Читать книгу Загадкова кімната - Дреда Сэй Митчелл - Страница 5

Вийшовши з будинку Джека й Марти, сиджу в автівці. Мене тіпає, я стискаю кермо, намарно намагаючись угамувати трем. Не вдається. Відчиняю бардачок, витягаю слоїчок антидепресантів, ковтаю дві пігулки, навіть на запиваючи. Заплющуюся, чекаючи, поки вони почнуть діяти, рятуючи мене своїми чарами. Відкидаюся на спинку крісла, легенько притискаю кінчики пальців до скронь. Масую. Глибоко вдихаю. Дихаю всією поверхнею шкіри – спеціальний мій метод, що допомагає заспокоїтися.

Раз, два – деревá!

Три, чотири – вийшли звірі!

П’ять, шість…

Звільна, легко, спокійно…

Щойно мене трохи розпружує, зиркаю на годинник. Шістнадцята тридцять, а в мене на сьогодні призначена ще одна зустріч. Батьки очікують, що ввечері я навідаю їх у Сурреї. За звичайних обставин я б без жодних вагань скасувала нашу домовленість, але в тім-то й річ, що нині обставини не звичайні. Якщо я не приїду до них, вони почнуть панікувати, сколошкають родичів. Ба гірше, поліцію поставлять на вуха. Останнє, чого мені кортить, – це щоб рідня або правоохоронці зараз сіли мені на хвіст.

Заводжу машину й вирушаю. На дорогах корки й тягучка, і воно на краще. Доводиться сконцентруватися на керуванні. Не лишається часу на розпачливі думки й самокопання. Виїхавши з М25[7], прямую крізь Моул-Веллі[8] – зелені рясні пасовиська, вгодовані корови й вівці. Статечні селища – зі статечними будиночками, обіч яких припарковано статечні автівки. Оце – та Англія, в якій я зростала. А чогось більш англійського, ніж будинок моїх батьків, і уявити годі.

Це старий пасторат; він менший, ніж той будинок, у якому я наразі збираюся винайняти кімнату, але такий самий величний, лиш у свій власний спосіб. І більших англійців, ніж самі мої батьки, які ждуть мене біля дверей, також годі вигадати. Вони достеменно побачили мене ще здаля, щойно я завернула на довгу під’їзну алею. Тут завжди так.

Тато – виструнчений, прямий як палиця; через це здається ще вищим і вміє привернути увагу. Мама жартома кличе його «срібний лис»: волосся в нього вже майже посивіло. До того як вийти на пенсію, він був один з найвідоміших лікарів у Лондоні й кар’єру завершив, маючи приватну практику. Таких, як він, нині зустрінеш не часто. Сильний і мовчазний. Стоїк – оце, мабуть, буде саме те слово.

Мама – низенька, її волосся завдовжки до плечей не сиве, а радше біле. Вік їй личить, зморшки й плями її не лякають, я це знаю напевне. Вона з тих жінок, яких нині також не часто зустрінеш. Такі, як вона, неймовірно пишаються здобутками свого чоловіка і єдиної дитини, але самі залюбки аплодують їм, залишаючись за лаштунками. І от її вже аж ніяк не приймеш за чоловікову матінку.

Його звати Едвардом, її – Барбарою. Саме Барбарою – на Барбі вона не відгукується. Обоє вбрані практично й зручно, як справдешні сільські мешканці. Не знаю, твідове те вбрання чи ні, але скидається на те, що все ж таки твідове. Така собі статечна пара, одружена тридцять чотири з половиною роки. Цю надійність я хотіла б бачити і в своєму чоловікові також. Звісно, в пам’яті негайно зринає згадка про Алекса. Я безжально відтручую цю думку геть.

– Привіт, люба!

Тато вітається зі мною лагідно, але водночас у тоні його чути стриманість – такий собі натяк на те, що чекає на мене попереду. Ані обіймів, ані поцілунку в щоку. Натомість він заправляє мені за вухо пасмо волосся, так само, як робив це, коли я була ще зовсім маленька.

