Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 16

– Я молю Бога, сер, – промовив британець, – щоби той пілотський кашкет, який я помітив на одному з крісел першого класу, належав вам.

Браян, похнюпивши голову, стояв перед пілотською кабіною і гарячково думав. Від несподіванки він здригнувся, крутнувшись на підборах, коли позаду нього заговорив британець:

– Не мав наміру вас сполохати, – делікатно промовив британець. – Мене звуть Нік Гопвел, – простягнув він руку.

Браян її потиснув. І в ту мить, коли він виконував свою половину цього древнього ритуалу, майнула думка, що це напевне сон. Той, що йому навіяв лячний рейс з Токіо і новина про те, що загинула Енн.

Почасти йому було зрозуміло, що це не так, так само, як він почасти розумів, що не крики тієї дівчинки призвели до спорожніння секції першого класу, але він вчепився за цю думку так само міцно, як тоді за ту. Це допомагало, то чому б і ні? Решта – навіженство, таке навіжене, що навіть від самої спроби про це думати боліла голова і обсипало жаром. Крім того, часу на роздуми дійсно не було, просто не було часу, й від цього він також відчув деяке полегшення.

– Браян Інґал, – відрекомендувався він. – Хоча обставини наразі… – Він безпорадно знизав плечима. Які насправді ці обставини? Він не міг нашукати прикметника, який міг би їх адекватно визначити.

– Трішки екстравагантні, чи не так? – кивнув Гопвел. – Краще про них зараз не думати, я гадаю. А екіпаж щось відповідає?

– Ні, – відказав Браян і зненацька в розпачі вгатив кулаком у двері.

– Легше, легше, – заспокійливо мовив Гопвел. – Скажіть мені про той кашкет, містере Інґал. Ви не уявляєте, яке вдоволення і полегшення подарує мені можливість звертатися до вас як до капітана Інґала.

Браян проти власної волі посміхнувся.

– Так, я капітан Інґал, – підтвердив він. – Але вважаю, що за цих обставин ви можете звати мене Браяном.

Нік Гопвел вхопив Браянову ліву руку і сердечно її поцілував:

– Гадаю, я натомість зватиму вас Спасителем. Ви не вельми заперечуватимете?

Браян, закинувши назад голову, почав реготати. До нього приєднався Нік. Отак вони там і стояли перед замкненими дверима в майже порожньому літаку, дико регочучи, коли туди з’явилися чоловік у червоній сорочці і чоловік у светрі під горло, дивлячись на них так, наче вони обидва збожеволіли.