Читать книгу Загадкова кімната - Дреда Сэй Митчелл - Страница 11

Тиняюся навкруги, нарізаю кола кварталом, знову никаю туди й назад, аж нарешті зупиняюся перед дверима студії доктора Вілсона. Я все ніяк не могла зважитися, а тому на десять хвилин спізнилася на нашу першу зустріч. Але я й справді не можу зібратися на силі. Психіатри, психотерапевти, мозкоправи. Вони не здатні мені допомогти. Ба гірше, черговий сеанс може лише відкинути мене ще глибше в темряву, де чатують самі жахіття. Позбавити мене контролю над власним життям, за який я чіпляюся щосили.

Глибоко вдихаю, повітря наповнює спраглі легені.

Нагадую собі, що роблю це заради мами й тата. Такий собі завчасний подарунок їм на Різдво. Усміхаємося й махаємо, зціпивши зуби, – от як це називається. Жодних сумнівів не маю, що добрий доктор – чудовий хлоп, схоже, навіть, справдешнє світило у своїй галузі, але я знаю, що він мені не зарадить.

Він не здатний. Тепер жодна людина на це не здатна.

Окрім мене самої.

Не знаю, чому Вілсон називає свою приймальню «студією», – він же наче психіатр, а не рок-зірка. Може, це нове модне словисько, яким психіатри тепер величають свої робочі кабінети. Його студія розташована в елітному Гемпстеді[13], в гарненькому окремому котеджі. Мерседес, припаркований перед ним, аж волає про грубі гроші. Мабуть, серед клієнтів доктора Вілсона – самотні мільйонери, бідолашні багаті дітки й інший подібний контингент.

Навіть після того, як я натискаю на дзвінок, мене не полишає бажання накивати п’ятами. Але Вілсон виявляється аж надто прудким: двері шпарко відчиняють дуже впевненим рухом.

Незважаючи на свою тривогу, я заледве стримую сміх. Він просто викапаний Зигмунд Фройд: коротко підстрижене волосся, охайна сива борідка. Навіть окуляри трохи схожі на пенсне. Але ілюзія розвіюється, щойно він розтуляє рота. Доктор говорить правильною англійською, без натяку на німецький акцент.

– Лізо? Дуже радий познайомитися.

В нього глибокий, повільний голос – він наче зважує кожне слово, перш ніж його вимовити.

Надворі ранок суботи, передпокій і приймальня порожні, в студії ми сам на сам. Поки ми йдемо до кабінету, він розпитує мене про те, як ведеться батькам; схоже, він не бачився з ними вже досить тривалий час. Потрапивши в його кабінет, я знову насилу стримую сміх. В нього там стоїть кушетка! Справдешня кушетка! Навіть на позір дуже дорога, обіп’ята чорнющою лискучою шкірою.

– У вас є кушетка! – Я не йму віри власним очам.

Він не ображається, натомість лагідно всміхається, в кутиках очей помітні зморшки.

– Дехто з моїх клієнтів саме на це й розраховує, тому мені не хотілося їх розчаровувати. Лягайте, якщо хочете. Або, якщо так вам буде зручніше, отам обіч є зручний стілець.

Я не можу втриматися. Забираюся на кушетку, наче на карусель на ярмарку. Вмощуюся зручніше, поринаю у шкіряні обійми. Доволі затишно, але головне моє бажання – завершити з усім цим якомога швидше, тому я відмовляюся від чаю, кави й мінералки.

Не встигаю я оговтатися, а Вілсон уже сидить на своєму стільці, зчепивши пальці в замок на коліні.

– Чи ви не проти, щоб я записував дещо з того, про що ми сьогодні говоритимемо?

Хитаю головою. Хай собі записує, що мені? Я знаю, які запитання він мені ставитиме, і ладна відтарабанити йому всі потрібні відповіді й забратися звідси. Втім, не можу позбутися тривоги – а що, як втрачу самовладання, якщо почну детально переповідати йому власну історію?

– Ну що, може, для початку розповісте дещо про себе? – починає він.

Та без проблем. Я озвучую заздалегідь підготований варіант власної біографії – гладенько, наче шовком шию.

Порядна дівчина з середнього класу, родом із Суррею, єдина дитина, яка зростала в пасторальному середовищі, з люблячими й психічно врівноваженими батьками, які забезпечили мене всім необхідним. Буквально всім. Я була одна з найкращих учениць з усіх предметів у приватній школі – у рекламній брошурі цей заклад без зайвої скромності йменував себе «видатним». Я стала однією з тих небагатьох дівчат-випускниць, які вступили в університет на точні науки, а потім посіла високооплачувану посаду у відділі програмного забезпечення у фінансовому секторі. Швидко просувалася кар’єрними сходами. Я дисциплінована, вмію концентруватися на завданні, працьовита. В мене немає справжніх подруг, але, відверто кажучи, кому вони треба? А от хлопець був. Так, один, ви все правильно почули. Ні, я ніколи не ставала жертвою насильства, тому цю тему можна закрити. Ні, наркотики також не вживала й не страждала на жодний з видів залежності. Оце й усе. Отака от я.

