Читать книгу Загадкова кімната - Дреда Сэй Митчелл - Страница 6

У день мого переїзду Марта з Джеком чекають на мене біля вхідних дверей – точнісінько так, як роблять це мої батьки щоразу, коли я приїжджаю їх навідати. Я бачу їх, щойно вибираюся з автівки «Uber», тягнучи єдину свою валізу. І це видовище змушує мене нервуватися. Якось я не розраховувала на свято з нагоди власних вхідчин і на килимок «Ласкаво просимо» перед дверима, об який треба обтрусити черевики, перш ніж зайти. Певна річ, вони хочуть просто привітати мене з переїздом, вмовляю я себе.

Мене страшенно тіпає – такою мірою, що те, що я взагалі здатна рухатися, доволі дивно. Більшу частину ночі я прогомзалася в ліжку, страшенно переймаючись через переїзд. Мені й раніше трапляло жити не самій, але це вперше доведеться мешкати в чужому будинку з людьми, які є його власниками.

Марта всміхається й махає мені, її чоловіченько ледь погойдується з підборів на носаки черевиків.

Немає чим перейматися. Вони хороші люди.

Натягаю на обличчя найсліпучішу свою усмішку й упевнено рушаю до них. На мій подив, Марта мене міцно обіймає. Мене огортає теплий вишуканий аромат її парфумів. Я трохи ніяковію в її чіпких руках, але напруження почасти мене полишає.

Нарешті вона лагідно випускає мене з обіймів, але одразу ж бере попід лікоть.

– Ласкаво просимо, Лізо, – урочисто мовить вона, наче виступаючи перед величезним натовпом глядачів і збираючись вручити мені якусь нагороду.

Вбрання в неї, авжеж, до такої нагоди неабияк пасує. Минулого тижня, коли я приходила на оглядини, Марта була вбрана наче елегантна пані на прогулянці містом; зараз вона зразок того, як має виглядати господиня елітної вечірки «для своїх». Вечірня сукня, рубіново-червоні черевички на тонесеньких, наче голка, підборах, бездоганний макіяж – такою мірою бездоганний, що ще трохи, й обличчя нагадувало б порцелянову машкару. Цікаво, вона що, кудись збирається? Чи вона одна з тих «сплячих красунь», які навіть у ліжку залишаються при повному параді й виглядають просто супер усі двадцять чотири години на добу? Я в порівнянні з нею – просто живе втілення недбальства у своїх вибляклих «варених» джинсах і картатій зеленій блузці з довгим рукавом, з ультракороткою стрижкою й величезними, наче в сови вдень, очима.

Марта дивиться на мене так, наче я – її обожнювана родичка.

– Ми хочемо, щоб у нашому будинку ви були дуже щасливі. У вашому будинку.

«У вашому будинку». Мене раптом вражає розуміння: я житиму в будинку, який насправді не мій. У будинку, де мешкають також його власники – двоє чужих мені людей.

– Дивно, що ви так швидко змогли розірвати договір про оренду з вашим попереднім домовласником, – зауважує Джек.

Я міцніше стискаю ручку валізи.

– Та я в подруги жила. Цими днями знайти нормальне помешкання за пристойну ціну в Лондоні просто неможливо. Не уявляєте, яка я щаслива, що мені трапила ваша кімната. – Цього разу я всміхаюся цілком щиро.

Я й справді щаслива. Адже цей переїзд має для мене величезне значення.

Джек квапливо забирає в мене валізку, а Марта веде мене досередини.

Сьогодні в передпокої світліше, тому я помічаю, що стіни прикрашають світлини й репродукції в рамах. У мене знову виникає це химерне бажання зупинитися на червоному з чорним килимі в самому серці будинку, але Марта веде мене до сходів. І відпускає мою руку.

– Джеку, зроби-но нам честь, – м’яко просить вона. В голосі її бринить сміх, наче в дівчиська-реготухи.

Я йду за Джеком. А тоді чую, як тонко риплять сходи в мене за спиною. Марта піднімається останньою. На другому поверсі всі двері зачинені, цього разу включно з тими, що ведуть до ванної кімнати. Либонь, десь у глибині будинку прочинене вікно, тому що зимний протяг облизує мені ноги, коли ми піднімаємося сходами.

Моя кімната. Я вирішую, що варто це озвучити, тільки-но Джек прочиняє двері. Сьогодні її заливає доволі тьмяне денне світло. Тут задуха, а через це кімната здається меншою, стіни наче зсунулися. А ще цей бісів дражливий освіжувач повітря – він і досі залишається тут, наче непроханий сусіда, який оселився на дурняк і не сплачує своєї частини орендної плати.

