Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 7

О чверть по півночі Браян Інґал уже влаштовувався у кріслі 5A рейсу № 29 – флагманського маршруту «Американської гідності» з Лос-Анджелеса в Бостон. Хвилин десь через п’ятнадцять лайнер, що вирушає в рейс, знаний трансконтинентальним мандрівникам як «досвітній», уже буде в повітрі. Браян згадав, як зовсім недавно був подумав, що, якщо Лос-Анджелеський міжнародний не найнебезпечніший аеропорт в Америці, тоді ним є «Логан». Завдяки найнеприємнішим збігам він тепер має шанс в межах восьмигодинного проміжку часу випробувати обидва порти: «ЛАМ» як пілот, «Логан» – у ролі літерного пасажира.

Біль у його голові, тепер значно гірший, ніж був під час посадки рейсу № 7, ще на одну риску підстрибнув угору.

«Просто пожежа, – думав він. – Якась клята пожежа. Що трапилося з детекторами диму, заради Бога? Там же зовсім новий будинок».

Йому раптом дійшло, що останніх місяців чотири або п’ять він навряд чи взагалі згадував про Енн. Протягом першого року після їх розлучення, схоже було, він тільки про неї й думав – що вона зараз робить, що на ній одягнуте, ну й звісно, з ким вона зустрічається. Коли нарешті почалося зцілення, воно відбулося дуже швидко… так, немов йому вкололи якийсь духовідновний антибіотик. Він достатньо прочитав про розлучення, щоби знати, чим зазвичай буває той відновний препарат: то не якийсь там антибіотик, а нова жінка. Іншими словами – ефект відбою.

Але для Браяна не існувало іншої жінки – поки що принаймні. Кілька рандеву й один обачний статевий акт (він дійшов висновку, що в епоху СНІДу всі позашлюбні статеві акти обачні), але нова жінка так і не з’явилася. Він просто взяв… і зцілився.

Браян дивився, як на борту з’являються його попутники. Ось іде молода жінка, білявка, з маленькою дівчинкою в темних окулярах. Дівчинка тримається рукою за лікоть білявки. Жінка промурмотіла щось своїй протеже, дівчинка вмить підняла голову в бік її голосу, і Браян зрозумів, що вона сліпа – щось таке було в поруху її голови. Дивно, подумав він, як такі маленькі жести можуть так багато сказати.

«Енн, – подумав він. – Хіба ти не мусив би думати про Енн?»

Але його втомлений мозок усе намагався зісковзнути з теми Енн, Енн – яка колись була його дружиною, Енн, яка була єдиною в його житті жінкою, яку він ударив у гніві, Енн, яка була тепер мертвою.

Він гадав, що міг би вирушити в лекторське турне; виступав би перед аудиторіями розлучених чоловіків. Чорт забирай, і розлучених жінок також, як на те пішло. Тема – розлучення і мистецтво забуття.

«Оптимальний період для розлучення – невдовзі по четвертій річниці шлюбу, – розповідав би він їм. – Візьміть мій випадок, цілий рік я прожив у чистилищі, загадуючись, скільки в тому провини моєї, а скільки її, загадуючись, правий я був чи ні, безугавно підштовхуючи її до теми дітей – саме таке велике питання стояло між нами, тобто нічого драматичного на кшталт наркотиків чи подружніх зрад, звичайна класична тема «діти-проти-кар’єри», – а потім у мене в голові немов якийсь експрес-ліфт з’явився, а в ньому Енн, і той ліфт полетів униз».

Так. Усе посипалося. А щодо останніх кількох місяців, то він дійсно зовсім не думав про Енн… навіть коли припадав час надсилати щомісячний чек з аліментами. Сума була дуже помірною, дуже цивілізованою; Енн сама заробляла вісімдесят тисяч на рік, це без сплати податків. Відрахуваннями займався його юрист, і то був усього лише один з пунктів у виписці, яку щомісяця отримував Браян, маленький пунктик на дві тисячі доларів між рахунком за електрику та іпотечним платежем за квартиру в кондомініумі.

