Читать книгу Загадкова кімната - Дреда Сэй Митчелл - Страница 10

Прокидаюся в остудній темряві – на підлозі, геть мокра від поту, з прив’язаною до ліжка лівою ногою. Вузол шарфа затягнувся, тканина боляче вп’ялася мені в кісточку. Обличчям струменять сльози відчаю. Я в розпачі, адже ці сни повернулися.

Дехто страждає на мігрень. Ці люди наперед відчувають, що наближається напад. Єдине, що вони можуть зробити, – це намагатися уникати можливих факторів ризику й приймати знеболювальне. А коли починається напад, єдиний вихід – це зачаїтися десь у тихому місці й чекати, поки минеться. А я от страждаю не на мігрень, а на жасні сни. Інколи ці напади тривають по кілька днів поспіль, а буває й таке, що по кілька тижнів. Потім на деякий час жахіття дають мені спокій. Часто перепочинок триває місяці чи навіть роки, тому я встигаю вирішити, що вже все, минулося й по всьому.

Але потім жахіття повертаються й мстяться мені за самовпевненість. Я наперед відчуваю їхнє наближення, я знаю свої «фактори ризику», але жодні медикаменти мені не зарадять, і просто лежати в тихому місці й чекати, поки минеться, я теж не можу, бо там-таки, в тихому місці, вони на мене й напосядуться.

А найбільше мене лякає те, що оцей будинок сам по собі – фактор ризику.

Ці сни сняться мені, відколи я себе пам’ятаю. Маленькою я підхоплювалася, заходячись криком, і батьки мчали до моєї спальні, вирішивши, що хтось на мене напав. І на мене таки дійсно нападали, але тільки в тих жахачках, що поймали мою уяву. Батьки обіймали мене, тато заспокоював, мама мовчки плакала. Під час цих нападів страшних снів спокою мені не було й удень також. Почасти через те, що я була страшенно виснажена, але на додачу я не була цілком певна того, що все те, що відбувалося в моїй дитячій свідомості, була всього-на-всього вигадка. Батьки і вчителі були такою мірою налякані моїм станом під час цих нападів, що мене відрядили до дитячого психолога.

Вона намагалася приховати це, але я бачила, що мої історії про чудовиськ, озброєних ножами, сокирами, мечами, кинджалами й велетенськими голками, її неабияк спантеличили. Ці чудовиська ганялися за мною по будинку, намагаючись убити. А ще був біль. Господи, який нестерпний біль! А ще були інші сни, абстрактні, які взагалі не мали жодного сенсу – мішанина мінливих обрисів і кольорів. Ці сни переслідували мене, несли смерть.

Єдиний спосіб, у який психолог змогла дати всьому цьому раду, – це поставити мені діагноз «високофункціональний соціопат з підвищеною тривожністю» й заявити, що мене, мабуть, цькують у школі. Певна річ, батькам і вчителям вона озвучила трохи відцензуровану версію.

Мій новий будинок – ідеальне середовище для нічних жахіть. Вдень це величний вікторіанський маєток, а вночі він перетворюється на трохи моторошне готичне обійстя – можна завиграшки уявити, що десь тут влаштував собі кубло вампір. Вдень це тихе місце, де можна відпочивати чи працювати. Вночі тут постійно якийсь шум. Деревина зсідається й розширюється, стає вологою й потім висихає. Звідси це постійне тріскотіння, через яке виникає враження, наче тут, усередині, дихає якийсь велетень, наче й сам будинок – живий.

Прощальна записка.

Джек, який напосівся на мене.

Джек і Марта, які намагалися витурити мене звідси.

Вороже налаштована сусідка.

Марта мала рацію. Треба пакувати речі й вшиватися.

Ні. Це не варіант.

Забираюся на ліжко. Трохи послаблюю вузол на нозі. Тягнуся по телефон і навушники. Натискаю відтворення. Заплющуюся. Поринаю в композицію Емі Вайнгаус «Wake Up Alone». Неймовірна сумна пісня, але мелодія заколисує мене, заспокоює, жене геть мій переляк.

Тіло починає розпружуватися, дихання вирівнюється, сповільнюється. Я поринаю в дрімоту…

Але там, у темряві, вони на мене чатують. Я це відчуваю. Оті здоровенні постаті, вдвічі вищі від мене, з достеменно людськими обрисами. Вони зазирають у люкарну й мансардне вікно. Ховаються за зачиненими дверима кімнати. Але я знаю, що вони там. Я бачу їхні огидні, зловісні пики. Бачу ножі й голки в них у руках. Вони чекають. Чекають, поки я засну, щоби вдертися в мої сни й нести мені смерть, поки я гомзатимуся, сколочуючи ліжко, знемагатиму від болю й кликатиму маму.

Злякано труснувши головою, виборсуюся з лабет напівсну. Навушники й досі в мене у вухах. Перед очима все пливе. Знову натискаю на кнопку відтворення. Емі вдруге починає заколисувати мене. Тіло моє важчає, напруження полишає мене. Я відчуваю, що цього разу засну. Жасні силуети зникають. Але я знаю, що вони терплячі. Вони повернуться іншої ночі, і то незабаром.

