Читать книгу Загадкова кімната - Дреда Сэй Митчелл - Страница 9

Прибираю стілець і відсуваю засувку. Нерішуче відчиняю двері й крізь шпаринку бачу, що моя відвідувачка сама. Схоже, підстав не впускати її немає. Врешті-решт, це ж її будинок.

Щойно опинившись у кімнаті, Марта помічає перцевий балончик і «тривожну кнопку» в мене в руках. Похмуро всміхнувшись, вона каже:

– В цьому немає потреби, Лізо. Переймаєтеся через Джека? Не варто, він вас не скривдить. Як то кажуть, дим є, а вогню немає.

Я трохи ніяковію, хоча й досі маюся на бачності. Втім, балончик і кнопку кладу на камінну полицю. Марта босоніж, а через це ілюзія того, що вона дуже висока, яку створювали її запаморочливі підбори, зникла. Вона й досі вбрана в дорогезний чорний костюм – наче для виходу кудись у розкішне місце. Можливо, вона взагалі завжди так вдягається. Не знаю, що в неї за парфуми, але вони делікатно-солодкі, не настирливі.

За вікном уже майже сутінки. Єдині джерела природного світла в кімнаті – люкарна й мансардне вікно, тому тут доволі темно. Мабуть, через це до мене раптом доходить, яка запаморочливо гарна моя господиня була замолоду. Витончені вилиці й високе чоло вишукано підкреслюють красу цих невимовно гарних зелених очей. Марта о своїй золотій порі, либонь, розбила чимало сердець, була завжди в центрі уваги, і мені вкотре вже стає цікаво – це ж як вона примудрилася вклепатися в цього свого чоловіченька?

Марта, схоже, нервується, тому що тиняється кімнатою, роздивляючись речі, наче в’язничний оглядач, а я все дивлюся на неї. Вона зупиняється біля столу, наче сподіваючись щось на ньому знайти. Зводить на мене очі, й досі трохи нервуючись після сцени там, унизу, аж тоді чарівно всміхається.

– Ви не проти побалакати, Лізо? Отак от, знаєте, як жінка з жінкою?

– Не проти.

Вона може «балакати» зі мною скільки влізе, але це геть нічогісінько не змінить – я звідси не поїду. Не заберуся з цього будинку. З цієї кімнати.

Марта сідає на стілець біля столу й схрещує стрункі ноги.

– Я не часто таке роблю, – попереджає завчасно і, не давши мені нагоди відповісти, витягає з кишені пачку цигарок.

Намагаюся не виказати подиву. Марта плюс цигарки – поєднання, яке вперто не вкладається у мене в голові. Ця жінка здається надто витонченою для того, щоб у цих прегарних губах опинилася така банальність, як цигарка. Дивлюся, як вона курить, – а подивитися, далебі, є на що, адже вона влаштовує з цього справжній перформанс. Ледь скривившись, розпалює цигарку. Дим клубочиться навколо неї, а вона тримається з природною вишуканістю зірки фільму в жанрі нуар із золотого періоду Голлівуду. Така собі красуня, чий коханець щойно застрелив її чоловіка, то ж вона тепер переймається, що їх вистежить ФБР. Вона не питає, чи я не проти того, щоб вона курила, і не пропонує пригостити мене цигаркою. А я проти, ще й як.

Втім, це не мій будинок, а її.

– Можете відповісти на одне запитання?

– Так, звісно.

Обличчя її почасти вкриває дим.

– Чому б вам просто не зібрати речі й не поїхати? Була б я на вашому місці, то саме це й зробила б.

– Я вже казала вам. Я підписала угоду і збираюся діяти відповідно до неї. Зараз не так уже легко знайти таку гарну й зручну кімнату, як оця. А що стосується всієї цієї історії з шампанським і…

Вона перериває мене.

– Я знаю, звідки у вас у кімнаті взялося шампанське й келихи. Їх приніс Джек, еге ж? Він бо думав, що мене того вечора не буде вдома. Але я не такою мірою дурна.

Мене дивує це раптове зізнання.

– Тоді вам відомо, що я не зробила нічого поганого. І, отже, у вас ще менше підстав вимагати від мене, щоб я поїхала.

– А я думаю, що причин поїхати у вас чимало. Я б не зголосилася жити в будинку, де першого ж вечора господар вдирається до моєї кімнати з алкоголем і презервативом напереваги. Втім, про презерватив забудьте, він не такою мірою завбачливий.

Мене вражає, як добре вона, виявляється, знає свого чоловіка. Чому ж тоді залишається з ним? Невже не почувається приниженою?

– Я знаю свої права. Вам не вдасться мене звідси витурити.

Марта зводиться, підходить до вікна, викидає цигарку. Коли вона знову сідає, то негайно прикурює наступну. Тепер я помічаю, що руки в неї ледь помітно тремтять.

– Ви з ним спали?

В мене аж щелепа відпадає.

– Але ж… звісно, що ні!

Вона витягає пальці вільної руки.

– А навіть якби й так, я б не стала вас винуватити. Він – вродливий хлопчик. І, відверто кажучи, хоча певні недоліки в мене є, але я не святенниця. Я й сама кілька разів скакала в гречку, а отже, не в тому становищі, щоб когось критикувати за це.

– Я. Не. Спала. З. Ним.

Ця «балачка жінки з жінкою» щось стає якоюсь надто особистою й незручною. Цікаво, до чого Марта веде. Вона ж достеменно з’явилася в мене не для того, щоб обговорювати подружні зради? Про це свідчить її поведінка. Закладаюся, Джек відрядив її сюди з якимось повідомленням, але я поки що не збагну, про що йдеться. Навряд чи про те, щоб я забиралася. Я ж уже пояснила, що не збираюся цього робити.