Він задивився на довготелесого підлітка в ярмулці, котрий ішов проходом зі скрипковим футляром під пахвою. Хлопець мав вигляд одночасно тривожний і збуджений, очі його були сповнені майбуттям. Браян відчув до нього заздрість.

Багато було гіркоти і злості між ними впродовж останнього року їхнього шлюбу, та нарешті, місяці за чотири перед кінцем, це сталося: його рука наказала йому йти, раніше ніж встиг заперечити мозок. Він не любив про це згадувати. Їй трапилося забагато випити на одній вечірці, і, коли вони повернулися додому, вона на нього серйозно визвірилася:

«Залиш мене з цим у спокої, Браяне. Просто залиш мене в спокої. Досить балаканини про дітей. Хочеш зробити аналіз сперми – катай до лікаря. Моя робота – реклама, а не виробництво дітей. Я так втомилася від усього цього твого мачо-лай…»

От тоді-то він її й ляснув, жорстко, по губах. Цей удар обрізав її останнє слово з брутальною акуратністю. Вони стояли й дивилися одне на одного у тій самій квартирі, де вона пізніше загине, обоє шоковані й налякані сильніше, ніж бодай колись самі це визнають (окрім, хіба що, тепер, коли він сидить у кріслі А5, дивиться, як на борт сходять пасажири рейсу № 29, і все визнає, нарешті признається в тім самому собі).

Вона торкнулася своїх губ, які вже почали кровоточити. Простягнула пальці до нього.

«Ти вдарив мене», – промовила вона. Не було злості в її голосі, тільки здивування. У нього майнула думка, що це, мабуть, уперше будь-чия зла рука приклалася до якоїсь частини тіла Енн Квінлен Інґал.

«Так, – сказав він. – Будь певна. І я зроблю це знову, якщо ти не заткнешся. Ти більше не будеш шмагати мене отим своїм язиком, любонько. Повісь на нього краще комірний замок. Кажу тобі задля твоєї ж користі. Ті дні минулися. Якщо бажаєш у цій хаті з когось збиткуватися, купи собі собаку».

Їхній шлюб ще був прошкандибав кілька місяців, але насправді він скінчився в той момент, коли долоня Браяна увійшла в миттєвий контакт з кутиком губ Енн. Його було збурено – свідок Бог, він піддався на провокацію, – але він і зараз би багато віддав, щоб лише відвернути ту мерзотну секунду.

Коли на борт уже просочувалися останні пасажири, він вловив себе на тому, що думає, майже одержимо, ще й про парфуми Енн. Він точно пам’ятав їх запах, але не назву. Як же вони називалися? «Легкі»? «Ласкаві»? А чи не «Літієві», заради Бога?[21] Назва танцювала десь поряд, та не вхопити. Це зводило з розуму.

«Я сумую за нею, – думав він тупо. – Тепер, коли вона пішла назавжди, я сумую за нею. Хіба це не дивовижно?»

«Лонбой»?[22]Щось дурнувате на кшталт цього?

«Ох, та кинь уже, – наказав він своєму втомленому розуму. – Заткнися корком».

«Гаразд, – погодився його розум. – Без проблем; я можу це припинити. Я можу припинити будь-якої миті, коли схочу. А може, вони називалися «Лайфбой»[23]? Ні, це таке мило. Вибач. «Лавбайт»? «Лавлорн»?[24]»

Браян застібнув на собі ремінь безпеки, відхилився назад, заплющив очі й відчув запах парфумів, назви яких він так і не спромігся точно загадати.

І саме тоді до нього заговорила стюардеса. Аякже: Браян Інґал мав певну теорію, що їх цього навчають – під час якогось післядипломного, найвищої секретності курсу, що, либонь, називається «Дражніння гусей», – дочекатися, коли пасажир або пасажирка заплющать очі, а потім уже пропонувати якийсь не такий уже й суттєвий сервіс. Ну, й звісно ж, вони мусили чекати, поки пасажир засне, і тільки потім його будити, щоби спитати – чи потрібна йому подушка або ковдра.