* * *

Наступного ранку, щойно я ступаю на сходовий майданчик другого поверху, мостини зрадницьки риплять під моїми капцями. Хай йому грець! Останнє, чого мені кортить, – це розбудити Марту й Джека. І річ не в тім, що я їх боюся. Просто якось обійдуся без проблем і протистояння з чоловіченьком моєї домовласниці. Хоча я дуже сподіваюся, що Марта спромоглася вмовити його і він тепер мене не турбуватиме й не гостритиме на мене зуб.

Завмираю на мить, вичікуючи. Ні, з сусідніх кімнат не чути ані звуку.

Навшпиньки спускаючись сходами, я почуваюся геть змореною. Не знаю, скільки годин мені вдалося проспати, але цього геть мало. Я наче справдешній зомбі.

Опинившись на першому поверсі, відчуваю запах бекону. Хтось уже прокинувся. Мабуть, то поганий хлопчик Джек, Марта з беконом якось не співвідноситься – радше уже з вудженим лососем і яєчнею. Може, варто зазирнути на кухню, щоби пересвідчитися, чи чисто на горизонті?.. Та грець з ним, я ж плачу грубі гроші за право жити тут, і немає чого скрадатися коридорами непроханим привидом. Рушаю далі й чую, як нагорі зачиняються двері. То, без сумніву, прокинулася Марта.

Хвалити Бога, в кухні й духу Джекового немає. Йду в туалет, затим у душ, який мені зараз конче потрібен. Почуваючись трохи підсвіженою, роблю собі чашку чаю, кілька тостів і виходжу з кухні. Нагору не йду, натомість заходжу до просторої вітальні з блідо-блакитними стінами, мармуровим каміном і величезним дзеркалом, завдяки якому кімната здається удвічі більшою, ніж вона є насправді. В іншому її кінці стоїть масивний рояль. Я роблю те ж саме, що й першого свого вечора тут. Заплющуюся й зосереджуюся, намагаючись зрозуміти, чи хоче цей будинок щось мені розповісти. Потім розплющуюсь і всотую в себе кожну дрібничку в кімнаті. Але намарно.

Те ж саме я роблю в серці будинку, стоячи на розкішному червоному з чорним килимі у вестибюлі. Будинок мовчить. Можливо, я надто засмучена, щоб почути те, про що мені прагнуть розповісти ці стіни. Але байдуже, в мене ще буде нагода. От чого-чого, а часу в мене вдосталь. Піднімаючись сходами, я всміхаюся власним думкам. Цей будинок уже дещо розповів мені, сам цього не усвідомивши.

Повернувшись у кімнату, беру двері на засувку і знову підпираю ручку стільцем. Знімаю капці, повертаюся… і завмираю. Напружуюся. Що це за звук? Мене з головою накриває відчуття, від якого аж мороз дере поза шкірою. Щось… чи то пак хтось дивиться на мене. Мене беруть сироти, волосинки на руках під довгими рукавами стають дибки.

Затамовую дух. Завмираю.

От воно, знову. Тихеньке шелестіння і якийсь стукіт, наче по мостинах ледь чутно б’ють маленьким дрючком. Налякано роззираюся. Але мій квапливий огляд нічого не дає. Тут такою мірою мало меблів, що під ними не сховаєшся. Навшпиньки обходжу кімнату і аж тоді нарешті бачу. Помічаю краєм ока щось сіре, наче пір’їнка. І знову чую цей самий легенький стукіт.

Мене поймає трем невимовної огиди. Моє найгірше нічне жахіття. Миша. Затискаю собі рота долонею, не в змозі поворухнутися. Її хвіст міцно затиснутий металевою пащекою мишоловки. Миша прямує до каміна, аж раптом передумує. Тягнучи мишоловку за собою, наче санчата, вона в розпачі порскає під ліжко.

В кімнаті западає тиша. Я надто налякана, щоб скрикнути. Не знаю, звідки взявся цей спомин, але в мене в пам’яті зринає видиво – мертва миша, яка витріщається просто на мене величезними мертвими очима. Вона зовсім поруч, майже впритул до мене. А я з якоїсь причини не можу втекти. Вона от-от накинеться на мене, промчить по мені своїми скаліченими лапами, своїми брудними пазурами просто по моїй вкритій сиротами шкірі, хвіст ковзне по моїх зведених криком губах…

Зараз я така сама закам’яніла, як тоді, у цьому химерному спомині.

Я ж питала Джека, чи є в будинку миші, коли приходила на оглядини. Питала ж? Шарудіння під ліжком жене в мене з голови ці думки. Воно спонукає мене до активних дій. Одним стрибком долаю всю кімнату. Відштовхую стілець, смикаю ручку. Захряскую за собою двері й хапаю повітря, не в змозі відхекатися. Оте маленьке створіння проти великої дорослої мене? Знаю, яка це дурість, але я не здатна цього витримати.

– Дже… – Я затинаюся, хоча страх поймає мене все дужче.

Я знаю, він усе владнає, але останнє, що мені треба, – це щоб оцей от любитель розпускати лабети з’явився в мене в кімнаті.