Помічаю, що він робить забагато нотаток, набагато більше, ніж годилося б з огляду на те, що я йому розповіла. Мені спадає на думку, що доктор, можливо, просто складає список покупок. Може, йому кортить марнувати на розмову зі мною суботній ранок приблизно так само, як мені – на спілкування з ним. Хтозна, може, він зголосився на це лише задля того, щоб зробити приємне моїм батькам. Аж тоді я згадую, що він – батьків друг, тому, можливо, знає набагато більше, ніж може здатися.

Не стримавшись, встромлюю нігті в м’яку шкіру кушетки.

– Зрозуміло.

Оцей стриманий коментар – це достеменно не те, чого я від нього сподівалася. Авжеж, зараз почнуться запитання. Втім, він не ставить жодного. Але й нотаток більше не робить.

Вже не переймаючись тим, яке враження це справить, я хрипко, роздратовано вигукую, майже кричу:

– Значить так, одразу ж домовмося. Я не божевільна. Розумієте? Я не божевільна!

Звідки воно взялося? Оце слово на «б» – останнє, яке я збиралася озвучити під час нашого сеансу.

Доктор знову лагідно мені всміхається.

– Гадаю, Лізо, що ви зрозумієте: зараз серед представників мого фаху мало хто використовує слово «божевільний». А якщо й залишилися такі, то цих людей варто викинути з професії.

Він легенько зітхає, вивчає свої записи.

– Ваш батько згадав, що чотири місяці тому дещо сталося. Нещасний випадок, який, на його думку, ви, може, схочете зі мною обговорити. Це так?

Так типово для мого татка називати оту подію «нещасним випадком». Дрібничка така собі. Наче йдеться про щось, що час від часу може статися з кожним.

Знизую одним плечем.

– Якщо хочете.

– Ідеться не про те, чого хочу я, Лізо, а про те, чого хочете ви.

Здається, нам таки доведеться це обговорювати.

– Гаразд, тоді поговорімо про той «нещасний випадок».

– Хочете розповісти мені, що саме тоді сталося?

Я не хочу, але все одно доведеться. Голосно зітхаю; мені не хочеться, щоб голос тремтів. Сироти вперто поймають шкіру. Зосереджуюся. Починаю говорити таким відстороненим тоном, наче роблю доповідь.

– Ну що ж. Гадаю, я була тоді не в гуморі. У мене для таких випадків були ліки. Напередодні я погано спала. У мене бувають час від часу напади нічних жахіть, це триває ще з дитинства, і саме тоді один з них був у розпалі. Я майже не спала, тому на роботі взяла відгул. В обід я хильнула горілки, а для того, щоб настрій покращився, ковтнула кілька пігулок з тих, що були в аптечці. А потім ще кілька, і запила їх горілкою. Відтак іще. І ще. Я не тямила до пуття, що роблю. Я була втомлена й вибита з колії своїми нічними жахіттями. Напевне, я відключилася. Мене знайшли на підлозі у ванній. Наступне, що я пам’ятаю, – це як мені в шпиталі промивали шлунок.

А от тепер на черзі найважче.

– Вони… – ну, тобто лікарі в лікарні, мама й тато… перш за все тато, – вирішили, буцімто я намагалася накласти на себе руки.

Я відчуваю привид тієї безликої людини, яка написала прощальну записку, – цей чоловік наче лежить на кушетці зі мною обіч. І не сказати б, що це незручно, – навпаки, він наче додає мені сил.

Доктор і досі щось нотує.

– А ви й справді намагалися?

– Що?

– Накласти на себе руки?

Зітхаю і всерйоз обмірковую це запитання.

– Щиро кажучи, не знаю. Може, й так. Батьки, авжеж, у цьому переконані. І тепер я мушу регулярно їх навідувати й виходити на зв’язок, щоб вони переконалися, що я й досі топчу ряст.

– А раніше ви розглядали всерйоз можливість укоротити собі віку?

Заплющуюся. Важке запитання, але я щосили намагаюся на нього відповісти.

– Ну… не те щоб. Але іноді мені кортить, щоб мене не було, розумієте? Можливо, треба було згадати про це раніше: в підлітковому віці в мене був розлад харчової поведінки. Іноді мені здається, що це була така спроба зникнути, потрапити звідси деінде. Інколи мені кортить, щоб прийшла смерть і просто забрала мене до Шангрі-Ла[14], де тихо й спокійно. У місце, де не буде страшних снів. Знаєте, от як на надгробках вікторіанської доби писали: «Там же безбожники перестають докучати, і спочивають там змученосилі»[15].

Доктор усміхається.

– Це цитата з Біблії, з Книги Йова.

– Сердешний Йов. Мені його шкода.

– А за ці роки ви зверталися по професіональну допомогу через свої проблеми?

