Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 26

– Десь з годину тому ця мала дівчинка сказала дещо цікаве, – раптом озвався Роберт Дженкінс.

На той час та маленька дівчинка, попри власні сумніви щодо своєї на це спроможності, вже знову спала. Алберт Кавснер також куняв, можливо, щоб знову повернутися на ті самі легендарні вулиці Тумстона. Він дістав був свою скрипку з горішнього багажного відсіку, і тепер вона лежала в нього на колінах.

– Ха! – вигукнув він і випростався.

– Перепрошую, – промовив Дженкінс, – ви вже дрімали?

– Аж ніяк, – відповів Алберт. – Зовсім нема сну. – Й на доказ цього він обернувся до Дженкінса своїми величезними, почервонілими очиськами. Під обома залягли темні тіні. Дженкінс подумав, що хлопець трішки схожий на єнота, якого хтось налякав, коли той грабував сміттєві баки. – А що вона сказала?

– Дівчинка сказала міс Стівенсон, що навряд чи зможе заснути, бо вже виспалася. Раніше.

Алберт ненадовго задивився на Дайну.

– Ну, вона ж зараз залягла, – сказав він.

– Я це й сам бачу, але не в цьому сенс, хлопчику милесенький. Зовсім не в цьому сенс.

Алберт подумав, чи не сказати містерові Дженкінсу, що Козир Кавснер, найметкіший юдей на захід від Міссісіпі і єдиний техасець, котрий вижив у Битві при Аламо, аж ніяк не такий ватяний, щоб називати його милесеньким хлопчиком, але вирішив не перейматися… поки що, принаймні.

– А в чому тоді сенс?

– Я також спав. Відключився ще до того, як наш капітан – той, з яким ми злітали, я маю на увазі – вимкнув застереження «НЕ КУРИТИ». Зі мною завжди так. Потяги, автобуси, літаки – щойно вмикаються двигуни, я відпливаю геть, неначе немовля. А як щодо вас, хлопчику милесенький?

– Що щодо мене?

– Ви спали? Ви ж спали, чи не так?

– Ну, тааак.

– Всі ми спали. А люди, які зникли, не спали.

Алберт задумався.

– Ну… можливо.

– Нісенітниця, – мало не радісно мовив Дженкінс. – Я пишу детективи, саме цим заробляю собі на життя. Дедукція – мій хліб з маслом, можна сказати. Чи не здається вам, що хтось, аби він прокинувся в той час, коли всіх тих людей ліквідовували, закричав би, як різаний, і тим розбудив би нас?

– Гадаю, так, – задумливо погодився Алберт. – Можливо, крім отого парубка, що сидить там, позаду. Не думаю, щоб його навіть сирена протиповітряної тривоги змогла розбудити.

– Гаразд. Ваш виняток належно занотовано. Але ніхто не закричав, чи не так? І ніхто не зголосився розповісти решті нас, що трапилося. Таким чином, я роблю дедуктивний висновок: видалено було тільки тих пасажирів, які не спали. Разом з пілотами, звісно.

– Тааак. Мабуть, що так.

– Ви здаєтеся збентеженим, хлопчику мій милесенький. Вираз вашого обличчя підказує, що, попри всю її чарівливість, моя теорія не вбачається вами як досконала. Я можу запитати, чому ні? Хіба я щось залишив поза увагою?

Вираз обличчя Дженкінса проказував, що сам він не вірить у висловлену ним можливість, але матір виховала його так, щоб він завжди лишався ввічливим.

– Не знаю, – чесно відповів Алберт. – Скільки нас тут? Одинадцять?

– Так. Рахуючи того парубка позаду – того, що в коматозному стані, – нас налічується одинадцятеро.

– Якщо ви праві, чи не мусить нас бути більше?

– Чому?

Але Алберт замовк, раптом вражений яскравим спогадом зі свого дитинства. Він виховувався в теологічно присмерковій зоні батьками, які не належали до ортодоксів, але й агностиками вони також не були. Алберт з його братами росли, дотримуючись певних дієтичних традицій (чи законів, чи що воно там), вони пройшли через Бар-Міцви,[85] їх виховували з розумінням, хто вони такі, звідки вони прийшли і що це мусить означати. А історія, яку найясніше запам’ятав Алберт зі своїх відвідувань храму, була історією про останню кару, накладену на фараона, – про ту бузувірську пожертву, стягнуту ранковим темним янголом Господнім.

І тепер, внутрішнім зором, він побачив того янгола, як він рухається не через Єгипет, а через їхній літак, прибираючи більшість пасажирів до своїх жахливих грудей… не тому, що вони знехтували намазати свої одвірки (чи, можливо, ремені безпеки) кров’ю ягнят, а тому що…[86]

– Чому? Ну, то чому?

Алберт не знав, але його все одно пройняло дрижаками. Він пошкодував, що йому згадалася ця стара моторошна історія. «Відпусти моїх постійних пасажирів», – подумав він. От тільки це зовсім не було смішно.[87]

– Алберте? – здавалося, голос містера Дженкінса доноситься з якоїсь дальньої далечини. – Алберте, з вами все гаразд?

