Читать книгу Загадкова кімната - Дреда Сэй Митчелл - Страница 7

Починаю розпаковувати речі й розвішувати одяг у шафу. Всі без винятку мої кофтинки – з довгими рукавами, штани – до кісточок, а от черевички відкриті – так, що видно верхню частину ступнів. У мене є кілька особистих документів, які я вирішую покласти в шафку біля ліжка, але шухляда відмовляється засуватися як годиться. Витягаю її. Виявляється, що туди, за задню стінку шухляди, позавалювалося чимало всякого непотребу. Бачу меню з ресторанів на виніс, візитівки служби таксі, стару серветку для окулярів. А ще – конверт. Він не запечатаний, всередині – складений аркуш паперу.

Нашорошую вуха. Це ж щойно зарипіли сходи, що ведуть до моєї кімнати, еге ж? Дослухаюся, але звук не повторюється.

«Припини ти вже бути таким страхополохом».

Я знаю, що в старих будинках у спекотні дні деревина розширюється, а потім уночі знову зсідається. Звідси, напевно, й цей звук. Може, варто піти перевірити? Я зводжуся, й досі тримаючи в руках конверт. Але вже біля дверей зупиняюся. «Досить уже параноїти. Ти хотіла, щоби будинок з тобою поговорив, і він з тобою говорить – от хіба що мовою старого дерева, якою ти не володієш».

Я намагаюся викинути це з голови, але воно нікуди не дівається – оце пекельне відчуття першого вечора, проведеного в чужому будинку.

Натомість я повертаюся до ліжка, витягаю з конверта складений аркуш паперу. Це лист. Написаний від руки, охайним і чітким, якимось професійним почерком. Кров відливає мені від обличчя, мене починає морозити.

Адже я одразу ж розумію, що це за лист.

Підстрибую, коли зовні знову лунає оцей тріск. Цього разу це не сходи – це майданчик просто в мене під дверима. І знову западає тиша.

У кімнаті чути тільки моє важке дихання. За кілька секунд звук повторюється. Уривчасте рипіння – наче щось важке тисне на мостини.

Кладу листа назад у конверт і ховаю його під матрац. Кваплюся до дверей. Притискаюся до них вухом. Дослухаюся.

Тиша.

Бабах.

Стукіт у двері відлунює вібрацією в усьому тілі.

Вражено відсахуюся, хапаючи повітря.

– Хто там? – Трем у голосі приховати несила.

– Всього лиш я.

Розпружуюся. Це Джек. Опускаю руки, намагаюся вирівняти дихання й заспокоїтися. Думаю про те, що варто попросити його піти, але він додає:

– Я оце подумав: у вас, бува, не знайдеться вільної хвилинки?

Відчиняю двері – не надто широко, втім, – щоб дізнатися, чого він хоче.

Але я одразу ж розумію, що припустилася помилки. Слід було сказати йому, що я вже в ліжку. Він в елегантних штанях, налощених черевиках, випрасуваній білій сорочці, а на шиї золотий ланцюжок. Від нього тхне милом і різким, з пряним ароматом, лосьйоном після гоління. Він виглядає так, наче зібрався на побачення. Може, вони з Мартою кудись ідуть?

Обидві руки він тримає за спиною.

– Що сталося, Джеку?

Він жестом штукаря викидає вперед одну руку. В ній – скріплений степлером стосик аркушів.

– Угода про винайм. Ви забули її підписати.

Він має слушність. Мені так кортіло якнайшвидше в’їхати, що навіть на думку не спало, що треба владнати всі ці юридичні формальності.

– А, так. – Простягаю руку. – Якщо ви мені її залишите, я прочитаю її, підпишу й вранці віддам.

– Та все гаразд, я зачекаю. Ми з Мартою хочемо, так би мовити, розставити всі крапки над «і».

Він плечем рвучко прочиняє двері, і я впускаю його, тому що не впустити – то було б неввічливо. Скільки жахливих речей стається з жінками, бо вони вважають, що неввічливо наполягати на своєму? Лише коли Джек уже заходить до кімнати, я розумію, що саме в нього в другій руці. Він за шийку стискає в п’ястуку пляшку шампанського, а між пальцями тримає ніжки двох келихів.

