Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 11

Привалившись черевом до шинквасу, Алберт Кавснер пив віскі «Залізне тавро».[35] Поряд нього по праву руку були брати Ерпи – Ваєт[36] і Верджил, – а ліворуч Док Голлідей.[37] Він якраз підняв свою склянку, щоб виголосити тост, коли до салуну «Серджо Леоне»[38] підстрибом забіг якийсь чоловік з дерев’яною ногою.

– Там банда Далтонів![39] – кричав він. – Далтони щойно в’їхали у Додж!

До нього з незворушним виразом обличчя обернувся Ваєт. Лице мав вузьке, засмагле і красиве. Він був дуже схожим на Г’ю О’Браяна.[40]

– Ми в Тумстоні,[41] Маффіне, – промовив він. – Нумо, вгамуй свуоє старе розбурхане лайно.

– Ну, хай де ми не є, але вони скачуть! – вигукнув Маффін. – І на вигляд вони скажееені, Ваєте! Схоже, вони дуууже, дуууже скажеееееені!

Немов на доказ цього, на вулиці розпочалася стрілянина – важкій гуркіт армійських револьверів сорок четвертого калібру (мабуть, украдених) у суміші з ляскотливим хльостанням гвинтівок «Ґаренд».[42]

– Не обсерись у труси, Маффі, – промовив Док Голлідей і посунув на потилицю капелюха.

Алберт не вельми-то й здивувався, побачивши, що Док викапаний Роберт Де Ніро.[43] Він завжди вважав, що якщо хтось і має абсолютне право грати сухотного дантиста, то саме Де Ніро.

– Що ви кажете, хлопці? – спитав, озираючись, Верджил Ерп. Верджил не був особливо схожим ні на кого.

– Ходімо, – мовив Ваєт. – Досить уже тих чортових Клантонів, мені на весь вік стачить.

– Там Далтони, Ваєте, – спокійно проказав Алберт.

– Мені однаково, чи там Джон Ділінджер, чи Гарнюк Флойд,[44] – вигукнув Ваєт. – Ти з нами, Козирю, чи ні?

– Я з вами, – відповів Алберт Кавснер, говорячи м’яким, але зловісним тоном природженого вбивці.

Одну руку він впустив на руків’я свого довгоствольного «Блантайна спешела»,[45] а другою лапнув себе за голову, перевіряючи, чи міцно сидить там ярмулка. Та була на місці.

– Гаразд, хлопці, – сказав Док. – Ходімо, підчикрижимо трохи Далтонам гузна.

Вони виступили разом, четверо в ряд, крізь салунні двері «кажанячі крила», якраз коли дзвін на баптистській церкві Тумстона почав відбивати полудень.

Далтони повним чвалом скакали по Мейн-стрит, прострілюючи дірки у вітринах і фальшивих фасадах. Водяну діжку перед закладом «Кредити і надійне лагодження зброї у Дюка» вони перетворили на фонтан.

Айк Далтон був першим,[46] хто побачив чотирьох чоловіків, які стояли на курявій вулиці, відслонивши назад сюртуки, щоби звільнити руків’я своїх револьверів.

Айк люто прикоротив свого коня, аж той з верескливим іржанням став дибки, піна щільними сирними згустками бризкала на всі боки з вудил. Айк Далтон трішечки нібито скидався на Рутгера Гауера.[47]

– Дивіться-но, що ми тут запопали, – глузливо гукнув він. – Це ж Ваєт Ерп і його гомосячий братик Верджил.

Поряд з Айком зупинився Еммет Далтон[48] (який був схожим на Доналда Сазерленда[49] після цілого місяця безсонних ночей).

– І ще один підар, їхній дружок дантист, – прошипів він. – Кого ще треба…

Та тут він упізнав Алберта й зблід. Тонка презирлива усмішка зів’яла на його губах.

До двох своїх синів під’їхав Татусь Далтон. Татусь був дуже схожим на Сліма Пікенса.[50]

– Господи, – прошепотів Татусь. – Це ж Козир Кавснер!

Тепер свого коня поруч з Татусем зупинив і Френк Джеймс.[51] Обличчя в нього було кольору брудного пергаменту.

– Що за чорт, хлопці! – вигукнув Френк. – Я не проти переполохати парочку містечок у нудний день, але ніхто не казав мені, що тут виявиться Аризонський Юдей.

Алберт «Козир» Кавснер, відомий від Седелії до Стімбовт-Спрингс[52] як Аризонський Юдей, зробив крок уперед. З долонею, завислою над руків’ям свого «Бантлайна».[53] Не відриваючи своїх крижаних сірих очей від запеклих лиходіїв, які сиділи верхи за двадцять футів перед ним, Алберт сплюнув убік тютюновим струменем.

– Нумо, хлоп’ята, робіть ваш вихід, – промовив Аризонський Юдей. – За моїми підрахунками, пекло ще й наполовину не заповнене.

Банда Далтона ляснула по кобурах якраз у ту мить, коли годинник на вежі Тумстонської баптистської церкви відбив у гаряче пустельне повітря останній дзвін полудня. Козир лапнув свій револьвер, висмикнувши його зі швидкістю метеорного спалаху, і, коли він почав шпарити долонею лівої руки по курку, посилаючи розсип 45-каліберної смерті в банду Далтона, закричала якась дівчинка, що стояла перед готелем «Лонгорн».

«Змусьте вже хто-небудь цю шмаркачку припинити її скиглення, – подумав Козир. – Що там таке з нею, врешті-решт? У мене тут усе під контролем. Мене ж не дарма називають найметкішим юдеєм на захід від Міссісіпі».

Але вереск не припинявся, прориваючись крізь повітря, по ходу його затьмарюючи, і все почало руйнуватися.

На якусь мить Алберт взагалі звідусіль пропав – загублений у темряві, де фрагменти сновидіння шкереберть осипалися і зникали в якомусь вирі.

Єдиною константою залишався той жахливий крик; він звучав, як верещання переповненого чайника.

Алберт розплющив очі й роззирнувся. Він сидить у своєму кріслі в передній частині пасажирського салону літака рейсу № 29. З хвостової частини літака по проходу йшла дівчинка років десяти чи дванадцяти, на ній була рожева сукенка і нахабно великі темні окуляри.

«Що вона за таке, кінозірка чи хто?» – подумав він, але все одно почувався сильно наляканим. Поганий був це спосіб виходити зі свого улюбленого сну.

– Агов! – погукав він, але стиха, так щоб не розбудити інших пасажирів. – Агов, мала! У чому справа?

Дівчинка різко сіпнулася головою в бік його голосу. Тіло її повернулося на мить пізніше, і вона наскочила на одне з тих крісел, що по чотири в ряд йшли вздовж центру салону. Вдарилася вона стегнами, відбилася, поточилася назад на підлокітник крісла під лівим бортом. І впала на його сидіння, задравши догори ноги.

– Де всі? – ридала вона. – Поможіть мені! Поможіть мені!

– Гей, стюардесо! – заволав Алберт, занепокоєний, і розстібнув на собі ремінь безпеки. Він підвівся, вислизнув зі свого крісла, обернувся до верескливої малої… і зупинився. Тепер він побачив весь літак, аж до задньої частини, і побачене змусило його захолонути на місці.

Перша думка, яка спала йому, була: «Гадаю, зрештою мені не варто непокоїтися тим, що я можу розбудити інших пасажирів».

На погляд Алберта, весь пасажирський салон «767-го» був порожнім.