Читать книгу Загадкова кімната - Дреда Сэй Митчелл - Страница 8

Прокидаюся. Бачу стелю, білі стіни навколо – і серце миттю заходиться. Мружуся від ранкового світла, що сотається крізь люкарну. Де це я? Що це за місце? Я що, знову в лікарні? Мене охоплює паніка. Гарячково роздивляюся, намагаючись збагнути, що відбувається. Аж тоді згадую. Я в кімнаті. У своєму новому помешканні в будинку Марти й Джека. Я завжди почуваюся дезорієнтованою першого ранку, коли прокидаюся не в себе вдома, а деінде – в готельному номері, в літаку, навіть у своїй старій спальні в котеджі батьків.

Опускаю погляд, дивлюся на власну прив’язану ногу. З полегшенням зітхаю. Я й досі надійно припнута. Зиркаю на годинник на телефоні, що лежить на шафці біля ліжка. Десять по сьомій ранку. Час вставати й вирушати на роботу. Розв’язую шарф, обережно складаю його й ховаю під подушку. В радіаторі щось булькотить – мабуть, це ввімкнулося опалення. Хвалити Бога за це, бо в кімнаті досить зимно, навіть попри те, що зараз літо. Подумки занотовую собі: слід спитати в Марти чи Джека, чи не можна зробити так, щоб опалення вмикалося раніше. Втім, ні, Джека я краще не питатиму… не після того, що він утнув учора.

Щойно я зводжуся, мене поймає нестримне бажання відвідати вбиральню. Щосили стримуюся, стискаючи м’язи, квапливо втискаю ноги в свої закриті капці з облямівкою зі штучного хутра і знаходжу довжелезний, нижче коліна, кардиган, який слугує мені халатом.

Відчиняю двері, швидко спускаюся на поверх нижче, де розташований туалет. Джек не зважив за потрібне влаштувати мені екскурсію до ванни, але я пригадую, що це були єдині прочинені двері на другому поверсі.

Щойно я переступаю поріг, мене поймає бажання забратися геть. Ванна кімната стильна, з чорно-білою плиткою на підлозі, із дзеркалом у стилі арт-деко – сестрою-близнючкою того, що висить у холі, – зі світло-брунатною шафкою, на якій лежать два пухнасті, охайно складені рушники. Самої ванни я не бачу, бо шторка для душу засмикнута. Чи то Марта, чи то Джек тут нещодавно побували, бо стіни й досі упрілі.

Діставшись до унітаза, я підсмикую кардиган. Починаю стягати піжамні штани… і тут душова завіса рвучко відсмикується. Злякано скрикую, впускаю штани, вони падають аж до колін, а я незграбно відсахуюся вбік, до стіни.

З наповненої ванни на мене дивляться мої орендодавці.

Тендітна рука Марти притримує душову завісу, приховуючи їхні тіла, тож усе, що я бачу, – то самі лише голови. Власне, ні, у Джека ще й шию трохи видно. Вони скидаються на Панча й Джуді[12], які от-от розпочнуть виставу.

– Я… перепрошую. Перепрошую, я… – видушую насилу.

Обличчя в мене пашіє від сорому. Можна ж було постукати у двері, щоби пересвідчитися, що всередині нікого немає. Ідіотка!

Бідолашна Марта здається наляканою до напівсмерті, а Джек… Джек дивиться на мене зимним, лише трохи стривоженим поглядом. Я знаю, чого він боїться, – того, що я втаємничу його дружиноньку в те, що він утнув минулого вечора. Але, гадаю, він у курсі, що я триматиму язика за зубами, адже мені надто потрібна ця кімната.

Дружина обертається до нього.

– Любий, ти хіба не пояснив Лізі, що буде з ванною?

– Я не думав, що в цьому є потреба, в угоді ж усе прописано!

Так, ще дещо, щоб не забути: побитися головою об стінку через те, що я така дурепа й не прочитала ту угоду до пуття.

– Мені дуже шкода… – знову починаю вибачатися я, розуміючи, що мав на увазі Елтон Джон, коли казав, що «перепрошую» – то найважче слово.

Марта на те лиш відмахується.

– Це ми маємо перепрошувати. Думаю, ви розумієте, приміщення такого делікатного призначення ми хотіли б мати виключно в особистому користуванні.

Фраза про «приміщення делікатного призначення» нагадує мені, що Джек з Мартою достеменно в костюмах Адама і Єви, а штани й досі телепаються в мене на кісточках. Охоплена панікою, опускаю очі. Зітхаю з полегшенням – довгий кардиган ховає все, що йому належиться ховати. Тремтливою рукою підхоплюю штани, миттю натягаю їх. Знову бурмочу «перепрошую» й хутко вимітаюся звідти.