Всміхаючись, наче справдешній дорослий хлопчик, він демонструє мені пляшку.

– Оце купив вам маленький подаруночок на вхідчини. Не годиться вселятися до нового приміщення, не скропивши його. Читайте угоду, я поки наллю нам випити.

Він зачиняє двері й засуває засувку якось так, що я навіть не встигаю помітити, коли саме він це зробив. Я могла б багато чого з цього приводу сказати, але вирішую, що найкращий варіант – просто підписати угоду й випровадити його.

Знічено опускаюся на стілець біля столу, а Джек вмощується в мене на ліжку й кілька разів підскакує на ньому.

– А нічо, зручненько! – Він плескає по ліжку, облизує губи. – Чого це ви там умостилися? Не треба ніяковіти, сідайте обіч! Овва! – Корок шампанського вилітає з пляшки просто в стелю, піна ллється на підлогу.

Я залишаюся там, де й сиділа. Продивляюсь угоду, й очі в мене дедалі більше розширюються. Руки трусяться, я налякана до напівсмерті. Джек більше не здається мені безневинним ягням. Згадую доторк його сталевих пальців до власного зап’ястка.

– А де Марта?

– Марта? – повторює він, наче я спитала його, де тут отаборилися прибульці з іншої планети. – Та десь пішла. Викиньте ви її з голови врешті-решт, її на вечірку на честь вхідчин не запрошували. До того ж вона добре мене знає й не переймається.

Я йому не вірю. Я бачила, як вона крадькома позирала на нього – такий погляд може бути лишень у глибоко закоханої жінки. Бідолашна Марта.

Він дивиться на мене з натяком на докір.

– То ви так і сидітимете на тому стільці?

– Я читаю угоду.

– Покваптеся, бо піна зійде.

Схоже, у мене, фігурально висловлюючись, вона вже зійшла. І що робити? Я ж у його будинку, а двері взято на засувку. Він ближче до дверей і, якщо я спробую кинутися до них, перехопить мене. До того ж мені все одно знадобиться кілька секунд, щоб відтягнути засувку. Гарячково метикую. В нього, може, й на гадці немає нападати на мене, але коли чоловік, якого ти заледве знаєш, силоміць вдирається до твого помешкання з алкоголем і замикає двері зсередини, статися може будь-що. Я згадую ту жахливу, обурливу трагедію, яка спіткала колись одну мою колишню колегу. Вона почувалася самотньою після розлучення й пішла на побачення з наче цілком поважним хлопцем, який потім накачав її наркотою й зґвалтував. Зґвалтування назавше залишає відбиток на житті жертви. А я ж повністю беззахисна. Навіть кричати марно – ми на горішньому поверсі. Хто почує, якщо я щосили гукатиму пробі?

Збираю всю свою мужність.

– Джеку, я хочу, щоб ви пішли.

– Що? – Він здається здивованим, наче й справді не розуміє, чому мені кортить, щоб він забрався звідси.

– Те, що ви робите, – нечесно стосовно вашої дружини.

Він здіймає келих.

– Єдине, що я роблю, – це пригощаю вас шампанським. Мушу додати, що воно мені коштувало грубих грошей, до речі. А роблю це я задля того, щоби привітати вас у вашому новому помешканні.

Навіть до пуття не прочитавши угоду, ставлю розгонистий підпис на обох примірниках і зводжуся.

Витягнувши руку якнайдалі, віддаю йому його примірник. Я не хочу, щоб він до мене наближався.

– От ваша угода, всі крапки над «і» розставлено, тому йдіть, будь ласка.

Раптом його увагу привертає якийсь звук за дверима.

– Ви чули?..

Хотілося б мені, щоб це був звук ляпасу, який би він від мене отримав. Але натомість я також дослухаюся. Й нічого не чую. Джек незугарно притуляє келих на шафку біля ліжка й квапиться до дверей. Від щойної впевненості «Джека-мастака» й сліду не стало. З вправністю досвідченого грабіжника він нечутно відсуває засувку. Ледь прочиняє двері.