Мама обдаровує мене однією зі своїх сяйливих усмішок і цьомкає в щоку. Вона не відпускає мене з обіймів, квапливо проводить долонями по моїх обіп’ятих тканиною рукавів передпліччях. Судомно роздивляючись мене, вона намагається вишукати бодай якісь зміни. Краще б вона цього не робила: я страшенно ніяковію.

Коли ми заходимо до будинку, мені, як завше, впадає в око, що старий пасторат ущерть заставлений моїми світлинами. От я зі шкільними нагородами, ондечки – з грамотою за перше місце на олімпіаді з математики, отам я, перемігши у змаганнях з їзди верхи, обіймаюся з кіньми. Все це змушує мене шарітися, але в усіх цих світлинах є ще дещо, маленький ґандж, майже непомітний. Обіч мене немає ані подруг, ані хлопців. А ще я дуже тендітна, аж хворобливо худенька. Навіть Марта на моєму тлі здавалася б товстулею, якій не завадило б скинути кілька фунтів. І ще мені добре відомо, що всі світлини, на яких я найхудіша – шкіра й кістки, обличчя, на якому залишилися самі величезні очі, – завбачливо сховані по шафках.

До того ж тут немає жодної світлини, на якій я була б увічнена немовлям. Мама казала, що альбом з фотографіями вкрали разом з іншими речами, коли в будинок, у якому ми жили, вдерлися грабіжники. Я тоді була зовсім крихіткою й того нашого помешкання не пам’ятаю.

Єдине, окрім моїх портретів, фото, яке варте уваги, – це світлина тата, який щойно розпочав навчання на медичному факультеті. На ній він разом з двома колегами-студентами, причому всі троє не вельми тверезі. Хлопці здіймають кухлі з пивом, мало не тицяючи ними в об’єктив, а обличчя їхні приховані за медичними масками.

Заходимо до затишного, плеканого саду. На залізному кутому столі посеред пахощів і квіту таткових унікальних різнокольорових гвоздик розкладене частування – мамине шотландське печиво, цинамонові перепічки й фруктовий пиріг, – а також стоїть заварник з чаєм.

Мама неквапом відрізає перший шматок пирога, який призначається саме для мене. Власне, це не шматок, а здоровенний кусень – мовчазно, але наполегливо вона докладає зусиль задля того, щоб я набрала вагу. Прикипівши до мене очима, вона чекає Моменту Ікс. Тієї самої миті, коли я відламаю шматочок і вкину його в рот. Слухняно роблю те, чого від мене сподіваються. Жую.

– Чудовий пиріг, мамо! – Трохи надміру демонстративно облизую губи. – Ти скоро Мері Беррі[9] перевершиш!

Мама в захваті, очі її потішено сяють. Інша людина на її місці вже б захоплено плескала в долоні – геть-чисто наче один з тих фейсбучних мемів. Авжеж, я брешу. В пирога консистенція і смак загуслого місива з цукру, смальцю й дитячого пластиліну.

Чай уже розлито по чашках, і батьки починають мляву балаканину про теплу погоду, сусідів, татові перемоги в гольф-клубі.

Але все це – облуда. Я знаю, нащо насправді ми зібралися, що саме маємо обговорити. Це так само передбачувано, як щотижневі відвідини батьками недільної відправи.

А ще я помічаю оті значущі погляди, якими вони обмінюються.

Першим на амбразуру кидається тато.

– То як ти сьогодні, люба?

З цього ж таки запитання він, поза всякими сумнівами, починав розмову зі своїми пацієнтами.

Роблю ковток теплого чаю й лиш тоді відповідаю:

– Зі мною все гаразд.

А відтак долучається й мама.

– Ти добре їси?

– Так. Тричі на день, збалансоване харчування. – Я пхаю до рота чергову порцію пластиліну-цукру-смальцю, змішаних з родзинками й коринками, щоб надати своїй відповіді більшої переконливості. Цього разу місиво прилипає мені до передніх нижніх зубів.

– А спиш добре?

– Так.

В животі у мене починає крутити. Я не збираюся винуватити їх у тому, що вони роблять, але виступати в ролі комахи, яку досліджують під мікроскопом, не надто приємно. Це страшенно бісить. Язиком мені вдається зсунути місиво з зубів, але якась часточка його прилипла намертво.