– Так, просто думаю, – прокашлявся хлопець. – Розумієте, якби це оминуло всіх пасажирів, які спали, нас було б щонайменше шістдесят. Можливо, й більше. Я маю на увазі, це ж досвітній рейс.

– Хлопчику мій милесенький, ви коли-небудь…

– Ви не могли б називати мене Албертом, містере Дженкінс. Це моє ім’я.

Дженкінс поплескав Алберта по плечу.

– Вибачте. Дійсно. Це в мене не через зверхність. Я збентежений, а коли я збентежений, я маю тенденцію ховатися… як та черепаха, що втягує голову собі під панцир. Тільки я ховаюся до літературних вигадок. Здається, я наразі грав Філо Венса. Це такий детектив – видатний детектив, – створений покійним С.С. Ван Дайном.[88] Маю підозру, що ви його ніколи не читали. Навряд чи хтось його читає в наші дні, що сумно. У будь-якому випадку, я вибачаюся.

– Та все гаразд, – відповів Алберт ніяково.

– Албертом ви є і будете Албертом відтепер і надалі, – пообіцяв Роберт Дженкінс. – Я хотів у вас спитати, чи літали ви досвітніми рейсами раніше?

– Ні. Я навіть через усю країну ніколи раніше не літав.

– Ну, я літав. Багато разів. Кілька разів я навіть пішов проти власної природної схильності й не засинав деякий час. Здебільшого, коли був молодшим, а в літаках гуло гучніше. Сказавши так багато, тепер уже я, либонь, можу епатажно виказати свій вік, зізнавшись, що моя перша подорож від узбережжя до узбережжя відбулася ще на гвинтовому літальному апараті «Ті-Дабл’ю-Ей»,[89] який робив дорогою дві посадки… щоб заправитися. З моїх спостережень, схоже на те, що мало людей на таких рейсах засинають у першу годину… а от пізніше сплять уже майже всі. Першу годину люди займаються тим, що роздивляються на краєвиди, балакають зі своїми благовірними чи з сусідами по подорожі, випивають чарочку або дві.

– Освоюються, ви хочете сказати, – докинув Алберт. Він абсолютно погоджувався з тим, що говорив містер Дженкінс, хоча його власне освоювання було вкрай коротким; він перебував у такому збудженні перед подорожжю і тим новим життям, яке на нього чекало, що останні пару ночей майже не спав. І в наслідку вимкнувся, як лампочка, майже відразу, щойно «Боїнг-767» покинув землю.

– Влаштовуються у своїх гніздечках, – погодився містер Дженкінс. – Ви, часом, не звернули увагу на той столик-візок перед кабіною пілотів, хлопчи… Алберте?

– Я бачив, він там стоїть, – кивнув Алберт.

Очі Дженкінса спалахнули:

– Так, дійсно, його можна було або побачити, або перечепитися через нього. Але чи побачили ви його по-справжньому?

– Здогадуюсь, що ні – якщо вам там щось кинулось в очі, то мені – ні.

– Помічають не очі, Алберте, помічає розум. Тренований, дедуктивний розум. Я не Шерлок Голмс, але я помітив, що його тільки недавно витягли з тієї маленької комірки, куди його ховають, і на його нижній поличці все ще стоять ужиті склянки з подачі напоїв перед злетом. З цього я роблю такі висновки: літак злетів нормально, піднявся до своєї крейсерської висоти і, на наше щастя, було задіяно автопілот. Потім капітан вимкнув світлове застереження щодо ременів безпеки. Це відбулося приблизно через тридцять хвилин від початку польоту, тобто якщо я правильно інтерпретую обставини – приблизно о першій ночі за Тихоокеанським літнім часом.

Коли вимкнулося світлове застереження про ремені безпеки, підвелися стюардеси й почали виконувати своє перше завдання – на висоті 24 000 футів, яка дедалі зростала, вони готували коктейлі для приблизно ста п’ятдесяти осіб. Тим часом, капітан програмує автопілот летіти на схід таким-то курсом, утримуючи літак на висоті 36 000 футів. Кілька пасажирів – фактично, одинадцятеро нас – заснули. Серед решти хтось, можливо, куняє (але западаючи в сон недостатньо глибоко, бо це не врятувало його від того, що трапилося потім), інші ж залишаються цілком бадьорими.

– Влаштовуються у своїх гніздечках, – підказав Алберт.

– Точно! Влаштовуються у своїх гніздечках. – Дженкінс помовчав, а потім не без мелодраматичності додав: – От тоді це й трапилося.

– Що трапилося, містере Дженкінс? – перепитав Алберт. – У вас є якісь припущення щодо цього?

Дженкінс довго не відповідав, а коли нарешті почав, чимало веселості пропало з його тону. Слухаючи його, Алберт уперше зрозумів, що під своїм дещо театральним флером Роберт Дженкінс наляканий не менше за самого Алберта. І виявив, що йому це байдуже; це робило літнього автора детективів у добряче виношеному піджаку справжнішим.

– Дедукція у найчистішому вигляді є в історіях про таємницю замкненої кімнати, – почав Дженкінс. – Я сам написав колись трохи таких – більше, ніж трохи, якщо бути цілком чесним, – але ніколи не очікував, що сам у таку історію потраплю.