Джек підкочує мою валізку до ліжка й віддає мені ключа від вхідних дверей. Марта стовбичить у дверному прочілі.

Джек дивиться на мій багаж.

– А ви, одначе, порожнем мандруєте!

– Так, більшість речей я залишила в сервісі зберігання.

– Викинули гроші на вітер, Лізо, і то неабиякі. Слід було привезти все, в нас місця вистачить. – І додає квапливо. – Еге ж, Марто?

Та осудливо цокає язиком.

– Та дай ти дівчині оговтатися, вона ж щойно ввійшла! Про речі поговоримо іншим разом. Я певна, що зараз єдине, чого кортить Лізі, – це облаштуватися.

Я квапливо запевняю обох, що все гаразд; мовляв, той сервіс зберігання, яким я користуюся, мені цілком підходить.

Так химерно: коли ти приходиш на оглядини будинку, квартири чи кімнати, то ніколи не помічаєш маленьких недоліків, хоча й намагаєшся їх видивитися. Лишень коли ти вже переїхав, на тебе чатують неприємні сюрпризи. Напередодні вночі пройшла коротка, але рясна літня злива, і зараз я помічаю краплі навколо мансардного вікна, а стеля навколо наче повогшала. Я вказую на це Джекові.

Він якийсь час вивчає вікно, наче сподіваючись, що під його поглядом воно висохне саме.

– А я ж вважав був, що вже відремонтував цю штуку. Але байдуже, принесу драбинку й гляну.

– Це не горить. Зробите, коли буде нагода.

Найменше мені кортить, щоб у них склалося враження, що я одна з тих вимогливих пожильців, які постійно скиглять і нарікають на кожну дрібничку.

Аж тоді дещо спадає мені на думку.

– А ключ від самої кімнати ви мені дасте?

Відповідає Марта. Вона у своїй запаморочливій сукні й досі стоїть у дверному прочілі, вільготно зціпивши руки в замок. Я помічаю, що нігті в неї вкриті яскраво-червоним лаком.

– В цьому будинку жодна кімната не замикається. Ми з Джеком вирішили, що єдина умова, за якої ми зголосимося на те, щоб у нас жила чужа людина, – це принцип обопільної довіри.

Мені варто наполягати на ключі. Певна річ, це ж звичайний пункт такого штибу угод? Як іще я можу захистити своє право на особистий простір?

Але натомість я квапливо погоджуюся:

– Так, звісно.

Не сказала б, що це дуже мене тішить, але скандал через це влаштовувати не варто, я не можу втратити нагоду тут оселитися.

Відтак Джек тицяє в двері й каже дещо, що трохи мене заспокоює.

– Там он є засувка, тож просто замикатиметеся, якщо захочете побути наодинці.

Він підходить до дружини, зупиняється обіч неї. Дивлячись на них, що стоять пліч-о-пліч, я не можу позбутися думки про те, як химерно вони виглядають разом. Жодний у світі макіяж, ботокс і філери не в змозі приховати, наскільки насправді вона старша від нього. Його татуювання й зачіска не пасують до її вишуканості. Втім, мені майже тієї ж миті стає соромно за власні паскудні думки.

Аж тоді я дещо згадую. Мені начхати на Джека й Марту. Єдине, що наразі має значення, – це кімната. І вона моя.

– Є приміщення, доступ до яких ми для пожильців обмежуємо. – Марта перелічує їх, знову наголошуючи на тому, що до переліку входить і сад. І це про дещо мені нагадує.

– Тоді, після оглядин… Я стикнулася з вашою сусідкою, такою літньою пані. Вона щось таке казала про свій садок…

Вони обоє помітно напружуються. На біса я це бевкнула? Мені ж зовсім не треба, щоб вони зважили, буцімто я – нишпорка, яка пхатиме носа до їхніх справ? А це їхні справи – хай там що відбувається між ними й сусідкою, це не має жодного стосунку до мого перебування в цьому будинку.

Джек оговтується першим. Голосно форкає.

– Не переймайтеся ви через цю стару порхавку. Вона сама не тямить, що верзе. – Він торкається скроні промовистим жестом, даючи зрозуміти, що в сусідки клепки бракує. – В цієї тітки дах поїхав ще бозна-коли.

«Дах поїхав».