– Ти впевнена? – Це знову мама. Батьки в мене командні гравці, їх так просто не скараскаєшся.

– Так.

– То ти вчасно приймаєш ліки?

– Так, я досі приймаю антидепресанти.

Мама кривиться – передбачувано. Слово «депресія» стосовно єдиної дитини змушує її нервуватися. Мені не подобається ним зловживати, але іноді це – єдиний спосіб спрямувати в інше річище розмову, яка стала надто вже особистою.

Спрацьовує й цього разу. Мати починає розпитувати мене про роботу. Зазвичай це – цілком безпечна тема, адже батькам відомо, що працюю я старанно й на роботі в мене все просто чудово. Я розповідаю, що мене, ймовірно, знову підвищать, що до мене вже потикалися рекрутери, пропонуючи посаду з більшою платнею. Батьки аж світяться від гордощів. Я також свічуся – від задоволення. А чом би й ні? Я ж фахівець. Дехто б, напевне, сказав, що аж надміру фахівець, бо близьких подруг в мене на роботі не з’явилося. І взагалі в мене немає жодної близької подруги.

Аж відтак мама вдає, ніби про щось згадала. Ставить філіжанку на блюдце.

– До речі, люба, ти ж уже бачилася з доктором Вілсоном?

Киваю, відсуваючи вбік тарілку, на якій ще залишився добрячий кавалок пирога.

– Так, я ходила до нього кілька разів.

Батьки знову перезираються, цього разу стривожено.

Тато дивиться кудись у далечінь, на бувалу в бувальцях жовту гойдалку в глибині саду. Ця гойдалка – уособлення того, як я уявляю собі щастя: тато, який дбайливо штовхає її, і я злітаю все вище й вище й верещу, щосили чіпляючись за мотузки.

Батько зводить на мене погляд, очі його потемніли від болю.

Мама зсуває брови, її обличчя – уособлення тривожного спантеличення.

– Дивно, люба, тому що тато нещодавно обідав з доктором Вілсоном і той йому сказав, що ти з ним не зв’язувалася.

Якщо є на світі щось, що я ненавиджу більше, ніж брехати батькам, то це те, коли вони мене заскочують на брехні. Засоромлено бурчу ледь чутно:

– Так, я була дуже зайнята…

– Ми з твоїм батьком… – наполегливо каже мама, наче я й досі ота от малеча на гойдалці, якій треба нагадати, що час повертатися на грішну землю, – вважаємо, що тобі варто зустрітися з ним. Він давній татів друг. Вони разом навчалися в університеті. Він – один з найкращих психіатрів Лондона. Люди платять грубі гроші, аби тільки потрапити до нього на консультацію.

Якби на цьому вона й зупинилася, я б скорилася й зголосилася зустрітися з доктором Вілсоном. Але, на нещастя, вона додає:

– …а надто після того, що сталося.

Я одразу забуваю про те, що в таких родинах, як наша, існує неписане правило завжди тримати себе в руках. Адже втрачати самовладання – це вульгарно, це неправильно. Але я не стримуюся. Не пам’ятаю, як саме пиріг опиняється в мене в руках, – але дорогоцінна мамина мішанина злітає в повітря, падає в траву й розвалюється навпіл. І лежить там, на землі, така ж понівечена, якою почуваюсь я сама.

– Те, що сталося чотири місяці тому, – то була помилка, просто помилка! Чуєте?

Голос навіть не схожий на мій власний, це – голос дитини, яка прагне бути почута, яка понад усе хоче, щоб її зрозуміли.

– Скільки ще разів я мушу повторювати! Я не збиралася нічого з собою робити!

Мене кидає в дрож від люті. Кортить зупинитися, але я не можу.

– Якого довбаного дідька? Та хоч отих своїх коновалів поспитайте в тому довбаному шпиталі – це був просто бісів нещасний випадок!

Маму аж тіпає від жаху, вона вражено дивиться то на порожню таріль від пирога, то на мене. У тата суворе обличчя. Еге ж, тепер я розумію, як, либонь, тремтіли перед ним його студенти-медики.

