тобі тут?

– Так само як і раніше. А там як?

– Своєрідно.

– Як «близнючки»?

Те, що Біллі обрали на роль Попелюшки, було єдиною маленькою розвагою, яку нам вдалося знайти в її новому становищі.

– Близнючки? Вони дуже спортивні. Відчиняєш шафу – а звідти ціла злива футбольних м’ячів, хокейних ключок і бадмінтонних сіток. Вони постійно намагаються залучити мене, наче я якась бідолашна сирітка, і вони хочуть, щоб я почувалась як удома, щоб ми були подружками чи кимось іще, пов’язаними лакросом. Вони такі: «Біллі, виходь і пограй із нами в лакрос!» А я їм: «Це що, школа? Я не граю ні в які ігри, якщо їх немає в розкладі». Як не гляну, завжди вони у своїх спортивних ліфчиках, із підігрівом, чи охолодженням, чи ще щось. Їхній батько такий самий – ніяк не припинить жбурлятися речами. «Біллі! Лови!» «Ні, – кажу, – просто передайте це мені». Коли він не жбурляється в людей, вони сидять і дивляться крикет, цілими днями.

– Що, і мама теж?

– Еге, хоча видно, що в неї очі скляніють за три хвилини. Вона називає це «зробити спробу», а я – «спільництвом». Вона навіть грає в гольф. До речі, про перехід на темний бік. «Доки ми тут гості, важливо зробити спробу». Тобто цей грьобаний гольф!

Лайка Біллі, сором’язлива та униклива, була ще однією новиною. Це здалося мені неправильним – немов малюк, що намагається курити. Зніяковівши, ми обоє глянули на дім.

– Хочеш увійти?

– Ні. Облишмо їх. Тато – досі Божевільний тато?

Відчинивши дверцята машини, я прослизнув на заднє сидіння, крадькома, неначе інформатор.

– Здебільшого він у порядку, а тоді стає трохи одержимим, допізна не лягає спати та п’є, чого не мав би робити зі своїми пігулками. Інколи я його цілими днями не бачу.

Зсередини будинку ми почули підвищений голос мами, гримання шафок.

– Ненавиджу бути тут. Тобто я і раніше ненавидів, але зараз справді ненавиджу.

Біллі потяглася назад і погладила мою руку.

– Будь сильним, брате мій, – промовила вона бундючним тоном із «Зоряних воєн». Ми обоє розсміялися, і я вперше спробував дещо інше.

– Я сумую за тобою.

– О, будь ласка, – промовила вона, а тоді: – Я теж.

Але тут мати вийшла з будинку, грюкнувши дверима, а батько негайно розчахнув їх, щоб мати змогу грюкнути ними опісля. Він стояв у дверях, схрестивши руки – власник ранчо, що захищає своє обійстя. Я вистрибнув із машини, хряснув дверцятами теж – чи ми колись іще зачинятимемо дверцята м’яко? – і одразу ж мама врубила режим каскадера. Колеса закрутилися, двигун надмірно завив, вона пустила машину заднім ходом, а тоді поїхала геть.

На мить я помітив, як Біллі, випнувши підборіддя, крутить указівним пальцем біля скроні, а тоді підняв руку й пішов у дім, назад до своєї команди.