Сечовий міхур щосили виказує мені своє невдоволення, але я піднімаюся назад до кімнати. Щойно опинившись там, падаю на ліжко. Обличчя в мене й досі пашіє, як розжарена груба. Ця ситуація достеменно потрапить до топ-10 найбентежніших у моєму житті. Це ж як я могла не прочитати угоду, перш ніж її підписувати?

«Ніколи не підписуй жодного документа, перш ніж прочитати його від першої літери до останньої, ще й кілька разів», – отаку мудру пораду давав мені тато, коли я щойно влаштувалася на свою першу роботу.

Мене трохи розпружує, але я продовжую картати себе. Єди-ною причиною, з якої я підписала угоду, не читаючи, було те, що мені кортіло якнайшвидше спекатися Джека.

Я знаходжу складені аркуші угоди в шухляді шафки біля ліжка й забираю їх із собою, вирушаючи на пошуки душової й туалету.

Коли я бачу його, той туалет, настрій у мене нагло гіршає. Він у флігелі й схожий на оту старомодну вбиральню в саду – височезний бачок, ланцюжок, за який треба смикати. Рукомийник із тріщинами. Маленьке віконечко з матовим склом виходить просто в той самий сад, куди мені зась потикатися. В мене виникають підозри, що колись це й справді був вуличний туалет, а потім з нього просто зробили прибудову.

Душова навпроти, тут усе трохи краще. Принаймні облаштоване приміщення доволі сучасно, але воно крихітне, тут страшенно зимно, а ще ледь смердить пліснявою.

Я могла би влаштувати скандал… але ні, не буду. Натомість намагаюся побачити в цій ситуації хоч якийсь позитив: принаймні ці туалет і душова будуть лише моїми.

Сідаю на унітаз і починаю ретельно вивчати угоду. Дістаюся до розділу, на який варто було одразу звернути увагу, – обов’язки орендаря.

Переважна більшість – це ота звичайна бздура, але є ще дещо.

«Орендар має право користуватися виключно вбиральнею й душовою на першому поверсі.

Орендареві заборонено вживання їжі в кімнаті. Вживання алкоголю також заборонене.

Єдині особи, що мають змогу навідувати орендаря в кімнаті, – це батьки. Про їхні відвідини орендодавця має бути попереджено заздалегідь. Усі інші відвідини пожильця в будинку ЗАБОРОНЕНІ».

Відвідини заборонені. Це ж куди я потрапила – до вікторіанського пансіону для цнотливих панночок?

До мене потроху доходить: проживання в чужому будинку передбачає, що власні сподівання слід трохи притримати. Відкидаюся, спираючись спиною на холодну трубу позаду, в якій гучно булькотить вода. Сенсу аж надто перейматися з цього приводу немає. Я вже підписала угоду. Ніхто мене до цього не силував. Я нагадую собі: на чиїм возі сидиш, того й пісню співай.

* * *

– Лізо! – гукає мене Марта, щойно я заходжу до будинку, повернувшись із роботи.

На мить я спантеличуюся: мені здається, що мене гукає мама.

Легенько струшую головою, щоби прочистити мізки. Не можу стримати роздратоване форкання. Мені зовсім не кортить зараз гратися в слухняну пожиличку. Я страшенно втомилася на роботі. Брючний костюм здається таким важким, наче на плечах у мене сидить ще й інша людина. Все, чого мені наразі кортить, – це потрапити до власної кімнати й упасти на ліжко. І поміркувати про ту прощальну записку. Я все не можу викинути її з голови. Не можу перестати думати про її невідомого мені автора.

Раптом я помічаю в коридорі щось дивне. Витріщаюся, впустивши щелепу. Це моя валіза й кілька пакетів, напхані моїми манатками. Я не… не розумію. Що сталося?

Стрімко, так, що холоші штанів метляються, демонструючи верхню частину ступнів, я заходжу в їдальню, де біля дерев’яного столу сидять Джек з Мартою. Вони дивляться на мене наче двоє стривожених батьків, які знайшли щось заборонене в кімнаті дочки-підлітка й от тепер зібралися влаштувати серйозний «розбір польотів».

Обоє зводяться, коли я заходжу до кімнати. Марта здається змореною, шкіра ще дужче обпинає вилиці, ніж зазвичай, колір обличчя якийсь дивний – його не в змозі приховати навіть тлустий шар рум’ян. Джек стоїть у неї за спиною. У його присутності дружина здається якоюсь навіть меншою на зріст.

Обоє мовчать, тому я не витримую першою:

– Якісь проблеми?