– Так, багато разів.

Чесно кажучи, я про це хоч книжку писати можу.

– Коли, ще в початковій школі, в мене не виходило дати собі ради, мій таточко-лікар намагався з’ясувати, що ж зі мною не так, і консультувався в лікарів вашої спеціальності. Мої батьки страшенно переймалися, а тому відрядили мене на консультацію до дитячого психолога. Файна леді. Завжди носила спідниці від Вів’єн Вествуд[16]. Спитала мене, чи не цькують мене інші діти. Я відповіла, що ні. Тому вона вирішила, що все через булінг, хай навіть я й сказала їй, що ніхто мене не цькував.

Я крадькома зиркаю на нього.

– Боюся, мені ніхто не зможе зарадити.

– А ваш батько? Що він із цього приводу думає?

– Мій… батько? – перепитую звільна. Подумки повертаюся туди, до саду в батьківському котеджі. Згадую тата, який обережно гойдав мене на гойдалці.

– Так, – м’яко провадить доктор Вілсон. – Ви сказали, що він намагався вам допомогти, коли ви були ще дитина. Ви згадуєте його частіше, ніж матір. Також він лікар-професіонал, в якого є чимало друзів у цій галузі. Мені цікаво, що з цього приводу думає він. Він вам про це не казав?

Я мовчу. Цього я не сподівалася. Я дуже гостро усвідомлюю той факт, що батьки ніколи в житті не зраджували мене. Тож я не хочу зраджувати їх. А надто свого обожнюваного татка. Як і всіх дітей, іноді батьки мене страшенно дратують, але вони ніколи не били мене в спину. Я вже відкоригувала свою оповідь, щоб не здаватися зрадницею, тож зараз підводити їх я не збираюся.

Обдумую, що б таке відповісти, але, здається, хоч би що я зараз бевкнула, все буде зрада.

Я рвучко сідаю й опускаю ноги на підлогу.

– Перепрошую, докторе. Мені треба йти.

Він – живе втілення співчуття.

– Певна річ, якщо бажаєте.

– Я тільки змарнувала ваш час.

– Анітрохи.

Зводжуся. Мене трохи загойдує. Намагаюся уникати рентгенівського погляду доктора Вілсона. Я змарнувала його час. Якби ж то я була з числа його прибитих непозбувною бентегою мільйонерів, він би за цю нашу коротеньку розмову отримав кілька тисяч. Натомість він змарнував на мене вільну суботу, щоб зробити послугу мамі й татові, й нічого не заробив. А зараз, коли ми підійшли до найцікавішого, я взагалі накиваю п’ятами.

Вже підступивши до дверей, питаю, чи може він дещо для мене зробити.

– Певна річ.

– Я дуже вдячна, що ви приділили мені час, так, дуже вдячна… але більше я до вас не прийду.

– Розумію.

Я й досі уникаю його погляду.

– Я оце подумала… Може, якщо ви перестрінете батька чи розмовлятимете з ним телефоном… чи не могли б ви сказати, що я ходжу до вас на сеанси? Вони з мамою тоді заспокоїлися б, у них трохи відлягло б від серця. Вони б не хвилювалися.

Доктор Вілсон співчутливо всміхається.

– Це було б неетично з мого боку, Лізо. Я маю на увазі, неетично з особистого погляду, не з професійного. Слухайте, може, присядете на мить?

Я сідаю на край канапи.

– Ці сеанси… вони не мають жодного стосунку до ваших батьків і моїх з ними стосунків, і ніхто нікому не робить ніякої послуги. Мета наших зустрічей – допомогти вам. Якщо вам здається, що наші зустрічі здатні зарадити, приходьте наступної суботи. Незалежно від вашого рішення я буду тут наступного тижня о цій самій порі. У мене завжди багато роботи.

– Сумніваюся, що ви зможете мені допомогти.

Вперше за сеанс голос мій тремтить.

– Може, й ні. Але в мене чималий досвід у цій сфері. Тож, можливо, щось і вийде. Мушу вам ще дещо сказати. Відверто розповідаючи мені про те, що ви думаєте чи відчуваєте, ви нікого не зраджуєте.

Не знаю, що він має на увазі. Але хай там як, це не має значення. Я не повернуся.

Але все одно кажу:

– Добре, я подумаю.

Доктор Вілсон проводить мене аж на ґанок. Коли він відчиняє двері, я обертаюся до нього.

– Я раніше почувалася так, наче застигла в часі. Не могла зрушити з місця.

– Раніше? – Він спантеличено дивиться на мене. – Ви сказали «раніше». Щось змінилося?

– До побачення, докторе.

Я роблю крок на вулицю. Розвертаюся до нього спиною.

– Інколи мені здається, що я живу чужим життям. Що це не те життя, яке мені належалося.

Перш ніж він встигає відповісти, я прожогом кидаюся навтьоки вулицею – наче злодюжка, яку заскочили на гарячому.