Марта, здається, поринула в роздуми. Аж тоді вона питає:

– Скільки вам років?

– Двадцять п’ять.

Вона киває.

– А мені сорок три.

На мить затинається, а тоді зізнається:

– Ну добре, сорок вісім.

«З хвостиком», – шалено кортить додати мені; адже їй достеменно вже за п’ятдесят.

– Знаєте, бути дружиною набагато молодшого чоловіка, такого як Джек, – це нелегко. Коли тебе раз у раз мають за його матінку, а чи вважають, що твій чоловік – такий собі жиголо. Це дуже нелегко.

Шаріюся, згадавши, як сама вважала її його матусею.

– Уявляю.

Вона вже не здається засмученою – радше ображеною.

– Ні, не уявляєте. Ви навіть не здатні нічого подібного собі уявити. Знаєте, коли мені було стільки років, скільки оце вам зараз, чоловіки просто переслідували мене, наче собача зграя. Все, що я мусила зробити, – це кинути палицю й дивитися, як вони мчать за нею наввипередки, заходячись гавкотом. Вони несли мені цю палицю, потім ставали на задні лапи й висолоплювали язики. А тепер… – голос її гірко зривається, – тепер вони кепкують у мене за спиною. Ви навіть не уявляєте, як воно.

Мені її шкода – хіба ж її може бути не шкода? Не дивно, що вона робить ін’єкції ботоксу, намагаючись ухопити за хвіст молодість, яка швидко минає…

Тепер у кімнаті зовсім темно. Марта – самий лише темний силует.

– Послухайте, Лізо. Я не кажу вам поїхати, я не прошу вас поїхати. Я благаю вас це зробити. – Тон її здається майже розпачливим. – Зберіть валізи й поїдьте, просто сьогодні. В мене внизу, в бюро, є кількасот фунтів – можете забрати їх і перебратися до готелю, якщо хочете. Джек – чудовий хлопець, але іноді він може бути… – Вона зводить погляд, наче ті слова, що вона їх намагається добрати, ширяють у повітрі. Потім знову дивиться мені просто в очі.

– …Він може бути трохи впертим, якщо не дістає бажаного. Я не хочу, щоб комусь із вас – вам чи йому – було незатишно в моєму будинку.

– Отже, це ваш будинок, а не його? – втручаюсь я.

Мені не треба навіть бачити того, як маковіють її щоки, щоб збагнути, що запитання допекло її до щирця. Вона зводиться, обличчя спотворене гнівом і розпачем.

– Якщо ви вважаєте, що він залишається зі мною виключно через мої гроші й будинок, то ви…

– Перепрошую, Марто. Це було нечемно. Я просто вдячна за те, що ви надали мені прихисток у вашому чудовому будинку.

Вона не сідає – так і стоїть переді мною й дивиться засмученим поглядом.

– Ми прожили разом чотири роки. Тільки я і Джек, самі в нашому будинку.

І той чоловік, що жив у кімнаті до мене, кортить додати мені, але я цього не роблю.

– Мені важко було зголоситися на те, щоб у нас поселилася чужа людина. Але останнім часом у Джека не все гаразд з роботою, а в мене брати гроші він не хоче. Він прагне незалежності. Отже, ми погодилися взяти пожильця, щоб у нього з’явилося додаткове джерело прибутку. – Обличчя ледь розпружується. – Відверто кажучи, я не уявляла до пуття, як воно буде – мати в будинку молоду дівчину, коли в мене настільки молодший чоловік.

Боже милий, вона здається такою вразливою. Наче я збираюся зруйнувати всенький її світ.

Хутко зводжуся, але тримаюся на відстані.

– Дозвольте запевнити вас, що між мною й вашим чоловіком ніколи не буде інших стосунків, окрім суто ділових, себто стосунків домовласника й пожильця.

Марта на мить замислюється.

– Річ не лише у вас, але і в Джекові. Він почувається ображеним. Я не хочу, щоб між вами було якесь… ну, напруження. – Вона змахує рукою. – Може, найкраще для вас – то все ж таки поїхати?

– А чи вам відомо, як складно зараз відшукати житло в одному з найпопулярніших міст світу? В мене є файна робота й незлецька зарплата, але я все одно не можу дозволити собі придбати власне помешкання. Якщо я сьогодні поїду, то кінець кінцем опинюся в хостелі, в кімнаті, де повно інших людей. Я на таке не зголошуся. – Зводжу дух. – Але світло в кінці тунелю таки є – для всіх нас. Якщо за шість місяців усе не владнається і ви не запропонуєте мені подовжити угоду, я поїду. Все просто.

– Я знаю, що робити. – Вона пожвавлюється. – Я поговорю з Джеком і все владнаю. Так, саме це я й зроблю.

Оце останнє вона каже радше самій собі, стиснувши п’ястуки. Чому думка про те, що треба поговорити з чоловіком, змушує її затискати кулаки? Чому вона через це аж такою мірою переймається?

Своєю плавною ходою Марта рушає до дверей.

– А чи вам відомо, що колись це була кімната челяді? Можете собі уявити, як воно – відгарувати цілісінький день там, унизу, а потім, уже ввечері, ледве тримаючись на ногах, дертися до себе під самісінький дах?

Мені кортить відповісти: «Ще й як можу, адже мені доводиться щоразу дертися сходами, повертаючись із туалету».

Втім, я вирішую промовчати й видушую усмішку.

– Не хвилюйтеся, Марто, все владнається.