Так, цілком очевидно, що проблеми. Судячи з моїх спакованих речей, мене збираються викинути звідси. Але цього не станеться, я цілком і повністю цього певна. Мене поймає враження, наче я потрапила до якоїсь паралельної реальності. Ще вчора вони обоє були такі лагідні до мене, такі приязні… ну, якщо не зважати на…

І саме тієї миті я помічаю пляшку шампанського, яку Джек приніс до моєї кімнати – так, до моєї кімнати! – напередодні ввечері, щоб «відсвяткувати». Вона стоїть на столі. І два келихи, наполовину повні напою, з якого давно вже вивітрилися всі бульбашки, стоять поруч із нею. Підтискаю губи.

Голос Марти бринить.

– Що ж, Лізо. Буду лаконічна, бо не хочу образ і вважаю, що це непотрібно. – Вона озирається на Джека по допомогу, але на цей погляд він відповідає самим лише безневинним виразом обличчя. – Ми з Джеком поговорили й вирішили, що для всіх нас буде краще, якщо ви пошукаєте собі інше місце проживання. Ми повернемо вам орендну плату й завдаток, це не проблема. Але ми хочемо, щоб ви поїхали. Вже сьогодні.

Я одразу ж переходжу в напад.

– Це ж чому?

Всередині в мене закипає гнів. Ці двоє мали нахабство запустити лабети до моїх речей, коли мене не було вдома. Ми так не домовлялися, але я поки що на цьому не наголошую. Щосили стримую гнів, але він усе одно булькотить усередині.

Голос Марти звучить невпевнено, наче текст ролі їй дали заздалегідь, але вона його до пуття не завчила. Вона засмучено зводить очі на речові докази на столі.

– Коли Джек сьогодні намагався полагодити мансардне вікно у вашій кімнаті, він знайшов оце у вас на столі. В угоді чітко зазначено, що алкоголь і… відвідувачі, всі, окрім батьків… заборонені. Це пряме порушення угоди, яку ви підписали. Боюся, ми не можемо дозволити вам надалі залишатися в нашому будинку. Тож, якщо ваша ласка…

Я здогадуюся, що Марті добре відомо, звідки в моїй кімнаті взялося те шампанське і ким був відвідувач. Відчуваю спокусу викласти їй усе як є, але вона здається такою розгубленою, що мені стає її шкода і я вирішую, що краще промовчати. Хай там як, мені не хочеться поки що спалювати мости – якщо тільки мене не примусять це зробити.

Перехоплюю нервовий погляд Джека. Він одразу ж відводить очі.

– Шампанське мені подарували колеги по роботі, коли я повідомила, що переїжджаю. Я привезла два келихи й наповнила один, поки розбирала речі. Але в цьому шарварку забула, куди саме я його поставила, тому наповнила і другий також. Угоду я тоді ще не прочитала, навіть попри те, що вже встигла підписати. Отже, як бачите, все це непорозуміння.

Все це звучало б дуже переконливо, якби вони діяли від щирого серця. Але ж вони брешуть. Точніше кажучи, Джек бреше.

Марта знову дивиться на чоловіка, тоді зводить очі на мене. Цілком очевидно, що подружжя вирішило делегувати обов’язок вести зі мною перемовини саме їй.

– Може, й так, але все одно це порушення угоди. І нам здається, що це неприпустимо. Нічого особистого. Ви дуже мила дівчина. – Вона гарячково підшукує гоже пояснення. – Ми просто думаємо, що ви тут не на своєму місці.

Я залишуся. Жодних сумнівів щодо цього в мене немає. Але мені цікаво, в чому полягає справжня причина цього дійства. Певна річ, існують на світі дурепи, які не проти скочити в гречку з Джеком, але я чомусь сумніваюся, що він отак от мститься щоразу, коли дістає від когось одкоша. Для таких, як він, це лотерея. Раз на раз не припадає. Потім я пригадую вираз його обличчя, коли я попросила його піти. Міркую над тим, що б сталося, якби Марта так вчасно не повернулася додому. Гм, можливо, я про нього зависокої думки.

– Послухайте, Марто, мене не цікавить оце – «на своєму місці, не на своєму місці»… Я знаю одне: я підписала угоду терміном на шість місяців. Я збираюся виконувати її, і ви так само. А ще я хочу вас попередити, що працюю в галузі, де достобіса дуже беручких юристів, один з яких – мій колишній хлопець.

І нащо я приплітаю сюди Алекса?

– Якщо ви вирішите порушити угоду, яку ми підписали, я звернуся до них і тоді вже нам доведеться з’ясовувати стосунки в суді.

Слово «суд» змушує обох ледь помітно здригнутися. Марта, здається, от-от заплаче.