Тепер і я чую також. Марта гукає його на ім’я. Здається, вона зараз у холі. Він завмирає, потім притискає палець до губ – анічичирк, мовляв. Вперше мене охоплює лють. Він хоче облаштувати все так, наче я його спільниця, а цей недоречний візит – наша спільна провина.

Досить з мене. Підступаюся до нього, тицяю підписану угоду йому в пику, тож Джекові нічого іншого не залишається, окрім як забрати папери.

Виштовхати його втришия – от що я мала б зробити, але мені просто кортить, щоб він забирався. Він скрадається до дверей, нишком виходить, іде сходовим майданчиком, спускається сходами. Я чую, як він гукає Марту.

– А я чогось думав, що тебе цілий вечір не буде! – долинає до мене.

Відповіді я не чую.

Беру двері на засувку, підсуваю стілець під ручку, щоб Джек не надумав вдертися до мене вдруге. Важко падаю на ліжко. Я злякалася, я й справді просто страшенно злякалася. А найбільше налякав мене навіть не сам Джек, а те, що я була сама-одна в чужому домі. Принцип довіри, як сформулювала це Марта. Але факт лишається фактом: я взагалі не знаю цих двох людей, у яких винайняла кімнату.

* * *

Згадую про лист, який знайшла в шафці й сховала під матрацом. Витягаю конверт, сідаю до столу. Конверт трохи пом’ятий з одного кута, тому, вирішую я, він, мабуть, пролежав отам, за шухлядою, досить довго, хоча чорнило ще не встигло виблякнути. Витягаю аркуш. Цього разу він мене так не вражає, тому що я вже знаю, що це за лист. Читаю:

«Всім зацікавленим особам.

Це одна з останніх речей, які я залишаю в цій кімнаті. Я не збираюся називати власне ім’я, тому що воно не має жодного значення. Крім того, якщо я зроблю це, прийняте мною рішення може зашкодити невинним людям, а їх уже й так постраждало чимало. З усією повагою я прошу представників влади не намагатися з’ясувати мою особу чи походження. Це й справді не має жодного значення. Я просто людина, яка наробила помилок і вирішила тепер заплатити за них у єдиний спосіб, який здається прийнятним, тобто власним життям.

Немає потреби ставити забагато запитань. Вони не зарадять ані вам, ані мені. Зі мною все покінчено. Дайте мені спочити з миром.

Оскільки мені відомо, яка доля чекає на самогубців, що не є заможними, я розумію, що поховають мене не у Вестмінстерському абатстві. Втім, я б хотів попросити про те, щоб, перш ніж мене відправлять туди, де я знайду свій вічний спочинок, заупокійну відправу провів пастор англіканської церкви. Я б хотів…»

На цьому лист несподівано уривається.

Лист самогубця. Прощання з життям. Там, унизу аркуша, є ще кілька рядків, набазграні олівцем. Вони, схоже, написані якоюсь незнайомою абеткою, але я взагалі не надто розуміюся на іноземних мовах, тому мені годі прочитати, що там написано.

Отже, виходить, хтось укоротив собі віку просто в цій кімнаті. Не «хтось», тут-таки виправляю себе, а той чоловік, що відмовився називати власне ім’я. Може, це саме тому під час моїх оглядин у кімнаті смерділо отим дешевим освіжувачем повітря – щоб замаскувати гнилий віддих нещодавньої смерті? Але Джек висловився однозначно: жодних пожильців до мене тут не мешкало.

Наново перечитую перші рядки листа – от воно, чорним по білому: «Це одна з останніх речей, які я залишаю в цій кімнаті».

В цій кімнаті. Втім, можливо й таке, що Марта з Джеком купили цю шафку десь на блошиному ринку і лист уже був отам, за задньою стінкою шухляди. Хитаю головою: у шафки вигляд предмета меблювання, який простояв тут уже досить довго, а лист не здається аж такою мірою давнім.