Алберт дивився на нього й не міг придумати жодної відповіді. Йому зненацька згадалося оповідання про Шерлока Голмса «Пістрява стрічка». В тому оповіданні отруйна змія потрапляла до знаменитої замкненої кімнати крізь вентиляційну продухвину. Безсмертному Шерлоку Голмсу навіть не довелося збуджувати всі свої мозкові клітини, щоби це розгадати.

Але якби навіть усі горішні багажні відсіки в їхньому літаку були повні отруйних змій – геть забиті ними, – де поділися трупи? Де поділися трупи? Знову в нього почав уповзати страх, він немов ліз угору по ногах до пахвини. Алберт подумки відзначив собі, що ще ніколи в житті він не почувався менш схожим на уславленого стрільця Козира Кавснера.

– Якби йшлося тільки про літак, – тихо продовжив Роберт Дженкінс, – гадаю, я міг би накидати певний сценарій, врешті-решт, останні років двадцять п’ять я саме цим заробляв собі щоденний хліб. Бажаєте вислухати один з таких сценаріїв?

– Звичайно, – кивнув Алберт.

– Дуже добре. Скажімо, якась тіньова урядова організація, типу «Шопи»,[90] вирішила провести якийсь експеримент, і ми в ньому піддослідні. Зважаючи на обставини, метою цього експерименту є документування впливу жорсткого ментального та емоційного стресу на групу пересічних американців. Вони, ті науковці, які проводять цей експеримент, закачують у бортову кисневу систему якогось роду снодійний засіб без запаху.

– А такі штуки існують? – запитав Алберт, причарований.

– Існують, аякже, – сказав Дженкінс. – Діазалін, це раз. Метопромінол, це два. Я пам’ятаю, як читачі, котрим було приємно вважати себе «серйозними», насміхалися з романів Сакса Ромера про Фу Манчу.[91] Називали їх надуманими мелодрамами найганебнішого ґатунку. – Дженкінс спроквола похитав головою. – Зараз, завдяки біологічним дослідженням і параної таких абревіатурних агенцій, як ЦРУ чи РУМО,[92] ми живемо у світі, який Саксу Ромеру здався б найгіршим з кошмарів. Діазалін, який, до речі, є нервовим газом, слугував би найкраще. Все відбулося б дуже швидко. Його випускають у салон, і всі засинають, окрім пілота, який дихає чистим повітрям крізь маску.

– Але… – почав Алберт.

Дженкінс усміхнувся й підняв долоню.

– Я знаю ваше заперечення, Алберте, і можу його пояснити. Ви дозволите?

Алберт кивнув.

– Пілот саджає літак – на якомусь секретному аеродромі в Неваді, скажімо. Пасажирів, які не спали, коли було випущено газ, – і стюардес, звичайно, – виносять зловісні люди в білих скафандрах, як у «Штамі “Андромеда”».[93] Пасажири, які спали, – ви і я серед них, мій юний друже, – просто так і продовжують спати, тільки дещо міцніше, ніж до того. Після цього пілот повертає наш літак на визначену висоту і курс. І активує автопілот. Коли літак досягає Скелястих гір, дія газу починає минати. Діазалін – це так званий чистий засіб, який не залишає по собі відчутних наслідків. Жодного похмілля, іншим словом. Через інтерком пілот чує, як плаче сліпа дівчинка, гукаючи свою тітку. Він розуміє, що зараз вона розбудить інших пасажирів. Експеримент ось-ось розпочнеться. Він підводиться і полишає кабіну, зачиняючи за собою двері.

– Як би він зміг це зробити? Ззовні там нема ніякої клямки.

Дженкінс зверхньо відмахнувся.

– Найпростіша річ у світі, Алберте. Він використовує смужку клейкої стрічки, навспак липкою стороною. Щойно засувка всередині клацнула – двері замкнені.

В Алберта на обличчі почала ширитися захоплена усмішка – та тут же вона й застигла.

– У такому випадку, пілотом мусить бути один з нас, – промовив він.

– І так, і ні. У моєму сценарії пілот і є пілотом. Пілотом, якому трапилося перебувати нібито літерним пасажиром на борту літака, що прямує в Бостон. Мій пілот, коли почало розкручуватися це лайно, сидів у першому класі, менш як за тридцять футів від дверей кабіни.

– Капітан Інґал, – тихим, нажаханим голосом промовив Алберт.

Дженкінс відповів самовдоволеним, але благодушним тоном професора геометрії, який щойно написав QED[94] під доведенням якоїсь особливо складної теореми:

– Капітан Інґал, – погодився він.

Ні той, ні інший не помічали, якими блискучими, гарячковими очима на них дивиться містер Під Горло. Тепер Під Горло дістав з кишені на спинці крісла перед собою журнал авіакомпанії, зірвав з нього обкладинку і почав роздирати її повільними, тонкими смужками. Дозволяючи їм тріпотіти на підлогу, де вони приєднувалися до тих обривків коктейльної серветки, що вже лежали навкруг його коричневих туфель. Губи у нього беззвучно ворушилися.