Мене раптом починає морозити.

Марта, втім, перебиває чоловіка, хоча й доволі лагідно.

– Не називай її старою порхавкою, Джеку. Всім нам колись буде стільки років. І от мені, наприклад, хотілося б, щоб, коли це станеться, про мене говорили з належною літній людині шаною… – Погляд зелених очей прикипає до мене. – Втім, на вашому місці я б трималася від неї якнайдалі.

Це, схоже, слушна нагода подякувати й попрощатися.

Втім, вони не йдуть. Так і стовбичать у дверях, наче дві нерухомі статуї. Витріщаються на мене. Геть-чисто персонажі з «Краю “Дикий Захід”»[10], людиноподібні роботи, які чекають, поки їх увімкнуть і під’єднають усі необхідні дротики. Мене охоплює незатишне, бентежне почуття.

Потім Марта натягає свою безтурботну усмішку – наче вмикає лампочку.

– Якщо вам щось буде треба чи виникнуть якісь запитання…

– …звертайтеся до мене, – перебиває її Джек, усміхаючись одним кутиком вуст.

Марта жартома дає йому стусана. Потім вони дивляться одне на одного й регочуть. І, тримаючись за руки, йдуть, лишаючи мене в моєму новому помешканні. Я чую, як стиха стогне сходовий майданчик, коли Марта з Джеком перетинають його, як риплять сходи, коли вони йдуть донизу. Звук стишених голосів, що віддаляються, нагадує шелестіння паперу. Мабуть, не дуже їм зручно оце – щоб у будинку мешкав хтось чужий. Я б на таке, мабуть, не зголосилася.

Як бодай на мент розпружитися, якщо ти знаєш, що в домі чужа людина?

…Так, перш за все треба розібратися із дзеркалом… Я підходжу до нього й відвертаю до стіни. Все одно мені не треба бачити власне відображення на повний зріст.

Дзенькає телефон. Повідомлення від тата. Відтоді як я востаннє їх навідувала, він влаштував мені справжнісіньке пекло. Минулого вечора надійшло повідомлення про те, які вони з мамою були раді мене бачити. А в кінці повідомлення був номер телефону доктора Вілсона – без жодних додаткових пояснень. Я відповіла, не згадуючи про номер. Сьогодні зранку прийшло ще одне SMS – він дякував мені за те, що я подякувала йому. І надсилав телефонний номер. Знову. На це повідомлення я вже не стала відповідати.

Відкриваю чергове SMS. Цього разу він і не намагався бодай якось приховати свої справжні наміри. Бо жодного тексту немає, самий лише номер.

Я не зверталася до доктора Вілсона, позаяк і досі сподіваюся, що, якщо я потягну ще кілька днів, його, може, зіб’є автівка чи він вийде на пенсію і мені не доведеться з ним зустрічатися. Паскудні думки, але тепер принаймні ви розумієте, якою мірою мені не хочеться до нього потикатися. Зберігаю телефонний номер у адресній книзі телефона і вже збираюся набрати його, але вирішую, що не варто. Можливо, якщо я потягну ще декілька годин, доктор Вілсон устигне назавше поїхати до іншої країни.

Виходжу на майданчик, стиха зачинивши за собою двері. Кілька хвилин стою незрушно. Всотую в себе всі звуки, все, що бачу навколо. Деякі люди вважають, що будинки здатні говорити з ними. Я хочу, щоб цей будинок зі мною поговорив.

Тут, на горішньому поверсі, все вже бувале в бувальцях. Освітлення – вигадливі люстри з кількома лампочками. Вони скидаються на визолочені, але зовні вже доволі полупані. Двері до моєї кімнати старомодні – дерево з мідною ручкою. От відлущити б їх і вкрити лаком, вийшла б просто цяця. Шпалерам уже, схоже, чимало років, і нагорі, попід самою стелею, вони де-не-де повідставали від стіни.

Дослухаюся. Але тут, нагорі, тихо. Будинок не воліє нічого мені повідомити – хіба що те, що Джек із Мартою трохи занедбали це місце.

Може, вони не такі вже й багаті, як я спочатку вважала. Це пояснило б, нащо їм узагалі брати пожильця.

Спускаюся сходами на майданчик другого поверху. Роздивляюся, заплющуюся, вдихаю повітря. Дослухаюся. Чую лишень голоси Джека й Марти там, унизу. Будинку нема чого мені розповісти. Він мовчить. Що ж, може, іншим разом.

Я вмію чекати.