Голос його звучить строго й похмуро.

– Буду дуже вдячний, якщо ти утримаєшся від уживання такої лексики в цьому будинку, Лізо. І від того, щоб ображати маму, яка просто хоче тобі допомогти. А ще я буду дуже вдячний, якщо ти не називатимеш моїх колишніх колег коновалами.

Засоромлено опускаю голову. На очі навертаються сльози. Чому я не можу бути така, як усі інші? Я ж помічаю, як колеги позирають на мене на роботі. Отой от робот Ліза, яка навіть на обід не ходить. Вона ж не людина. Вона ж ненормальна.

– Еде, – стиха каже мама, майже лагідно. – Не тисни на неї.

– Вибачте! – вибухаю я, нарешті зводячи голову й зважуючись зустрітись очима з двома людьми, які люблять мене понад усе на світі.

Мама оговтується. Звільна перехоплює ініціативу.

– Все гаразд, люба, ти просто засмучена, ми розуміємо. Ніхто ж не пропонує тобі…

Вона не договорює, буквально сковтує неймовірним зусиллям слова, вже ладні зірватися з губ. А тому пробує зайти з іншого боку.

– Ми знаємо, що ти цього не хотіла. Знаємо.

Не розумію, як вона може це знати. Навіть я не знаю до пуття, що саме я збиралася зробити того дня.

Тато, загартований своїм медичним минулим, мовчить. Інколи мамині методи ефективніші за всі його наукові підходи.

– Якби ж то ти зголосилася навідати доктора Вілсона, то він, мабуть, допоміг би розібратися з твоїми проблемами, – вкрадливо починає мама. – Він би підказав тобі, як з ними впоратися. Він же чудова людина, еге ж, Едварде?

Татове обличчя вже не таке суворе. І його стриманість де й поділася. Він згорбився, наче старигань.

– Так. Він чудовий.

Мені кортить пригорнутися до нього. Доторкнутися. Міцно обійняти. Я завжди була таткова донечка. Між нами є особливий зв’язок, що сформувався тоді, в саду, коли він гойдав мене на тій пластмасовій гойдалці.

Я зважуюся. В мене духу не вистачає завдавати їм додаткового болю.

– Я піду до нього. Домовлюся про зустріч.

Мені не хочеться звертатися до цього доктора Вілсона. Ще один представник медичної братії, який препаруватиме мене. Мені здається, що я вже встигла побувати в кожного психотерапевта, терапевта, психіатра, цілителя й псевдомозгоправа в радіусі двадцяти миль від Лондона. От як мені забути отой сеанс із хлопом, що нарізáв довкола мене кола, вбраний у пурпуровий східний халат і намисто, зроблене з мушель, які, схоже, виловили на пляжі Брайтон-біч? Того, що мацав мене своїми липкими від поту, пожадливими лаписьками, буцімто для того, щоб позбавити мене проблем? Це ж уявляєте, якою мірою я прагну розібратися в тому, що зі мною відбувається, якщо на таке зголосилася?

Коли мене чотири місяці тому випустили з лікарні, щось підштовхнуло мене в новому напрямку. Не можу до пуття пояснити, що воно таке було. Може, я врешті-решт усвідомила, що так далі тривати не може. Саме тоді я остаточно все вирішила.

Не потрібна мені ніяка психологічна допомога, і поради також не потрібні.

Мені потрібна правда.

Хай там як, я піду до цього доктора Вілсона, якщо це ощасливить батьків і вони нарешті від мене відчепляться.

Решту вечора ми поводимося так, наче нічого не сталося. Отак воно й ведеться зазвичай у таких родинах, як у нас, – якщо виникає якась незручна ситуація, зустрінь її, знешкодь, а потім заховай якомога глибше.

Наші посиденьки завершуються тим, що батьки обіцяють за два тижні навідати мене в Лондоні. Лишень коли я вже прямую до автівки, до мене дещо доходить.

Я ж так і не сказала їм, що переїжджаю до тієї кімнати в будинку Марти й Джека.