Нащо було Джекові брехати про те, що до мене в них не було пожильців?

Він не тільки у гречку скаче, він ще й бреше? Щось Джеків психологічний портрет виходить не надто привабливим…

А чому всім було байдуже до того безіменного чоловіка? Я проводжу пальцями по рядках. Мені – не байдуже. В горлі клубок.

Я знаю, як воно – заточуючись, стояти на самісінькій межі. Саме цієї миті між мною й цим безіменним чоловіком, обличчя якого мені годі уявити, формується міцний зв’язок. Я не можу просто запхати лист назад до шухляди і вдати, ніби цього незнайомця не існує. «Не існувало», – виправляю я себе. І все одно я не можу, адже це було б жорстоко.

«Немає потреби ставити забагато запитань. Вони не зарадять ані вам, ані мені. Зі мною все покінчено. Дайте мені спочити з миром».

Але в мене не виходить дослухатися до його прохання і вшанувати його волю. Бо позбутися запитань, що дошкуляють мені, я не можу.

Хто вони, оті невинні люди, про яких він говорить? Як саме він їх скривдив? Яких помилок він припустився?

Я гарячково міркую.

«Вгамуйся.

Вгамуйся.

Та вгамуйся ти, хай тобі грець».

Знаходжу свої пігулки, вкидаю одну до рота. Дві – то буде забагато. Я страшенно втомилася, мені треба поспати.

З важким серцем складаю листа й залишаю його на столі.

Мені кортить стільки всього з’ясувати про цього чоловіка, який укоротив собі віку.

* * *

Дивлюся на ліжко й зітхаю. Настав час зазирнути в обличчя власним потворам. Власним демонам. Адже вони є в усіх нас.

Вдягаю піжаму – сплю я завжди в одежі з довгими рукавами й довгими холошами, – витягаю мобільний і навушники. Один психотерапевт якось стверджував, що найкращий спосіб заснути – це фізично виснажитися. Втомитися такою мірою, що, тільки-но ляжеш, тебе миттю затягне в дрімоту. Цей психотерапевт порадив мені щоразу перед сном займатися активними фізичними вправами, але за першої ж нагоди я знехтувала його порадою. Я не люблю такої розминки: вона штучна й нудна. Натомість я винайшла власний спосіб.

Надіваю навушники, натискаю кнопку відтворення на плеєрі. У мене там плейлист типової дівчини з Північного Лондона. Альбоми Емі Вайнгаус[11], моєї улюблениці. «You Know I’m No Good» вривається мені у вуха. Перший звук ударних луною віддається в усьому тілі. Я починаю танцювати, наче одержима, швидко рухаючись з одного кінця кімнати до іншого. Гортанний, сексуальний голос Емі підживлює мене. Я впріла, в голові пульсує рефреном одна й та сама фраза. «Я засну. Я засну. Я засну».

Коли Емі нарешті замовкає, я встигаю засапатися. Мені не хочеться відхекуватися – треба якомога швидше засинати.

Музика ще нуртує в мене в жилах, а я вже хапаю іншого свого нічного приятеля – шарф. Він з найм’якішого шовку, бузкового кольору, лише на кінчиках чорний візерунок. Мати подарувала його мені на день народження, коли мені виповнилося п’ятнадцять років. Для більшості людей день народження – то особливий день, їхній день, але мені завжди в ці дні було страшенно важко. А моїм бідолашним батькам ще важче, бо вони мусили давати раду впертій малій, яка знехочу відбувала свято. Кумедно, за ці роки вони подарували мені стільки чудових подарунків, але саме цей шарф я ціную найбільше. Може, тому, що він схожий на мене саму: не надто ефектний роботяга, який просто виконує свою роботу.

Сідаю на своє нове ліжко. Витягаю ноги. Прив’язую шарф до правого стовпчика ліжка, а потім двічі обмотую його навколо правої кісточки. Лягаю.

«Я засну».

«Всім зацікавленим особам».

Прив’язана нога посмикується. Нарешті наважуюся заплющитися.