Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 21

До цього моменту Браян залишався стуманілим і не на жарт здивованим, Тепер, на додаток до всього, він почав відчувати страх – справжній страх. Досі не було часу лякатися. Хотілося б йому, щоб усе лишалося як досі… але так уже не буде. Він перемкнув радіостанцію на аварійну частоту і спробував знову. І там без відповіді. Це було рівноцінним тому, як набрати на Мангеттені номер 911 й почути записаний голос, який каже тобі, що всі роз’їхалися на вікенд. Коли б не звертався по допомогу на аварійній частоті, миттєву відповідь отримував завжди.

«Так було дотепер, принаймні», – подумав Браян.

Він перемкнувся на «ЮНІКОМ»,[74] де маленькі аеродроми надають посадкові поради приватним пілотам. Послухав… і знову нічого не почув.

Чого просто бути не могло. Приватні пілоти зазвичай теревенять, як ті ґракли,[75] сидячи на дроті. Ота моторуха в «Пайпері»[76] бажає дізнатися про погоду, Отой парубок у «Сессні»[77] просто зараз ґиґне у своєму кріслі, якщо не зможе знайти когось, хто зателефонує його дружині і повідомить їй, що він везе до них додому на вечерю ще трьох додаткових гостей. Хлопці в «Лірі»[78] хочуть, щоб адміністраторка в Арвадському аеропорту[79] сказала їхнім чартерним пасажирам, що літак на п’ятнадцять хвилин запізнюється, але хай не кип’ятяться, вони все одно встигнуть на бейсбольний матч.

Але нічого такого не було. Схоже, що всі ґракли кудись відлетіли і дроти висять голі.

Він знову перемкнувся на аварійну частоту Федерального управління цивільної авіації.

– Денвере, прошу зв’язку. Прошу зв’язку, терміново. Це «АГ», рейс 29, дайте мені відповідь, чорти забирай!

Нік торкнувся його плеча:

– Легше, друже.

– Жоден собака не дзявкне! – гарячково промовив Браян. – Це неможливо, але саме це ми маємо! Господи, що вони там наробили! Розпочали ту йобану атомну війну?

– Легше, – повторив Нік. – Заспокойтесь, Браяне, і поясніть мені, що ви маєте на увазі, кажучи «собака не дзявкне».

– Я маю на увазі Денверський центр управління авіаруху! – вигукнув Браян. – Цього собаку! Я маю на увазі аварійну службу Федерального управління! Цього собаку! «ЮНІКОМ», і цього собаку також! Я ще ніколи…

Він клацнув іншим перемикачем:

– Ось, – сказав він. – Оця смуга в короткохвильовому діапазоні. Вони мусили б тут скакати одне через одного, як ті жаби на гарячому хіднику, але я не можу жодного лайна вловити.

Він клацнув іншим тумблером і скинув очі на Ніка й Алберта Кавснера, який уже підібрався впритул.

– Нема радіомаяка з Денвера, – мовив він.

– Що значить?

– Що значить, у мене нема радіозв’язку, я не приймаю сигналу Денверського навігаційного маяка, а всі мої прилади показують, що все в повному шоколаді. Що є сущим лайном. Мусить бути.

Жахлива думка почала зринати йому в мозку, неначе розпухлий труп потопельника, що спливає на поверхню річки.

– Гей, хлопче, поглянь-но крізь вікно. З лівого борту літака. Скажи мені, що ти бачиш.

Алберт Кавснер подивився. Дивився він довго.

– Нічого, – промовив він. – Зовсім нічого. Тільки останні з відрогів Скелястих гір і початок рівнин.

– Жодних вогнів?

– Жодних.

Браян підвівся на рівні, ноги вчувалися слабенькими, кволими. Він довго простояв, дивлячись униз.

Нарешті Нік Гопвел тихо запитав:

– Денвера нема, чи не так?

Зі штурманської мапи і навігаційних індикаторів на приладовій панелі Браян знав, що вони зараз мусять летіти менш ніж за п’ятдесят миль південніше Денвера… але бачив під ними тільки темний, без якихось виразних ознак краєвид, що означав початок Великих рівнин.

– Так, – сказав він. – Денвера нема.