– Вибачте мені… – почала вона, та потім замовкла. Браян побачив, як її очі перебігають з погонів на плечах його чорного кітеля до кашкета з закарлючкою кокарди, яка ні про що не повідомляла, і на порожнє крісло поряд з ним.

Вона переоцінила ситуацію і почала знову:

– Вибачте, капітане, чого б ви бажали – кави чи помаранчевого соку?

Браян злегка здивувався, побачивши її дещо бентежну реакцію на нього. Вона махнула рукою в бік столика перед сервіс-секцією, відразу під невеликим прямокутником кіноекрана. На тому столі стояло два відерця з льодом. І з кожного стирчала струнка зелена шийка винної пляшки.

– Звичайно, в мене є також шампанське.

Інґал завагався

(«“Лялечка” – близько до того, що треба, та не те»)

щодо шампанського, проте лиш на коротку мить.

– Дякую, ні, – відповів він. – І жодних пропозицій упродовж польоту. Гадаю, я просплю всю дорогу до Бостона. Як там у нас з погодою?

– Від Великих рівнин[25] усю дорогу до Бостона хмари на висоті двадцять тисяч футів,[26] але без проблем. Ой, а ще ми отримали повідомлення про полярне сяйво над пустелею Могаве.[27] Можливо, цього вам не варто проспати?

Браян звів брови:

– Та ви жартуєте. Полярне сяйво над Каліфорнією? Та ще й о цій порі року?

– Так нам повідомили.

– Хтось занадто перебрав дешевих наркотиків, – сказав Браян, і стюардеса розсміялася. – Гадаю, я краще подрімаю, дякую.

– Дуже добре, капітане. – Якусь хвильку вона вагалася. – Ви той капітан, який щойно втратив свою дружину, це ж ви?

Біль у голові сіпався й гарчав, але Браян змусив себе усміхнутися. Ця жінка – котра насправді ще зовсім дівчина – не хотіла його образити.

– Вона була моєю колишньою дружиною. А в іншому – так. Це я.

– Я страшно співчуваю вашій втраті.

– Дякую.

– А я не літала з вами раніше, сер?

На мить його усмішка з’явилася знов.

– Не думаю. Останніх роки чотири я працював на міжнародних рейсах. – І, оскільки це чомусь здалося необхідним, він простягнув їй руку. – Браян Інґал.

Вона її потисла:

– Мелані Тревор.

Інґал знову їй усміхнувся, потім відкинувся назад і вкотре заплющив очі. Дозволив собі відплисти, але не засинати – передзлітні оголошення, після яких почнеться розгін, тільки розбудять його знову. Для сну буде достатньо часу, коли вони здіймуться в повітря.

Рейс № 29, як це і є з більшістю досвітніх рейсів, злетів без затримок – Браян собі подумав, що це найвищий пункт у їхньому вбогому списку принад.

Літак, «Боїнг-767», було заповнено трохи більше як наполовину. В першому класі разом з Браяном сиділо з півдюжини інших пасажирів. Ніхто з них не здавався йому п’яним чи скандалістом. Це вже було добре. Можливо, він дійсно проспить всю дорогу до Бостона.

Він терпляче спостерігав, як Мелані Тревор показує пасажирам на двері аварійного виходу, демонструє, як користуватися маленькими золотистими чашками,[28] якщо трапиться розгерметизація (процедура, яку сам Браян подумки розглядав зовсім недавно, і то нагально), і як надути рятувальний жилет під кріслом. Коли літак уже був у повітрі, стюардеса підійшла до його крісла і знову запитала, чи не могла б вона принести йому чогось випити. Він похитав головою, подякував їй, а потім натиснув кнопку опускання спинки сидіння. Браян заплющив очі й швидко заснув.

Мелані Тревор він ніколи більше не бачив.