Але ж стривайте, я ж не зможу провести цілий ранок, похлинаючись страхом під дверима! Мені треба збиратися на роботу!

Раптом мені спадає на думку, що, якби в мене був віник, я б могла випхати мишу на майданчик, а там хай собі чекає на появу Джека – Марта, мабуть, надто витончена пані, щоб вирішувати подібні питання. Або ще краще – оце маленьке чудовисько могло б десь подітися до того моменту, як я зважуся повернутися в кімнату. Вони ж справдешні Гудіні, ці малі тварюки…

Озброївшись позиченим у комірці під сходами віником, я обережно прочиняю двері й прослизаю в кімнату, спиною притискаюся до стіни. Опускаюся накарачки й зазираю під ліжко. Воно й досі там. Наче в засідці. Дивлюся на нього. Воно завмирає. Можливо, миша заціпеніла від жаху – так само, як я через її появу. Мене знову охоплює паніка, коли я зустрічаюся з нею поглядом. Очі в неї широко розверсті, такі ж нажахані, як і мої.

Давній спомин знову накриває мене з головою. Великі очі мертвої миші, що втупилися в мене.

Кричу. Кричу. Кричу.

Поверхом нижче чути якийсь гуркіт, звук важких кроків. Двері рвучко розчахуються. Вривається Джек.

Побачивши мене на підлозі, він питає коротко:

– Що сталося? …А, звісно. Миша, так?

Насилу спинаюся на ноги, зі злістю відсмикнувши руку, коли він намагається мені допомогти.

– Ви ж казали мені, що у вас немає проблем з мишами!

Вигляд у нього водночас безневинний і зневажливий.

– Я таке казав? Не пам’ятаю. Певна річ, в будинку є миші. Достобіса. На Бога, це ж вікторіанський будинок, люба! Та ви хоч один такий маєток спробуйте в цьому місті знайти, де б не було мишви!

Він забирає в мене з руки віник.

– То де тут ця мала паскуда? А, ондечки ти… ага! Та в неї ж хвіст до мишоловки потрапив! Тепер точно не втече.

Він правує віником – і от уже мишоловку, разом з мишею, витягнуто з-під ліжка. Я відстрибую геть у нестримній паніці, притискаючи долоню до серця, яке несамовито калатає. Джек бере мишоловку й піднімає її на витягнутій руці. Рот мій кривиться від огиди. Він тицяє її в мій бік – миша хилитається в повітрі, підчеплена за хвіст, смикається, несамовито намагаючись звільнитися. Не можу точно визначитися, з кого Джек знущається – з тваринки чи з мене. Мабуть, з обох. Він же бачить, яка я налякана.

– Нащо ви це робите? – хрипко видушую я. Голос починає тремтіти від люті. – Вам що, в кайф знущатися з тварини? Винесіть її звідси й відпустіть на всі чотири сторони!

Джек цокає язиком.

– Не можу. А що, як вона вернеться?

Цей бовдур мене вже дістав.

– Це ж ви запустили її в мою кімнату, так?

– Я?! – перепитує він зневажливо. – Та не верзіть ви дурню! Моя дружинонька чітко і ясно наказала мені триматися від вас якнайдалі, і саме це я й робив, допоки ви не загорлали так, наче до вас завітав сам Фредді Крюгер!

Не вірю жодному його слову. Це ж яким чином миша могла потрапити в мишоловку на горішньому поверсі будинку? Він, мабуть, десь упіймав ту малу почвару, запхав її в мишоловку й залишив у моїй кімнаті, щоб я на неї натрапила. Такий собі театр абсурду, щоб дошкулити мені.

От що за звук, схоже, я чула, коли спустилася на перший поверх. Тоді щось грюкнуло нагорі. Це він вийшов з їхньої спальні з мишею й прослизнув до моєї кімнати. От паскуда!

З вигуком огиди Джек виходить, а за кілька хвилин повертається. В одній руці в нього й досі мишоловка з мишею, а в другій щось схоже на відрізок свинцевої труби. Дуже обережно він кладе безпорадну мишу на підлогу. Кидає на мене погляд, очі блищать. А тоді здіймає трубу й б’є. Він не просто вбиває тваринку – він її роздушує з невимовною жорстокістю. Миша перетворюється на місиво хутра й плоті, білі фарбовані мостини забризкані червоною кров’ю.

Я хапаю повітря, охоплена гнівом і жахом.

– Нащо ви це зробили?! Чому не відпустили її?!

– Це був найгуманніший вихід, Лізо.

Він бере пластиковий пакет і вкидає в нього рештки миші й мишоловку. Зводиться, дивиться на мене. Очі блищать – це не жорстокість і не гнів, а радше вже прихована погроза.

Я мовчу. Лишень дивлюся йому в спину з невимовною люттю, коли він рушає до дверей.

Коли Джек нарешті забирається з моєї кімнати, я йду у ванну – в їхню ванну! – й приношу звідти губку. Тру, тру, тру, допоки на білих мостинах не лишається ані сліду крапель крові й хутра.