– Не треба цих погроз, Лізо. Ну чому ви не розумієте, що в нас із вами просто нічого не вийде? В Лондоні є чимало кімнат на винайм. Чому ви не хочете підшукати собі якусь іншу?

Але я непохитна.

– Тому що я вже знайшла цю. Я заплатила завдаток і орендну плату, і я тут залишуся. Ще щось?

Джек більше не здається втіленням невинності. Власне, він дивиться на мене з чимось, що вельми нагадує гнів. Він, вочевидь, не звик до того, щоб жінки чинили опір. Мабуть, це через те, що він живе з Мартою, яка старша від нього. От йому й почало здаватися, ніби він володар всесвіту.

Обоє мовчать, тому я розвертаюся, збираючись іти. Але перш ніж вийти з кімнати, я питаюся в Джека:

– То ви полагодили мансардне вікно?

Він дуже повільно хитає головою, тому я додаю:

– Буду дуже вдячна, якщо ви зробите це якнайшвидше.

А відтак озираюся на Марту з обвинувальним поглядом.

– Ви вчора розводилися про довіру. Сказали, що саме з цієї причини в моїй кімнаті немає ключа. Я довіряла вам обом.

Втім, не Джекові. Джекові я не довіряю, натомість мені кортить дати йому стусана. Але ж я реалістка. Треба зруйнувати їхні підступи, перш ніж я заберуся звідси.

Виходжу. Неквапом, щоб дати їм зрозуміти, що залякати мене не вдалося. Збираю валізу й пакети з передпокою й тягну їх назад до своєї кімнати.

Щойно зачинивши двері, притискаюся до них спиною й сповзаю на підлогу. Дійство, яке щойно відбулося там, унизу, – це останнє, чого я сподівалася на другий день проживання в цьому будинку. Але принаймні тепер я розумію, чого можна очікувати від Джека. Він, виявляється, маленький поганець, з тих, які ховаються під матусиною спідницею, утнувши якусь капость.

– І вас вони також намагалися викинути? – пошепки питаю в чоловіка, який залишив прощального листа, наче він зараз тут, у цій-таки кімнаті.

Вирішую називати ту записку прощальним листом. Передсмертний лист – то таке неприємне словосполучення. «Передсмертний» – через скупчення приголосних слово схоже на удар ножа. Прощальний лист і досі лежить на столі, де я залишила його напередодні ввечері. Грець, якого ж дідька я його не сховала? Почуваюся так, наче знехтувала останньою волею людини, яка залишила цей світ в один з найпаскудніших способів – вкоротивши собі віку. Обережно складаю лист і кладу його під подушку, поруч із бузковим шарфом.

І ще раз ретельно перечитую угоду. І знову. Передивляюся свої речі, щоб переконатися, що в мене немає нічого, що могло б бути витлумачене як порушення, – от наприклад, щоб у сумці в мене не сховався якийсь несанкціонований відвідувач. Ніщо не завадить їм вдертися до моєї кімнати, коли мене не буде вдома. Уявляю, як Джек почне тут нишпорити, намагаючись знайти ще щось, що він може використати як привід мене звідси випхати. Але я не збираюся давати йому такої нагоди. Мені й справді варто було попросити когось вивчити ту угоду, перш ніж я її підписала, але тепер уже запізно побиватися через це. Втім, зважаючи на те, як вони обоє знітилися, коли я згадала про суд, можливо, на нові підступи їм духу забракне.

Роззираюся, щоб переконатися, що нічого не забула. Волога пляма біля вікна помітно збільшилася. Тепер це ціла смуга, яка повзе похилою стелею до однієї зі стін. Я вирішую, що тиснутиму на Джека, допоки він усе не полагодить. У мене немає наміру відступати, хай навіть я достеменно знаю, що нічого він не ремонтуватиме. Він, либонь, сподівається, що кінець кінцем проживання в цій кімнаті стане загрозою для здоров’я і цього буде достатньо, щоб витурити мене звідси, коли похолоднішає на вулиці.

І дарма він цього сподівається.

Чую, як риплять сходинки. Хтось піднімається нагору. Зупиняється. Потім знову чути рипіння й м’які кроки сходовим майданчиком. Я зараз не в тому настрої для другого раунду двобою з Джеком, який надумав мене залякувати. Цього разу я горлатиму так, що аж стіни труситимуться.

Хапаю стілець, що стояв біля столу, підпираю ним дверну ручку.

Витягаю перцевий балончик і персональну тривожну кнопку, яку я придбала в обід. Серце в мене так заходиться, що я аж чую ці удари. Міцно стискаю балончик. Западає довга тиша. А потім хтось легенько стукає у двері.

– Чого вам? – питаю крізь зуби.

– Можна поговорити з вами наодинці?

Це не Джек. Це Марта.